Прима театру «Руська бесіда» - чернівчанка

Прима театру «Руська бесіда» - чернівчанка 
 
   11 листопада виповнюється 150 років від дня народження талановитої акторки і красивої жінки, матері режисера Леся Курбаса і дружини актора Степана Яновича – Ванди Яновичевої (таким був її сценічний псевдонім; від народження мала прізвище Тайхман (Teichmann); а по чоловікові – Курбас), 1867 – 1950).
 
 Здавалось, доля була прихильна до неї і життя з дитинства обіцяло бути цілковито безхмарним, проте, вона в зовсім юному віці закохалася і, будучи справжньою чернівчанкою, все своє життя присвятила двом найдорожчим чоловікам – чоловіку Степану Яновичу і сину Лесю Курбасу.
 
   Народилась Ванда в доволі забезпеченій чернівецькій родині службовця Адольфа Тайхмана. Можливо, як вказують адресні книги того часу, вони мешкали на вулиці Schiesstattgasse, нині це вулиця Зої Космодем’янської, 14 і були власниками будинку. (На 1898 рік з таким прізвищем є тільки одні Тайхмани). Батько, очевидно, походив з Галичини, якийсь час був навіть урядником при старостві в Городенці. Він дуже тішився своєю красивою, і при тому розумною і талановитою донечкою, тому не пошкодував грошей для її освіти, аби влаштувати щасливе і забезпечене майбутнє. На науку родина відправила юну красуню в престижну на той час Коломийську гімназію, так як Адольф Тайхман свого часу долучився до будівництва народної початкової школи в Коломиї. А можливо, що й навчання там було значно дешевшим, ніж в приватних гімназіях для дівчат Чернівців того часу. Крім загальноосвітніх предметів, гімназисток навчали грі на фортепіано та досконало кільком чужоземним мовам. А так як на той час навчали по-справжньому, то вона отримала дуже добру освіту, чим дивувала пізніше всіх, хто приходив у їхнє помешкання і спілкувався з нею.
 
   Проте дівчина з дитячих років мріяла стати актрисою, зачитувалася німецькими та польськими романами. Тож усупереч волі батьків вирішила присвятити себе українській сцені і драматичному мистецтву. А якщо згадати, у Коломиї ще в 1848 році отцем Іваном Озаркевичем був організуваний перший український професійний театр у Галичині і в тому місті він був на дуже почесному місці. Тобто всі більш-менш відомі театральні трупи обов’язково ставили свої вистави на коломийській сцені.
 
   Звичайно, що юна Ванда потрапила в сприятливе для її уподобань середовище. Тому, коли в Коломию приїхала на гастролі найвідоміша свого часу українська трупа театру «Руська бесіда» зі Львова, то юна гімназистка не пропустила жодної вистави. Під сильним впливом від гри акторів вона з чисто юнацьким максималізмом попросилася працювати в трупу. В січні 1885 року гімназистку Ванду Тейхман прийняли актрисою в трупу театру «Руська бесіда». Саме під час цих гастролей вона і познайомилася з Степаном Курбасом, який виступав під сценічним іменем Янович. Він вступив до театру рік перед тим й теж став актором усупереч волі батька.
 Український драматичний актор, співак і режисер Степан Пилипович Курбас народився 28 жовтня 1862 року в селі Куропатники, нині Бережанського району Тернопільської області. Так що цього року минули і ювілейні 155 років від дня його народження. По чоловічій лінії у роді Курбасів усі чоловіки були священиками. Батько Степана, Пилип Іванович, спочатку був парохом у селі Куроп’ятники, що поблизу Бережан, а потім, понад сорок років і до кінця життя – у Старому Скалаті Підволочиського району на Тернопільщині. Парох у Галичині – це не тільки релігійний, але й незаперечний культурний діяч. Саме таким і був отець Пилип. У його помешканні зберігалась і була відкритою для загального користування велика, зі смаком підібрана бібліотека. Проте він рішуче не поділяв прихильності своїх дітей і онуків до театру, очевидно вважаючи, що сцена – це вічна бідність, невідворотні спокуси й суцільні розчарування. Для цього у нього було достатньо підстав, виходячи з практики тогочасного галицького театру «Руська бесіда». Фото батька режисера Степан (Стефан) Пилипович був артистом театру "Руська бесіда" (сценічний псевдонім – Янович), грав героїв-коханців, рано залишив сцену, опинившись на утриманні свого батька-священика, помер у 46 років. Фото: valeriybolotov.at.ua
   
