23-08-2017

«Той, що підніс на найвищий щабель літературний процес на Буковині»

23 серпня минає 150 років від дня народження українського поета, прозаїка, публіциста, критика, історика літератури, фольклориста, журналіста, перекладача, редактора багатьох періодичних видань, педагога і громадського діяча Осипа Степановича Маковея (Псевдоніми: Spectator (оглядач), Стефан Ярошенко, Євмен, Соколик, О. Степанович, Явор, Осип з Буковини; криптоніми: О., О. М., О. Мей, М-ей та ін.; 1867 – 1925)

З цієї нагоди в Мініципальній бібліотеці ім. А.Добрянського розгорнуто виставку «Той, що підніс на найвищий щабель літературний процес на Буковині».

Цей чоловік довго і ревно трудився на культурно-громадській ниві українського відродження в Галичині і на Буковині на межі двох століть і в двох державах. Але й досі незаслужено перебуває в тіні таких знакових імен як Іван Франко та Ольга Кобилянська. Без його подвижницької праці літературний доробок був би на сьогодні значно скромнішим, а багатьох імен ми би так ніколи і не дізналися, якби не старання пана Маковея. Правда, сам Осип Степанович, будучи чоловіком вищою мірою інтелігентним, скромним і ще й до того доволі самокритичним, сам дав оцінку своїй ролі в літературі. Він зазначав у одному з листів: «Коли що пишу, то лише з переконання, що до такої будови, як література, потрібно не лише бистроумних інженерів, а й таких, що цеглу носять, од них же первий єсьм аз!». Отож цей трудівничий чоловік, який все життя «двигав ту цеглу» на ниві української культури та літератури, цілковито заслуговує, особливо в ці серпневі, ювілейні для нього дні, аби ми згадали його ім’я та його працю.

Аби хоч трохи зрозуміти таку багатогранну, творчу і неймовірно працьовиту особистість, треба хоч трошки зрозуміти середовище, в якому він народився і формувався.

Осип Степанович Маковей народився 23 серпня 1867 року в місті Яворові недалеко від Львова. Батько його займався сільським господарством і кушнірством. Мати на свій час була освіченою жінкою, багато читала, вільно розмовляла німецькою мовою. Вона то найбільше і прилучилася, аби свого найстаршого Осипа віддати до школи. Як він потім з теплотою згадував у своїх спогадах: « В Чернівцях на учительській службі», які написав в 1926 році: « Се передовсім вона післала мене в гімназію і потім дбала про мене, доки могла» ( « В Чернівцях на учительській службі» // Письменники Буковини другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття: Частина 1 / Упоряд.Б.Мельничук, М.Юрійчук. – Чернівці: Прут, 2001. – С. 308.)

Як і більшість свідомих галичан, батьки приклали немало зусиль і коштів, аби вивчити його на пана, тобто вивести у «люди». Тим більше, що він мав таки хист і здібність до наук. І ще з дитинства мав талант до музики і малювання. Але малярством не міг зайнятися через поганий зір, а про музику не міг навіть мріяти, так як не було коштів на інструмент. Про це він також із жалем згадує в своїй автобіографії : «В моїй душі по нинішній день покутує жаль, чому я не мав спромоги навчитися грати на якімсь інструменті – бодай для себе, для розваги душі. Осталося мені те, що найменше коштувало:перо, чорнило і папір». Але і ці таланти він не змарнував.

Початкову освіту отримав в рідному Яворові, де успішно закінчив польську т.зв. виділову школу. Потім батьки відправили його на науку в єдину на той час на Галичині українську академічну гімназію у Львові, в якій він провчився наступні 8 років. Правда, то не була для нього така легка і благополучна наука в класичному розумінні на день сьогоднішній. Вже з другого класу йому довелося самому на себе заробляти і утримувати приватними лекціями, так як батьки вже не мали змоги на той час йому допомагати матеріально. Тобто з 13 років він перейшов на свій хліб. Репетиторство забирало багато сил і часу, проте не відбило охоти в здібного хлопчини до науки і він завжди був в числі перших учнів.

Проте навіть в таких умовах він вже проявив свою схильніть до творчості і вже тоді робив переклади з античної, німецької, польської, російської мов; складав оригінальні вірші, поеми; писав фейлетони, оповідання; записував народні пісні, казки, народні звичаї, побут. Свою подальшу освіту він продовжив на філософському факультеті Львівського університету, де отримав ґрунтовні знання в галузі філології, історії української літератури, класичних та іноземних мов. semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упорядкування, передмова, коментарі та пояснення слів Н. Тихолоз; відп. та літ. ред. Є. Нахлік. — Львів: [Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України], 2007. — С 35)

Проте найважнішою школою для Осипа і дальше стало саме життя: він працював репетитором, перекладачем урядових документів у магістраті, підзаробляв у пресі як журналіст.

