«Слідами Реформаторів»

   Реформація викликала відповідну реакцію з боку Католицької церкви, яка отримала назву Контрреформації. У XVII ст. більшість протестантських осередків в Речі Посполитій були ліквідовані. В наступні сторіччя на території України кальвінізм зберігся лише в угорських громадах на Закарпатті, а лютеранство – серед частини німецьких поселенців. Хоч з ХІХ ст. почали поширюватись в Україні нові протестантські конфесії переважно з Америки.

 

Послідовники Лютера на Буковині

   Буковина з другої половини XIV століття була органічною складовою щойно посталого Молдавського воєводства, населення якої переважно були православними русинами й молдаванами. Тому, як свідчив у своїх спогадах того часу венеціанець Джорджіо Томасі, жителі Молдавського воєводства залишалися «настільки стабільні в релігії, що ніколи не допускали, щоби до неї могла потрапити якась єресь і не дозволяли, щоби ніхто крім православних були їхніми воєводами, не дивлячись що султан багато разів пробував встановлювати свого пашу».

   Проте, як свідчить професор Михайло Чучко, на території молдавського князівства чеські гусити з’явилися ще в ХV столітті, як ідейно оформлена передумова протестантського руху в Речі Посполитій. Тим паче, що гусизмові завдячує поява громад чеських (або Богемських, у Моравії — моравських) братів. Виникнувши як гілка поміркованого гуситського руху, течія чеських братів у середині XVI століття виступила віросповідно й організаційно оформленою протестантською конфесією. Поряд з лютеранством і кальвінізмом вона пізніше стала моделлю раннього протестантизму в Україні.

   Проте ставлення корінних мешканців до іновірців збереглось незмінним через багато віків в північній частині історичної Молдови, тобто на Буковині аж до того часу, як вона була приєднана до імперії Габсбургів. Австрійський генерал Ґабріель фон Сплені в 1775 році писав, що православні буковинці, а особливо їхні священики, «настільки фанатичні, що до всіх інших християн, особливо до католиків, ставляться не набагато краще, ніж до іудеїв або до язичників». За доволі короткий час, як для такої делікатної справи, австрійський уряд застосував досить енергійні заходи, аби налагодити стосунки різних етнічних і конфесійних груп на Буковині. Вже в 1781 році цісар видав патент про віротерпимість, за яким всі права отримали осіли німці. Тому німецький мандрівник, географ і письменник, професор Йоганн Ґеорґ Коль (нім. Johann Georg Kohl ) в 1841 році відмітив в своїх нотатках «Мандрівки по Росії і Польщі. Буковина, Галичина, Краків і Моравія», що «під крилом австрійського плекання справедливості в цьому напрямку помітні разючі зміни». Таких змін в ставленні потребували перш за все німецькі колоністи, яким австрійська адміністрація намагалася забезпечити спокійне життя в іншому етнокультурному середовищі. Саме тому професор пише, що «взаємини маленького німецького спадкоємного ядра австрійської монархії з чужими національностями є одними з найдивніших у Європі, й чогось подібного не зустріти в жодній державі. Тільки щодо Буковини й Галичини можливо легко прийняти багато тисяч австрійсько-німецьких родин, які поселені завдяки цим стосункам і базуються на цьому у своєму існуванні й щасті». Його думки вже в 1845 році підтвердив ректор православної духовної семінарії в Чернівцях Теофіл Бенделла: «Буковина заселена різними етносами, які не зливаються воєдино, а чітко вирізняються релігією, мовою, звичаями, характером та живуть поруч один з одним у незатьмареній згоді».

   Поступово Буковина, а особливо її столиця - Чернівці, завдяки німецькому елементу та його активній культурній експансії, стала змінювати своє напівсхідне обличчя на західне. Отож під скіпетром Габсбургів буковинці різних етнічних груп та віросповідань почали вчитися жити поряд, толеруючи один одному.