   Надзвичайно глибокий вплив на його розвиток мала мати Степана – Осипа Григорівна Алескевич. Будучи досить освіченою жінкою для свого часу, саме вона прищепила синові любов до живопису та музики. Юний Степанко багато читав, захоплювався грою на роялі. Навчаючись у Бережанській гімназії, брав активну участь у концертах, вечорах, студентському драматичному гуртку, співав у хорі. Мав приємний тенор, тому виконував сольні номери і мав захоплені відгуки від вдячних слухачів. Щойно розпочавши навчатися у випускному восьмому класі Бережанської гімназії, Степан Курбас робить несподіваний крок для всієї достойної і шанованої родини Курбасів: покидає гімназію і 17 жовтня 1864 року стає актором Львівського українського театру товариства «Руська бесіда». Керівники театру Іван Біберович та Іван Гриневецький із розпростертими обіймами прийняли на роботу красивого темпераментного юнака з гарним голосом. Звістка про те, що син став «бродячим комедіантом», як тоді так називали акторів мандрівних театрів, вкрай розгнівила батька, священика Пилипа Курбаса, який відцурався сина. Але навіть це не зупинило доволі послушного сина і він твердо вирішив присвятити себе служінню Мельпомені. Щоб не ганьбити таке знатне священицьке ім’я Курбасів, Степан на сцені виступає під псевдонімом Янович.
 
   Оскільки «Руська бесіда» був мандрівним театром, то в 1882–1892 роках театр відвідав всі більші і менші міста та містечка Східної Галичини: Львів, Теребовля, Тернопільщина, містечка Буковини, на заході був у Ряшеві, Яслі, Горлицях, Новім Сончі та Тарнові. Під час цих мандрівних виступів їхня дорога проходила і через сцену коломийського театру, де й перетнулися шляхи двадцятидворічного Степана і сімнадцятирічної Ванди. Всі дослідники творчої долі родини Курбасів списують їхню зустріч на вибуховий темперамент актора-прем’єра і стійкий характер, схований до якогось часу за привабливою зовнішністю, тендітної дівчини. Але при тому, вони обоє були дуже освічені як для свого часу, молоді люди, їм було про що поговорити, вони захоплювалися класичною літературою та світовою драматургією. І на все життя їх поєднало найбільше захоплення для творчих та обдарованих натур – любов до театру. Через рік, в 1886 році, Ванда та Степан одружилися, також проти волі батьків. Ні в Чернівцях, ні в Старому Скалаті батьківського благословіння на шлюб не давали. Тож благословили молодят на щасливе сімейне життя директор і актор театру Іван Біберович актор і режисер Іван Гриневецький і вся театральна трупа. Так Ванда Тайхман стала Вандою Курбас, а на сцені – Вандою Яновичевою.

   Отака собі романтична історія. Кохання всупереч волі батьків, попри обставини – назустріч долі. А доля дальше писала свої і світлі, але здебільшого доволі гіркі сторінки в житті цих молодих людей. Так як театр був мандрівний, тому трупа майже весь час була на гастролях. 20 лютого 1887 року театр «Руська бесіда» прибуває на місячні гастролі до міста Самбора, де актори розмістились в єдиному на той час в місті готелі. Як згадують очевидці, вівторок 25 лютого 1887 року видався морозний, ясний і чарівний у сніговому вбранні день. Ввечері Степан Янович мав грати Карла Моора у шіллерівських «Розбійниках». Але саме цього зимового дня у дев’ятнадцятирічної Ванди народжується первісток, якого за тамтешнім звичаєм батьки назвали подвійним ім’ям – Олександром-Зеноном. Похрестили Леся майже через рік. З появою сина подружжя Яновичів очікувало, що їхні родичі, яких вони щиро любили і шанували, приймуть їхній життєвий вибір служінню сцені. Проте ні з одного, ні з іншого боку прощення не отримали. А Степан таки сподівався, що батько втішиться народженням онука і сам його похрестить. Але той не простив синові того, що він став комедіантом, а не священиком чи вчителем. Майже цілий рік малий Лесь був неохрещений, що для того часу було неприйнятним. Ванда і Стефан жили, як зараз кажуть, у цивільному шлюбі, або, як тоді казали, "на віру". Для того, щоб зареєструвати стосунки, неповнолітньому Стефану (повноліття чоловіків наставало у 24 роки) потрібен був дозвіл батька. Хрестити ж дитину, народжену поза шлюбом, означало офіційно визнати її незаконнонародженою. У таких метриках вказували тільки матір, а ім'я немовляті давав священик. Через рік Стефану виповнилося 24, додаткових дозволів уже не потрібно було, вони зробили документ синові і оформили шлюб.

