09-01-2018

Достойний син свого батька

8 січня – 125 років від дня народження українського мовознавця-славіста, професора, доктора філології, політичного діяча, дипломата, Надзвичайного Посла і Повноважного Міністра УНР в Берліні Романа Степановича Смаль -Стоцького [Roman Smal-Stocki] (1893 – 1969).
 
 
Він мав щастя народитися в сім’ї глибоко шановного в Чернівцях професора, мовознавця і педагога, завідувача кафедри української мови і літератури, декана філософського факультету, визначного громадсько-політичного, депутата Буковинського сейму і Віденського парламенту, культурного і економічного діяча Буковини Степана Смаль-Стоцького. Або як ще за життя його називали « …батьком, пробудником, творцем українського національного відродження на Буковині. Жодної суттєвої події в суспільному житті краю того часу не обходилося без його активної участі». Він походив із давньоукраїнського села Немолів (нині – Немилів на Львівщині), і вихований в гармонії з рідними, природою, вірою в Бога і глибокими українськими традиціями. Всі ці чесноти він передав своїм дітям, і старшому синові Роману щонайперше.

Мама, Емілія Заревич, була дочкою пароха з Рожнова біля Снятина. Її дядько був відомим письменником і публіцистом та одним із засновників народовського руху в другій половині ХІХ століття на західноукраїнських землях. Тому вона також була активною учасницею добродійних та жіночих організацій, в 1909 році очолювала «Жіночу громаду в Чернівцях».

Діти в родині Стоцьких росли в атмосфері любові до України, її мови та історії, шанували національні традиції і найголовніше, завжди і всюди, не дивлячись на історичні ситуації, старанно і ревно працювали для утвердження української державності.

Перша чернівецька адреса, де родина винаймала апартаменти, і де Роман провів свої перші дитячі роки, знаходиться на вулиці Ландгаузґассе, 2 (нині це вулиця Митрополита Андрея Шептицького, 31), що також є знаковим. Саме в цьому помешканні зупинявся на постій митрополит ще в 1898 році, в самий перший свій приїзд в Чернівці, коли маленькому Роману був всього 5 років. Професор був головою братства Святого Апостола Тадея при греко-католицькій церкві, яку видно з вікон їхнього помешкання. Його під час візиту і відвідав Андрей Шептицький.

Ще раніше, в 1890 році, цю адресу відвідував також Іван Франко, який вперше приїхав в Чернівці, аби завершити університетську освіту. Звичайно ж, при цілковитій допомозі і підтримці професора Стоцького.

Саме в цьому помешканні професор працював разом із австро-угорським мовознавцем Теодором Гартнером, який мешкав неподалік, над першим підручником для українських гімназій з української мови «Руська граматика», який до 1928 року був головним підручником з української мови Галичини і Буковини для середніх шкіл, завдяки якому було введено реформу українського правопису. Це наблизило західноукраїнський варіант літературної мови до мови центральних земель. Підручник вийшов саме в рік народження Романа, що стало також знаковим для його подальшої наукової праці.

Коли Роману виповнилося 7 років, в 1900 році, родина перебралася на вулицю Новий Світ, 61 (нині Т.Шевченка, 55). Цю адресу на Буковині та в Європі на той час знав кожен освічений українець.

У Чернівцях наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в центрі всього саме українського інтелектуального та культурного середовища був університетський професор Степан Смаль-Стоцький. Його творили такі особистості, як письменниця Ольга Кобилянська, письменник, журналіст і педагог Осип Маковей, науковці Зенон Кузеля, Омелян Попович, гімназійні професори Мирон Кордуба, Володимир Кмицикевич, Юліан Кобилянський. Тут зупинялися на короткий час чи відвідували цю оселю з візитою Леся Українка, Іван Франко, Дмитро Антонович, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, Ярослав Веселовський, Кирило Трильовський, Теодот Галіп, Микола Лисенко. До них часто приєднувались гості Богдан Лепкий, Остап Луцький.

