26-03-2018

Непрості часи Миколи Василька

25 березня – 150 років від дня народження громадсько-політичного діяча, лідера національного руху, дипломата, представника шляхетського роду Миколи Миколайовича Василька, Миколи рицаря фон Василька (нім. Nikolaus Wassilko von Serecki, рум. Vasilco, 1868 –1924).
 
Коли цей чоловік в досить молодому віці відійшов у вічність, то незалежна газета «Зоря» в Чернівцях так відгукнулась на цю втрату: «Аж надто бідний на провідницькі таланти нарід український утратив одного з найбільших своїх людей».

А так як і на сьогодні цей народ чомусь бідний на ці таланти, то таки вартує ближче познайомитись з діяльністю Миколи Василька, який також працював в непростий час, проте йому вдавались дуже важливі речі як для української державності навіть і з огляду на наш час. А то треба було дуже добре розуміти політичну ситуацію і роль української держави на той момент.

Він походив з давнього українського боярського роду Васильків, який походить з часів Київської Русі і вперше згадується в 1097 році. В період Молдавського князівства зрумунізувався або, як тоді казали, зволощився. Вже з часів середньовіччя в документах Молдавського канязівства є чимало згадок про цей рід і про ті землі та села, які їм належали. В ХVстолітті князь Молдавії надав їм право на володіння маєтками в селі Лукавець. В грамоті від 4 лютого 1676 року польський король за видатні заслуги в польській армії в битві при Хотині 1673 року надає родині Васильків титул баронів. Диваном Молдови в акті від 24 січня 1681 року згадується, що рід є великими боярами. Пізніше у їхній власності був Берегомет, а вже на початок ХІХ століття в їхній власності були села: Банилів Молдавський, Іспас, Баінце, Лукавець, Берегомет, Панка, Жадова, Мигове, Калинківці, Слободзія-Комарівці - це були одні з найбільших землевласників Буковини. В документі 1773 року згадується, що бояри Василько обрали родовим гніздом містечко Берегомет, відбудували храм Св. Миколая на місці старої дерев'яної церкви, який освятили в 1786 році. Грамотою від 14 липня 1855 року лицар Йордакі Василько отримав від імператора Франца Йосипа I титул австрійського барона з приставкою Серетський (Serecki) для себе і своїх нащадків. Він почав будівництво замку Берегомет, в який переїхав 18 квітня 1861. Звичайно, що всі вони прийняли присягу на вірність Австрійському імператору, займали найвищі державні посади на той час і належали до австрійської аристократії. Грамотою від 19 жовтня 1918 року імператором Карлом I Василькам присвоєно титул графа.

От в одного із цієї родини Васильків – буковинського магната-землевласника Миколи, який був членом Буковинського сейму і філософом за складом мислення, в родинному селі Слободзія-Комарівці Сторожинецького (нині село Лукавці Вижницького району) народився син, якого також назвали Миколою (Николаусом, або як його люблячи звали Коко). Як пізніше покаже час, син дуже добре перейняв від батька всі його таланти. Як було прийнято на той час, до 10 років він виховувався під керівництвом матері Євгенії Науман та домашніх вчителів. А так як мав схильність до наук, то батьки не пошкодували коштів і відправили його до Відня на науку. Це був самий найпрестижніший столичний закритий заклад Терезіанум для юнаків із шляхетних родин, основним завданням якого було визначено виховання освічених чиновників та дипломатів. В ньому вчились діти дворян, військових, високопоставлених чиновників, або якби ми тепер сказали «золота молодь». Правда, знання там дійсно отримували дуже добрі. Він вільно володів румунською, німецькою, українською, французькою, англійською мовами, добре знав латину та грецьку.

Адже вихованці цього закладу пізніше стали впливовими людьми внутрішньої та зовнішньої політики Австро-Угорської імперії, і не тільки. І Микола Василько пізніше не раз в своїй політичній діяльності користувався тими зв’язками для вирішення серйозних справ.

