ОЛЕКСА ТЕОДОРОВИЧ ГОРБАЧ

  5 лютого – 100 років від дня народження мовознавця, славіста, видавця, педагога, професора університету в Франкфурті над Майном, Українського вільного університету в Мюнхені, Українського Католицького університету в Римі, дійсного член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка Олекси Теодоровича Горбача (1918-1997).
 
Він належав до того вузького кола українців емігрантів-інтелектуалів, доля яких порозкидала по світах, проте вони, отримавши свого часу належне виховання і добру освіту, все життя присвятили, аби Україну знали по світах, як повноцінну і велику державу .
 
Олекса Горбач народився в селі Романів, нині Перемишлянського району, на Львівщині. Тут отримав початкову освіту в народній школі. Навчався в академічній гімназії у Львові, а потім впродовж 1936-1940 років студіював україністику, полоністику та германістику на гуманістичному (згодом філологічному) факультеті Львівського університету. Серед його викладачів були відомі мовознавці та літературознавці: професори Ю. Кляйнер, Е. Кухарський, З. Штібер, Є. Курилович та інші. Тому пізніше, коли радянські дослідники пробували применшити роль Олекси Горбача для розвитку української мови і його наукової школи, то на його захист одностайно виступив професор Юрій Шевельов:
«Більшість праць Горбачевих – з україністики. Україністів поза Україною далеко менше, ніж славістів. Тому Тарасюк, очевидно, вирішив, що ніхто його не впіймає на гарячому, якщо він відкидатиме наукові заслуги, ба навіть наукові кваліфікації Горбача. 
    Так трапилося, що я колись мав приємність бути одним з учителів Горбача і, отже, трохи ознайомлений з його попередніми студіями. Серед його вчителів були такі мовознавці, як Єжи Курилович з індогерманістики, Здіслав Штібер з проблем фонології й західно-слов’янської діялектології, Ян Янув з фонетики й української філології – верховини польського мовознавства. Додаймо до цього з українського боку філологів Сімовича, Свєнціцького, Возняка, Колессу та інших. Якщо Тарасюк не вважає це за солідну школу, то я хіба можу сказати, що не заперечував би мати таких учителів».
 
Саме Ян Янів – знаний діалектолог, який на той час займав посаду завідувача кафедри україністики, заохочував своїх вихованців до діалектологічних студій. Олекса Горбач також ще зі студентської лави захопився діалектологією і зберіг зацікавлення нею упродовж усього життя.
 
Він вже від малечку любив вчитися, тому з перших днів навчання в університеті активно занурився у студентське наукове та політичне життя. Окрім університетської лави, він не пропускав нагоди більш глибоко пізнати науку. Так, в 1937-1939 роках був слухачем семінарів українознавства при Науковому товаристві ім.Т.Шевченка, які вів літературознавець та педагог, дійсний член НТШ д-р Ярослав Гординський. Саме за активну участь в житті університету його було обрано членом “Студентської репрезентації” (управи Союзу Українських Студентських Організацій під Польщею).
 
А дальше в розмірене і благополучне наукове життя майбутнє юнака, як виглядало на перший погляд, втрутились події того часу і закрутили у безжалісному вихорі історії. За участь у нелегальному VII Конгресі СУСОПу Олексу Горбача, як активіста українського студентського руху, було запроторено до львівської тюрми “Бриґідки”. Проте навіть в такому несприятливому середовищі, як видається на перший погляд, він не витрачав часу намарне, і спілкуючись з ув’язненими ровесниками – переважно представниками шкільної та студентської молоді, почав записувати міський сленг. Впродовж всього ув’язнення, яке тривало майже півроку, він познайомився з говіркою українського Львова, зокрема, такою її складовою як вулична мова учнів та студентів. І почав працювати в такій мало дослідженій царині української мови та збагатив її за рахунок зібрання урбаністичної лексики. Ці записи і склали основу подальших досліджень, які він продовжував пізніше вже поза межами України. Ця праця завершилася укладенням словника арготизмів та вульгаризмів із вуличної мови мешканців низки західноукраїнських міст, як от Львова, Дрогобича, Тернополя, Золочева, Станіславова, Коломиї і вже пізніше склали основу його фундаментальної праці з української лексикографії “Арґо в Україні”.
 
В 1940 році він повернувся на рідну кафедру як асистент до професора Василя Сімовича і навіть встиг пару місяців попрацювати в якості «ляборанта». На той час, в 1940-1941 роках, українську філологію викладав професор Василь Сімович, який щойно очолив кафедру української мови та був деканом філологічного факультету і мав дуже важливий вплив на Олексу Горбача як філолога-славіста, і як виявилося, і на його всю подальшу долю назагал. Вже будучи знаним науковцем, Горбач в 1986 році в Мюнхені на пошану свого викладача опублікував його найважливішу працю «Василь Сімович і його «Граматика української мови» (1921)» з ґрунтовною передмовою, з якої довідуємося багато моментів життя і самого Олекси Горбача.
 
Як схильний до науки юнак, він отримав рекомендацію до аспірантури. Проте вже у жовтні цього року його мобілізували на службу до Червоної Армії. Служив у будівельному батальйоні, а так як на той час на землях України вже йшли бойові дії, то вони потрапили в полон поблизу міст Чугуєва та Харкова, де перебували в листопаді-грудні 1941року.
 
Наприкінці грудня 1941 року Олекса повернувся до Львова і знову зробив крок до наукової праці, звичайно до професора Сімовича. Як згадував сам Горбач: «Після мілітарного інтермецца (до нього належав і німецький полон) одним з-поміж моїх перших ходів у Львові були відвідини Сімовича в університеті. «Урядував» тепер як «ліквідаційний» ректор в тісній кімнаті-канцелярії біля портієрки-входу. Привітання було дуже сердечне, як євангельське Блудного сина. Своєї журби не крив: університет відкритий не буде, будинок забирає під наглі суди Ґештапо… Спитав, що думаю робити, і таки зразу додав: «Вам треба їхати до Праги і там зі слявістики зробити доктора. Це, правда, стало вже не легко (був січень 1942 р.): досі вдалося кілька десятків студентів вислати докінчувати студії в Празі й Відні… А так, то зразу приїжджайте до Львова: тут переймете від проф. Лева секретарство й бібліотеку Інституту мовознавства: робляться старання відновити НТШ. Там у сусідстві будете в Інституті історії мати свого «співкомбатанта» Пріцака… Незабаром дійшло ще (на Сімовичеве прохання) навчання української мови в Малій духовній семінарії, де директором був Сімовичів брат. На прохання про прийняття на студії в Празі прийшла відмова…»
 
Цією статтею він висловив свої слова вдячності: «Хай же хоч цих кілька слів спогаду про один короткий відтинок його життя будуть грудкою на його могилу на Личаківському цвинтарі». А дальше йде ґрунтовний аналіз власне праці професора Василя Сімовича, який зладив його здібний студент, якого він благословив на працю в науці.
 