Про відвідини цієї оселі Іваном Франком залишив свій спомин і Роман Смаль-Стоцький, якому на той час було 16 років, і він добре знав творчість письменника.
 
«Я хотів би виповнити цю прогалину спогадом із моїх хлоп’ячих літ, бо перебування Франка в Чернівцях врізалося з незвичайною яскравістю в моїй пам’яті, в пам’яті гімназиста, що переживав як велику подію цю можливість бачити з близька великого поета.
Отже одного гарною ранку ранньої осени задзвонив хтось до брами батьківського дому, домагаючися побачення з батьком…. Він довідався, чи мати дома і сказав слузі: «Ви тільки там доложіть, що Франко зі Львова приїхав та й мене приймуть».
 
Коли мати з недовір’ям вийшла у присадок, перед нею справді стояв – Франко. Зараз покликала мене мати із саду і ось перший раз я побачив перед собою Франка. Вразило мене передовсім те, що Франко, як я ствердив при привітанні, мав покручені руки — покручені пальці в скорчі.

Перше враження: людина середнього зросту, голова з багатоповерховим чолом, сині, змучені, немов задивлені кудись – очі, лице скупчене, овіяне глибокою повагою, нерадісно стиснуті уста, що по них, як здавалося, ніколи не пробігла усмішка.
Скоса я поглядав на Франка здивований, що цей поважний і сумний чоловік написав «Лиса Микиту», твір повний безжурного гумору, з якого сотні віршів цитовано при кожній нагоді в нашім хлоп’ячім товаристві.

За кілька хвилин приїхав, викликаний матір’ю – батько. Франко зразу приступив до справи. Він почав скаржитися на львів’ян, що його переслідують. Львів’яни, мовляв, пішли до російського консула, намовили його не давати йому візи. І ось тому він не може поїхати до Одеси, щоб викупатися в лимані. А ці купелі негайно вилікували б скорч його рук. Тому він приїхав до Черновець, знаючи, що батько, як віцемаршалок краю, зможе дістати йому в російського консула візу до Росії.

Російським консулом у Чернівцях був тоді зросійщений поляк Доліва-Добровольський, дуже освічена і культурна людина, збирач старовини.

Тому зрозуміло, що один телефонат батька до Доліви-Добровольского – і віза до обіду була вже в паспорті Франка.
Мушу підкреслити, що ввесь час Франко робив цілком нормальне вражіння й цілком ділово розмовляв. Аж при обіді запанувала здивована тиша, коли він почав оповідати про свої розмови з духами. І маю вражіння, що батько може вже й жалував свого поспіху, що видобув візу для Франка.

На чай батьки запросили для товариства Франкові – але тут я вже не цілком певний – Василя Сімовича або Остапа Луцького. Глухо пригадую собі довгі розмови про апокрифи.

Ввечір Франка відвезли на залізницю і він поїхав далі до Одеси, але ще й тепер стоїть переді мною ця перша зустріч з Франком. Постать Франка полишила в моїй хлопчачій уяві незатерте вражіння якогось глибо-трагічного противоріччя. Це чоло, що било такою могутністю духа, пов’язано було із скорчем рук, який з велитня робив немічного каліку».

І от серед цього достойного товариства зростав та формувався Роман Смаль-Стоцький. Величезний вплив на його світогляд у молодому віці мало спілкування з цими видатними постатями української духовності.