   Проте, перші послідовники Лютера на Буковині, як пише у своєму дослідженні знаний історик та культуролог Ігор Чеховський, «карбували монети» ще до прилучення краю до Габсбурської монархії». Вони приїхали сюди на запрошення барона Петра-Миколая Ґартенберґа-Садоґурського і це були переважно німецькі майстри – фахівці монетної справи. Спочатку вони оселялися переважно у Садагурі на землях барона Ґартенберґа. Більшість працювала у кузнях, займалася ковальськими роботами, виготовленням мідного посуду з матеріалів, отриманих методом переплавлення турецьких гармат, а також відливали церковні дзвони, карбували мідні та бронзові монети.

   Коли Буковина стала підпорядковуватись Австрії, ковальські майстерні у Садагурі закрили, внаслідок чого лютеранці залишились без роботи. Проте частина ремісників-лютеран залишилися на місці й звернулися до глави військової адміністрації краю генерала Ґабріеля фон Сплені з пропозицією розбудувати в Садгорі вільне торгове містечко з мурованими будинками. Проте найважнішою умовою для них була гарантія від генерала про збереження «повної свободи протестантського віросповідання».
Пізніше, з 1843 року, більшість з них все-таки переселилась до передмістя Чернівців і осіла на околиці Рошош, вже заселеній на той час німецькими колоністами. Тут вони збудували невеликий храм в західному стилі, який сьогодні знаходиться за адресою вулиця Лозiвська, 20. Так як на цей момент там немає прихильників лютеран, то в ньому відправляють службу Божу православні цього району Чернівців.

   На початках чернівецькі євангелісти не мали свого пастиря. І лише в 1795 році на їхнє запрошення сюди прибув Філіп Керн, який і став першим євангельським пастором в Чернівцях. В цьому році в місті було створено євангельську парафіяльну громаду лютеран ауґсбурзького віросповідання.

   Спочатку власного приміщення для богослужінь у них не було, а так як вони менше дбали про зовнішні атрибути, тому винаймали кімнати у приватних будинках в старому єврейському кварталі. В 1814 році викупили стару дерев’яну капличку у римо-католиків, які в тому році освятили мурований храм. Вона знаходилась на розі нинішніх вулиць Шкільної та Головної, і розмістили її на вулиці Університетській (тоді Єпископській чи Резіденгассе), де їм виділили земельну ділянку. Колишній костел ще майже до середини ХІХ століття служив вірянам як лютеранська кірха. Проте вона на той час вже не могла вмістити всіх парафіян, тому на часі було збудувати більшу і звичайно кам’яну споруду для відправ. На той час євангельсько-лютеранська спільнота налічувала 120 родин, тому громада потребувала ще будинку для пастора та приміщення для приватної релігійної школи. З цими клопотаннями вони й звернулися до магістрату. А тим часом громада звернулася з відозвою до краян, які сповідували інші конфесії, аби вони допомогли коштами у будівництві нового храму. На їхнє прохання відгукнулися віруючі краю – і насамперед православні українці і румуни, в тому числі від старовинних монастирів Південної Буковини у Путні, Сучавиці, Драгомирні, Воронці, також свою допомогу внесли віряни Чернівців і Сторонця-Путилова та інші православні осередки.

   Проект для будівництва храму розробив архітектор Йозеф Енґель (нім. Josef Engel, 1819 —1888). Він народився в Чернівцях, патент на будівництво отримав в 1848 році у Львові, де на той час його було прийнято в Товариство уповноважених будівничих. До 1850 року творив у стилі класицизму, пізніше — у різних напрямках історизму. Пізніше перебрався до Львова на постійне проживання. У 1882—1888 роках був головою Товариства уповноважених будівничих, де й відійшов у вічність в 1888 році. А його працю продовжив його син, Йозеф Енґель- молодший.

   Євангельський храм почали зводити 1847 року, і тривало будівництво всього два роки. Освятили нову євангельсько-лютеранську кірху 30 вересня 1849 року. Сьогодні це будівля за адресою Університетська, ч. 23, яка порівняно скромно виглядає на цій вулиці. Але про неї варто детальніше згадати, так як це була перша кам’яниця на цій вулиці, яка ще тоді називалася Єпископською.