Впродовж 1942-1943 років Олекса працював на посаді секретаря в Інституті мовознавства і одночасно викладачем української мови в малій духовній семінарії.
 
Проте війна внесла свої коректи, прийшлось йти до війська і він пройшов вишкіл серед вояків дивізії «Галичина», а в червні 1943 року в її складі виїхав з України, перебував у Чехословаччині, Словенії, Німеччині. В травні 1945 року потрапив до американських таборів для інтернованих (для переміщених осіб) у Баварії та Гесії, в яких пробув до січня 1947 року. Після чого вирішив залишитися в Німеччині. Як виявилось – на все життя, яке він до останку присвятив служінню Україні.
 
І він ретельно взявся до науки, продовжив студії в Мюнхені в Українському Вільному Університеті і одночасно працював секретарем філософського факультету. Вже наступного року тут же захистив докторську дисертацію на тему "Наголос Зизанієвого “Лексису” з 1596 року".
 
В цьому ж, 1948 році, в його житті трапилася ще одна дуже важлива і радісна подія – він одружився з Анною-Галею Луцяк.
Вона стала для свого чоловіка Олекси, як справжня чернівчанка, отим дуже надійним тилом і справжньою Музою на все їхнє подальше життя.
 
А Олекса Горбач цілковито зайнявся науковою та викладацькою справою. Два наступні роки працював на посаді наукового секретаря Головної Управи Наукового Товариства імені Т. Шевченка (НТШ). Паралельно підготовив і успішно захистив габілітаційну працю на тему "Арго на Україні" в Українському Вільному університеті. Із 1952 року почав викладати славістику в Геттінгенському, Марбурзькому і Франкфуртському університетах Німеччини. З 1963 року він працює професором Українського Католицького університету в Римі. Через два роки повертається в університет Франкфурта-на-Майні де очолив кафедру славістики й одночасно був співдиректором Слов'янського семінару. В 1972–1974 роках був обраний деканом відділення східних і позаєвропейських мов та кафедри Франкфуртського університету.
 
Одночасно мав виклади в Українському Вільному Університеті.
 
Така напружена викладацька праця займала майже весь час, тому в 1980 році добровільно вийшов на пенсію заради науки. Проте навіть в ті роки він знаходив час, аби зайнятися улюбленою лексикографією, відвідати міжнародні конференції, видати праці.
 
А його наукова спадщина вражає, навіть попри те, що не все було надруковане. Він залишив по собі понад 200 наукових публікацій. Впродовж 1993-1997 років в Мюнхені вийшли його праці у 8 томах. Коло його наукових зацікавлень було дуже широке. До цього видання ввійшли праці зі славістики, зокрема україністики, полоністики, русистики, богемістики; гунґарології, історії слов’янських літературних мов, лексикології і лексикографії, міжслов’янських мовних зв’язків, діалектології, ономастики, етнографії та фольклористики. Окремий том складають дослідження різних аспектів історії «християнізації Руси-України», які на той час ще мало хто розглядав. Горбач фактично перший і поки що єдиний дослідник, який ґрунтовно дослідив українське арго, його типи, походження, шляхи творення та функціонування. Аби довести повноцінність власне давньої української мови, він дослідив такі пам’ятки української мови, як словників Лаврентія Зизанія, Памво Беринди, виявлені та опубліковані писемні пам’ятки ХV–XVIII століть, більшість яких він перевидав власним коштом. Здійснив аналіз граматик Мелетія Смотрицького, Івана Ужевича, Олексія Павловського та інших. Горбач віддавав багато часу, оскільки розумів значення цих праць для відтворення об’єктивної історії розвитку української мови та історії її граматики. Власним коштом перевидав понад 30 мовознавчих і літературознавчих праць, надрукованих в 1920-ті роки, які були знищені або замовчувані в Україні.
 
Здійснив записи й дослідив українські говірки Словаччини, Румунії, колишньої Югославії. Дослідник історії української мови та територіальних і соціальних діалектів. Разом з дружиною Аннею-Галею перевидав низку праць із мовознавства і літературознавства, що були недоступні в Україні. Автор десятків рецензій, виступів, статей в енциклопедіях. Праця Горбача над «Енциклопедією українознавства», для якої написав понад 100 фундаментальних статей і тривала протягом всього часу створення цього видання.
 
Аби хоч трохи зрозуміти ту працездатність і кількість праць вченого, які може здійснити один чоловік, наведемо назви хоч самих значних його праць: «Арго українських вояків» (1963), «Арго українських школярів і студентів» (1966), «Арго слобожанських сліпців («невлів»)» (1971); з історії укр. лексикографії та лексикології: «Памво Беринда як етимолог» (1956), «З історії української церковно-музичної термінології», «Найдавніший друкований чесько-український глосар з 1587 року» (обидві-1965), «Перший рукописний українсько-латинський словник Арсенія Корецького-Сатановського та Єпіфанія Славинецького» (1968), «„Dictionarum latino-slavonum" 1718-1724 Івана Максимовича» (1991) та ін.; з укр. діалектології: «Північно-наддністрянська говірка й діалектний словник села Романів Львівської області» (1965), «Діалектний словник північно-добруджанської говірки села Муругиль над Дунаєм» (1969), «Північно-волинська говірка й діалектний словник села Ступно, колишнього повіту Здовбунів» (1973), «Південно-лемківська говірка й діалектний словник села Красний Брід близько Меджилаборець (Пряшівщина)» (1973), «Говірка Комарна й Комарнянщини» (1987) тощо. Працював також у галузях сучасної української мови, ономастики, міжмовних контактів, церковно-слов'янської мови, полоністики та інших розділів мовознавства.
 