Науку в Терезіанумі він завершив в 1887 році, після чого пройшов військову однорічну службу при 16 гусарському полку в Чернівцях. Вищу науку студіював на правничому факультеті Чернівецького університету, який на той час був одним з найкращих закладів, де готували добрих державних чиновників. А так як на той час він мав дуже великі гроші на розваги, тому зрозуміло, що в такому юнацькому віці він тим добре користався. І за дуже короткий час велику частину спадщини прогуляв. І то так, що чернівчани і через десятиліття переказували про ті його юнацькі пригоди і розваги, навіть уже з часом і надумані. Адже він таки блискуче закінчив університет. За рік до закінчення навчання в нього померли батько і мати, тому він перебрав на себе маєтки в селі Слободзія-Комарівці, а це було дві громади. І треба сказати, що він дуже добре справився з цим завданням. І як не дивно, що саме володіння цими маєтками і зробили його справжнім українським політиком у доволі молодому віці. Адже йому на той час було всього 23 роки.

Річ у тім, що це село завжди було українським. На той час, коли він став господарем, в ньому мешкало 684 українці, 37 румунів та 34 євреїв та німців. Отож йому прийшлось уважніше вникнути в середовище взаємин, які панували в громаді. Оскільки він був молодий чоловік, не заангажований,з європейським баченням, то зрозуміло, що в нього була власна думка. Правда, заради справедливості треба сказати, що дуже значну роль у визначенні свого українського коріння на той момент мав для нього видатний громадський та політичний діяч Буковини, родом з Перемишля, лікар Василь Волян, одружений з його рідною тіткою. Він переконав Миколу Василька пристати до «українського табору».
 
Адже він був вихований з дитинства у волосько-німецькому дусі і з молодих років, як він сам казав – за компанію, брав участь в румунських національних товариствах, так як вдома батьки себе на той час позиціонували з румунами. А на початку політичної кар'єри Микола Василько належав до табору «старорусинів-москвофілів».

На той момент, коли молодий Василько став управителем в родовому селі, священиком був румун, який не хотів визнавати національних прав українців і вів службу Божу румунською мовою. Для селян того часу то було дуже важливо і вони не раз звертались до свого власника, аби він прислухався до їхніх духовних потреб. Треба віддати належне Василькові, адже не дивлячись на молодий вік, йому вдалося досить швидко вирішити надзвичайно делікатну і важливу проблему - священику таки прийшлося перейти правити Службу Божу на українську мову. Щоб цілком залагодити таку важливу справу, він власним коштом збудував будинок для священика і запросив іншого панотця із сусіднього села. Цим священиком був Віктор Захаровський, який не тільки був українським священиком, а ще й потім довший час довіреною особою Миколи Василька. За таке мудре вирішення церковної проблеми він отримав від митрополита Сильвестра архієрейське благословення і декрет визнання. А це вже було політичне провидіння на майбутнє.

На це й же час він здійснив ще один серйозний крок, як для молодого чоловіка, – він оженився на Ользі Гергелі. Вона належала до знатного роду Гергелі-Форгашів і отримала в посаг 140 тисяч корон приданого. А молодий господар продав свої володіння в селі Слободзія-Комарівці і купив маєток села Верхній Лукавець, який був цілковито українським селом і вже до того понад 400 років служив родовим гніздом Васильків. За ним перебрався священик В.Зазаровський, а самого Василька обрали старостою громади. Він дуже швидко завоював авторитет у селян, так як захищав їхні інтереси, насамперед соціально-економічні проблеми. Аби цілковито розуміти і спілкуватися із селянами однією мовою, він бере уроки української мови в місцевого вчителя. І переводить діловодство села та церкви на українську мову. Це викликало неабияке захоплення всіх суспільних і релігійних верств місцевого населення. Щоб зробити такі кроки, то для цього треба було і розуміти, і мати бажання вникнути в потреби простого люду. Мабуть таки вартує процитувати, чим були зумовлені такі несподівані кроки в світобаченні магната Миколи Василька, які структуровано обґрунтував професор Олександр Добржанський: «Можна назвати декілька причин, які обумовили щире, доброзичливе ставлення М.Василька до українських селян та їх національних потреб. По-перше, це, як вже зазначалося, його природжене відчуття політичної ситуації і розуміння того, що потрібно рахуватися з вимогами селян. Певну роль тут, мабуть, відіграло і навчання в Терезіанумі, в якому на той час було чимало викладачів з прогресивними ідеями. По - друге, великий вплив на М.Василька в цей час мав відомий буковинський лікар і політичний діяч В.Волян. Його дружина була рідною тіткою М.Василька. В.Волян, будучи професором медицини, директором крайової лікарні, депутатом австрійського парламенту та буковинського сейму, справляв значний вплив на політичні відносини в краї. Саме він разом з І.Тимінським виступив у 1892 р. з ідеєю створення якоїсь третьої політичної течії в українському русі, яка б зайняла проміжне становище між українцями і румунами.[...] По-третє, як зазначав пізніше сам М.Василько, у нього склалися досить напружені відносини з деякими лідерами румунського руху, що, мабуть, не спряло його політичній кар’єрі в румунському таборі і обумовлювало пошук можливостей проявити себе серед представників інших націй».