   Хоча Степан писав листи до батька о. Пилипа, щоб охрестив внука і пробачив його, але Пилип Курбас був невблаганний. Леся хрестили 8 січня 1888 року під час гастролей «Руської бесіди» в місті Перемишлі. Мати все життя люблячи звала його Леськом, для друзів він був Лесем, актори називали його «паном Лесем». Так під чужим дахом народилася дитина, якій доведеться все життя долати складний і тернистий шлях актора, як і його батьки. Й надалі актори «Руської бесіди» опікуються долею Леся Курбаса. І він, як свій, стає актором цього театру. Театр увійшов у життя Леся Курбаса з пелюшок у буквальному розумінні. Всі свої дитячі роки він визирав з-за лаштунків львівського пересувного театру «Руська бесіда», вишукуючи очима батька і матір. Пізніше, вже в підлітковому віці, життя ще раз поверне його в місто, де він з’явився на світ. Для вступу до гімназії, про навчання у якій мріяв Лесь, потрібен був офіційний документ про початкову освіту. А тому навесні 1897 року, коли театр знову перебував у Самборі, Лесь екстерном склав іспити за IV клас у «нормальній школі».
 
   Вони тоді і гадки не припускали, що вже в інші часи на цьому будинку, сучасна адреса – вулиця Леся Курбаса, 1, буде встановлено меморіальну таблицю про їхнє перебування в цьому місті. 10 квітня 1987 року на цьому будинку встановлено бронзову таблицю з барельєфом Леся Курбаса, скульптор Еммануїл Мисько, на якій написано: «В цьому будинку 25 лютого 1887 р. народився український радянський актор, народний артист УРСР Олександр Степанович Курбас. Дошка встановлена до 100-річчя з дня народження»
   Тоді Ванда та Степан навіть не могли здогадуватись, що Лесь піде по їхніх стежках і здобуде собі світове визнання. Правда, пізніше священик зі Старого Скалата Пилип Курбас таки подобрішав і забрав внука до себе. Це дозволило Яновичам більше часу віддавати своєму професійному зростанню. У рік народження Леся Курбаса його батько вже мав у своєму репертуарі 20 ролей, з них – 10 партій у музичних виставах. Брав участь майже у кожній п’єсі, за короткий час став сформованим актором.
 
  А тоді, 28 березня 1887 року, Степан Янович виїхав з родиною в складі трупи із Самбора до Коломиї. А в половині квітня уже гастролював у Чернівцях. Десь тоді «пані Яновичева», як тоді її з любов’ю називали актори, з маленьким Лесем прибула залізницею до Чернівців, до міста свого дитинства. Далі маленький Лесь мандрував з батьками від міста до міста, де гастролював театр, жив у Чорткові, Товстому, Монастириськах, Бучачі, Станиславові, Тернополі...
 
   Проте вона приїжджала ще не один раз в рідні Чернівці. Очевидно, що родина Ванди все-таки змирилася з вибором доньки. Проте більшість цих приїздів були пов‘язані із сумними подіями. Як згадувала пізніше її єдина невістка – актриса Валентина Чистякова, «…поховавши батька, матір, двох своїх маленьких братиків». В Чернівцях з прізвищем Тайхман і пізніше було не багато адрес. Так що цілком можливо, вона відвідувала своїх родичів, які на той час вже були на вищому соціальному – працювали бухгалтерами, рестораторами і які проживали на той час за адресами Dreifaltigkeitsgasse, 17, (нині це вулиця Б.Хмельницького) та Petrinogasse, 1, нині це вулиця ….Ferdinandsplaty (нині район між вулицями Загула та Шевченка). Тобто родина вже в матеріальному плані трохи вибилась в «люди» і могли собі дозволити з району Роші перебратися в нове місто.
 
