07-11-2017

ЗУСТРІЧ З ПОЕЗІЄЮ МАРІЇ ТІЛЛО

 ЗУСТРІЧ З ПОЕЗІЄЮ МАРІЇ ТІЛЛО
(до 40-річчя від дня народження)
 
В Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського відбувся вечір пам’яті, присвячений 40-річчю з дня народження поетеси Марія Семенівни Тілло. В залі панувала дещо сумовита, але тепла і світла атмосфера: адже тут були присутні найдорожчі у її житті люди – батько Семен Дмитрович та пані Надія Леонідівна Абрамовичі, а також ті, хто були для неї при житті справжніми і щирими друзями, наставниками, порадниками.
 
   А сумовитими, позаяк вже минуло 12 років, як відійшла у вічність ця життєрадісна і талановита дівчина.
 
 На початку всі присутні переглянули фільм, який зафіксував живе слово та натхненний спів поетеси, що супроводжувалося зворушливими словами з уст батька Семена Абрамовича. Фільм – тривалістю п'ятнадцять хвилин – не залишив нікого байдужим. Адже ми почули голос Марії Тілло, її міркування про долю поета та почули пісні у її власному виконанні під супровід на гітарі: «Інколи приходиш додому, злий, як собака. Дуже хочеться кусатись. Цілий день пройшов, їсти хочеться, втомився. І задля того, щоб людей не кусати, кусаєш слова. І виливаються тоді в такий злобний, сердитий вірш. Іноді в щастя так поринаєш… Говориш, говориш… Все не можна передати просто за допомогою спілкування, а вірш – це унікальність, яка допомагає поділитися до кінця!» (Марія Тілло)
 
  Після перегляду фільму в залі запанувала тиша… Адже, переглянувши його, розумієш, якою неординарною була ця людина. Душа Марії Тілло, при всій глибині самоспостерігання, була відкритою й до зовнішнього світу, ніжною і чутливою. І хочеться думати, що в той час вона була з нами…
 
До слова було запрошено заслуженого артиста України, педагога, культурно-громадського діяча, Івана Михайловича Дерду. Він дуже щиро згадав про Марію, про її поезію та життя. Згадав п. Іван, як він познайомився з Марією: «Це відбулося у 1998 році. Ми їздили з делегацією до Києва на зустріч з буковинським земляцтвом. Я запримітив красиву дівчину з гітарою в руках. Згодом, поспілкувавшись зрозумів: вона не тільки красива, а й розумна, з філософсько-глибоким мисленням. Вона мала досконалу душу <…> була творцем. Адже зробити так багато справ за такий короткий час – це справа не з легких і не під силу будь-кому». За словами Івана Дерди, бачення світу Марією Тілло було надзвичайно складним, складнішим, ніж у звичайної людини. У 28 років вона відірвалася від землі, але залишила нам пам'ять і любов, які панували на вечорі. При цьому артист відмітив, що після перегляду фільму ми відчули космічне поєднання з поетесою, нова грань світовідчуття. Іван Михайлович написав на слова Марії Тілло романс, присвячений її пам’яті, який виконав з величезним успіхом.
 
Назвавши поетесу Тамару Севернюк «хрещеною матір’ю» своєї доньки, Семен Дмитрович попросив маститого літератора сказати про неї своє слово. Адже саме до п. Тамари в редакцію газети свого часу прийшла з своїми віршами, зі своєю філософією, юна Марія Тілло. Тамара Артемівна згадує: «Вона прийшла до мене разом з татом. Така незалежна і водночас така зворушлива. Я прочитала її вірші і не повірила, що їх написала Марія. Адже це поезія зовсім не для газет. Я знала, що їх не надрукую, бо обуряться наші колеги. Адже ця поезія, яку писала Марія була незвичайною. Згодом вірші були надруковані. Разом з Марією ми надалі спілкувалися. Вона приходила до мене і ми говорили про поезію, про долю митця та багато питань, які хвилювали нас обох». Тамара Севернюк зауважила, що сама Марія Тілло була дуже чутлива і дуже-дуже мужня людина, яка житиме вічно, незважаючи на те, в якому віці переступила грань, котра роз’єднує небо і землю: «У Марії небо було на землі, вона відчувала його висоту, будучи на тих гранях і розуміла це. Але попри все, в неї завжди була усмішка на вустах, хоча подивившись фільм, я побачила в Марії таку глибоку, мудру, тяжку печаль в очах. Вона так важко хворіла, але не було в неї відчуття темноти за плечима чи в душі». Тамара Севернюк згадує, як благословила Марію на творчий шлях поета та як було приємно згодом побачити дівчину у Києві на молодіжних фестивалях. Поетеса зауважила, що пам'ять про цю талановиту людину буде жити завжди, адже між нами вирує космічний зв'язок. Кожен може зайти до бібліотеки, взяти до рук книгу, прочитати її… Але чи думаємо ми, що це книги мертвих людей?! Тамара Артемівна вважає, що книги розмовляють з нами, відкривають душу авторів, ми чуємо як б’ються їхні серця. 
 
