Літературна зустріч « Повернення Остапа Луцького» Презентація книги «Муза і чин Остапа Луцького»

Презентуючи свій творчий доробок співупорядники та співавтори книги звернулись до академічної спільноти філфаку ЧНУ ім. Ю. Федьковича та широкого культурно- мистецького кола читачів бібліотеки, щоб зосередити особливу увагу на постать свого героя – Остапа Луцького. Бо вважають, що Чернівці – місто по-особливому важливе у його творчій, інтелектуальній та громадсько-політичній біографії. Поруч із ґімназійним Бучачем, молодіжно-богемними Львовом та Краковом, студентською Прагою, Чернівці є, мабуть, найбільш доленосними у житті Луцького. Це місто, де відбулися знакові для нього події та зустрічі…

Зокрема, у 1903 році Остап Луцький вперше приїжджає до Чернівців з Богданом Лепким і особисто знайомиться з Ольгою Кобилянською, яка на той час проживає на вулиці Зоряній, 6. Вже з першої зустрічі вони відчувають духовну близькість. Дві харизматичні особистості віднайшли багато спільного, що їх надовго об’єднало: пошук краси, захоплення світоглядом Ніцше та Шопенгауера, естетичні смаки, психологізм у творах…Тому й не дивно, що на молодого Луцького справляли враження не лише твори Кобилянської, і в першу чергу « Покора» та «Valse melancolique», а й вона – Ольга, і як жінка, і як особистість. Зачарований Кобилянською Луцький виконував її дрібні доручення, пропагував її твори, і як вияв високого пошанівку до її естетичних смаків видав на її честь літературний альманах «За красою» (1905 р.), проголосивши О. Кобилянську своєрідним брендом українського раннього модернізму.
У 1907 році він приймає пропозицію від Миколи Василька, впливового українського депутата австро-угорського парламенту, взяти участь у його передвиборній кампанії і це стає причиною переїзду до Чернівців.
В той же час, після служби в армії, він отримує запрошення і Степана Смаль-Стоцького, визначного вченого-мовознавця та економіста, – і стає співредактором часопису «Буковина», де активно публікує огляди нових книжок, зокрема, авторства «молодомузівців», сам пише рецензії на нові твори, переписується з перекладачами та літераторами з Європи і зустрічається з політичними лідерами. А згодом стає ще й незмінним помічником Смаль-Стоцького у справі створення мережі української кооперації у Буковині. Їздить селами і організовує райфайзенки – перші щадничі спілки. А згодом з професором створюють читальні і ведуть просвітницьку діяльність.

«Від якогось часу не маю свобідних неділь, бо Василько мене кличе на села їхати, бо так йому сподобався мій голос. При тім всім є в мене ще «Буковина» і «Руська рада» і всі патріоти хочуть мене чути і відозви на подяку від послів складаю. Часом номер за один день треба було підготовити. Сам читав коректи. Бо дуже багато громадської роботи. З послами, депутатами, всі заходи сам відписував. Вічні засідання, збори, офіційні листи до Василька, до послів, до Филиповича».
Остап Луцький

У 1910 р. Луцький одружується з донькою Смаль-Стоцького – Орисею (Іриною), входить до керівництва «Селянської каси». Живе у Чернівцях у власній віллі...
«Елементи українського модерну, сецесії та національного стилю бачимо на будинку поч. ХХ ст. при вулиці Аксенина, 31… Ця будівля була своєрідною візитівкою…Тут жив директор «Селянської каси» Остап фон Луцький...
У Чернівцях він мешкав упродовж 1907–1913 рр., але чимало встиг зробити для українців Буковини за цей порівняно короткий відтинок часу і залишив по собі найсвітліші спомини. Він сам пізніше говорив про роки перебування в Чернівцях, як про найясніший період свого життя: « …«на страшнім суді» святі (а може і сама Мати Божа) почислять мені певно в розумні і добрі діла мій приїзд до Чернівців».

(І. Мельник , Л. Щербанюк, О. Любківський. CZERNOWITZ: Історичні вулиці, будинки та видатні особистості. – Чернівці: Друк Арт , 2015)

Чернівецькі дослідники його життєвого шляху вважають, що ця будівля зводилась під керівництвом 28-річного Луцького, який перебував під впливом віденської сецесії, бо вже в першому листі до Ольги Кобилянської він представлявся: «Се пише до Вас один з українських сецесіоністів...»

Оскільки Остап Луцький був досить забезпеченою молодою людиною (його рід мав старошляхетське коріння), то міг дозволити собі реалізувати свої мистецькі вподобання, поєднуючи їх із бажанням мати власну віллу. Особливе гасло стилю модерн, яке для О. Луцького було дуже важливим – тріумф приватної особи – він зумів втілити в життя.

Але, окрім усього іншого, Чернівці – це місто, де жила Ольга Кобилянська. Тут вони з Остапом Луцьким зустрічалися, тут він написав їй найкращі листи, наповнені ніжністю, любов’ю та повагою ...

«З Вами так якось добре жити»; «Пишу і жалкую, що в часі мовчанки моєї не було Вас близько мене; тоді щойно знайшла би ся не одна вільна хвилина, у якій порозумілися б ми щиро безпосередньо з душі випливаючим словом, або і без слова. Без Вас губляться сі хвилі, остиває листовий папір, писане слово, мертві букви. Які не в силі переповісти Вам всього…»

«Ви все останете для мене тим, чим були...скінчився якийсь новий Valse melancolique…але його не забувається. Життя навчило мене годитися, а спомин для мене є джерелом нового життя. Вмію споминами жити. Не шукаймо причин, чому воно так сталося. Хай на все дивиться тепер Час і хай Вам колись скаже правду».