На особистість Осипа Маковея, як власне на кожну молоду людину, найбільший вплив мали книги і товариство, яке його очолювало. Будучи гімназистом, він прочитав твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Миколи Гоголя, Адама Міцкевича та проштудіював всю іншу європейську класику, яка була на той момент йому доступна. Як і вся молодь того часу, гімназисти заснували таємний гурток «Згода», де знайомились зі всім вартісним в науці, культурі і безперечно обговорювали політичні події, які відбувалися на той час. Осип Маковей одразу прилучився до активної праці в ньому, а заодно й зробив свої перші літературні проби пера: "Якось жити без того не можу, невідома сила пре мене до того» (Олександр Попович «Осип Маковей» // Письменники Буко«вини другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття: Частина 1 / Упоряд.Б.Мельничук, М.Юрійчук. – Чернівці: Прут, 2001. – С. 264.)

Серед приятелів на перше місце безсумнівно варто поставити таку сильну і харизматичну постать, як Іван Франко, який на той час був незаперечним авторитетом для студентства, які добре знали, що він завжди жваво й активно відгукується на всі літературні події, які попадають в поле його зору і відбуваються навкруг нього і прихильний до молоді. Тому всі поети-початківці не проминали нагоди, аби не скористатися його підтримкою, вони віднаходили в його особі доброго й щирого порадника, справедливого критика, суворого, але й одночасно уважного й вимогливого учителя. Тому й Осип наважився надіслати йому свої твори і переклади. Ось як він це ретельно занотував в своєму щоденнику: «Хотячи спробувати щастя, вислав я коло 15/11 1885 на руки п[ана] Франка 3 переводи з німецького і 6 своїх кавальців під знаком М*. З тих друкований лиш «Післанець» в 22 числі «Зорі»1885» (Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упорядкування, передмова, коментарі та пояснення слів Н. Тихолоз; відп. та літ. ред. Є. Нахлік. — Львів: [Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України], 2007. — С 35).

Хоча як коментує в додатках упорядниця спадщини Маковея п.Наталя Тихолоз, лист був відправлений 19 листопада і він надіслав Франкові для публікації в «Зорі» десять власних поезій та перекладів, серед яких були також надруковані переклади з Гейне та Овідія. Проте Івана Яковича зацікавила творчість юного Маковея, він вже і раніше читав його перші проби пера в редакції «Зорі» і він переказав, би той прийшов до нього. Та знакова і дуже важлива для обох, але насамперед для вісімнадцятилітнього Маковея, зустріч відбулася 26 грудня 1885 року де «…перший раз запізнав-єм ся з ним. Він похвалив мої почини (а но, то гратулюю вам…) і обіцяв друкувати ще… Відтогди я ходжу часом до нього. А він мені радить, як що робити» (Semper magister et Ця зустріч відбулась мабуть в добру і щасливу годину, так як дружба продовжувалась впродовж всього їхнього життя, куди би доля кого не закидала і які випробування не посилала, аж до відходу Івана Яковича у вічність. Тобто в той момент, коли для молодої людини такі зустрічі стають знаковими і визначають подальшу долю. Іван Якович мав неймовірно великий вплив на формування світогляду Осипа Маковея, який власне його наслідував у всьому. «Я до нього чую симпатію, а він до мене... Його погляди на справу і літературу руську знаю не лише з його творів, а й з власних його розмов... Вони дуже розумні, і я їх собі присвоюю»,— пише молодий літератор 1886 р. у своєму «Щоденнику».

Щось Франко, який завжди був прозірливий і добре відчував талант, побачив на той момент в юнакові, що приділяв йому пізніше багато часу і уваги. Від того моменту між ними встановилися теплі і приязні стосунки, правда, вони ніколи не переходили межі і завжди були як вчитель і учень. Франко допомагав йому і в поетичних пошуках, заохочував до праці над перекладами, радив, яких письменників перекладати, знайомив з письменниками, журналістами, культурно-громадськими діячами того часу, тобто за короткий час він ввів його в літературний світ Львова. Про ці зустрічі і знайомства Маковей ретельно записав в своєму «Дневникові». Про взаємини з Франком він вів окремий щоденник, куди скрупульозно все записував і саме через ці записи Франко стає близьким, зрозумілішим і людяним для всіх, хто вивчає його життєпис. На основі тих записів він таки впорядкував пізніше свої літературні розвідки «Д-р Іван франко (До портрета його на стороні 3-й)»(1896) і Ювілей 25-літньої літературної діяльності Івана Франка» (1898). Ось тільки деякі штрихи від тих зустрічей: «Нині був у Франка, застав в нього ще Павлика, Остапа Терлецького – а по чаю пішли-сьмо до «Варшавського Готелю» (я і Франко з жінкою), де я лично познакомився з Олександром Кониським». (Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упорядкування, передмова, коментарі та пояснення слів Н. Тихолоз; відп. та літ. ред. Є. Нахлік. — Львів: [Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України], 2007. — С 43).