Вже наприкінці життя він з теплотою згадує, як український дух в батьківськім домі вплинув на нього: «Вже в студентський час, як гімназист у Чернівцях я просяк впливом мого батька, автора «Буковинської Руси» та ентузіаста Шевченка, тим почуттям безперервності нашої державної традиції…У нашій вітальні висіли і старі мапи України, і штихи гетьманів Хмельницького, Мазепи, Апостола, закуплені в антикварні Гірземана в Лепську (Лейпцігу), і вони «наочно методою» негайно переконували всяких гостей, як князя Гогенльоге-Шіллінгфюрста або барона Бляйлебена, президентів Буковини, пізніших прем’єрів Австрії, про існування української нації. З цими традиціями я пішов у життя і вони вияснюють те, що на протязі десятиліть я робив і ще тепер роблю…»
 
Проте найважнішим все-таки мабуть був той факт, що малий Роман ріс в атмосфері, коли батько разом із своїми сподвижниками працював на утвердження прав українців на Буковині. Тому, ще навчаючись в гімназії, він мав свій гурт доброї освіченої молоді, до якої входили Василь Сімович, Мирон Кордуба, Остап Луцький, Зенон Кузеля та інші молоді небайдужі люди молодої генерації.

І що також важливо було і залишається у всі часи, професор дуже суттєво допомагав обдарованим науковцям і письменникам коштами. Саме йому завдячують виходом свої творів більшість тогочасних українських письменників. Ось як про це написала Ольга Кобилянська в своїй автобіографії саме на прохання проф.Смаль-Стоцького. Адже він допомагав їй усюди, де тільки був і як тільки міг. Допомагав підтримувати зв’язок зі світом, цінував світове значення її творчості, вона ж його за це глибоко шанувала. А ще – завше захоплювалась його титанічною працею. Це дало їй підставу вже пізніше написати йому від імені всіх галичан: “Він тут нам всім – як рідна земля, “рідний”... дякую заздалегідь, що буде помічний в моїй грошовій справі”.

Навіть день народження своє вона відзначала в родині Стоцьких, що також вагомий факт. Адже панна Ольга так просто нікому не довіряла.

Про ті часи та перебування в родині професора Смаль-Стоцького залишив дуже теплі і детальні спогади знаменитий мовознавець Василь Сімович. А так як він був дуже ретельним студентом, то такий вимогливий викладач, як професор С. Смаль-Стоцький саме йому як улюбленому і талановитому студенту довірив бути домашнім учителем «помагаючи Романові при домашніх завданнях» і він бував там майже кожної днини.

А початкову класичну освіту Роман здобув в українській початковій школі, а в 1903 році вступив до Чернівецької ІІ-ої цісарсько-королівській гімназії, навчання в якій тривало 8 років і випускники отримували право вступати до всіх вищих навчальних закладів Австрії. На фронтоні споруди золотими буквами було написано – Українська Державна Гімназія, в якій учили найкращі українські учительські сили. За короткий час вона виховала багато української інтелігенції. Серед викладачів на той час були такі знакові імена як історик Мирон Кордуба; мовознавець-лексиколог і перекладач, автор латинсько-українського словника, брат Ольги Кобилянскої – Юліан Кобилянський; мовознавець античних мов Агенор Артимович; лексикограф, перекладач Володимир Кміцикевич; мовознавець Микола Равлюк.

По закінченні гімназії, яку він закінчив з найвищою оцінкою «дуже добре», професор Стоцький як нагороду за добру науку відправив Романа на могилу Тараса Шевченка в Каневі.

Тому зрозуміло, що провчившись тут впродовж 1903-1911 років, отримавши блискучу домашню та гімназійну освіту по її закінченні він подався в європейські університети студіювати філологію. На той час було прийнято навчатися в різних університетах. Тому безперечно, що професор Стоцький дав своєму здібному синові щонайліпшу освіту. Він слухав лекції відомих професорів зі світовими іменами А.Лескіна, К.Бругмана, В.Вундта, К.Лампрехта, В.Вондрака, А.Віндіша та інших знаменитих славістів. Спочатку Роман студіював науку у Віденському університеті. Потім у Лейпцізькому, а завершив в 1914 році – в Мюнхенському університеті Людвига-Максиміліана. Це найстаріший вищий навчальний заклад в Баварії, заснований герцогом Людвігом Багатим та курфюрстом Максом IV Йозефом — звідки і взяв своє ім'я. Маючи схильність до науки, ще будучи студентом, він публікує в Берлінському журналі «Архів слов‘янскої філології» свою першу серйозну наукову працю «Причинки української лексикології». В наступному році саме в Мюнхенському університеті під керівництвом видатного німецького славіста Еріха Бернекера захистив і опублікував дисертацю на тему: "Нарис словотвору українських іменників". Він був запрошений викладати в Орієнтальну академію в Берлін.