   А родина Степана також пішла на поступки вибору свого сина. Після народження другого онука, Нестора, отець Пилип таки примирився із вибором сина і взяв онуків до себе. Вперше Лесь побачив діда у сім років. Вони з братиком жили у великому парафіяльному будинку діда на п’ять кімнат. Будинок, в якому останні роки жив Степан Янович і в якому пройшли дитячі роки його талановитого сина, добре зберігся до наших днів. На ньому встановлено дві меморіальні дошки: на честь Степана Пилиповича та його сина Леся Курбаса. Тут 19 лютого 1987 року, напередодні 100-річчя від дня народження Леся Курбаса, яке відзначалося за ухвалою ЮНЕСКО, відкрито музей-садибу родини Курбасів, поруч iз церквою, де правив служби дід. Правда, Ванда, яка тут стільки часу прожила і працювала, аби зберегти це все, як завжди залишилася в тіні своїх великих і знаменитих чоловіків.
 
   Проте Степанові Яновичу потрібно було з акторської праці прогодувати сім’ю з п’яти осіб! І він повертається до роботи в «Руській бесіді». Коли трохи налагодилося життя в родині Курбасів, то Степан з неймовірним творчим натхненням взявся до своєї улюблені праці в театрі. Він зробив блискучу, хоч і недовгу, акторську кар’єру у львівському пересувному театрі товариства «Руська бесіда». Сценічні успіхи Степана Яновича примножувалися майже щоденно, особливо у лірико-героїчних ролях. Час приносив вагомі удачі — добре зіграні основні ролі у п’єсах Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Панаса Мирного, Марка Кропивницького, Михайла Старицького. Степан Пилипович успішно співав в операх «Вечорниці», «Наталка Полтавка», «Утоплена», «Циганський барон».
 
   Як писав найприскіпливіший театральний критик того часу Іван Франко в 1893 році у статті «Руський театр» про дев’ятирічний творчий шлях Степана Яновича: «Провідним актором української сцени є Янович, який давно вже грає ролі перших коханців. Як сільський парубок, він справді чудовий, уміє бути і по-справжньому веселим, і похмурим, умудряючись у найпатетичніших місцях залишатися природним і правдивим. Сцени спокійні, рівні, ідилічні чи ніжні вдаються йому гірше, вони для нього занадто одноманітні. На ньому, як і на Підвисоцькому, відчувається могутній вплив сценічних шедеврів театру України, до яких він, хоч і недовго, приглядався на місці. Янович — явище для української сцени в Галичині вкрай корисне, і ми не сумніваємося, що становлення його артистичного обличчя ще не завершилося і що в ролях характерних він теж проявить себе не менш цікавим майстром».
І тут же продовжує «Кращі артисти галицько-української трупи, а з живих досі п.п. Підвисоцький і Янович, перебували довший чи коротший час у театральних трупах на Україні, і ми можемо сказати без перебільшення, що це перебування було для них школою дуже плідною і корисною».
У всіх своїх театральних рецензіях на вистави, в яких грав Степан Янович, Франко незмінно виділяє його гру як «дуже добру». А Іван Якович так просто не розкидався високим оцінками на адресу митців, значить то таки п. Степан був дуже добрим актором.
 
   «Українська Бесіда», високо оцінюючи талант Яновича, в 1890 році запропонувала йому стати режисером, узятися за постановку спектаклів. Розуміючи, що йому бракує професійної освіти і практики, Степан добивається від керівництва «Руської бесіди» субсидії і в 1891 року їде на піврічне стажування в Наддніпрянську Україну, де ретельно приглядається до режисерської роботи таких театральних авторитетів, як Марка Кропивницького, Михайла Старицького та Миколи Садовського. У Галичину Янович повернувся пристрасним послідовником реалістичних традицій Кропивницького. Але після повернення перші режисерські роботи Степана не мали успіху, а публіка була тоді дуже прискіплива саме до театрального дійства, за що йому справедливо докоряла театральна критика. Почулись ремствування на те, що даремно були потрачені гроші на науку, яка нічого не дала. 1891 року у відкритому листі до громадськості Степан Пилипович пояснив причини своїх творчих невдач у постановці окремих спектаклів. Він вбачав їх у складних матеріальних умовах, в яких змушений був працювати український театр, позбавлений частини дотації. Крім того, трупу покинуло кілька провідних акторів і музикантів. Пізніше до Яновича прийшов успіх, і він показав себе як талановитий і культурний режисер. Проте ці невдачі були для нього великим випробуванням, які негативно позначилися пізніше на його здоров’ї.
 