Фотомеханічним способом Горбач перевидав значну кількість раритетів мовознавчої україністики, зокрема: у 1974 - «Грамматіки славенскиѧ правилноє Сѵнтаґма» Мелетія Смотрицького 1619; у 1977 - «Грамматіки или писменница языка Словенъского» 1638; у 1978 - «Грамматика малороссійскаго нарѣчія» 1818 і «Прибавленіе къ Грамматикѣ малороссійскаго нарѣчія» 1822 О. Павловського; в 1979 - «Grammatica Slavo-Ruthena» M. Лучкая 1830; y 1980 - «Грамматіка словенска» Лаврентія Зизанія 1596; у 1986 - «Граматика української мови» В. Сімовича 1921; у 1988 - «Адельфотес. Граматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка. Совершаннаго искуства осми частей слова» 1591; у 1982 - «Малоруско-німецкий словар»; Є. Желехівського та С. Недільського 1882-86; у 1985 - «Історичний словник українського языка» Є. Тимченка (в. 1-2, 1930-32; А-Ж); ін. праці: у 1965 - «Нарис історії української мови» П. Бузука 1927, у 1985 - «Покажчик з української мови. Матеріали по 1929 рік» Л. Червінської та А. Дикого 1929-30, у 1988 - «Нариси з історії української мови. Хрестоматія з пам'ятників староукраїнщини XI-XVI1I вв.» 1924, у 1986 - «Українська фраза» М. Сулими 1928, у 1990 - «Нариси з української синтакси у зв'язку з фразеологією та стилістикою» С. Смеречинського 1932 і «Граматика Лаврентія Зизанія 1596 p.» M. Возняка 1911 та інші, які на той час вже давно стали раритетами. У такий же спосіб перевидав значну кількість давніх праць з славістики.
 
Активний учасник міжнародних наукових форумів з проблем мовознавства впродовж 1963–1993 років, редактор багатьох наукових збірників. А це праця, яка забирає дуже багато сил і часу.
 
Олекса Горбач користувався незаперечним авторитетом серед закордоннних мовознавців і підтримував з ними багатолітню дружбу. До таких безсумнівно належить постать ще одного знакового науковця як Юрій Шевельов, який приїхав з Харкова студіювати до Львова науку в 1943 році.
 
Юрій Шевельов цінував свого приятеля юності і присвятив Олексі Горбачеві наукову працю «Двомовність і вільґаризми. Дисиміляція плинних в українській літературній мові», яка вперше була надрукована німецькою в Мюнхені в 1983 році в славістичному віснику до 65 літнього ювілею Горбача.
 
По війні вони налагодили спілкування, в основному листовне. Вони підтримували потім між собою багаторічну наукову і людську дружбу. Результатом якого й став вихід їхнього багаторічного листування вже по їхньому відходу у Львові в 2003 році в розкішне і дуже вартісне видання «Життя – не просто існування: Листування Олекси Горбача (1956-1996). – Львів, 2003»
 
Про подвижницьке служіння родини Горбачів якнайкраще, просто і без зайвого пафосу, сказала Анна-Галя Горбач вже по смерті Олекси: «Упродовж 50-літнього спілкування з автором листів… ми не тратили з очей нашу спільну мету: кожен у своїй ділянці мав здобути потрібні для праці знання не тільки у своєму, а й у чужому інтелектуальному оточенні, яке б служило справі України. Йшлося про те, щоб вичерпно і на належному рівні інформувати чужі наукові та освічені кола про українську мову, історію, культуру».

Про найважливіші чинники, які мали вплив на становлення особистості Олекси Горбача, подала ретельна дослідниця його наукової і насамперед, перекладацької спадщини, п. Марія Іваницька: « …на його становлення вирішально вплинули 3 чинники: по-перше, це походження з одного з «найсвідоміших» сіл, майже все чоловіче населення якого воювало в Українській Галицькій армії, а після невдачі визвольних змагань жило спогадами й роздумами про причини поразки, по-друге – навчання у філії Академічної гімназії у Львові, де найбільший вплив мали вчителі-українці, колишні старшини Галицької армії. По-третє, залучення учнів до підпільного юнацтва: «Всі вчителі виховували в нас поняття чести, […] вчили відваги […] та пожертвування собою задля загального добра. То були перші враження. На яких формувалася свідомість моя та мого покоління».
 
Найважніше, що ці чесноти і на сьогодні є дуже важливими для виховання і становлення свідомої української молоді.
 
Залишив чимало спогадів, які були опубліковані у різні часи й різних виданнях, а в 1998 році, вже по його відході в інший світ, упорядковані і видані у Львові А.-Г. Горбач та Я. Закревською під назвою «Шлях зі Сходу на Захід».
 
Відійшов у вічність Олекса Горбач 23 травня 1997 і похований на міському кладовищі міста в м. Райхельсгайм-Берфурт, Німеччина.
 
 
А ми повернемося до особистості його дружини Анни-Галі Горбач, без якої б однозначно не було Олекси Горбача такого, як ми знаємо і тим більше отієї наукової спадщини, яку вони залишили. Вона походила з родини Луцівих і народилася в селі Бродина, що належало до Південної Буковини за Австрії (нині територія Румунії), родина якої була дуже освіченою. Батько був громадським нотаріусом, мама походила з Кут, але мала австрійське походження. Рідною мовою в родині була завжди була українська, проте на той час офіційною вже стала румунська мова, та дівчинка ще цілковито перебувала в німецькомовному середовищі, яке мало значний вплив на той час в культурному середовищі на Буковині. Вчилася в ліцеї в Чернівцях, які назавжди залишилися для неї містом, куди вона поверталася завжди, при кожній нагоді впродовж всього життя аж останніх днів якщо не особисто, то листовно.
 
В 1940 році, після підписання пакту Молотова-Ріббентропа в пошуках кращої долі і спокійнішого життя родина скористалася можливістю в рамках програми «Додому до Рейху» виїхала до Німеччини жили в таборах для переселенців. Вона отримала дуже добру, як на той час освіту і тут знання німецької мови стало їй при нагоді. Вона студіювала на філософському факультеті Мюнхенського університету славістику і додатково румунську та французьку мови. Там же пізніше захистила і дисертацію, а паралельно вже займалася перекладом. І першими письменниками, чиї твори вона переклала були М.Коцюбинський та Ю.Косач.
 
І хоч дослідники пишуть, що саме Олекса мав «визначальний вплив на діяльність дружини» і на вибір творів для перекладу зокрема. Вони просто не знають, то є цілковито специфіка чернівецьких жінок, які завжди на перше місце ставлять роль чоловіка. Анна-Галя мала на той час вже дуже добру європейську освіту.
 