Проте трагічна дата в історії Європи – 1 серпня 1914 року внесла вагомі свої корективи як в наукове життя Романа Смаль-Стоцького та й власне у розмірене життя їхньої родини.

Восени 1914 року, після першої російської окупації він повертається до родини в Чернівці, де на той час вже «Все українське життя війна й московська окупація знищили. Дім батьків був ви грабований москалями. Як вихор листя, так війна людей порозкидала по всіх сторонах…Одна відслона життя нашої Буковини скінчилась». Ось так, в неповні 22 роки, для нього закінчились, як пізніше виявилось, найкращі роки його життя. Залишились тільки світлі спомини про той безтурботний час серед найдорожчих для нього людей. А дальше почалася еміграція по світах…і звичайно праця на розбудову української державності.

Звичайно, що він все життя спостерігав за життям в рідних для нього Чернівцях, мріяв сюди повернутися, проте не судилось… Вже наприкінці життя в своїх спогадах він написав: «З якою ясністю виринають в моїй пам’яті прегарні Чернівці, столиця Буковини! Як Київ над Дніпром, так і Чернівці над Прутом, положені на горі й вилискують на сонці золотими банями величавої палати православної митрополії, разом із банями і вежами інших церков, а поміж ними височіє найвища вежа міської ратуші понад увесь обрій. Все місто поринає в зелені парків на тлі далекої гори Цецини із решткою замчища. Я вже гімназист найвищих кляс, член таємного гуртка гімназистів при товаристві «Січ»…Муравлиною працею, крок за кроком, розбудовувалось українське життя, і вся громада раділа кожним успіхом, що скріплював «національний стан посідання». Його забирають служити в буковинський 41-й піхотний полк, в якому служив свого часу Юрій Федькович, який відступив із Чернівців до Штирії в Австрії. Ось як він сам згадує ті події: «Разом із моїм 41 полком піхоти я відступив, під час великих морозів 1914 року із Чернівець через Дорну Ватру на Семигород; наші кубанці гнали нас поперед себе. Вкінці привезли нас до Штірії на переформування. І тут при лікарськім перегляді мене звільнено з армії – «герцфелер», і я добрів до Відня.
Просто з двірця поїхав до каварні Рейхсрат і там за півгодини про все довідався: де мої батьки, де наші буковинці. Зустрів Василя Сімовича, що зараз запровадив мене до Союзу Визволення України на Йозефштрассе, 79. Тут познайомився я з созівцями, що вислали мене емісаром Союзу Визволення України до Мюнхену для політичної праці. Союз незабаром договорився з німцями в справі таборової діяльности, і мене спершу приділили до табору Раштат, потім до Вецляру, а вкінці до Зальцведеля»

У 1915-1918 роках був активним співробітником «Союзу Визволення України» у таборах полонених. Разом із батьком, С. Смаль-Стоцьким, а також Богданом Лепким, Андрієм Чайківським працює в таборах для російських полонених, де було зібрано понад 50 тисяч українців. У таборах організували курси для неписьменних, читальні, театральні трупи, друкарні, видавали газету. За клопотаннями Сімовича у кожному таборі було відкрито трикласні народні школи для малоосвічених і народні університети. Значна увага приділялася українській мові.