   Після його від’їзду до театру Ванда Адольфівна з трьома синами залишилась у Старому Скалаті і вперше в житті могла насолоджуватись домашнім затишком. Тут був налагоджений побут, тому вона втішалась спокоєм і доволі таки забезпеченим життям і все тепло свого серця мати віддавала дітям. Лесь почав відвідувати школу. Часто в тихі осінні вечори мати просиджувала з Лесем над книгою. Вона була дуже доброю і гостинною, ті шкільні, а потім університетські приятелі, які бували в їхньому домі. І через роки згадували, як мама Ванда смачно пекла і завжди щиро всіх пригощала.
 
   Але в домі батька Степан Пилипович не знаходить спокою, адже йому потрібно прогодувати свою сім’ю. Уже навесні 1898 року, залишивши дітей у Старому Скалаті, Степан Янович із дружиною та акторами Підвисоцькими їде в Кам’янець-Подільський.
 
   А залишити всіх дітей на батьковому утриманні у Старому Скалаті Степан не хотів. Але добра, щиросердна мати Осипа Григорівна таки залишила в себе внуків Леся і Нестора. Тільки маленького Корнила забрала Ванда з собою у «мандри з театром». Лесь далі навчався у школі. Степан Янович щоденно був зайнятий у театрі. Його дружина одержувала мізерну платню за акторську працю, а тому мусила ще заробляти на прожиток удень у квитковій касі. Сім’я жила бідно. Щоденне змагання цієї акторської сім’ї з труднощами було великим героїзмом і патріотичною самопожертвою заради рідної сцени. Щоб заробити грошей для навчання дітей, Янович влаштовується на сезон працювати в «Народній Торгівлі» аж у Перемишлі.
 
   А для Ванди цей період також став найпліднішим у творчій біографії. Вона була примою трупи театру «Руська бесіда» впродовж 1885 – 1900 років. Зіграла Стеху в «Назарі Стодолі» та Черницю в «Гайдамаках» за Тараса Шевченка, гострохарактерну роль Проні Прокопівни в комедії «За двома зайцями» Михайла Старицького, Христю в «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, Явдоху в «Безталанній» Івана Карпенка-Карого та багато інших цікавих персонажів. Виступала також в оперетах : Саффі в «Циганському бароні» Й. Штрауса, Франческа у «Веселій вдові» Целлера, Фрузя в «Корневільських дзвонах» Р. Планкетта та інших. Режисери завжди ставили за приклад її працелюбність при створенні складних характерів. Для дуже вразливого, яким завжди був Степан, найбільшою підтримкою у всьому завжди була присутність мудрої і коханої Ванди. І для талановитої Ванди були ролі в спектаклях, що також важливо для творчих особистостей.
 
   Проте обов’язки дружини та матері забирали багато часу. Крім Леся, у Ванди Адольфівни було ще троє дітей — Корнило, Нестор і Надія. Влітку 1895 року їхню сім’ю спіткало велике горе: у Станіславі несподівано помер їх наймолодший син Корнило. Родина дуже важко переживала цю втрату, а тут і в театрі в Степана почались негаразди. Ванда із Лесем як могли, намагались його розрадити. Проте він був надто вразливою натурою і в квітні 1896 року тяжкі переживання і фізична втома звалили його під час гастролей у Тернополі. У Курбаса вперше виявилось складне нервове захворювання, що пізніше стало хронічним. Ці втрати та творчі проблеми цілковито надломили Степана, тому всю гіркоту втрат взяла на себе Ванда. Як писав захоплено пізніше український театрознавець, ретельний дослідник життя і мистецької діяльності театральної родини Курбасів Петро Медведик про Ванду Яновичеву: «Урівноважена, спокійна, стримана, завжди сміливо йшла назустріч долі. Такою залишилася і пізніше, коли Степан Янович невиліковно захворів і вона змушена була розлучитися з театром. 1898 року вони їдуть до батьків у Старий Скалат. Тоді батько Олександра Курбаса не думав, що на тридцать шостому році життя він назавжди буде повинен розпрощатися зі сценою, якій віддав п'ятнадцать найкращих років. Проте Ванда Адольфівна переконує, що йому потрібний відпочинок».
 