А потім відбулося те знакове знайомство, про яке пише дослідниця М.Іваницька, ці двоє емігрантів-інтелектуалів зустрілися в 1947 році. «Знайомство відбулося у Ґеттінгені, за деякими даними, у квартирі спільного друга, де збиралася молодь. Що активно цікавилася літературою. Так знайшли один одного патріоти, науковці й популяризатори України на Заході».
 
І якщо Олекса Горбач присвятив своє життя і наукову працю на збереження та розвиток української мови, то його дружина Анна-Галя, попри те, що взяла на себе всю цілковито родину, всі господарські турботи за дітей і повну підтримку всього, чим займався її чоловік. Вона одна здійснила те, що й на день сьогоднішній не дуже кому вдається цілим інституціям і звичайно, що вона заслуговує на цілком окрему розвідку як літературознавець, перекладач, громадська діячка, учасниця українського правозахисного руху в Німеччині.
 
Проте ми хоч побіжно сьогодні згадаємо її працю, так як її неможливо виокремити від праці її чоловіка – Олекси Горбача.
Як вона саме писала в листі в Чернівці до своєї шкільної приятельки Зеновії Пенюк : «Так сталося, що я виросла в двох культурах. Рідний край – то не є тілько околиця…То є люди. Яких вже нема…То я поставила собі завдання: бути корисною своїй українській культурі на чужій».
 
У житті Анни-Галі Чернівці і дорогі для неї з молодих років люди завжди багато важили і майже шість десятиліть вона поверталася, в основному звичайно подумки та листовно, і дуже рідко по-справжньому. Після переїзду в Німеччину вона в Чернівцях була в 1969 році на вулиці Харківській,20, де жила дорога шкільна товаришка Зеня-Зіновія Пенюк, з якою вони вчилися в жіночому ліцеї і яка в Чернівцях була відомим латиністом. Вона працювала викладачем в університеті, окрім того досконало володіла німецькою, румунською, польською, італійською, французькою мовами.
 
 
 
Картина художника Леона Копельмана "Стара хата. Харківська, 20"
 
Саме сюди, в цей неймовірно скромний будиночок приїжджала в Чернівці і дочка Катерина.
 
А це писала в своїх спогадах про родину Горбачів шкільна товаришка Зеня-Зіновія Пенюк З.Пенюк, яка відвідувала їх в Німеччині: « … Що змушує вченого літературознавця покидати свій кабінет і подорожувати по цілому світу ради засланих поетів, замість того щоб спокійно віддатися науковим дослідженням?
 
 
Анна-Галя Горбач десятиліттями вважається неофіційним «представником» України у німецькомовному просторі.
Дім Горбачів вважався протягом років одним з найважливіших культурних документацій них центрів на Заході, біржею інформації, притулком захисників людських прав і шукаючих допомоги. Можливості контактування з дисидентами, арештованими, інтелігенцією України. Її чоловік, Олекса Горбач, відомий славіст і україніст, учений з ім’ям, яке сягнуло далеко за кордони Федеративної республіки. Донька Катерина заснувала в Парижі Українське бюро обслуговування преси і разом з мамою переклала і опрацювала першу документацію про українських політичних в’язнів – основу для пізнішого ангажементу з західними організаціями борців за права людини.
 
… Бажання будувати мости між культурами розвинулося вже в шкільну пору в Німеччині, завдяки привітному прийому і бережливій виховній роботі вчительок ліцею у Бадерборні, які постійно розпитували дівчину про Буковину, Румунію, Україну. Властиво, стержні зародилися, і завдяки студіям славістики в Геттінгені, де Анна-Галя познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком і увійшла в контакт з українською групою студентів, з якої вийшли славісти і вчені гуманітарних наук зі світовим іменем.
 
 
Анна-Галя Горбач почала свою діяльність літературними перекладами віршів і оповідань з української. До боротьби за права людини залишався тільки один крок: українське, правда, ще не стояло під загрозою вимирання, одначе підлягало безпардонній русифікації.
…Хто присвячував себе україністиці – в літературі чи філологічних дослідженнях – ставав підозрілим. Поети, яких вона вже перекладала, опинилися у таборі, померли на засланні.
 
 
Пані Горбач невтомно інформувала, роз’їжджала всюди. Відвідувала амністовані (помилувані) групи, виступала з доповідями, дискутувала. Минули роки, поки пробилася свідомість: українські в’язні переслідуються тому, що вони українці.
 
 
Горбачів відрізали від офіційної України на міжнародних конференціях за ними стежили вони вважалися небезпечними. На празькому славістичному конгресі в 1968 році незадовго до празької весни та вторгнення радянських військ українська делегація уранці обмінювалася розповідями про людей які вночі таємно виплакувалися в кімнатах цих двох подвижників.
 
…Колишні арештанти є сьогодні членами уряду, керівними особами суспільного і культурного життя. Настав в якійсь мірі спокій…
А подружжя Горбачів присвятило себе знову і знову збереженню мови шляхом ґрунтовного наукового дослідження її основ шляхом діалектичного обстеження української мови в східній Словаччині, на Буковині, в Румунії, в дельті Дунаю, Югославії, і сьогоднішній Східній Польщі».

 
Так вийшло, що саме її дорога «Пенця», як вона її люблячи називала в листах, була тією єдиною подругою, яка її розуміла по-справжньому і якій вона все життя звірялась про все те, що було дороге і важливе для її душі. Зіновія Флоріанівна зберегла всі ті небагато чисельні, але дуже важливі для розуміння «документи» їхнього життя і праці. А вже, як вона пішла в кращі світи, то її навічно вдячна – відома поетеса Тамара Севернюк, для якої вона стала духовною матір’ю, видала унікальну Книгу-сповідь перед часом «Щоб пам'ять почула слова», яку присвятила її світлій пам’яті. Достойне місце в цій книзі відведено Анні-Галі Горбач.
 
В цьому виданні вона помістила уривки з їхнього листування і тут ми їх частково наводимо. І саме за ними можна прослідкувати і працю Олекси Горбача, і місце поруч для нього Анни-Галі і про життя цієї родини і їхню працю на збереження української державності.
  