Треба також додати, що спроби Василя Воляна створити партію консервативних русинів зазнала поразки і він прилучився до москвофілів. Зрозуміло, що Микола Василько слідом за своїм ідейним кумиром подався туди ж. Хоча він не вступав до їхніх товариств і на раз мав суперечки з ортодоксальними москвофілами.

А Микола Василько почав робити перші невеликі, проте дуже вагомі кроки до своєї політичної кар’єри. В 1895 році у своєму селі заснував читальню, яку й сам очолив. І недалеко, як через два роки, представники консервативного русинства, до якого належав він з Воляном, спробували висунути його депутатом до австрійського парламенту. Проте йому на той момент ще не виповнилося 30 років і він не мав права бути обраним. Чим одразу скористалися румунські політичні кола і підняли галас. А Василько одразу зняв свою кандидатуру «Прийшовши однакожь до переконанья, що в теперешнем часе предводительство румунской партии почиваеть в руках людей, котри личных интересовь общихь отделити не умеют, черезь що моя личность может статись причиною злыхь отношений межи обома партиями…». Таким було його політичне бачення в неповних 30 років. На той час він ще тримався ідеї про спільність дій українців і румунів у вирішенні крайових справ. А свої політичні «університети» він пройшов у виборчому штабі Василя Воляна, якого було обрано до австрійського парламенту.
А собі для політичної кар’єри в цьому ж році заснував Вижницько-Путилівську Раду, аби «образовати жителей повета выжницко-путиловского, яко найзабытшого угла целой Буковины, подь национальнымь на щирых самоотверженныхь русиновь». Свою програму підкріпив конкретними справами, як от збудував школу в рідному селі – Лукавці, заснував читальню «Руської бесіди», дав кошти на побудову церкви.

А вже наступного, 1898 року, він таки отримав місце в буковинському сеймі. Правда, і тоді не обійшлося без скандалів, так як опоненти закидали йому, що він не повернув борг. Проте він впевнено і твердо відкинув ці звинувачення.
 
Чернівці, вул. Шевченка,40 - будинок, в якому мешкав Микола Василько та брама з вензелем


Тому зрозуміло, що перемогу на виборах 1898 року отримав цілковиту. А так як він сам собі вибудував шлях до політичних посад, то , отримавши їх, вважав за потрібне казати і робити все, що вважав за потрібне. Інша справа, що він все життя був прозірливий як політик, розумів політичну ситуацію і вмів собі заробляти потрібний авторитет. Отже, як тільки він переступив поріг Буковинського сейму, то заявив про себе як про самостійного політика. «16 грудня 1898 р. він українською мовою склав присягу депутата, а вже 18 грудня виступив із двохгодинною промовою, яку розпочав так: « Вступивши тут яко заступник руского народу заявляю, що рускому народу служити буду вірно, а конституційні права і свободи всіх жителів Буковини захищати буду чесно. Із принципових причин починаю по-руски, а щоби мене всі розуміли говорю далі по-німецьки».

А першу надзвичайно серйозну проблему, яку взявся вирішувати посол М.Василько, була проблема з врегулювання церковної проблеми, що завжди і до сьогодні залишається дражливою і рідко коли вирішується. Він разом з народовським депутатом Єротеєм Пігуляком надіслав «Меморіал» в Святий буковинсько-далматинський Синод . Він захищав місце українців у буковинській православній митрополії і запропонував розділити буковинську архієпископську консисторію на дві однакові секції – українську та румунську, аби справедливо вирішувати церковні справи обох автохтонних народів. І навіть додав, аби архієпископа чернівецького і радівецького по черзі призначалися з українського і румунського середовища. Звичайно, що це викликало неабияких супротив з боку москвофілів та румунів. Правда, це ніколи не було перешкодою для тих справ, якими займався Микола Василько. Щоправда, це делікатне питання так і не було до кінця завершене, так як цьому перешкодив початок Першої світової війни. Проте для православних українців то таки був серйозний крок для підняття їхньої ролі і місця на Буковині та почуття впевненості.