   Споруда кірхи у так званому терезіанському стилі була типовим молитовним храмом протестантів – видовжене приміщення з великими світлими вікнами та вежею з годинником. Вона мала 18 м завдовжки, 7 м ширини і 6 м висоти. Над входом здіймалася вежа з з годинником, яка мала позолочену мідну маківку; храмова баня була вкрита олов’яною бляхою. Храм мав два входи. До парадного вели кам’яні сходи, а сам вхід мав подвійні дубові двері. До бічного, за одинарними дверима, піднімалися дерев'яними сходами. Через вхідні двері парафіяни потрапляли в неф, долівка якого була вкрита дерев'яною підлогою. У храмі були орган і хори, на які вели дерев'яні сходи із залу. Хори підтримувалися чотирма кам'яними колонами. Стеля кірхи була прикрашена орнаментом, стіни мали більш аскетичний вигляд. Адже у лютеран, як і в більшості протестантів, відсутній культ ікон, збереглося лише поклоніння хресту з Розп'яттям. Денне світло до кірхи потрапляло через десять вікон напівкруглої форми, заскленими почасти звичайними, а почасти різнокольоровими шибками. Від нефу чотири дерев'яні сходинки вели до вівтаря, освітленого трьома вікнами. Там же, за скляними дверима, була кімната для хрещення дітей - одного з небагатьох таїнств, які визнавалися лютеранами. Нині в такому вигляді кірху, який так гармоніював із ансамблем університетських корпусів та Резиденції і слугував однією з візиток багатокультурного обличчя столиці Буковини, можна побачити хіба-що на старих поштівках.

   А на місці старого дерев'яного храму в 1852 році було зведено мурований парохіяльний будинок для пастора. Будівля мала 8,5 м завдовжки і 8 м ширини. У приміщенні було чотири кімнати, кухня і дві комірчини. А напроти нової кірхи в 1859 році громада збудувала приватну лютеранську тривіальну школу, спершу однокласну, а згодом чотирикласну. Сьогодні в цьому приміщенні знаходиться початкова школа елітної гімназії № 4 за адресою вулиця Лесі Українки, 27.

   У такий спосіб довкола лютеранської кірхи виріс справжній духовний осередок євангельської громади Чернівців і всієї Буковини. А головний духовний осередок німців-лютеран - Evangelische Kirche, євангельська кірха, чи, як ще його називали місцеві українці, «лютріянський костьол», став органічною складовою унікального за своєю багатогранністю архітектурного ансамблю культових споруд старих Чернівців.

   Чимало зусиль, енергії і власних коштів для зведення цих культових приміщень доклав член громади медик й аптекар Вільгельм фон Альт, на честь якого згодом було перейменовано вулицю, що прилягала до лютеранської кірхи. Серед інших лютеран заслуги перед громадою здобули згадувані Філіп Енґель і Карл Грец, а також Йоганн Енкнер, Мартин Гак, Петер Екгард.

   Кількість парафіян нового храму поступово збільшувалася. Згідно з даними, опублікованими сучасною буковинською дослідницею Ганною Скорейко, станом на 1857 рік у місті налічувалося 1069 євангелістів, на 1880 рік їх було вже 2200, на 1900 рік - 3546, а за переписом 1910 р. - 4,6 тис. осіб. Тобто, протягом півстоліття євангельсько-лютеранська громада Чернівців збільшилася у 4,2 рази, хоча їхня питома вага серед багатоконфесійного населення міста утримувалася практично незмінно на рівні близько 5%. Динаміка росту лютеран у краї протягом означеного періоду була порівняно нижчою: їхня кількість зросла у 2,5 рази і досягла на 1910 рік 20029 осіб. Загалом, на 1900 рік на Буковині проживало близько 19 відсотків від усіх євангелістів Австрії.