Чернівецькі ж дослідники зазначають, що Луцький та Кобилянська турбувалися не лише за певні літературні прохання одне одного, а й за здоров’я та побутові клопоти, всіляко підтримуючи гідні дружні стосунки. Однак ці стосунки залишаються найпотаємнішою історією із життя і Луцького, і Кобилянської, бо вони довго були маловідомими широкому загалу.
Дотепер Остап Луцький в літературних колах, – розповідають співупорядники та співавтори презентованої книги, – через конфлікт з Іваном Франком та випуск першої «зухвалої» збірки пародій «Без маски», сприймався як своєрідний «bad boy». У книзі «Муза і чин Остапа Луцького» автори намагаються в книзі подати цю маловідому в літературі постать по-новому, по-іншому розкрити цілісний образ неординарної людини.

Надія Мориквас : «В центрі конфлікту, а радше – ключовою фігурою конфлікту між І. Франком та О. Луцьким була О. Кобилянська – представниця модерністської літератури. «Вона була єдиною ластівкою, зіркою модерної літератури», – писав Луцький. А Іван Франко представляв літературу старшого покоління. Можливо О. Луцький їх розставив по літературних полюсах … О. Луцький як теоретик та модерніст виріс на літературі О. Кобилянської. Це прослідковується від першої його сміливої збірки пародій до статті «Молода Муза», про яку Франко теж різко відгукнувся…».

Олександра Салій : «Франко любив молодь , нерідко він збирався разом з молодими людьми в кав’ярні…Для них він був «ходячою енциклопедією». Однак умів різко висловлюватися... Після того, як він починав говорити – всі замовкали. Остап Луцький ставився з великим пошанівком до Івана Франка… Пародія Луцького на Франка під назвою «Дехто» – це був бій за літературу, за нові напрямки, за модернізм. Хоча дослідниця «молодомузівців» Надія Мориквас вважає , що він обороняв Ольгу Кобилянську, і Франко програв у цій боротьбі... Торкаючись теми творчості Ольги Кобилянської, Франко пише, що ні на хвилю не сумнівався у таланті буковинської письменниці, особливо цінував її «Людину» та «Битву». Та виявилося, що він досі пам’ятав пародію Луцького «Дехто» й ущипливі рядки на свою адресу: «знищу, знищу Кобилянську».

Львівські дослідники у своєму збірнику розповідають, що О. Луцький був не лише приємної зовнішності чоловіком, «молодомузівцем», а й військовим діячем, ад’ютантом знаного архикнязя Вільгельма фон Габсбурґа (Василя Вишиваного), організатором української кооперації у Галичині та Буковині, успішним менеджером і економістом.
«Цікаво те, що заробивши гроші на таких базових продуктах, як масло та молоко, він фінансував різноманітні творчі проекти, наприклад, фільм про кооперацію «Для добра та краси», що його зняв Юліан Дорош… Ми хотіли, – зізнається Данило Ільницький , – показати розвиток, еволюцію людини, яка в часи «музи» завжди була при «чині», а

Син Остапа Луцького – Юрій Луцький, відомий канадський україніст, видав у 1968 та 1994 роках дві книжки про свого батька, де вперше надрукував листи Остапа Луцького до Ольги Кобилянської та Івана Франка. Від них і відштовхнулись автори презентованого збірника. Цю книгу складають тексти написані раніше і тепер, а показово те, що, наприклад, перекладацька діяльність Остапа Луцького, а також його стосунки з Іваном Франком та Ольгою Кобилянською виокремлені в окремі розділи.

До речі, львівські дослідники вважають, що стосунки з Ольгою Кобилянською заслуговують окремої розмови і запрошують до співпраці чернівецьких науковців. Вони запевняють, що бібліографія збірника дозволить дослідникам відшукати нову інформацію про Остапа Луцького та його стосунки з панною Ольгою. Немає в книзі і публікацій, які Луцький писав у Чернівцях, зокрема, в часописі «Буковина». Автори обмежились статтею Андрія Гречанюка, який зробив історико-літературний, журналістський огляд цих публікацій.
Команда співавторів намагалася створити книгу не лише для естетів і науковців-гуманітаріїв, а для значно ширшого кола читачів, зокрема й для громадських активістів, для тих, хто цікавиться культурним менеджментом і налаштовується на позитивне мислення. Можливо, книга «Муза і чин Остапа Луцького» стане поштовхом для нових літературних есеїв, кіносценаріїв, а навіть документального фільму.

 

Проводячи паралелі з сьогоденням, Данило Ільницький зауважив:

«Сьогодні непросто знайти аналог людини такого формату... Досі перебуваємо у постколоніальній ситуації, коли нас кидає в різні радикальні течії. Важко знайти людину, яка спромоглась би вести діалог з різними середовищами. А Луцький це міг… Під час Першої світової війни був тим, хто вів переговори з Симоном Петлюрою, з одного боку, а з другого – з Юзефом Пілсудським. Його цінували за те, що вмів не в радикальний спосіб налагоджувати стосунки українців і поляків».

Син Остапа Луцького згадує, що батько у свій час виступав проти політичних вбивств, але це не означає, стверджують автори книги, що він не був патріотом. Остап Луцький органічно поєднував в собі національне і європейське, традиційне і модерне. Тому сьогодні автори презентованої книги прагнуть віднайти для нього місце як для культуртреґера літературних та інтелектуальних ідей кінця ХІХ – початку ХХ ст. і врешті повернути цього маловідомого українця культурно-мистецькій та громадсько-суспільній спільнотам.