І дальше: «Через Франка познакомився» і з відомим на той час літературознавцем паном Коцовським. І тут же «Був-єм у п[ана] Франка і дав-єм йому кілька моїх віршів і переводів. Там познакомився особисто я з редактором «Діла» п[аном] Белеєм, з котрим, вийшовши від Франка, довго по дорозі балакав я» (Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упорядкування, передмова, коментарі та пояснення слів Н. Тихолоз; відп. та літ. ред. Є. Нахлік. — Львів: [Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України], 2007. — С 35).

І що також є дуже важливим у їхніх взаєминах – Франко завжди ділився з ним своїми власними творчими і життєвими планами і навіть звірявся своїми клопотами та хвилюваннями. Він брав його разом із собою на прогулянку в ліс, їздили в гори і ловили рибу, мандрував Карпатами, гуляв львівськими вуличками.А це означає, що він цілковито довіряв Маковею. Та й Іван Якович намагався допомогти йому роботою, грішми, а то й часто запрошував його на обід додому, коли бачив, що Осип у великій матеріальній скруті. Як занотував сам Маковей у щоденнику:«Ходив з Франком далеко на прохід в ліс недалеко Сокільник. Багато наговорився. Шість днів я в нього обідав. Більше сам не хочу: він не багач, а я не дід; годі надуживати чужої доброти». (Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упорядкування, передмова, коментарі та пояснення слів Н. Тихолоз; відп. та літ. ред. Є. Нахлік. — Львів: [Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України], 2007. — С. 48).

Франко неодноразово виступав рецензентом творів Маковея, співпрацював (а іноді й полемізував) із ним у тогочасній періодиці. Осип Маковей своєю чергою підтримав Франка найтяжчого періоду його життя – після виходу статті «Ein Dichter des Verrathes», був одним із організаторів 25-літнього ювілею творчості українського Мойсея, а також першим читачем, критиком і перекладачем деяких його творів.

І попри те, що народилися обидва зовсім поруч наприкінці серпня, хоч Франко був старшим на 11 років, вони були абсолютно не схожі між собою. Іван Якович відомий своєю запальною вдачею і непримиренністю, різкістю та навіть категоричністю в своїх оцінках. А Маковей зазвичай стриманий, скромний і часом навіть нерішучий в багатьох випадках. « …взяв собі науку, що авторитети більші і менші треба поважати з розумом. Я сього вже давно держась і не всьому вірю, що скаже Борковський, Цеглинський чи Франко і не все похвалю, що вони зроблять. Після свого розуму я їх дуже поважаю, але і свою гадку маю» (Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упорядкування, передмова, коментарі та пояснення слів Н. Тихолоз; відп. та літ. ред. Є. Нахлік. — Львів: [Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України], 2007. — С 35)

На той час Франко вже був на вершині своєї популярності, тому нікому, а тим більше молодим з його оточення, й на гадку не спадало навіть наближатись до його висоти. Тому Маковей одразу свідомо опинився в його тіні і так все життя там і перебував. Він був свідомий свого місця в українській культурі франкової доби. У автобіографії, писаній за рік до відходу у вічність, він, може, аж надто скромно оцінював власний творчий доробок і своє місце в літературі: «Ще замолоду я бажав стати письменником, і отсе вже сорок років минуло, як стараюся заслужити собі на ім’я письменника. Багато праці на се присвятив. Не кажу, що змарнував час і не нарікаю, що не діждався великих успіхів. Я знаю, що не маю права зачисляти себе до великих письменників. Се повинен знати чоловік у 57-ім році життя, і я сього свідомий. Але українського письменника я таки заслужив і гадаю, що в загальну скарбницю нашого письменства я вложив дещо цінного й ориґінального. Багато з того, що я написав, уже забулося і ще не одно забудеться, однак лишиться деяка частина, котра мене пережиє і в літературі буде мати своє місце і свою ціну. Значить: молодечий ідеал я осягнув – і це мене нагороджує за труд. Серед інших обставин життя може дав би більше і краще, – а так добре, що хоч те дав, що міг дати».

