13-02-2017

СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ

Сьогодні, 13 лютого 2017 року, виповнилося б 78 років Заслуженому журналісту України, письменнику Володимиру Михайловському. У нашій бібліотеці є всі книги автора, навіть з його автографами.
Тож згадаємо талановите слово творця...
 
 
 
 
 
 
 
Композиція «Передзвони життя»
за творами Володимира Михайловського
зі збірки «Черлені міти» (2005 р.), світлій пам’яті автора
 

На зламі дня всміхнувся вітер
І синій обрій полем витер.
І далеч мріла, як ружа біла…
Від того дива душа ясніла.

…Стою на пагорбі і все тоте бачу: хвиля за хвилею, хвиля за хвилею… Купаються-викупуються у зеленій барві. Хочуть кинути колос на покоси. Але він впирається. Бо ще не пора.

Зерно дихає на повні груди. Ячмінні вуса заграють парубоцтвом. Вітер розчісує їх. А ще випробує у крижах стебла.
І знову: хвиля за хвилею, хвиля за хвилею… Вони навіть у тихій далекості визеленювали горизонт. Підмивали його сонячність.

Очі мої купаються у тих хвилях, аж під зелень заходять. І світ увесь мені зеленіє… Я хлюпочусь у ньому, як колись у цеберці дитинства. У радості хочеться наздогнати когось: не тікай, зелене диво! Ти – Життя!

Дивлюся-не надивлюся на зелений шлях, який ще вістує продовження долі.

З дороги цієї всміхається літо,
І верби в потоці шукають наш слід.
Тут татове слово зродилось тим квітом,
Що совістю стало на чесний наш рід.

І хата-колиска лягла їй на плечі,
Й зелена муравка, як маминий сміх,
Чекає з світання, чекає й надвечір,
Щоб знов пригорнути, мов діток своїх.

Тут доля, як пташка, торкається неба,
І крила згортають у леті стрімкім.
Бо рано чи пізно вертатися треба
На вічну дорогу в серпанку яснім…

Хвилі ті біжать, ніби навперейми. А над цим безкраїм зеленим морем не чайки літають, а жайвори, які в’яжуть свою радість на сонячні промені у срібні дзвіночки. Хвилі прудко розгойдують їх, і вони від цього вдоволення стають ще голоснішими. Зливаються в один небесний потік. І я бачу, як жайворові пісні босими бродять на зелених хвилях…

Задивляюсь в оцю задуману височінь. Боже, скільки світла навколо!.. Відчуваю, що ось-ось і сам розчинюся в непогамованій зелені, де загубилася стежечка мого дитинства…

Літа ще над нами… Та спомин тепліє,
Як подих любистку під серцем пливе.
Не раз і не два журавлино зігріє,
Допоки у світі цім правда живе.
Рясна сивина засніжила нам скроні…
Та рано здаватись холодним вітрам.
Кладімо надію в гарячі долоні,
Як дощик весняний на спраглі вуста.
 
 
Вкладаємо у свої уста твори Володимира Михайловського, щоб правда і його щире слово звучали!!!
 
Інна Лакуста