Ще одним несподіваним і дуже сміливим кроком в його діяльності була «надзвичайно гостра і смілива критика державних службовців різного рангу за недобросовісне виконання ними службових обов’язків». Це і сьогодні актуально і не у всіх вистачить мужності піднімати такі питання.

Свої перемоги він завжди здобував власними силами і дуже конкретними справами. Це був молодий чоловік з доволі амбітними цілями і в нього було чітке бачення перемоги, причому, як покажуть пізніші події, абсолютно правильні.
А Василько, попри державні та як би тепер сказали, серйозні «бізнесові» справи, ніколи не забував проблеми громади, яка його підтримала і підняла на високі щаблі влади. Тому, коли в рідному селі викінчили церкву, до якої він також приклався конкретними справами та коштами, то Василько використав це в найкращих традиціях для своєї реклами. Її висвятили в 1899 році в присутності понад 15 тисяч мешканців з навколишніх сіл. Василько знав, як робити все з розмахом. Тому на це дійство, яке направду було дуже важливим для глибоко віруючого православного люду, спеціальним поїздом прибув президент краю барон Бургіньон, митрополит Аркадій та багато інших духовних та світських осіб. Звичайно, що про таку подію розголос пішов по всій Буковині і поза нею.

Тому, коли в цьому році відійшов у вічність його ідейний натхненник, лікар і депутат австрійського парламенту Василь Волян, то зрозуміло, що на його місце свою кандидатуру запропонував саме Микола Василько. З народовцями він дипломатично вмів домовитися, а серед народу вже давно користувався беззастережним авторитетом. Та й опоненти серед москвофілів розуміли його роль і їм прийшлось примиритись з його кандидатурою.Тому вибори тільки підтвердили його дії і за нього одностайно проголосували всі виборці.

А Василько і дальше дотримувався ідеї про об’єднання українських партій. На це народовці відмовчувались, москвофіли як завжди були категорично проти, та й мабуть що й сам Василько вже розумів примарність цієї політичної лінії. Проте авторитет із-за цього в нього був незаперечний.

А так як він знав вже з досвіду, як то важливо заявити про себе одразу ж, з перших днів, з високої трибуни. То він і в столиці не проминув нагоди скористатись цим. «Щоб добитися слова, він домовився з депутатами партії молодочехів, які поступилися йому чергою. Його виступ був позначений ґрунтовністю і багатоплановістю. Він торкнувся таких важливих тем як недостатнє фінансування громадських робіт в краї, бездіяльність товариства крайової культури, автохтонність українського та румунського населення краю, міжнаціональні взаємини, суперництво двох українських партій (народовців і москвофілів) тощо. М.Василько зумів привернути увагу поважного зібрання до проблем Буковини.

Виступаючи у сеймі та парламенті, М.Василько не боявся піддавати найгострішій критиці своїх опонентів, незалежно від того, які посади вони займали. Він викривав зловживання румунських бояр в управлінні релігійним фондом, торгівлі лісом, аферах з позичками під різні державні роботи тощо».

Зрозуміло, що далеко не всі були в захваті від його таких рішучих дій. Німецькі та румунські політики спробували провчити дещо самовпевненого політика і перестали включати його до депутатських комісій при буковинському сеймі. Це було порушенням законів і проти цього виступили всі українські депутати, які покинули засідання сейму. Натомість скликали багатотисячне народне віче, на якому пояснили незаконні дії депутатів. А для політичної посади та авторитету Миколи Василька то мало дуже велике значення, так як він остаточно перейшов до народовців, порвавши з москвофілами та консерваторами.

То був дуже серйозний і рішучий політичний крок як для доволі молодого політика за такий короткий час: «Таким чином, в липні 1902 р. закінчився перший етап політичної діяльності М.Василька, який був дуже непростим і суперечливим. Впродовж 1890-1902 рр. він перетворився зі старости громади Лукавець у депутата буковинського сейму та австрійського парламенту. … Російський консул у Чернівцях Доліво-Добровольський повідомляв 1902 р. до Петербурга: «Українці недавно зробили цінне надбання в особі колишнього прихильника староруської партії, авантюриста, депутата ландагу і рейхсрату, Николая рітттер фон Василька».