Зліва: Анна-Галя Горбач, посередині: Тамара Севернюк, справа: Ольга Сенюк
 
Лист від 19.09.1957 року:
«Я працювала лекторкою румунської мови в Ґьоттінгені при університеті, а тут нема потреби, бо нема зацікавлених. Переїхали сюда через мого чоловіка, якому тут краще, (а він у нас «годувальник»). Мій чоловік це завзятий мовознавець. Сидить тепер у Кракові в бібліотеці над якимись рукописами. Ми багато літом, коли довгі семестральні феєрії їздимо за границю. Переважно в Югославію, бо там по старих монастирях – цікаві архіви.
 
Я крім хатньої роботи, яку роблю сама всю – тут «служниця несамовитий люксу» – перекладаю українську літературу на німецьку мову. Сподіваюся що десь до року зможу видати том української прози по-німецьки. … Літературні переклади мене більше ваблять ніж філологія. Багато помагаю чоловікові перекладати статті або писати на машинці.
Діти в мене, слава Богу, хороші, здорові, обоє говорять і по-українськи і по-німецьки».

 
Лист від 20 жовтня 1966 року Франкфурт:
«В нього тепер жахливо багато праці, бо семестр перед дверима, треба підготовляти виклади, а він ще хоче викінчити до друку різні речі.
 
 
…в Дніпрі, Жовтні, Вітчизні чи Літературній Україні. Всі ці речі в мене є. Теж і Барвінок для дітей, а Олекса має українську літературу і мову у школі та Радянське літературознавство.
 
 
Ми взагалі витрачаємо страшні гроші на книги і журнали. Але живемо ними, хати будувати не збираємося.
 
 
В нас росте надійна дочка Катерина (Касуня починає гарно писати (нариси, короткі статті на міжнародні теми), маємо надію, що не зіб’ється з дороги. А Марко і Марина ще малі – не можна багато сказати. Говорять всі добре по-нашому, це наша роз говірна мова в хаті, читають і пишуть. Посилаю Тобі знимочку родини нашої».
 
І наступний лист в цьому ж році 29.11.66: «Довгі тижні працювала над пробними перекладами по 15 ст. з 6-ьох українських романів, що мені було потрібно для двох видавництв. Вже щось виберуть. Тут катастрофально з видавничими справами. Про нас ніхто не знає і знати не хоче. Коли доб’єшся чогось, то минають роки, а манускрипти жовтіють у бюрку. У мене близько 5 готових речей мандрують поштою по видавництвах, вертаються з модним стереотипним письмом: «Оповідання дуже гарні, на жаль ми не маємо жодної можливості випустити їх у нас».
 
 
«Біда в тім, що тут все в приватних руках, а видавці керуються винятково фінансовими критеріями.
 
 
Тепер беруся за остаточне опрацювання «Кам’яної душі» Хоткевича.
 
Мій чоловік в моменті жахливо перепрацьований і виснажений, а немає можливості і дихнути: семестр саме в половині, докторанти не дають дихати, бо їх праці лежать недочитані, кожна вільна хвилина іде на опрацювання латинського словника наших філологів ХVІІ ст. Славинецького і Корецького, що знаходиться в формі манускрипта в Парижській бібліотеці. Вийде праця до славіст[ського] Конгресу в Празі…. Весною вибираємося цілою черідкою враз з дітьми до Риму на два тижні. Олекса буде працювати над рукописом слов’янського Євангелія в Ватиканській бібліотеці, а я з дітьми буду оглядати архітектурні і мистецькі пам’ятки…»
«Прошу на мене не гніватися, що так пізно відзиваюся. Але коло мене млин праці: хата, діти, нервовий чоловік, якому ні дня, ні ночі не стає на роботу, ну і моя писанина, що ніяк не посувається вперед.
 
 
Привіт колезі зі Львова від запеклого Львов’яка і мене, що навчилася той особливий рід любити і цінити».
«…Мій чоловік зробив кілька речей під час дискусій, його думки тільки підсилилися. На інакше він як нормальна людина не може реагувати.
 
 
Ми живемо як завжди: багато роботи і мало відпочинку.
 
Я квола і втомлена, дуже сильно мені докучають ноги».
 
10.01. 68 року. «Час мій дуже ограничений, вдома ж діти, чоловік. Як піду на пів днини, то тут якісь катастрофи, що буде за два тижні?»
 
І діти вже були дорослі і могли собі дати раду. Але то все було на ній і все відчинялось виключно на працю чоловіка, аби створити йому самі сприятливі можливості для цього.
 
Тому в кожному листі на першому місті проблема чоловіка, дітей і вже десь наприкінці про свої переклади. А ще зовсім штрихом про здоров’я
 
21.02.68
«Моя Касуня готується до матури…Вона почала писати, перекладає, тільки занадто захоплюється нігілістичною літературою…але може це тільки мода, переходове явище. Теж перекладає на українську мову лірику німецьку. Студіюватиме германістику і славістику.
 
Я хотіла вислати дещо поштою. Але прийшло велике прохання зі села Олекси, там багато дітей, сухоти в родині, і треба було помагати». І все оттак просто і без зайвих слів і популізму…
 
29.10.69 «А наше життя зробилося таке спартанське, через перевантаження поволі треба було ліквідувати всякі товарисько-приятельські зносини, хіба що зобов’язання офіційні залишилися, але вони не дають стільки радості як дружні.
 
 
З другого боку і нема тут з ким дружити по-справжньому. Коли подумаю, які чудові, мені близькі серця живуть далеко в Україні. Робиться темно. Але нема коли й тоскувати, хочеться ще й те й те перекласти, вишукувати завжди треба видавців, родина, дім, все забирає час, енергію, силу».
 
15.12.70 «Так швидко втікають дні, тижні, місяці, і я ніяк не можу наздігнати все те, що давно треба було б закінчити.
Коло нас поза тим «по-старому». Олекса клине на чім світ стоїть це своє директорство і професуру, бо забирає йому час на адміністрацію, корегування дисертацій – а він хотів би по викінчувати свої наукові розпочаті речі. Від того вічного роздвоєння в нього зіпсуті нерви, серце кволе, а настрій препоганий» і дальше тут «чому одні люди не знають як час вбити, а другим не стає навіть для нагальних життєвих потреб, як спання чи свіжий воздух?»

 
 
«Я тепер переписую для друку Возняка і до перекладів не можу братися, хоч дещо вже є у видавництві…
 
 
В мене важко з перекладами, маю багато зробленого, а так тяжко щось просунути, бо наші задивлені тільки в північний культурний центр, як сорока в кість, а Україна виключно географічна провінція з модною культурною релевантністю. Тяжко та й годі.
 