Після проголошення в листопаді 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки її уряд призначив доктора Романа Смаль-Стоцького дипломатичним представником ЗУНР у Берліні. Ось так в 25 років він стає професійним дипломатом. Знання німецької та інших європейських мов допомогло йому швидко встановити зв’язки зі співробітниками міністерства закордонних справ Німеччини та дипломатичними працівниками інших держав. Він передав їм інформацію про українські справи і отримував від них всі важливі документи і як відмічало керівництво, він «завжди був добре поінформований».
«У цей складний і драматичний період Української Народної Республіки , в Західній Європі активізувалась агентура, яка вела шкідливу діяльність проти нашої держави. Особливо дошкуляла агентура радянської Росії. Роман Смаль-Стоцький пильно стежив за провокаційними діями останньої та своєчасно інформував уряд і спецслужби УНР про це». Як бачимо, історія повторяється із завидною постійністю і дає нам уроки. Аби було кому вчитися…

І далі про його високу професійну діяльність на дипломатичній службі: «Будучи послом УНР в Берліні, Р.Смаль-Стоцький не обмежується тільки двосторонніми відносинами Німеччини й України. Він уважно спостерігає за ставленням до УНР з боку інших держав. Особливо це стало необхідним після підписання мирного договору між Польщею з одного боку, та РРФСР та УССР, з іншого, 18 березня 1921 року».

Окрім суто дипломатичних обов’язків, перебуваючи в Берліні, він разом з представниками Вірменії та Грузії організував допомогу голодуючим на території колишньої Російської імперії.

Зрозуміло, що така блискуча праця молодого та освіченого дипломата не всім подобалась і на нього писали доноси. Правда, на його захист став поміркований і тактовний Микола Василько, який на той час був послом у Швейцарії й одночасно головним уповноваженим міністром УНР із фінансових справ за кордоном і відповідальним за роботу українських посольств в інших державах. В офіційній відповіді члену дипломатичної місії УНР в Парижі Миколі Левитському він аргументовано доводить високий професіоналізм Романа Смаль-Стоцького як «надзвичайно здібну, надзвичайно пильну і серйозну, як для дипломатичного фаху особливу людину». Він прекрасно знав Романа і всю його родину з Чернівців, адже вони мешкали по сусідству на одній вулиці Новий світ.

Роман виніс із батьківського дому потребу допомагати всім молодим талановитим людям, якщо є така можливість. Тому коли він працював в Німеччині, то, як і його батько, надавав кошти на прожиття талановитому художнику Миколі Глущенку.

Проте в лютому 1923 року були порушені всі міжнародні правила і дипломатична місія УНР закрита.

Він переїжджає з Берліна до Праги і повертається до наукової праці в Українському Вільному університеті. Проте йому не довелось довго бути професором. Головний Отаман Симон Петлюра не міг втратити нагоду використати талант Романа як дипломата і відправив його до Великобританії неофіційним послом. А посприяло ще й те, що президент Чехословаччини Тома Масарик надав йому професорську стипендію для наукового стажування в Лондоні.

Впродовж 1924-1925 років Роман Смаль-Стоцький як гостьовий професор читав лекції в коледжах Лондонського і Кембриджського університетів. І звичайно, що при цьому сповняв всі повноваження неофіційного посла на прохання голови Директорії та Уряду УНР.

Як завжди, використовуючи вроджений дипломатичний хист, налагоджував зв’язки із співробітниками посольств, політичними і громадськими діячами західних держав, аби доносити до їх розуміння українське питання. І вже пізніше, по закінчені своєї місії, він ще не раз приїжджав до Великої Британії читати лекції та політичні доповіді.

В 1925 році в нього закінчується стажування і він на пропозицію прем’єра УНР Андрія Левицького переїхав до Варшави, де проживав до 1939 року. Працював на посаді професора Варшавського університету та в Українському Науковому Інституті. Звичайно, що брав активну участь в роботі державного центру УНР в еміграції. Спочатку як посол УНР при польському уряді, пізніше як віце-міністр закордонних справ, міністр культури, віце-прем’єр міністр закордонних справ. Завдання Уряду УНР в екзині були складними – збереження державницьких традицій українців, відстоювання їх на міжнародній арені, і чи не найважче завдання у всі часи для українців – згуртування всієї української еміграції під єдиним прапором боротьби за відродження української державності.