Маковей пізніше у всьому наслідував свого вчителя – так же багато свого часу і праці вділяв молодим початкуючим авторам, так же багато і ретельно працював в журналістці і перекладі з інших мов, літературній критиці і редагуванні літературних творів. Він не втомлювався мовчки і наполегливо працювати на ниві педагогічної праці, громадсько-культурного діяча всюди і на кожному полі, куди його закидала доля. Хоч звичайно, що кожному з них в цій царині було вділено свій талант. Вони дали своїй нації все те, що могли їй дати – кожен мірою своїх здібностей, сил і спромог. Історія їхніх творчих взаємин є блискучим прикладом духової спадкоємності традицій національної культури.

Звичайно, що така дружба спряла тому, аби по закінченні науки Маковей не пішов вчителювати, як то було прийнято на той час, а слідом за вчителем подався у журналістику. Ще будучи студентом, під керівництвом, підтримці і звичайно що не без протекції Франка, який ввів його в культурно-журналістське коло, Маковей взявся за таку складну працю, яка забирає цілковито весь час і сили, як журналістика. І хоч він більше схилявся в свої поглядах до радикалів, проте і тут не обійшлося без впливу свого авторитетного вчителя. Тому він заробляв собі на прожиток помічником редактора народовської газети «Діло», співредактором «Народного часопису» (українському додатку урядової «Газети народової», що видавалася польською мовою). За два роки співробітництва в «народовських» виданнях Маковей покращив свої матеріальні справи, повіддавав борги, допоміг родині і успішно закінчив університет в1893 році. А потім обіймає посаду помічника редактора в газеті «Зоря» і веде в ній розділи «Фейлетони» та «Світло й тінь». А ще він виконував обов’язки секретаря в Науковому товаристві імені Шевченка.

Звичайно, що його працю помітили всі небайдужі українці. Помітив його талант і такий діяльний чоловік в Чернівцях, як професор Степан Смаль-Стоцький. І одразу запросив його на посаду редактора українського часопису «Буковина», який він планував підняти на значно вищий щабель. Осип прийняв пропозицію професора і приїхав в Чернівці, аби підняти українську літературу і культуру назагал на найвищий щабель. І треба одразу відзначити, що йому вдалося дуже багато зробити на цій ниві. Якщо навіть ще немає великих монографій по його праці і творчості, а він на те цілковито заслуговує, то все-таки ні одна публікація, яка подає національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ століття не оминає достойне ім’я Осипа Маковея.

Отож, в квітні 1895 молодий, талановитий і цілковито налаштований на серйозну працю Маковей прибуває в Чернівці на посаду відповідального редактора української газети «Буковина», де пропрацював по листопад 1897 року. Навіть за такий короткий час, здавалось би час, вже маючи добрий досвід праці в часописах Львова, він з молодечим запалом і своєю дивовижною працездатністю підніс на найвищий рівень і газету, і літературний процес у краї назагал. Понад три десятки письменників зумів залучити редактор до співпраці в “Буковині”. Серед імен, появі яких в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. маємо завдячувати Осипові Маковеєві – Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Андрій Чайковський, Марко Черемшина, Євгенія Ярошинська, Теодот Галіп, Іван і Антон Синюки, Денис Лукіянович, Сильвестр Яричевський і ще понад два десятки авторів. Щоби навернути авторів писати рідною мовою, редактор головну увагу зосередив на молодих творчих силах Буковини, згуртованих навколо часопису. Він багато часу й уваги приділяв рукописам молодих літераторів, виправляючи форму, стиль, мову їхніх творів. Підтримував кожну творчу постать, яка переступала поріг редакції, адже з власного досвіду знав,“що значить добре слово, заохота і подяки”. З цього приводу писав: “Кождий редактор – то передовсім коректор чужих рукописів: поправляй і поправляй, як учитель задачі в школі, і нема тому ні кінця, ні міри. Коли б не наші редактори, то багато авторів просто не могли би на світ показатися зі своїми творами”. “Пригладжуючи” твори молодих авторів, Осип Маковей за цей час ще й створив літературний додаток до газети під своєю редакцією «Неділя», куди поміщав їхні твори.