Буковинська та галицька преса звичайно не могли оминути увагою постать такого знакового політика. Проте всі вони сходились в тому, що як політик, він блискучий оратор і талановитий організатор, безкомпромісний і дещо холодновато відсторонений, розсудливий «…який умів прораховувати свої дії на декілька ходів вперед. Це був безперечний успіх та заслужене визнання, але попереду М.Василька чекали нові, значно складніші і відповідальніші завдання»
Звичайно, такі різкі переміни, коли приходиться змінювати партійну приналежність, робити різкі кроки, то завжди важко переносити. Проте це не було проблемою для нього, адже він мав підтримку від народу та розуміння частини політиків, а все інші моменти Василько як завжди переносив стійко і мовчки.

Саме на той момент припадає ще один цікавий момент в політичному житті, який міг бути тільки в Чернівцях – три самі яскраві представники тодішнього політикуму – Микола Василько, як представник українців, Аурел Ончул від румун і Бено Штраухер від єврейської громади вирішили об’єднатися задля спільної праці на користь Буковини. Правда, як то часто буває в політиці – не надовго, а пізніше розсварилися. Всі три були правники, як і належиться для державників. На той момент крайовим президентом був Бургіньон, на роботу якого нарікали представники всіх національностей. Ось вони і обєдналися навколо цієї проблеми. Як все, до чого мав відношення М.Василько, і тут все вирішилось конструктивно. В столиці прислухались до вимог і Бургіньона звільнили із займаної посади. На його місце з Відня призначили прогресивного Конрада Гогенлоге, майбутнього прем’єр –міністра Австрії. З яким Василько же був давно добре знайомий і з яким у нього безперечно склалися якнайліпші стосунки. Як писали тодішні газети, що то він і запропонував його кандидатуру.

Проте на той момент лідери об’єдналися і створили міжнаціональне депутатське обєднання «Вільнодумний союз», в якому Василько був одним з найголовніших організаторів. Їхнім завданням було усунути від влади в буковинському сеймі олігархів-землевласників, реформувати виборчий закон. Так і хочеться сказати, часи міняються, а проблеми залишаються все ті самі, і ніяк не вирішуються.

Але все одно він ніколи не забував вирішувати проблеми Буковини і свого округу. Так, саме його стараннями та клопотаннями в 1908 році у Вижниці була відкрита українська гімназія, відкриття якої було дуже величним. На його честь було споруджено тріумфальну арку з хоругвами. Ось як цю подію прокоментував такий визначний політичний діяч Галичини, як Кость Левицький: « У сім святі взяли участь: духовенство, начальники громад (вірники, війти) з цілого повіту, учителі шкіл з повіту, читальні і «Січи» з прапорами та все населення містечка Вижниці…А те все під кермою нашого старости д-ра Льва Єха. Що веде святочний похід і під його батутом гремить похід: Ще не вмерла! Я переніс ся думками на другий бік межі нашої Галичини та порівняв: яка велика ріжниця! Там жандарми і поліцаї б’ють стріляють нарід, а тут вони службу роблять і народови честь віддають; там староста за владою напасти шукає і зубами скрегоче, а тут він добродієм і провідником народу…».

А так як на той час поляки не дозволяли відкривати українські гімназії в Галичині, то частина дітей навчалася у Вижниці.
Впродовж всіх років, що він був депутатом крайової та австрійської влади, завжди вирішував всі господарські та економічні потреби своїх виборців. Тому вони вважали, що Василько може «все». За це він мав звання Почесного громадянина Чернівців, Сторожинця, Вижниці, Кіцманя, а пізніше цей титул отримав від 76 громад краю.

За короткий час українські політики внесли дуже вагомі законопроекти для здійснення реформ, аби підняти рівень життя української громади на значно вищий щабель. Внесли пропозиції щодо реформування Буковинського сейму, виборчого закону, заснування Крайового банку, ремонт крайових доріг та багато інших, як завжди актуальних проблем. І хоч то не всі були прийняті у Відні законодавчо, але вони розглядалися там впродовж наступних років. Було підвищено платню державним службовцям, священикам, лікарям. А на той час такі сміливі програми мали підтримку серед виборців, тому представники цієї партії без проблем отримали перемогу на найближчих виборах до сейму.

Пріоритетом були школи та вчителі. Аби підняти зарплатню вчителям, прийшлось брати позику. Але цей законопроект мав дуже широкий резонанс. «Одна з галицьких газет не без заздрощів писала: «Ні один край австрійської держави не видає на цілі освіти такої великої частини свого гроша, як саме Буковина. Буковинський учитель – се тепер настоящий панок в порівнянні зі своїм галицьким товаришем, але й із учителем західно-австрійських країв».