Він був державником європейської генерації. Отримавши в Чернівцях, а потім по світової слави університетах, добру європейську освіту, він зумів уникнути долі багатьох тодішніх діячів і не загрузнути в містечкових суперечках між галичанами та буковинцями, греко-католиками та православними. Це йому дуже допомагало в дипломатичній і державницькій праці.

Він мав добре політичне провидіння: «Найбільшим ворогом українства він вважав російський більшовизм. В одному з листів [до Василя Сімовича] в 1930 році він писав: «Боюся , що ми приспішним кроком ідемо до нової європейської війни. Дуже тяжко на душі, але помимо всього треба працювати і бути готовим. А в цьому всьому Польща є наш союзник, і ніякі локальні історії – як би вони не сумні були – нас в цьому не захитають. Політика робиться розумом, а не чуттям. І далі треба ще мати на увазі, скільки само УНДО в тій трагедії також звинило. Так завинило. Тверде слово, але правдиве»
Сказано, як сьогодні. От що значить добра школа і справжнє державницьке мислення.

На дипломатичній службі Роман Смаль-Стоцький як неофіційний посол представляв державний центр УНР в Німеччині, Великій Британії, Чехословаччині, Болгарії, Угорщині, Румунії, Фінляндії, Бельгії, в Прибалтійських країнах. І всюди він виїжджав з місією.

В цей час в його житті трапилася дуже сумна подія. В серпні 1938 року в Празі відійшов у вічність його батько, професор Степан Смаль-Стоцький, який все життя був для нього найбільшим авторитетом. Він був біля нього в останні дні життя і сповнив всі батькові заповіти. Передав бібліотеку за заповітом його батька Степана – 5 000 примірників книжок в Музей визвольної боротьби України у Празі. І навіть замість квітів та вінків він наказав кошти також передати на справу Музею.
Спочатку його похоронили в тимчасовій гробниці на Ольшанському кладовищі, а потім, владнавши всі формальності, перевіз його прах до Кракова. До речі, в складних умовах різкого погіршення міжнародних стосунків у Європі, це був останній потяг, який перетнув чесько-польський кордон в 1938 році. І в ньому був тільки один вагон з труною. В Кракові вже була похована його мама і саме тут він на прохання батька збудував сімейний гробівець.

Початок Другої світової війни його застав у Львові, де він короткий час працював в Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ). З окупованого радянськими військами міста він перебрався назад до Кракова. Тут разом з членами УНДО [Українське національно-демократичне об'єднання – найбільша українська політична партія в Галичині й у Польщі] підписав меморандум до німецьких властей в надії створення українського автономного краю. Правда, на той час історична дійсніть вже була зовсім іншою. І він перебрався до Праги, але і там залишався під наглядом поліції до кінця війни.

А він повернувся до наукової праці. Вже в 1942 році вийшла його грунтовна праця «Германсько-німецькі культурні впливи в дзеркалі української мови».

Роки війни залишили свій не дуже добрий вплив на українців в екзилі, між ними почалися одвічні суперечності.

По війні Роман Смаль-Стоцький перебував в Американській окупаційній зоні Німеччини, звідки в 1947 році перебрався до Сполучених Штатів Америки і повернувся до своєї улюбленої наукової праці. Став професором східноєвропейської історії в Університеті Маркет у Мілвокі, штат Вісконсин. В 1949 році заснував в тому ж університеті Інститут слов’янознавства і був його директором до 1965 року.

Саме від батька Роман Смаль-Стоцький перебрав не лише «віденську» школу філігранності й відповідальності у філологічній праці, але й наснагу до праці на культурно-освітній ниві. Він був Головою Наукового товариства ім. Шевченка в США впродовж 1952-1969 років, а з 1955 – президентом Головної Ради НТШ. з 1955 р. входив до складу Політичної ради Українського конгресового комітету. Член кількох наукових товариств та літературних клубів.