А ще йому вдалося виявити свою неабияку наполегливість і організаторські здібності, які і зараз викликають подивування – збільшення тиражу. Якщо раніше «Буковина» виходила один раз на тиждень, то з 1 квітня 1895 року виходить чотири рази ще й з додатком «Неділя». А вже впродовж 1896-1897 років вона стала щоденною. Аби зацікавити читача, Маковей запровадив нові рубрики. Серед яких значна увага приділяється питанням науки, освіти і особливо літератури та мистецтва. Окремо увага приділялася зв’язку редакції з читачами і дописувачами, хоча це вимагало в нього багато часу і терпіння.

Звичайно, що до цих пір щонайперше всіх цікавить питання стосунків пана Маковея з Ольгою Кобилянською. На той час він вже був знайомий з її творами, тому зрозуміло, що одразу по прибуттю в до Чернівців у ролі редактора, Маковей найперше зробив крок, аби особисто познайомитися з панною Ольгою. Вона ж дуже чекала тої зустрічі, про що писала в листі до своєї давньої і вірної подруги, художниці Августи Кохановської: “Зараз при цій газеті [“Буковині”] є один визначний літератор зі Львова…» Будучи редактором часопису, він підготував до друку більшість її творів. Всі твори, які вона писала на той час, не оминули його редакторського пера. Літературно-критичні статті Осипа Маковея про Ольгу Кобилянську та її творчість були першими ґрунтовними розвідками. Нині вони не втратили своєї вартості й залишаються найбільш достовірними. Ними щедро послуговуються як українські, так і зарубіжні дослідники її творчості.

Ольга Кобилянська надзвичайно цінувала статі О.Маковея про свої твори і вважала їх найбільш важливим і достовірним джерелом для оцінки її творчості. Адже він наживо бачив важкі умови, в яких вона жила й працювала, близько знав її як людину. Обох письменників упродовж довгих років поєднувала творча й особиста дружба. Це давало йому можливість глибше збагнути її творчий стиль, характерні особливості її творчості. Панна Ольга писала відомому чеському славістові Франтішеку Ржегоржеві: “...зверніться до п. Маковея: ...він Вам сам схарактеризує мої письма найліпше. З усіх руських літераторів знає лиш він оден мене, а мої твори знає він дуже добре... Я у всіх моїх літературних справах звертаюся лиш до него”.

Письменниця також піклувалася про популяризацію творчості Осипа Маковея. Вона перекладала його твори німецькою мовою і сприяла їх виданню в Дрездені, писала літературознавчі розвідки про художні твори О.Маковея. Сам будучи надзвичайно вимогливим критиком, редактор визнав О.Кобилянську справжнім критиком-професіоналом.

Проте детальніше про їхні творчі і щемливі взаємини можна познайомитись за посиланням
https://zbruc.eu/node/15942

Деякі штрихи, які потверджують роль Маковея для тодішнього письменства на Буковині і не тільки. Так наприклад Мартовича з Чернівцями, як і в більшості письменників того часу, пов’язані найприємніші сторіночки життя і творчості. Чернівці знаходились порівняно недалеко від Коломиї. Тут виходила на той час українська газета «Буковина», яка відводила свої шпальти для художнього українського Слова. Її довший час редагував Осип Маковей, який збирав навколо неї молодих авторів. У газеті «Буковина» друкувались його твори. Всі дослідники творчості Івана Синюка також починають з того, що його перші твори з’явилися на шпальтах газети «Буковини», редактором якої той час був відомий письменник, літературознавець і педагог Осип Маковей, який мав унікальний дар відчувати молоді таланти і підтримувати їхні перші кроки в літературі. Він тепло відгукнувся про оповідання Івана Синюка («Буря», «Звірячий цвинтар», «Пчоли»), у яких «знати доброго спостерігача природи».

Проте ця «бджолина» праця в столиці коронного краю Буковини була перервана в грудні 1897 року, так як пана Маковея запрошено до праці такого поважного видання як «Літературно-науковий вістник» на посаду одного з редакторів, і він повернувся до Львова. До редколегії журналу входили, крім нього, І. Франко та М. Грушевський. Якщо від Франка він завжди мав підтримку, то Грушевський не був таким прихильним до Маковея.

Тому коли трапилась така нагоди, аби отримати подальші знання, то Маковей скористався цим. І навесні 1899 року за сприяння Фонду молодим письменникам, за рекомендацією відомого славіста Ватрослава Ягича, призначив Маковею літературну стипендію для наукових студій слов’янської філології при Віденському університеті. І він подався до столиці поглиблюючи свої знання студіям слов’янських мов та літератур.