   Хоча євангельсько-лютеранська церква була відкритою для всіх вірних без огляду на національність, на Буковині вона мала виразне етнічне забарвлення. До цієї конфесії тут належали переважно німці: станом на 1900 р. вони складали майже 93,4 відсотка від усіх протестантів-євангелістів. Ще біля двох відсотків припадало на мадьярів-секлерів, які сповідували реформатство. Представники ж інших етносів краю становили серед євангелістів незначну кількість: поляки - 1,35 %, українці - 0,43 %, румуни - 0,36%. Таким чином, можна сказати, що буковинські євангелісти-лютерани, як, зрештою, і євангелісти-реформати, були за своїм характером етноконфесійною спільнотою.

   До речі, саме завдяки цій обставині євангельсько-лютеранська церква відігравала значно активнішу роль у вихованні національної самосвідомості буковинських німців, аніж католицька, хоча римо-католиків серед місцевих німців було майже в 2,5 раза більше, ніж євангелістів. Більше того, в умовах Буковини римо-католицька церква навіть сприяла ополяченню своїх парафіян - німців за походженням, і це при тому, що останні серед буковинських римо-католиків складали більшість (згідно з переписом 1900 р., серед вірних Римської церкви, включно з греко-католиками, німці становили 42,64%, а поляки - лише 23,64%). Проте місцеві римо-католики підпорядковувалися Львівському архієпископству, де традиційно верховодили поляки, до того ж духовенство готувалося в Галичині та інших австрійських провінціях. Тому душпастирями римо-католицьких громад Буковини, у т. ч. і німецьких, здебільшого призначалися ксьондзи польського походження. Характерно, що римо-католицьку церкву в краї, попри багатонаціональний склад її парафіян (окрім німців і поляків, цю віру також сповідували буковинці - за походженням мадяри, чехи, словаки, італійці), нерідко називали "польською".

   Про утиски, яких зазнавали німецькі парафіяни від таких пастирів, змушений був згадати Р.Ф Кайндль у своїй історії карпатських німців: "Вони (себто польські ксьондзи - прим. авт.) ганьблять німців, засуджуючи їхні національні товариства і змушують вступати до польських товариств. В одній громаді стався навіть випадок, коли польський священик відмовив німцеві у вінчанні через його членство в "Німецькому шкільному товаристві". Полонізація німецьких імен у церковних книгах теж не рідкість, як, наприклад, Schwarz - у Szwarz, Schuster - у Szuster, Pscheid - у Pszeid. Особливо небезпечними для німецтва можуть бути дії окремих польських священиків під час виборів та перепису населення". Німецькомовне написання буковинських топонімів, зокрема назв населених пунктів, так само опиралося саме на польський правопис - навіть назва столиці краю передавалася через польське cz: Czernowitz. Німецькою місто мало б називатися: Tschernowitz.

   При цьому ситуація у протестантських громадах була сприятливою для національного виховання: богослужіння проводилося рідною мовою, німецькою велося навчання у приватних протестантських школах, на кшталт відкритої при лютеранському храмові в Чернівцях. Ще від середини ХІХ століття у краї діяло євангельське запомогове товариство "Gustav Adolf Verein", яке підтримувало розвиток національно-релігійної освіти.

   Ревно пильнуючи свою етноконфесійну самобутність, німці-лютерани, тим не менш, вважали себе повноправними буковинцями, які жили і працювали в краї, що став для них новою батьківщиною, у доброму порозумінні з представниками інших етносів і конфесій.