   З великою повагою та любов’ю було запрошено до слова поважне подружжя: доктора філологічних наук, професора Анатолія Романовича Волкова, знаного славіста, та Людмилу Петрівну Волкову, кандидата філологічних наук, доцента, яка є багаторічною вірною опорою свого чоловіка. Вже багато років сім’ї живуть недалеко майже поруч і доволі тісно товаришують. Пані Людмила трепетним голосом згадує, як познайомилася з маленькою дівчинкою Марією; це була дивовижна, серйозна, допитлива, і стримана дитина: «Я ніколи не бачила її невдоволеною, завжди зібрана, слухняна. Ми почали товаришувати з Семеном Дмитровичем і Надією. Часто навідувались один до одного. Якось на дні народженні свого батька дівчинка співала та грала на гітарі і на фортепіано. Марія була нарівні з нами, дорослими: підтримувала розмову і завжди знала що і коли сказати. Вона читала свої вірші, а один з них мені запам’ятався і до сьогодні. Ця поезія про Семена Абрамовича, її батька, який згодом назвав його «Покупка». Це своєрідна поезія любові маленької дівчинки, яка вже тоді так широко мислила». Невдовзі Людмила Петрівна прочитала і перші друковані поезії Марії Абрамович. У них відчувалася чітка лінія, яка виводила у світ високого. Це була справді естетична точка зору: подивитись з висоти духовного зльоту й на те, що її оточувало, й на ті місця й епохи, де вона ніколи не була. «У ній було так всього багато, Марія була такою багатогранною». П. Людмила згадала і той час, коли Марія стала її студенткою. Вона сиділа на першій парті, біля кафедри. Дівчина була в групі відвертим лідером і благородною людиною, неодноразово комусь допомагала та захищала своїх однокурсників, і в університеті до неї тягнулися. Людмила Петрівна звернула увагу і на специфіку образності поезії Марії. Адже тут плин образів такий непередбачуваний, і скільки ж у них глибоких метафор, порівнянь, епітетів. Це була обдарована і сильна особистість. Особливо запам’яталося, що п. Людмила назвала справжніми взірцями батьківства Семена Дмитровича і п. Надію. Адже нехай як там не складалися обставини, у їхньому домі завжди панували тепло, злагода і підтримка. Й тому Марія вміла спиратися на надію й бажання жити, допоки ще не все втрачено. І дуже шкода, що життя Марії пройшло, як короткий подих…
 
До змістовних слів своє дружини приєднався і Анатолій Романович Волков: «В західному літературознавстві є така англомовна дисципліна, з якої проводяться семінари. Лектор аналізує вірш протягом пари, кожне слово описується і доповнюється. Далі дає студентам завдання, аби ті щось сказали про аналізовану поезію. Чому я це згадав? Бо коли взяти вірші Маші, то можна легко виокремити важливі для неї образи. До прикладу: годинник, тобто вказівка на щось,    гойдалки – як втілення невтомного, незупинного руху життя. І ці образи простежуються в багатьох її віршах. Мене вразив вірш, написаний Марією напередодні нового тисячоліття. Адже це кінець віку, старого віку, а може і її віку <…>Мене вражає, що це писала молода людина, яка так рано ввійшла в поезію і покинула нас також рано. Михайло Зощенко висував теорію, що поети свідомо йдуть з життя, бо є ж багато поетів, які писали заповіти, робили підсумкову риску в своєму житті. Я не знаю, що вони відчували, але очевидно, що поети йдуть молодими. Може, це доля, чи природа, чи це Бог. Думаю, Марія пішла від нас, бо зробила те, що мала зробити. І хай це на одну десяту зменшить ту трагедію, яку пережили Семен Дмитрович та п. Надія». Анатолій Романович запам’ятав декілька моментів з життя Марії Тілло: «Була то вечірка, не пам’ятаю вже яка саме, але багато тоді зібралося людей. Серед них був відомий письменник, перекладач, літературознавець Олександр Бойченко. Він під гітару співав пісні. Тут бачу, що Марія бере також гітару і починає співати свої пісні. І це було на одному рівні. Це мене дуже вразило». Анатолій Романович зазначив, що нинішній день не є тільки днем трауру: це й день подяки, яку ми повинні віддати й батькам Марії Тілло.
 