Так сталося, що він знову повернув в Чернівці і вже на довгих 11 років. Про це Маковей сам пише в своїх спогадах: «Як то звичайно буває, що життя людини Володимир Кмицикевич, Юліан Кобилянський. До них часто приєднувались гості Богдан Лепкий, Остап Луцький.

Він завжди був бажаним гостем в родині Кобилянських на вулиці Новий Світ, 61 (нині – Шевченка, 83). І не тільки тому, що тут на нього чекала панна Ольга, хоч то дуже важливий момент. Але тут збиралося, як завжди навкруг письменниці таке достойне коло як Василь Стефаник, Євгенія Ярошинська, художник Юстин Пігуляк та його дочка Євгенія. І навіть коли приїхала сюди хвора Леся Українка, то все одно вони раді були бачити коло себе пана Маковея, який не тільки часто супроводжував і прикрашав своєю присутністю їхнє товариство на прогулянках і в парк, і коли гуляли вулицями Чернівців і саме він супроводжував їхнє товариство на гору Цецино. І Ольга Кобилянська, і Леся Українка дуже прислухалися і цінували його думку щодо літературного процесу назагал.

І хоч здавалось би, викладацька праця забирає весь час, а попри те Маковей не залишав свої улюбленої літературної праці і за ці роки таки встиг багато прислужитись на цій царині. І тут звичайно всі науковці згадують його без перебільшення титанічну працю у виданні і збереженні спадщини Юрія Федьковича.

Значно менше відомо про його вклад у збереженні творчості Сидора Воробкевича. Але це встиг належно поцінувати ще сам Сидір Іванович. Його життя було важким і напруженим, багато сил та енергії віддавав він на педагогічній та громадській ниві, суму додавали і особисті страждання. І тут йому підмогою, особливо в останні роки життя, став Осип Маковей, який недалеко від нього мешкав і дуже шанував панотця. Маковей зробив усе можливе, щоби підтримати Сидора Воробкевича, врятувати його ім’я і творчу спадщину, повизбирував по різних часописах, упорядкував і видав в трьох томах його творчу спадщину. Зібрав матеріали до монографії про Сидора Воробкевича, проте йому не вдалося її завершити, а матеріали використав у великій статті, яка не втратила свої вартості і донині. А згаданий тритомник досі залишається найповнішим і найсоліднішим виданням творів Сидора Воробкевича.

Його завжди цікавила історія України, тому з 1902 року він був одним з найактивніших членів «Історичного товариства» у Чернівцях.Уважно слідкував за всіма вартісними історичними розвідками і навіть був рецензентом наукових праць таких відомих істориків як Раймонд Фрідріх Кайндль і Володимир Мількович. Він написав і свої студії, які не втратили своєї наукової вартості і до сьогодні, так як пан Маковей намагався по кожній темі використати якнайбільше джерел, щоби правдиво подати історичні події. А так як він був дуже сумлінним і ретельним дослідником, критично підходив до історичних подій і завжди мав свою оригінальну думку і ще й при тому мав рідкісний талант як для науковця, тобто журналістська практика давала йому можливість в доступній формі подати це читачам. Мав свою думку на історію українського суспільного руху та громадської думки у східній Галичині. Серед них заслуговують на увагу такі, як : « Три галицькі граматики» (Іван Могильницький, Йорсиф Левицький і Йосиф Лозинський), «Відродження галицьких русинів. Пера і кроки», «З життя письменництва» та інші…Актуальною і малодослідженою темою до сьогодні залишається тема – причини виникнення та поширення москвофільства на західноукраїнських землях. Тому звичайно, що розвідки на цю тему пана Маковея і на той час вони спричинили немало полеміки серед української інтелігенції Австро-Угорщини та Росії. І сьогодні науковці не оминають такі його документальні, як і все у Маковея, скрупульозні праці про історія громадського життя на Буковині у 50-х – 70-х роках ХІХ століття, як: « Перші загальні збори товариства «Руська бесіда» у Чернівцях», «Олександр Попович», «60 років політики» та інші. Підготував і видав у львівській газеті «Руслан» впродовж 1908-1909 років історичні документи «Матеріали до історії Буковинської Русі».

На час перебування Маковея на Буковині було лише близько 1100 свідомих українців, або 0,36% від усього населення. На початку ХХ століття виникає рух учителів української мови та літератури середніх і вищих шкіл Буковини, які створили, на пропозицію Сімовича, «Товариство вчителів вищих шкіл імені Сковороди». І Осип Маковей поруч із Василем Сімовичем, Юліаном Кобилянським ввійшов до керівного складу товариства, яке відіграло дуже значну роль у розбудові української середньої приватної школи. Бо державних українських шкіл було важко домогтися. Навіть попри свою неймовірну зайнятість, але він не відмовлявся від участі у громадських справах, особливо коли мова велася про серйозні справи. Як приклад, на запрошення товариства «Жіночої громади» в 1908 році виступив з лекцією «Про давнішній рух літератури на Буковині».