Тут усе наше працює. Касуня і далі пише магістерську дисертацію про український радянський роман 1959-1960-их років, Марко складає матуру…; Марина бубнить латину, бо ми рішили її дати до школи, де ходили двоє старші з латиною та грекою, як перші головні чужі мови, бо новіших все ще навчиться в робочому оточенні та побувавши в Англії і Франції, а школа та дає добру базу для дальших студій». Навіть попри всю напруженість і працю, дітям завжди приділялась увага і дали їм добру освіту та виховання.
 
29.12.86 «Кінцем листопада була в Торонті, в Канаді (потім також в США), де були хрестини нашої внучки Оленки, це у сина Марка, що одружився 1982 року з українкою з Канади Ромою Чумак, сама вона лінгвіст. Але в момент пильнує дітей».
 
29.12.86 « …прийшов мій «спартанець», з яким ми уже 39 літ разом.
 
Діти наші гарно живуть. Син, фізик у Торонті, цього літа приїде знова на 2-3 місяці до Франкфурту на наукову працю. Він в мене добрий, розумний і здібний. В них двоє коханих дітей, Михайлик і Оленка, наші єдині внуки. Дівчата не заміжні. Важко освіченим жінкам, що собі здобули позицію, одружитися щасливо. Катерина має в Парижі мале пресове бюро, дуже тим щаслива. Була у великих журналах, але киснула, бо ненавидить той сенсаційний західний журналізм. Марина (29 р.) працює у великому медичному видавництві, роз’їжджає по Європі з фаховими книжками, коли відбуваються лікарські конгреси. Трохи неспокійна праця. Але вже розвинула організаційний талант, добре репрезентує своє видавництво, що є друге з черги в Німеччині по величині і значінні.
Прошу вітай наші вулички і дитячі закапелки. Дякую Тобі щиро, що завітала своїми словами до мене».

 
6.7.89 «…Олекса дуже хворів, мали робити важливу операцію серця і вставляти кляпан, але вирішили, що ризик завеликий, бо в нього якісь доходять комлдлікації. Тепер має серцевий стимулятор і бере дуже багато всячини, головно багато де гідратів, бо збирається вода в легенях. Працює він далі над своїми науковими репріантами, але я перебрала всі справи, щоб його не відволікати від письмового стола.
 
 
Сама я мушу сконцентруватися тепер, після здачі статей та вичитання перекладу третього тому М.Вознякової історії української літератури, з доповненням бібліографії. Ще маємо обоє спільний проект: німецькою мовою видати лексикон українських авторів та жанрів української літератури. Основний матеріал готовий з довголітньої спільної праці для німецьких та наукових енциклопедій літератури.
 
Але чи вдасться здійснити ці робочі плани знає тільки Всевишній, бо він бере своє, сили вже не ті…
 
Я така загнана роботою і обов’язками. Що сказати не можу, а від травня ще й маю запалення нервів…»
 
Ось так детально про Олексу, про безперервну важку працю і зовсім штрихом про своє здоров’я .
 
10.2.90. «Чи Ти маєш великий німецько-український словник Лещинської з 1959 р.? Подивися….як називаються на ім’я автори словника і напиши мені: Олексі треба цього знати. Він тепер готує до друку три українські катехизми з ХVІІ ст.
 
Видав требник могили… а катехизмами замкне цю серію, бо за тим у нього багато інших речей до передруку, так десь за 2-3 місяці пічне передруковувати всі 4 томи історії української (руської) літератури Огоновського з 19 ст. (це знаментий джерельний матеріал). А також речі історії літератури нашого століття. Що виходили між війнами. І які стали великими «раритетами».
 
19.20.90 «Ми тут і далі як у млині – час втікає, а наші робочі плани побудовані на оптимістичному піску, так що і Олекса, і я шкутильгаємо солідно. Олекса перевидав нариси української синтакси Сергія Смеречанського (1932)…»
 
16.6.91 «Олекса працює, правда, дуже інтенсивно, готує постійно щось до друку чи передруку. І саме ця воля праці його найважливіший еліксир, але серце його дуже ослаблене, вода назбирується в легенях, треба постійно брати безліч ліків. Була три дні в Парижі в Катерини й застала його в досить невтішному стані. То ж рішила, не «рипатися» з хати й пильнувати, щоб він міг оптимально працювати. Сама я теж уже чую наші роки, що ми їх назбирали. А ще стільки хочеться зробити, докінчити»
 
13.4.92. «Від початку року в нас були різні клопоти з станом здоровя мого чоловіка, пролежав місяць в лікарні, до сталих хвороб – а найгірше з серцем – дійшов важкий діабет. З усього того і я дещо перехоріла. …Тепер трохи заспокоїлася. Також внутрішньо. Поволі вертаюся до спокійнішого ритму життя. А це постійна праця над викінченням перекладу історії української літератури М.Возняка (ІІІ том 16-18 ст.), хата. Город, ну і експедиція книжок, бо Олекса вже знову при передруках».
 
4.12.94 «А потім візьмуся за «Чорнобильський збірник», де будуть літературні автори, але також актуальні репортажі про людей. В Німеччині дуже чулі на цю тему. І цею книжкою я збираюся відкрити мале власне видавництво, бо мені вже остогидло переконувати німецьких видавців, що варто видавати українську літературу. Все воно, очевидно, має політичний аспект. Доки не впорядкуємо своєї хати, будуть з нас сміятися і дивитися на нас як на «вискочків».
 
І трохи пізніше в листі від 21.1.96 «Тепер працюю інтенсивно над антологією прози з Чорнобильською тематикою. Тексти пишуться на комп’ютері (я опанувала цю штуку) [це вже коли їй було за 70]а тоншу «техніку» роблять мені діти. Ця нова можливість надала мені сміливості заснувати «Brodina Verlag» (видавництво «Бродина»). Бо досі ще дуже важко знайти зацікавлені видавництва, що хотіли б впакувати кошти в малознану літературу. І цим шляхом ідуть багато авторів». 
 
Можна тільки здогадуватись, яких зусиль вартувало цій родині, а насамперед п.Горбач, аби десятиліттями переконувати видавців вкладати кошти у видання літератури. Та ще й такої наукової, українською мовою. От тому то і вся родина Горбачів важко працювали і вкладали у ці видання власні кошти, аби їхня важка праця не пропала намарно. На превеликий жаль, ситуація не дуже помінялася в ліпшу сторону і на день нинішній на Україні.
 