   Семен Дмитрович подякував шановному подружжю Волкових за такі щирі слова, які глибоко проникли у душі присутніх. Він зазначив, що Марію він навчив молитися, аби віра у Господа допомагала їй у житті. «У Біблії є така ідея: прекрасне – не те, що чуттєво виблискує, прекрасне – це тяжіння світу до Бога, до Батька, від якого ми відірвалися. Й Марія ніколи не втрачала зв’язку з Богом, навіть коли померла у молитві». Після цих слів п. Семен передав слово священикові Української греко-католицької церкви, пароху церкви Різдва Пресвятої Богородиці та св. Антонія, о. Василю, який за життя Марії був її духівником. Він згадав Марію доброю дівчиною, яка завжди була у русі та у пошуку. На сповідь дивилася не лише як на очищення від гріхів, а й як на стяжання на себе світла. Вони з Марією часто розмовляли про земне життя: «Марія навчила мене, ще тоді молодого священника, дивитися на світ з надією. Адже святий Іоан Дамаскін писав: «Приходьте до мене на могилу, як до живого». Тому сьогодні ми зібралися тут на цей не сумний вечір, вечір пам’яті та спогадів про цю талановиту людину. І хай її творчість буде в пригоді іншим. Адже Марія не вмерла. Поети не вмирають. Вони живуть у відлунню райської краси».
 
На вечір приїхав із Києва Дмитро Сергійович Бураго, видавець унікальної книги під назвою «Сочинения», що являє собою повне зібрання літературно-художніх творів Марії Тілло, а також статей, есе і спогадів про неї, книги, яка побачила світ у 2017 році з нагоди саме цієї ювілейної дати й була презентована на нашій зустрічі. Разом з редакційною колегією у складі професорів Семена Абрамовича та Марії Чикарькової, Д. С. Бураго зробив вагомий внесок у вивчення творчості Марії Тілло. П. Дмитро неодноразово читав вірші поетеси, й кожного разу знаходив у них щось нове для себе, бо відкривається така поезія з часом і по-різному. З Марією Дмитро Сергійович бачився декілька разів, але це було Спілкування з великої літери: «Це була дитина неймовірних надій, але водночас важких втрат. І культура 90-х років наклала великий відбиток на її творчості. Марії пережила великий бунт рок-поезії». П. Дмитро зазначив, що Марія була сильною особистістю, незважаючи на тілесний біль, який супроводжував її багато років. З одного боку, її поезія – це молитва, а з іншого – це хвороба, яку вона приручила, від якої не відрікалася, з якою йшла по життю. І ребристі життєві грані, на яких формувалася мужня поезія Марія Тілло, стали прообразами її поезії. Вона заглядала туди, куди дивитися було не можна. «Я думаю, що ми і зараз можемо розмовляти з Марією. Відкривши книгу, ми читаємо її, ми відчуваємо те, що відчувала вона. Марія Тілло переживає ніби нове життя…», – додав Дмитро Сергійович.
 
Семен Дмитрович запросив до слова університетського товариша Марії Тілло, кандидата філологічних наук, доцента Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, Андрія Юрійовича Гречанюка. Він вчився разом з поетесою в аспірантурі та був з родиною Абрамовичів у важкі хвилини їхнього життя. Як згадує Андрій Юрійович, він часто вступав у дискусії з Марією. Зазвичай, це відбувалося після лекцій з предмету "Вступ до літературознавства", який викладав Анатолій Романович Волков. Іноді говорили про одне й те ж само, але по різному. Проте завжди це були серйозні розмови, бо обоє любили літературу. Що ж до особливостей натури Марії як поетеси, п. Гречанюк зазначив: «Маші, я вважаю, не було б комфортно в цьому світі сьогодні. Можливо і тому вона так рано покинула його. Вона була для нього занадто чистою та світлою. Різко реагувала на несправедливість, але, незважаючи на це, залишила в світі вагомий слід, бо принесла у нього те, на зрозуміння чого нам з вами потрібно буде немало часу, аби оте все осягнути і зрозуміти». Андрій Юрійович подякував батькам Марії, що стали гідними продовжувачами життя їхньої дочки на землі.
 