   Усі ті злигодні та сльози батьків за померлим Корнилом важко було приховати від дітей. І зовсім юний Лесь також важко пережив першу болючу втрату їхньої родини. Як виявилось, то був тільки початок їхніх втрат і страждань.
 
  А доля знову післала випробування для родини. 15 вересня 1899 року в Старому Скалаті вмирає від туберкульозу мати Степана Курбаса – Осипа, яка була великою і мудрою підтримкою для всієї родини. На той час артисти Яновичі працювали в Літньому театрі Кам’янця-Подільського. Після сезону 1900–1901 років у театрі «Бесіди» Янович до кінця життя оселяєтьcя з сім’єю у Старому Скалаті. Склалися такі сімейні обставини, що пані Яновичева змушена була залишити театр і приїхати надовго до Старого Скалата, щоб опікуватися своїми дітьми і взяти на себе обов’язки покійної свекрухи – ведення господарства. І так це тривало аж до 1915 року. Проте і на цей період не закінчились їхні болючі втрати. 10 листопада 1905 року раптово помер від тифу Нестор Курбас, учень III класу гімназії.
 
   Лесь, який на той час навчався у Відні, де закінчив університет і драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії. Брав уроки театрального мистецтва в провідного актора австрійського Бурґтеатру Йозефа Кайнца. Проте, отримавши болючу звістку, негайно їде до Старого Скалата на похорон. У тяжкій розпуці застає матір. А тут, у другій кімнаті, лежить безнадійно хворий батько – нервове захворювання цілком виснажило його. Кругом горе, розпач, матеріальні нестатки і сльози!
 
   Одинокою розрадою для матері і Леся була найменша в сім’ї сестричка Надія. Вона ще не усвідомлювала тих страшних ударів долі, які безнастанно падали на сім’ю. Лесь, хоч і в самого серце обливалося кров’ю від розпуки за братом, намагається заспокоїти матір і батька. Він залишається на деякий час удома, аби хоч трохи розрадити вбитих горем батьків. Тому можна зрозуміти Ванду, яка дуже боялась, щоб Олександр часом не вступив до театру. І вона хотіла бачити свого первістка вчителем гімназії. Тому мати майбутнього режисера взяла з сина клятву, що він і думати забуде про акторство, поки не здобуде пристойної освіти. Підтвердженням цього є спогад вірного приятеля Леся з тернопільської гімназії Хоми Водяного: «Річ у тім, що мати Курбаса, хоч добре бачила великий талант сина і його потяг до театру, але, маючи за собою довголітні жахливі гаразди в галицькому мандрівному театрі, не хотіла і рішуче противилася тому, щоб Лесь став актором. Вона просто панічно боялася, щоб він не покинув навчання, як його батько. Ще як Лесь був у нижчій гімназії, – про це мені розказував Зенко, – мати «просьбою і грозьбою» вирвала у нього обіцянку, «як довго він молодий і нічого не розуміє», не думати про театр і не грати ні в яких аматорських гуртках, зокрема не організовувати драматичних вистав. Вона думала, що коли Лесь скінчить гімназію і піде до університету, він уже сам не схоче йти до театру.
 
   І Лесь обіцянки, даної матері, яку він дуже – і заслужено! – любив і поважав, повністю дотримав. Навіть у Відні він крився, що студіює драматичне мистецтво».
Хоч син і дотримався клятви, проте більшу частину часу навчання у Відні та Львові присвячував сцені.
А доля і дальше дає свої жорстокі випробування. В 1908 році не стало Степана Курбаса. Після похорону С. Яновича Лесеві настав час їхати на навчання до Віденського університету. На «сімейній раді» мати і дід Пилип радили Лесеві покинути «далекий і дорогооплачуваний» Відень і продовжити навчання у Львові. Тут Лесь, син відомого актора, мав шанси одержати стипендію і безкоштовне помешкання. За цієї умови дід авторитетно пообіцяв ще грошову допомогу. Залишати Відень Лесь не мав бажання, але погодився на наполегливе прохання матері. Того ж року через матеріальні нестатки таки перевівся до Львівського університету.
 
   Коли почалась Перша світова війна, Лесь повернувся до дому і проживав перші місяці війни у Старому Скалаті з матір’ю і сестрою. Проте гіркі втрати і дальше не залишають родину.1 вересня 1914 році на 84-му році життя помер дід Леся, Пилип Курбас, який завжди був серйозною підтримкою в родині Курбасів. А невдовзі від туберкульозу згасла і їхня втіха та відрада – життєрадісна Надійка. Сухоти були родинним прокляттям Яновичів. Тому Ванду через те, що вона часто ховала своїх дітей, у театрі «Руська Бесіда» називали Ніобеєю.
 