Микола Василько як справжній політик, дуже добре розумів силу політичної реклами і роль преси. Він не пропускав нагоди, аби подати себе з найкращого боку. В 1903 році в центральній пресі помістив світлину із своїм сином Гамількаром-Николаєм, який вже в 9 років студіював науку в тому ж Терезіанумі, що й він колись навчався. Так що він і сина з малолітства вже готував до політичної кар’єри.

На той час, 1903 рік, в нього було 4 дітей. Окрім найстаршого сина, ще три донечки Віра 7 років, Тетяна 6 років і Надія 4 років.

Коли впродовж 1905-1907 років в парламенті готувався новий виборчий закон, то всі українські представники одностайно рекомендували Миколу Василька як доброго дипломата і знавця законів. Він взявся як завжди активно відстоювати права українців Буковини та Галичини. І хоч Василькові прийшлось піти на уступки, проте він отримав конкретний результат і не загубили саму ідею реформування виборчого закону до парламенту. І вже згідно нового закону в 1907 році українці перемогли у всіх українських виборчих округах Буковини. На той час він був лідером впливової української партії, яка нараховувала 15 254 особи. Такий же важливий результат отримали в Галичині. В результаті його діяльності з Буковини українці отримали п’ять депутатів парламенту, а з Галичини – 28. І в столиці Австро-Угорщини депутати-українці Буковини та Галичини, об’єднавшись, створили «Український клуб». Очолив його відомий галицький громадський та політичний діяч Юліан Романчук, а заступником став звичайно ж головний організатор і натхненник Микола Василько. А українці у 1911 році, вперше за часів австрійського панування, утворили в Буковинському Сеймі достатньо велику фракцію, 17 місць з 63, що йменувалася «Український клюб». Він в цьому ж році перетворився на потужну фракцію з 29 депутатів у віденському парламенті, яка захищала права українців у Відні аж до початку Першої світової війни.

І з цього часу він вже представляє українців не тільки Буковини, а й інтереси Галичини. В 1902 році він виступив з резонансною промовою в австрійському парламенті щодо зловживань під час виборів у Галичині, підтримав запити українських депутатів про необхідність заснування українського університету у Львові, став на захист учасників сільськогосподарських страйків у Східній Галичині. Правда, тут йому прийшлось не так просто, поскільки він завжди був прихильником дипломатично вирішувати справи, при потребі йти на поступки, аби тільки отримати результат. І якщо буковинці ще погоджувались, то галичани завжди більш радикальніші. Серед знакових проблем того часу самою резонансною була пропозиція Василька про автономію народів. Він запропонував давню ідею українців про створення окремого українського коронного краю зі Східної Галичини і Північної Буковини. «В австрійському парламенті М.Василько неодноразово виступав з промовами про український університет у Львові, щодо зміни виборчого закону до галицького сейму, про необхідність розширення прав української мови в адміністративних та судових установах Галичини та Буковини, стосовно реалізації крайових реформ на Буковині тощо».

А ще йому вдалося вирішити таку дуже непросту справу, як проблеми москвофільства в загально австрійському масштабі. Коли москвофіли активізувалися на Буковині, то австрійська влада вирішила з ними боротися. А так як тут їх було небагато і вони не мали вагомої ролі. Ця делікатна і відповідальна справа була доручена саме йому. А так як все, за що брався Василько, то він доводив до кінця. Австрійські власті вирішили почати наводити лад саме звідси і одночасно закрили 6 москвофільських товариств і москвофільські бурси в Чернівцях і Сереті. То викликало в Росії бурхливу реакцію «на захист пригноблених братів у Австрії». Але то нічим скінчилось. І Микола Василько в 1909 році він заявив, що в Галичині та на Буковині їх вже не має. Правда, в Галичині вони повернулися, так як їх коштами підтримали поляки. Москвофіли не простили йому цього ніколи. І на сьогодні можна знайти сторінки російської православної церкви в Інтернеті, де особа та діяльність Миколи Василька змальована виключно чорними фарбами.