   Своє слово про Марію сказала доктор філософських наук, професор Марія Чикарькова, яку Семен Дмитрович представив як дуже чутливу до світу і його неповторної й загадкової повсякденності. Він відмітив у ній щось спільне з його донькою. Пані Марія згадувала, як її подруга хотіла бути простою людиною, як цінувала прості речі, які не цінуємо ми: «Вона любила, всяку погоду, дощ, вітер, сніг. Якось навіть запрошувала мене до парку бігати з нею, хоча я цього і не любила. Це була людина з надзвичайною волею до життя, Людиною з великої літери». 
 
   Тепла бесіда про талановиту поетесу не залишила байдужим і письменника, журналіста, критика та мистецтвознавця Мирослава Лазарука. Він наголосив на тому, що Марія Тілло сама про себе все сказала. Адже у світі так багато несподіванок. А несподіванка – це поезія. Ніхто не знає, чи може він писати, поки не спробує, але не всім це вдається. «Марія – це дивовижа, яку хочеться перечитувати знову і знову, і знову…», – зазначив п. Мирослав.
 
   Журналістка і поетеса Лариса Хомич влучно і змістовно доповнила виступи всіх присутніх. Її вірші Марія Тілло дуже поціновувала, та й познайомилися вони на презентації поетичної збірки «Я вернулся в мой город». Дівчинці було тоді близько 16 років, закінчувала школу. Після цієї зустрічі обоє почали спілкуватися. Лариса Дмитрівна зазначила: «Це спілкування було на рівних. Марія писала таку поезію, яку писали лише обрані. Вона була молодша за мене на 30 років, але в поезії – набагато старша. Мені здається, що Марія Тілло хотіла багато чого охопити, спішила сформуватися». П. Лариса згадала, як неодноразово чула чарівний спів поетеси та її гру на гітарі: «Коли вона грала, здавалося,що час зупинився. В неї була неабияка інтуїція, культура спілкування, культура писання, читання. Адже, не читаючи, культури не наберешся. І ці всі складові створили її».
 
   А от мистецтвознавець п. Світлана Біленкова розповіла свою історію знайомства з Марією Тілло. Будучи аспіранткою, познайомилася з Семеном Дмитровичем Абрамовичем, а пізніше вже з поезією його доньки. Сьогодні вона працює понад 10 років в Київському університеті будівництва й архітектури. Неодноразово доводилося підбирати для майбутніх художників, архітекторів, митців потрібні слова, які можна знайти лише у поезії. Такою є поезія Марії Тілло, яку вона читала студентам. «Сьогодні наші душі з’єдналися з душею Марії Тілло, і цей зв'язок не хочеться втрачати, тому пам’ятаймо про це», – додала пані Світлана.
 
   На завершення такого теплого вечора кожен присутній отримав з рук Семена Абрамовича книгу віршів Марії Тілло «Сочинения», яка містить і дослідження її творчості, спогади, есеї тощо.
Натомість Леся Щербанюк подарувала йому книгу «Вулиця Українська: мандрівка у часі», де вміщено поезію та портрет Марії.
 
   Хочеться вірити, що там, на небі, Марії Тілло було дуже добре у той час, а невеличкий дощик, який почав падати після зустрічі, – то сльози її радості й подяки.

 
                                                           ІНТЕРВАЛИ

                                        Розбещені звуки біжать, як мелодія духу,
                                        Як спалахи сонця у мороці темного дня.
                                        Але в тому співі скривавлена, стомлена туга
                                        З якоїсь нагоди шукає Пегаса-коня.

                                        Той пошук біжить, як приховані кроки дитини,
                                        Жбурляє у вітер каміння насурмлених хмар.
                                        То – спів, у якому немає для часу провини,
                                        А є порожнеча й «ніщо» безтурботних примар.
                                                                                                                  23. 11. 1999

                                                                КОСТЕР
                                                                    
                                         Костер погас – остался пепел.
                                         Деревьев мертвые тела
                                         Разносит бесшабашный ветер.
                                         И эта серая зола

                                         Взлетает над землей горячей
                                         И вновь ложится на траву.
                                         Дрова сгорели. Ветки плачут.
                                         А лист кричит: «Еще живу!»,

                                         Не понимая, что погибнет,
                                         Сгорит – и разбежится в ночь.
                                         Горит костер – сухие хрипы.
                                         И не могу ему помочь.
                                                                              25.02.06
 
 
 
Підготувала Віолета Онуфрійчук