За цією адресою в його житті відбулися і особисті важливі події. Саме сюди він привіз свою хвору маму, аби місцеві лікарі порятували її життя. Проте не вдалося йому минути гірких хвилин суму прощання з мамою, до якої він був дуже прив’язаний все життя і така втрата для нього була дуже болючою. «З її смертю я втратив, так сказати б, найближчу мету життя, не мав уже про кого дбати, бо братів сяк-так забезпечив, почув самоту в житті» (« В Чернівцях на учительській службі» // Письменники Буковини другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття: Частина 1 / Упоряд.Б.Мельничук, М.Юрійчук. – Чернівці: Прут, 2001. – С. 309.)

Але й відрадніші моменти в нього також були тут. «Року 1905 зложив я учительський іспит і восени оженився з Ольгою Кордубівною. Я мав тоді 38 літ, вона 25. Ся женить ба – се було моє найрозумніше діло. Яке я зробив для себе, бо ніхто мен6і не облегшив життя так, як моя жінка» (« В Чернівцях на учительській службі» // Письменники Буковини другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття: Частина 1 / Упоряд.Б.Мельничук, М.Юрійчук. – Чернівці: Прут, 2001. – С. 309.)

А так Маковей в Чернівцях часто мав непорозуміння через свої політичні погляди, на які він мав завжди свою думку, то коли наприкінці 1909 року Маковея запросили до Львова на вакантну посаду вчителя жіночої семінарії, то після тривалих і тяжких роздумів восени 1910 року він таки прийняв запрошення. Він добре знав ситуацію у Львові, тому його хвилювання були непезпідствані. Ідейно-політичні опоненти зустріли Маковея наклепами і провокаціями. Відповіддю усім недругам була сатирична поема «Ревун», що спершу друкувалася в газеті «Руслан», а згодом вийшла окремим виданням (Львів, 1911). Проте в поєдинку з численними недругами Маковей, зрештою, досить в короткий час, змушений був покинути Львів. Він з дружиною, яка завжди і у всьому його підтримувала, перебрався до містечка Заліщик, де обійняв посаду директора вчительської семінарії – найгіршої тоді в Східній Галичині.

Він як завжди із натхненням взявся до праці, але тут знову дійсніть внесла свої коректи. Почалася Перша світова війна і його, як офіцера запасу мобілізували на війну. Чотири роки життя Маковей віддав війні. Півтора року з них служив перекладачем з російської мови при штабі кавалерійської дивізії; у поштовій цензурі в Чернівцях. Останні роки служби Маковей – перекладач при штабі Карпатського корпусу.

Він має намір повернутися на педагогічну працю в Заліщиках, будує плани про відновлення знищеної семінарії, домашнього господарства. У липні 1918 року Маковей повернувся в Заліщики. Відбудовує школу, займається громадською роботою, організовує у Заліщиках товариство взаємодопомоги «Сила», яке захищало й допомагало родинам, потерпілим від війни та окупаційної влади. Правда, така активна діяльність пана Маковея дратувала польську владу. І його «За зраду держави» та «українізацію» школи протримали 6 днів у Чортківській тюрмі в лютому 1921року. Тільки завдяки своєму авторитету та популярності педагога і письменника Маковей залишився на посаді директора. І звичайно продовжував писати.

Але всі ці життєві випробування далися взнаки і 21 серпня 1925 року Осип Маковей відійшов у вічність. Похований в Заліщиках, неподалік від дороги і його гарно впорядкована і доглянута могила вдячними мешканцями цього містечка завжди нагадує про цього працьовитого чоловіка.

Мабуть найкраще про роль Осипа Маковея як редактора, літературознавця і педагога залишив свої публікації такий відомий і шанований український вчений-мовознавець, видавець, публіцист, редактор і педагога, громадський- культурний діяч і його сучасник Василь Сімович. Вони багато років в Чернівцях працювали на цій ниві разом з паном Маковеєм і навіть жили по сусідству.

З під його пера вийшли такі дослідження, як «Осип Маковей» (1925 ), «Листування Лесі Українки з Маковеєм» (1933), «Українське шкільництво на Буковині» (1932).