Автор понад 150 праць з ділянок української мови, літературознавства, культури, історії, політики тощо, головно українською, англійською та німецькою мовами. Мав численні праці з українського та слов’янського мовознавства. Разом з І.Огієнком видав серію "Студії з української граматики" (6 вип. у Варшаві). Роман Смаль-Стоцький досліджував також питання української народної етимології, табуїзмів польського партизанського сленгу та російської мовної політики в УРСР. Як мовознавець розглядав питання етимології, словотвору, соціолінгвістики і міжмовних зв’язків української мови. Опублікував наукові праці: «Нарис словотвору прикметників української мови» (1925); «Значення українських прикметників» (1926); «Примітивний словотвір» (1929); «Українська мова в Cовєтській Україні» (1936); «Німецькі культурні впливи у дзеркалі української мови» (1942); «Походження слова „Русь“ (1949), «Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаємне споріднення». Уклав «Українсько-англійський етимологічний словник» (вид. 1962—1977). Активно виступав також з публіцистичними і політологічними роботами: «Проблема національностей у Радянському Cоюзі і російський колоніальний імперіалізм» (1952); «Націоналізм неросійських націй у Радянському Союзі» (1960) та інші. «Мазепинські традиції старої У.Н.Р.», «Правдиве значення совєтського терміну “Україна”(1968)

Деякі з названих його праць розміщені на електронному ресурсі Diasporiana і не втратили своєї актуальності до сьогодні.

Професор Роман Смаль-Стоцький зредагував перше видання двотомника «Нарис історії України» українського історика XX століття Дмитра Дорошенка, яке вийшло у Варшаві 1932 (Т. I) і 1933 (Т. II) роках. Під його редакцією в 1934 році вийшла праця Чижевського «ФІЛЬОСОФІЯ Г. С. СКОВОРОДИ».

З 1963 р. до кінця життя працював в Українській католицькій семінарії у Вашінгтоні (округ Колумбія).

Відійшов у вічність Роман Степанович Смаль-Стоцький 27 квітня 1969 року у Вашинґтоні і похований на українському католицькому цвинтарі в Ленґгорн (штат Пенсильванія, США).

Ось таке життя і праця цього унікального чоловіка, які він без всякого пафосу цілковито поклав на алтар служіння українському народу.

А завершити нашу розповідь про цю неординарну постать хочеться словами самого професора Романа Смаль-Стоцького.

«Якщо я задумуюся над всіма від слонами нашого життя за останнє півстоліття, то маю враження, що світла цілком переважають тіні. Попри всі негативні риси нашого чубатого характеру, конструктивні риси, що творили і творять додатні цінності, були і є в сталому зрості. Які виклики доля не кидала українству, українці завжди уміли, під час усіх трагедій Европи, імпровізувати свої форми суспільного і культурного життя; вони не допустили ні на хвилину до перерви тяглости нашого історичного процесу, що об’єднував у цілість окуповані краї й еміграцію, і виявили подвигу гідну культурну й політичну поборницьку динаміку, яка тепер охоплює американський континент.
 Невмируща нація.
Де є коріння цієї динаміки? Хто творці цього переможного поступу української ідеї в світі?
Стають перед моїми очима низка діячів науки та громадського життя, низка людей здебільша консервативного напряму або напряму «здорового мужицького розуму», низка людей, що глибоко погорджувала ультра патріотичною фразеологією і, з скромністю всіх визначних науковців, посвячувала себе буденній праці. Це були франківські каменярі, що не тільки лупали скалу, а підбудували фундамент і виховували молоду генерацію.
Вони не любили почестей, їх насолодою був сам процес праці.»

Так він написав про свого приятеля українського мовознавця, бібліографа, фольклориста, історика, журналіста, етнографа, редактора і видавця, громадського діяча Зенона Кузелю. Але ці слова якнайліпше можна допасувати до самого Романа Смаль-Стоцького…

При підготовці використано видання:

Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.) і Добржанский О., Старик В. «Бажаємо до України!».
 
Підготувала Леся Щербанюк