Вже наприкінці життя коротко і дуже мудро сказала вірна приятелька Горбачів Зеня Пенюк про служіння цієї родини патріотів-інтелектуалів: «Усі вони відчутно прислужилися українській літературі й історії – проклавши мости єднання між людьми і державами. Боляче, що життя, яким би довгим не було, а – відходить… і з ним відходять світи».
 
І хоч майже все життя для них була закрита (або майже закрита) дорога до рідної домівки, для якої вони так ревно трудилися, проте наприкінці життя вони таки дочекалися поцінування на батьківщині. Про це ми дізнаємося із листа до Зеновії Пенюк зі Львова від 31 серпня 1993 року від вченого-славіста, доктора філологічних наук, професора кафедри іноземних мов Львівського національного університету ім. І.Франка Софії Денисенко:
«Для Вас у мене новина. Як Ви знаєте, у Львові 23-29 вересня проходив ІІ-ий Міжнародний конгрес україністів. На конгрес приїхало декілька сот делегатів, в тому числі із діаспори. Серед них п.Анна-Галя і Олекса Горбачі. Я спеціально хочу описати Вам той небачений тріумф їх на цей раз на Україні, зокрема у Львові. …те, що було – це просто надзвичайно.
 
 
Вони були абсолютно в центрі уваги, і якої уваги! До них не можна було ні підійти, ні під’їхати таким смертним і незначним особам, як я.
 
 
Звичайно, я не могла не підійти, п.Галя мені присилала літературу, в мою докторську дисертацію увійшло стільки з присланого нею…
 
 
А як почали вручати премію імені Грушевського, були дві премії: Горбачу і Кегуру за переклади, Господи, що це було!
 
 
Це знаєте історична хвилина! Щоб після стількох років гоніння (і якого гоніння!) ось така пошана, визнання.
 
 
Я пригадала собі, як вона поверталася з Києва через Чернівці, як я зустріла її на вокзалі, нікого не було і така вона була гнана тоді, і ось тепер Бог дав таку радість.
 
 
Як потім прочитали про нього, його життєвий шлях, як він розказував, що вчився у Львові, як увесь актовий зал університету вставав декілька разів і стоячи аплодував. Як підходили до них і всі уклонялися.
 
Хоч зараз і творяться чудеса і в політичному нашому житті, і демократи себе не виправдали, але за такі моменти відродження і прозріння, як з Горбачами – багато що можна простити.
 
А потім наступив той сумний і чорний момент для Анни-Галі Горбач, попри всі її старання, коли відійшов у вічність Олекса.
 
І знову вона ділиться своїми наболілими думками із своєю чернівецькою найближчою подругою, яка здатна зрозуміти її втрату і її невимовний душевний біль.
 
20.6.97 Райхельсгайм-Берфурт
«Минає місяць, як упокоївся в Бозі мій Супутник життя, Тато і Дідо наших дітей та внуків…
 
У листа соратника студентських років, д-ра Михайла Цапа є згадка про Олексове важке запалення суставів у 1940 р. коротко перед державним іспитом, коли Олекса пролежав біля місяця у львівській лікарні. Внаслідок саме цього запалення в нього виявилося згодом, як казали лікарі, захворіння серця. Що потягнуло за собою ще низку інших важких хворіб. Ще тому два роки кардіолог. У якого бував Олекса на перевірці, сказав мені на те, що Олекса ще науково працює: «Майте на увазі, це єдине його тримає при житті, бо серце пре слабе. Й ніяких ліків на нього вже немає»
 
 
… Після подолання дуже важкої кризи в січні-лютому, Олекса ще здав до друку 8-ий том свої зібраних праць, де помістив три обширні студії українських говірок… Попросив мене перейняти на себе впорядкуваня і пізніше передання в надійні руки обширної мовознавчої та окремо українознавчої бібліотек.
З’їхалися наших троє дітей, яким він безмежно зрадів. Останні дні годинами йому з перервами співали тропарі, канони та пісні з Воскресної Утрені київського та галицького наспівів.
 
 
«Я таки вас щось навчив», – були на це його майже останні слова.
 
Гостинна Німеччина йому дала можливість наукової паці й росту, що він використав для збагачення української науки і культури».
 
А він сповна використав всі можливості, не витративши ні однієї хвильки намарно. То ж хай і цей спогад буде в цю днину достойною квіткою пам’яті на його могилу.
 
А п.Галя і далі продовжувала його працю…
«Переді мною гори роботи з бібліотекою, архівом, недокінченими працями. Німецькі славісти готують збірник 2 в пошану», в грудні буде у Франкфурті «Академічне свято». Взагалі реакція німецькомовних, але не тільки їх, мене приголомшила.
 
 
Про мій стан не пишу…праця стала моїм наркотиком. Плачу лише над гробом і перед тим як лягаю спати, бо так працюю…
 
Сьогодні особливо важливий день для мене. Але постараюся провести його у дусі Олекси за роботою…»
 
А вона рештки свого часу і здоров’я витратила на те, аби зберегти, передати і видати наукову спадщину свого любого чоловіка
Олекси Горбача.
 
17.1.2000
«Осінь була переповнена всякими виступами, всякі їзди, а також 1-місячна праця біля листів мого покійного чоловіка, що їх хочу видати у Львові (де вийшли і його спогади), все воно не давало голови підняти.
 
 
Поволі людина починає відчувати свої границі.
 
Життя нас обдаровує чудесними людьми, тим більше боляче їх тратити».
 
І вже на другий рік 18.12.2001. «Коло нас один млин. Мала багато замовлень на німецькій мові статей про Україну, дещо в друку. Але жде мене ще немало праці: щодо незалежності – то хай щастить на єдність, політичний розум і фортуну. Ми з нашого боку тягнемося з шкіри вже не від сьогодні, щоб світ знав про Україну».
 
14.10.02.: «Поволі наша генерація приходить до усвідомлення, що настала не тільки календарна сіра. Дощова осінь, але й час, коли слід поволі впорядковувати «земні» справи…
 
 
В мене не весело, важко запорати город, а ще важче паперово-книжковий балаган і хаос.
 
 
Після повороту зі Львова їздила ще в Грайфсвальд з доповідями (там єдина кафедра україністики в Німеччині), туди пішла 1998 року вся наша україністична бібліотека (решта, крім мені потрібних книжок) до Львова (Стефаника).
 