   У міжвоєнний період, коли Буковина входила до королівської Румунії, євангельсько-лютеранська громада Чернівців продовжувала існувати, а в 1926 році об'єдналася з іншими п'ятьма діючими на теренах Румунії лютеранськими територіальними організаціями (зокрема в Трансільванії, Бухаресті, Добруджі та ін.) у Євангельську церкву Ауґсбурзького сповідання в Румунії. Після Першої світової війни євангельські ідеї, почасти під впливом протестантських церков США і Канади, а почасти і місцевих німців-колоністів, знаходять численних послідовників і серед українців західних земель, зокрема Галичини і Волині. У середині 1920-х років у Західній Україні за підтримки українських місіонерів із-за океану, які поверталися із заробітків, було створено Українську Євангельсько-Реформовану Церкву. Водночас українські євангелісти, чи, як їх тоді називали, євангелики, які дотримувалися лютеранського Ауґсбурзького сповідання об'єдналися в Українську Євангельсько-Авґсбурзьку Церкву, яка перед Другою світовою війною налічувала близько 5 тисяч вірних. Після встановлення на західноукраїнських землях сталінсько-більшовицького режиму, євангелісти, як і представники багатьох інших "ворожих" церков стали жертвами репресій.

   Подальша доля лютеранської кірхи у Чернівцях віддзеркалює сумну долю більшості її парафіян - німців за походженням. Восени 1940-го звичний уклад німців Чернівців, Буковини, усієї Західної України зазнав крутого зламу. Їхню долю самовільно вирішили політики: згідно з радянсько-німецькою угодою, етнічні німці повинні переселитися до "фатерлянду". В межах цієї акції 1940-го було репатрійовано до Німеччини понад 95 тисяч буковинців. У їхньому числі була і більшість парафіян лютеранської кірхи, яка в цьому ж році закрилась. Щоправда, є свідчення, що невеликій групі німців-лютеран пізніше вдалося повернутися назад на Буковину, однак вони відправляли свої служби в приватних помешканнях. А більшість перебралися в південну частину краю, на територію сучасного Сучавського повіту Румунії.

   Нові господарі краю - більшовики - розпорядилися колишніми культовими приміщеннями як "бесхозным имуществом". У постанові Чернівецького облвиконкому від 21 квітня 1941 р. із красномовною назвою "Об использовании бросовых немецких кирх" окремим пунктом, серед інших храмів, визначалася і доля лютеранського храму в Чернівцях: "З метою раціонального використання покинутих німецьких кірх /.../ 4. Німецьку кірху, розташовану в м. Чернівці по Університетській вулиці... - передати у розпорядження Обласного Архівного Управління НКВС". Аналогічну постанову щодо надання Облдержархіву НКВС приміщення "колишньої Німецької церкви по Університетській вулиці" ухвалив 23 квітня цього ж року й виконком Чернівецької міської ради. Якщо згадати, що більшість православних, греко-католицьких та католицьких храмів краю було перетворено на господарські склади, то можна вважати, що історична доля була до лютеранської кірхи ще загалом милосердною.

   У часи другої світової війни лютеранська кірха стала власністю штабу Міністерства національної оборони Румунії, про що засвідчує, зокрема, офіційне повідомлення Губернаторства провінції Буковини від 27 січня 1944 р. Цікаво, що в архівних матеріалах збереглося свідчення про подання в той період апеляції Чернівецьким Євангельським товариством, яке вимагало повернення культової споруди віруючим .

   Однак подальші сліди євангельської громади в Чернівцях губляться в порохняві часу - очевидно, залишки євангелістів-лютеран, не чекаючи нового приходу войовничих атеїстів, покинули край і емігрували за кордон, а частина до своїх єдиновірців на теренах сусідньої Румунії.

   У всякому разі, вже 7 лютого 1945 р. Чернівецький міськвиконком ухвалив рішення "Про увічнення пам'ятників архітектури м. Чернівці", на виконання відповідної постанови Комітету в справах архітектури при Раднаркомі УРСР "Про увічнення пам'ятників архітектури і взяття їх під державну охорону". Своїм рішенням міськвиконком зобов'язав відділ благоустрою при міськкомунгоспі "виготовити і вивісити до 1 березня 1945 р. мармурові охоронні дошки на таких пам'ятниках архітектури м. Чернівці". Восьмою у переліку називалася "протестантська кірха 1847 р. (архітектор Енгельс)" за адресою - вул. Університетська, 15. Судячи з інформації тодішнього головного архітектора міста В. Афанасьєва, доданої до проекту згаданої ухвали міськвиконкому, на той час кірху ще увінчувала "по осі переднього фасаду вежа-дзвіниця з годинником, вкрита шатровим дахом". Чому ухвала міськвиконкому тоді так і не була виконана і культова пам'ятка не опинилася під захистом охоронної дошки, коли і за яких умов була зруйнована вежа – то залишилось невідомим.