Така популярність звичайно не могла не завдати йому і клопотів. Чого вартував на ті часи конфлікт, який вийшов далеко за межі Буковини, між Васильком та Ст.Смаль-Стоцьким, який виник навколо «Селянської каси», в якому був замішаний останній. Це не завадило пізніше Василькові співпрацювати в закордонних посольствах з його сином Романом і доручати йому самі важливі та відповідальні ділянки.
«Його знали парламентарі, дипломати і міністри європейських держав, з ним рахувалися, його поважали, вірили його слову. М.Василько своєю особистістю, своїми зв’язками і своїм хистом здобував те, що не вдавалося іншим, навіть найбільшим високопосадовцям».

Він вмів налагодити якнайліпші стосунки стосунки у всіх столичних колах, із журналістами, поліцянтами і всі були йому приятелями і були йому зобов’язані. Аби мати такі результати в своїй діяльності, він використовував всі методи. Проте найбільше він користувався дипломатичними, таємними, закулісними методами, так як він вмів добре бачити і прораховувати всі ситуації. І дуже немаловажливий факт, що у всіх інституціях Відня та поза ним в нього було дуже багато впливових знайомих, через які він залагоджував всі справи. А ще він ніколи не вступав у відкриту боротьбу та конфронтації з опонентами, йому був найважливіший результат – а вже як він його досягне, то це була його справа. «М.Василько був новим типом політичного лідера українців. Аристократ, по-європейськи освічений, багатий, вхожий до найзначніших домів Австрії, тонкий дипломат в манерах і діях, він кардинально відрізнявся від інших політичних лідерів українства. Тому й ставилися до нього з прохолодою, підозрюючи в нещирості та особистих амбіціях. Але факт залишався фактом. Напередодні Першої світової війни М.Василько вийшов на чільні позиції в українському політикумі Австрії, став головою і одноосібним лідером українців Буковини.

В роки Першої світової війни популярність М.Василька як політика європейського масштабу зросла ще більше. Він вів переговори з представниками австрійського керівництва, піклувався про українські інтереси на різних рівнях, сформував загін гуцульських стрільців тощо».

З початком війни він перебрався до Відня, де перебувало на той час більшість депутатів і вони створили «Буковинський клуб». Василько в столиці використав весь свій авторитет та організаторські таланти, були створені відповідні структури, які допомагали біженцям-українцям Буковини та Галичини вижити в тих воєнних умовах.

А він вирішив скористатися складною воєнною ситуацією і восени 1914 року сформував добровільне українське військове з‘єднання на Буковині, яке проте підпорядковувалось австрійській адміністрації під керівництвом полковника Едуарда Фішера. Микола Василько особисто об‘їхав села Вижницького повіту і зібрав понад півтора тисячі українських селян. До них приєдналися гуцули з буковинських Карпат. І хоч то не був так добре навчений військовий підрозділ, проте вони таки утримували від російських військ всі переходи на річці Сірет і допомагали австрійцям звільняти від російських військ околичні села біля Чернівців.

В цей воєнний час Василько як завжди добре зорієнтувався в ситуації і його роль була дуже важлива. Він сформував Головну Українську Раду, до якої ввійшли Кость Левицький як голова, та Євген Олесницький з Миколою Васильком. Поскільки всі міністерські кабінети були відкриті саме для нього, тому зрозуміло, що він був основним. Тому, коли в грудні 1914 року у Відні на спільну нараду зібралися українські парламентарі Буковини та Галичини, то було цілковито підтримано лінію на повну підтримку Австро-Угорської політики у цій війні. Була вироблена програма дій в роки війни, де все дуже ретельно враховано. Проте найважливішим завданням було добиватися утворення окремого українського коронного краю в рамках Австро-Угорщини та незалежної української держави з територій, що входили до складу Росії.

Ще однією вдалою справою, до якої саме Микола Василько мав безпосереднє відношення, стало визнання австрійцями на державному рівні назви українець, український, замість русин, руський. Він разом з іншими українськими політиками наполегливо добивався цього впродовж кількох років. Нарешті в серпні 1917 року імператор Карл І офіційно визнав національне ім’я українець. А 13 квітня 1918 р. Міністерство крайової оборони опублікувало указ щодо цього.

Пізніше був створений координаційний орган українських партій – Загальну Українську Раду, до якої ввійшли 24 галичани, 7 буковинців і 3 делегати від союзу визволення України. В тих умовах потрібно було враховувати і стосунки з іншими країнами. Тому паралельно велися перемовини і з німецькими представниками, які провадили Василько та Левицький. Проте події повернулися таким чином, що восени 1916 року офіційний Відень змушений був погодитись на тиск з боку Німеччини щодо вирішення польської проблеми і інтереси українців було проігноровано. Внаслідок таких подій Кость Левицький подав у відставку з посади голови парламентського клубу та голови Загальної Української Ради. Микола Василько перебував на лікуванні в Берліні і також листом повідомив про свою відставку.