 
Всі ті листи були поодинокі, але дуже важливі для них обидвох, особливо для Анни-Галі. В цих доволі коротких, а часами і більш розлогих листах вона змогла передати і всю свою біль, і клопоти та тривоги.
 
Після війни родина Олекси та Анни-Галі Горбач були тим місточком між Україною та Німеччиною. А перекладачка, літературознавець, Анна-Галя Горбач тримала на своїх тендітних плечах увесь повоєнний період між українською та німецькою літературою і також від проголошення Незалежності України аж до її відходу у вічність в 2011 році. Це дало підстави оцінити її внесок перекладач української літератури А.Кротохвілі, що вона була «надзвичайним і повноважним перекладачем», «найкомпетентнішою амбасадоркою української культури на Заході».
 
Олекса намагався зміцнити позиції україністики в університетській системі освіти Західної Німеччини. Олекса, який був ізольований від німецького культурного світу, концентрувався на задоволенні потреб української діаспори, вихованні українських дітей за кордоном, орієнтувався на українського читача для своїх праць, тоді як Анна-Галя одразу органічно влилася в німецькомовне культурне середовище і в своїй праці орієнтувалася на німецьку аудиторію, на те, аби українську літературу, культуру знали в німецькомовному світі. Вона впродовж всього життя біла для нього тим місточком до німецьких науковців та видавців.
 
Вона видала першу Антологію української літератури в перекладі на німецьку ще в 1959 році і це були перші дуже вагомі кроки в напрямку формування образу України через її літературу в перекладі на німецьку.
«Тим більше заслуговує на поцінування титанічний труд А.-Г.Горбач, якщо усвідомити, що вона конкурувала як перекладачка з української з кількома видавництвами та великим штатом перекладачів і редакторів у НДР та в СРСР.»
 
«…поки Москва й Ленінград матимуть монополію на експорт культурних цінностей».
 
Вона доводить німецькому читачеві, що Україна - то окремий і дуже багатий культурно український народ, через історію України від часів Київської Русі, козаччини, періодів бароко та й романтизму аж до 60 років ХХ століття, ще народ з багатою культурою та літературою. Але доводить це їм німецькою мовою
 
Вона все робила, аби наблизити Україну до Європи та зламати ту залізну завісу, яка відділяла, та ще й до сьогодні відділяє, нас від європейського культурного простору. Вона весь через намагалася передати українську літературу, культуру, світогляд та ментальність українського народу загалом в європейському контексті. Вона впродовж десятиліть підтримувала репресованих письменників, діячів культури. За роки праці на ниві перекладу вона впорядкувала, переклала з української на німцьку мову 6 антологій української прози. Переклала й видала понад 50 авторів, серед яких твори М.Коцюбинського, Г.Хоткевича, В.Стуса, Є.Сверстюка, І.Калинця, В.Шевчука, Ю.Андруховича та інших. Ініціатор серії німецькомовних перекладів "Самвидав України". Багато зробила для української греко-католицької церкви.
В 1995 році власним коштом вона разом з чоловіком заснувала власне видавництво «Brodina-Verlag» яке було назване за місцем її народження, котре спеціалізувалося на українській літературі. За 8 років його існування вона підготувала, переклала і видала в ньому 7 антологій української літератури і 5 збірок української лірики окремих авторів (зокрема Юрія Андруховича та Ліни Костенко).
 
Боннський славіст Ганс Роте відзначив, що «Brodina» було єдиним таким в Німеччині: «Її видавництво – це український голос у Німеччині. Воно дало нам змогу відчути українську духовну культуру» І далі про роль А.Г. «Жодна слов’янська література не завдячує одній-єдиній особі так багато, як українська література Анні-Галі Горбач».
 
Подружжя Горбачів, які стільки праці приклали для представлення україністики в німецькомовному полі і бачили дуже слабкі кроки в цьому напрямку з боку молодої української держави. Ще встигли відкрити єдину в Німеччині спеціалізовану кафедру україністики при Ґрайсвальдському університеті, куди передали всю приватну бібліотеку з української літератури та літературознавства. І то завдяки великому авторитету самого Олекси Горбача в науковому світі. Якого вважають заслужено одним із засновників повоєнної славістики в Німеччині. Він впродовж десятиліть вкладав свою працю в розвиток україністики. А Анна-Галя торувала літературно-перекладацький напрямок і здійснювала знайомства з німецькими вченими, налагоджувала контакт з видавництвами, друкувала його рукописні праці.
 
Марко Горбач – учений - фізик, професор Йоркського університету, віце-президент Наукового товариства імені Т.Шевченка (Канада).
 
І вже по смерті своєї подруги Анна-Галя Горбач приїздила в Чернівці в 1998 році, аби вклонитись її дорогій могилі.
 
Вона не втомлювалась перекладати українську літературу на німецьку мову, так що все німецькомовне середовище знало про нашу культуру і літературу завдяки цій скромній, проте неймовірно ерудованій жінці. Це дало підстави Боннський професор-славіст Ганс Роте, який багато років товаришував з Анною-Галею Горбач, розповів Deutsche Welle, що вона була дуже яскравою представницею славістики й української діаспори в Німеччині. «Вона була чудовим другом. Українка з Буковини, яка емігрувала до Німеччини через війну. Тут вона отримала свій науковий ступінь доктора наук. Вона була дуже освіченою людиною, але перш за все – чудовою помічницею своєму чоловікові. Вона була справжнім винятком: розумна, вірна, але найперше – надійний друг», – пригадує професор Роте.
 
Оцінюючи вклад Анни-Галі Горбач у німецьку та українську літератури, науковець зазначає, що видавництво «Бродина» було єдиним у своєму роді. «Її видавництво – це український голос у Німеччині. Воно дало змогу нам відчути українську духовну культуру. А також дізнатися про багатьох українських жертв радянського режиму», - каже професор Роте.

Вона до кінця свого життя вже будучи хворою, але не припиняла робити свою велику справу – підносити, популяризувати українську мову, культуру, літературу, мистецтво – Державу і націю…далеко за її межами. А може звідти видніше найважніші цінності…
 
Це дало підстави славісту із Бонна Гансу Роту відмітити: «… Жодна слов’янська література не завдячує одній людині так багато, як українська література Анні-Галі Горбач».
 
Відійшла у вічність Анна-Галя Горбач 11 червня 2011 року і спочиває звичайно ж в родинному гробівці поруч із дорогим чоловіком Олексою Горбачем.