   В 1962-1966 роках авторитетний на той час архітектор Михайло Шевченко, який реставрував Резиденцію митрополитів, здійснив реконструкцію, тому будівля більш відома чернівчанам як Центр науково-технічної інформації.

   До наших днів ця споруда дійшла перебудованою до невпізнання: без вежі з годинником, без органу і без лютеранської громади. Зараз це приміщення займає церква п’ятидесятників «Благодать». Станом на початок 2017 р. в Чернівецькій області зареєстрована одна громада Української лютеранської церкви. Натомість в області налічуються: 181 громада євангельських християн-баптистів; 11 громад євангельських християн; 164 громади християн віри євангельської-п’ятидесятників; 118 громад адвентистів та інші протестантські організації.

   Євангельські віруючі на Буковині появилися на початку ХХ століття. Вважається, що першим на буковинські землі цю віру приніс з армії в 1911 році в своє рідне село Петрівці (нині Сторожинецький район) Тодор Гриженко. До 1914 року кількість їх збільшувалась саме за рахунок тих, що повертались з війська. В селі Кам’яна Глибоцького району такі християни появились в 1918 році. Вони дуже швидко організувались і активно почали створювати Євангельські церкви по всій Буковині.

   П’ятдесятницький рух на Буковині почався одночасно з двох джерел: з Аради (територія Румунії) і Америки. Вважають, що першим п’ятидесятником на Буковині був Філат Ротару. Під час заробітків в Америці в 1906-1909 роках він працював на заробітках в Америці в 1906-1909 роках на деревообробній фабриці по розпилці лісу. З ним трапився нещасний випадок і його доглядав хазяїн, який належав до церкви п’ятидесятників і ділився своєю вірою. Тому коли Філат повернувся на Буковину, то став проповідником і приєднався до баптистської церкви.

   На початку 40-х років вони заклали основи своєї церкви в Чернівцях. А так як на той час молитовних будинків не було, то Богослужіння проводилось по приватних помешканнях. При радянській владі проповідники їхніх церков і вірячи зазнавали гонінь і позбавлення волі.

   Аби зберегти свої громади, баптисти і п’ятидесятники в Чернівцях в 1945 році об’єднались і зареєстрували одну церкву. Проте це не допомогло і в 1948 році почалося масове переслідування віруючих і були арештовані майже всі активні служителі віри. В Чернівцях було заарештовано біля 70 вірян, майже всі віруючі п’ятидесятники вийшли з баптистської церкви і перейшли на нелегальне служіння.

   А в 1969 році з боку влади надійшла пропозиція зареєструвати церкву окремо від баптистів і Чернівецька церква ЗВЄ стала однією з перших зареєстрованих церков в СРСР і нараховувала на той час 141 члена громади. Проте з часом чисельність досить швидко зростала, тому на численні прохання їм запропонували колишню єврейську синагогу по вулиці Горіхівській, 32, в якій 31 грудня 1974 року відкрився дім молитви. За час Незалежної України в Чернівцях появилося багато молитовних споруд для вірян всіх сповідань і течій.

   Прихильники віри Лютера і Кальвіна у всьому світі в ці дні святкують 500 років від зародження Реформації. З цієї нагоди в Україні президент П. Порошенко видав Указ № 357/2016 «Про відзначення в Україні 500-річчя Реформації».

 

За наукову консультацію вдячні професору, доктору історичних наук Михайлу Чучку, журналісту, краєзнавцю Ігорю Мельнику та за наданий матеріал про стан релігійних громад на Буковині священику Віктору Фролову.

Підготувала Леся Щербанюк