Сімович «Осип Маковей»(1925) : «Маковеїв літературний доробок непомірно великий, дарма що не зібраний, а порозкиданий по всіх українських виданнях, наддніпрянських і західноукраїнських…поезія – лірика,сатира, поема, – новеля, фейлетон, повість, оповідання для мооді, публіцистика, історично-літературний нарис, наукові бібліографії, філологічні розправи…Хіба тільки драм не писав Маковей, та й то невідомо, чи не йдеться дечого з драматичної поезії в його величезнім недрукованім архіві.
«… він, ще на школярській лаві, проявляє себе по журналах та по газетах і до самої смерті друкує свої твори в періодичній пресі. А далі ще йде громадська діяльність, йде праця педагога. За 40 років своєї праці Маковей дав стільки українській громаді, що редакція «Літературно-наукового Вістника» мусила (1924 р.) з браку місця спис його творів, зладжений Д.Лукіяновичем, на велику шкоду громади, усунути зі свого журналу…А що ще лишилося ненадрукованим! Аж як усе це з’явиться друком, що написав Маковей, український громадянин зможе пересвідчитись , як багато дав він українській літературі, публіцистиці, може, й науці, який плодючий був із нього письменник, які в нього були життєві інтереси. Зійшов Маковей зі світла нагло, на удар серця, досить ще молодою людиною – йому було всього 58 років».
Таки вартує нашим науковцям повизбирувати той багатий доробок пана Маковея по всіх друкованих виданнях, хоч то і не є легка справа. Аби ми мали і чим гордитися, і чому повчитися.

На виставці представлено твори самого Осипа Маковея та тих письменників на Буковині і поза нею, твори яких він відкривав, редагував і видавав. Але для дослідників його творчості насамперед найвартіснішими будуть наукові розвідки власне про його життя, творчу і педагогічну працю насамперед в Чернівцях. Серед них такі як видання в 2 томах праць відомого мовознавця Василя Сімовича. Поруч довший час найповніший критико-біографічний нарис Федора Погребенника «Осип Маковей» , який знаходиться у фондах Анатолія Добрянського з автографом від автора ще 1960 року.

На Буковині дослідники літератури та національного руху та педагогічного розвитку українців Буковини також не оминали його своєю увагою. Тому тут представлений І том «Письменники Буковини», в якому належне місце відведено особистості та творам художнім і публіцистичним творам Осипа Маковея. Тут же праця монографія Олександра Поповича «Осип Маковей – критик та історик літератури», в якій ретельно досліджено літературну працю Осипа Степановича, і в Чернівцях зокрема.

І найцікавішими будуть ті видання, які тільки нещодавно надійшли у фонди нашої книгозбірні. Це книга «Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упорядкування, передмова, коментарі та пояснення слів Н. Тихолоз; відп. та літ. ред. Є. Нахлік. — Львів: [Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України], 2007. — 172с.

Тут крім ґрунтовного слова про багаторічну творчу і щиру дружбу між Іваном Франком та Осипом Маковеєм пані Наталя Тихолоз вперше за автографами підготовила і видала щоденникові записи та листи, літературознавчі статті Осипа Маковея. Вона хоч і вийшла раніше, але тільки цього року ми її отримали.

А унікальна, без перебільшення, тритомова наукова праця подвижника українського літературознавства Мирослава Мороза, на яку він поклав півстоліття свої наукової праці «Літопис життя і творчості Івана Франка», до видання якої долучився Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Інститут Івана Франка НАН України, Інститут франкознавства Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка, редакційний колектив якої очолив Микола Жулинський. Це академічне видання вийшло у львівському видавництві АРТОС впродовж 2016- 2017 років.
Це перший хронологічний звід відомостей про життя і діяльність українського генія людства Івана Франка, зі засвідченням кожної дати, кожного факту відповідним документом, дослідницьким чи архівним джерелом. Кожен том супроводжують докладні покажчики, які полегшують користування виданням. Це видання розраховане не тільки на фахівців-літературознавців, які вивчають творчість Івана Франка. Воно містить неоцінений скарб для всіх, хто буде вивчати український літературний і культурний процес впродовж ХІХ-ХХ століть. В ньому майже 80 позицій присвячено особистості Осипа Маковея.

Цей безцінний дарунок щойно надійшов з Дрогобича від пана Євгена Пшеничного – кандидата філологічних наук, доцента кафедри романських мов та компаративістики Дрогобицького державного університету імені Івана Франка, директора Інституту Франкознавства, який був науковим редактором ІІІ тому.

Підготувала Леся Щербанюк