   Здавалось, що материне серце не витримає ці втрати. У Ванди зі всієї великої родини залишився один Лесь. Він не міг залишити матір у такій розпуці і забрав її до Тернополя. Там він заходився створювати перший в місті український стаціонарний театр, в якому протягом півроку зіграв 79 вистав.
Від 1916 року Ванда Адольфівна та Лесь Курбас нерозлучні. Відтепер гордістю та головною турботою матері був її син Лесько – його робота в театрі, його біди й радості. З Тернополя, де мати плідно співпрацювала із сином в організації «Тернопільських театральних вечорів», вони переїхали в Київ.
 
   В цей важкий час розрухи Ванда Адольфівна майже два роки жила в маєтку Тобілевичів – «Надія». В театральних колах до їхньої родини ставились з повагою, вона приятелювала з дружиною Карпенка-Карого Софією. Там вони перебули досить тривалий час і пережили чимало жахливих хвилин всіляких «змін». Мати Леся прибула до Києва із Софією Тобілевич вже аж восени 1919 року, після того, як її син оженився з актрисою Чистяковою. Ось як вона згадує той час: «Ванда Адольфівна приходила до нас, але мешкала в будинку Тобілевичів. Там ми вперше зустрілися з нею.Уявляєте, як мені було страшно! Ванда Адольфівна, побачивши мене й довідавшись про одруження сина, посміхнулася і тихенько з гіркотою, засміялася. Я в свої вісімнадцять років здавалася, мабуть, років на два молодшою, вражала своєю «інфантильністю», а хіба вона про таку мріяла невістку? Мені тяжко далися перші хвилини знайомства. Правда, мати миттю взяла себе в руки й дуже тепло й голубливо привітала мене й завела з нами лагідну розмову…». Весільне фото Леся Курбаса та Валентини Чистякової (у центрі в нижньому ряду) з артистами Молодого театру, Київ, 1919 рік. Фото: valeriybolotov.at.ua
 
   А Ванда гірко-сумовито посміхнулась, так як мудра жінка мабуть одразу згадала себе в такі юні роки і про свою долю.
 
   Ванда Адольфівна взяла на себе всі побутові клопоти, щоб Лесь Степанович міг вільно працювати в Театрі Миколи Садовського, де організував театральну студію (пізніше «Молодий театр»). Проте Лесь з юних років завжди мріяв про створення в Україні театру нового європейського зразку. І на втілення цієї ідеї він поклав всі свої роки, і навіть перебуваючи в тюрмі, він і там створив і керував його діяльністю. А так як він міг втілити це тільки з молодими акторами, тому він енергійно і взявся за організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. В 1919 працював режисером Київського оперного театру «Музична драма». Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх найкращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані. Лесь Курбас в 1922—1926 роках був засновником спочатку політичного, а потім впродовж 1926—1933 років і філософського театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль», який перебрався до Харкова, Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В листопаді 1922 року в Києві в державному народному театрі відбулася прем'єра вистави Тараса Шевченко «Гайдамаки». І звичайно, що і всіх цих починаннях і повсюди за ним їде Ванда. Мати підтримувала Леся у всіх творчих починаннях. Фото: Лесь Степанович із мамою Вандою Адольфівною (в центрі) й артистами театру "Березіль", крайні зліва – дружина Курбаса Валентина Чистякова та Йосип Гірняк (в окулярах), 1932 рік. Уже через півроку розпочнеться розгром театру та цькування режисера, майже вся трупа підтримає звинувачення на адресу свого керівника, Наталія Ужвій виступить із викривальною промовою, Курбаса, а трохи пізніше Гірняка заарештують, Чистякова, яка підтримала чоловіка та важко переживала трагедію "Березолю", залишиться в колективі. Фото: valeriybolotov.at.ua
 
   А ще їй вдавалося створити домашній затишок всюди і при всіх умовах, далеко не завжди сприятливих. Як пише Ніна Бічуя в своїй статті «Спроба перетворення 2: Лесь Курбас. Харків, грудень, рік 1931» пише: «Доброї кави в Харкові не знайдеш. От хіба що в пані Ванди Курбасової. Але він не хотів клопотати матері голову своєю втомою. Вона й так має досить синових проблем і клопотів». Вона була для нього не тільки матір’ю, але і великим другом , товаришем, порадником, він її смаку дуже довіряв. І навіть працювала актрисою «Кийдрамте», зіграла стару черницю в «Гайдамаках», які Лесь Курбас поставив за однойменною поемою .
 
   В червні 1924 Всеукраїнське кіно-фото управління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики. Лесь Курбас і «березольці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв також мюзик-хол.
 
   П'єси Миколи Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло» не знайшли розуміння у радянських критиків. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва.
 
 Адже поруч завжди були його найдорожчі жінки – всерозуміюча мама Ванда і любляча дружина Валентина. Вони не тільки його обожнювали, обидві інтелігентки європейського виховання, вони між собою прекрасно лагодили, що також для нього було дуже важливим. Опоненти ж щонайменшу невдачу Леся Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру. Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березоля» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював постановником Малого театру та у Соломона Міхоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній.
 
   Вже пізніше про ті роки з теплотою і ніжністю , згадувала народна артистка УРСР Софія Федорцева у своїх спогадах про Ванду Адольфівну , яку знала майже 20 років: «Мила, безтурботна, з книжкою в руках. Читає в оригіналі якийсь німецький роман і готує обід, — такою я побачила Ванду Адольфівну, коли Лесь Степанович уперше запросив мене у свій дім… Ніжна, струнка, худенька, швидка, вона встигала зробити все — і стіл накрити, і вислухати всіх і об'єднати навколо себе. Було це 1927 року на 16-ій станції під Одесою, біля самого Чорного моря… У „Березіль“ я вступила після приїзду з панської Польщі, колектив став моєю сім'єю. Коли я захворіла, Ванда Адольфівна мене старанно виходжувала, як рідна мама; без неї, можливо, і не було мене тепер у живих. Гордістю та головною турботою Ванди Адольфівни був її син Лесько — так вона його називала, — його робота в театрі, його біди й радості. Ванда Адольфівна була для нього не тільки матір'ю, але і великим другом, товаришем, порадником, він її смаку дуже довіряв. Вихід Курбаса з „Березоля“, що стався 1933 року, вона витримала стійко, без нарікань і скарг. Про звільнення Харкова від фашистів ми з нею почули в евакуації у Фергані. Вона, як і всі ми, плакала від радості. Повернувшись наприкінці 1943 року в Харків, Валентина Чистякова (дружина Леся Курбаса), народна артистка УРСР, отримала квартиру на вулиці Гіршмана; в ній поселилися Ванда Адольфівна та мама Чистякової. Одного разу я зустріла Ванду Адольфівну на вулиці. Вона була зовсім старенькою, але зберегла свій колишній запал. Такою зосталася в моїй пам'яті мати Леся Курбаса».
Чи не найкращу оцінку особистості Ванди Адольфівни, як освіченої і сильної жінки, дала її невістка, актриса Валентина Чистякова у своїх спогадах від 28 листопада 1972 року: «Якби я знала тоді, що спільне тридцятилітнє життя з Вандою Адольфівною принесе мені стільки радощів! Що я ніколи не перестану дивуватися мужності цієї маленької сивої жінки, її доброзичливості, чутливості до людського горя, повсякденної готовності допомогти, розраяти, надихнути на витримку, переконання на краще…І це все робила вона, людина такої трагічної долі! Втративши шестеро дітей (ми називали її Ніобеєю), поховавши батька, матір, двох своїх маленьких братиків, потім свого чоловіка, Степана Яновича і його батьків, вона лишилася одна на світі – зі мною. І в цьому «альянсі» двох жінок у скрутному становищі Ванда Адольфівна завжди була сильніша, розумніша, винахідливіша й оптимістичніша, ніж я. Вона ніколи не плакала, не нарікала на своє життя».
 
   Ванда Адольфівна відійшла у вічність 24 серпня 1950 року у Харкові та була перепохована поруч із могилою Валентини Чистякової, дружиною єдиного сина – Леся, яка померла 19 травня 1984 року. Об’єднавши могили двох найближчих Курбасові жінок й урну із землею із Соловків, де обірвалось життя самого Курбаса, на 13-му кладовищі у Харкові було створено пантеон сім’ї Курбасів.