А дальше воєнна ситуація та непередбачувані історичні повороти вносили свої корективи в подальші намагання знайти своє місце і побудову своєї держави, що виявилось нездійсненним на той момент.

А Микола Василько з Відня уважно спостерігав за перебігом політичних подій, і коли в Києві Центральна Рада утворила український уряд – Генеральний Секретаріат, він одразу представив його в австрійському парламенті.

У Львові в той час була скликана Українська Національна Рада (УНРада) – тимчасовий парламент майбутньої Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). До складу УНРади увійшли зокрема відомі буковинські політики, депутати парламенту та Буковийнского сейму і Микола Василько. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття, до якої мала б увійти «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини».

Микола Василько був прихильником так званої австро-угорської концепції вирішення української проблеми в імперії Ґабсбургів, яка передбачала в разі перемоги країн Четверного союзу відновлення Галицько-Волинської держави, як національно-автономного краю.

А для Миколи Василька починається останній, як виявилось, самий важкий і виснажливий період в його політичній кар’єрі. Він повертається в Київ і стає активним робітником в Українській Народній Республіці, в основному в зовнішньо-політичній діяльності. Тобто на тій ділянці праці, яку він знав якнайкраще. На той час в українському уряді кадрів такого рівня було надто мало. І так він ще останні шість років прислужився на розвиток української державності. І першим кроком в дипломатії була така серйозна місія, як переговори у Брест-Литовську наприкінці 1917 – на початку 1918 років і підписання мирної угоди між Українською Народною Республікою та країнами Почвірного союзу. Це була заслуга винятково Василька, який володів ситуацією і мав свої тверді переконання. Він і дальше давав настанови українській делегації, що вона повинна вимагати гарантій, аби з територій Буковини та Галичини, на яких проживають українці, був створений окремий коронний край в складі Австро-Угорщини. І на цих переговорах була підписана таємна угода за сприяння Василька, згідно якої австро-угорський уряд мав обов’язок до 1 липня 1918 року з української частини Галичини й української частини Буковини утворити один коронний край в складі Австро-Угорщини з широкою автономією. Проте дійсність внесла свої корективи і австрійська влада під тиском поляків відмовилася від цього проекту. Тим більше, що восени цього року стало зрозуміло, що Австро-Угорщина та її союзники зазнали поразки в цій війні.

В листопаді 1918 року було сформовано всі структури Західноукраїнської Народної Республіки, в тому числі і закордонні представництва. А в Миколи Василька почалася дипломатична кар’єра, хоча він завжди був дипломатом в своїй політичній діяльності, і його було призначено послом в Австрію. В нього були дуже добре налагоджені зв’язки в політичних, фінансових і журналістських колах, тому австрійський уряд одразу признав його легітимним представником ЗУНР. А Василько захищав інтереси всієї України, майбутнє якої він бачив в об’єднанні в єдиній державі. В листі до Костя Левицького він писав: «Не хочу, щоб ця війна, котра потягнула за собою великі жертви і між українцями, скінчилася без признання суверенної України».

А так як він завжди був впевнений у своїх переконаннях, то цю думку він коротко і чітко підтвердив «на конференції голів дипломатичних місій УНР в Карлсбаді 14 серпня 1919 р., заявивши: «Я твердо стою на самостійності держави нашої».
І все робив для цього, хоча як покаже час, і він був готовий йти на всілякі уступки, аби тільки зберегти українську державність, навіть ціною втрати окремих частин України, за що йому і тоді, і дотепер закидають докори.
В нього залишилось вже зовсім мало часу та сил. А ще на той час в нього на руках були дві донечки та син, які залишила на нього дружина.

І тому він не відпочивав на посольських лаврах, а одразу взявся до вирішення надзвичайно важливих, в тому числі фінансових справ. На той момент молода українська держава вела оборонну війну з польським військом і то потребувало багато коштів. До нього зверталися з проханням і вимогою різних військових матеріалів, обладнання для госпіталів, військових лікарів і ще багато чого. І він то все знаходив, так як звик вирішувати всі завдання, які ставило перед ним життя і обставини. А так як кошти із Станілава, де знаходилась столиця ЗУНРу, не надходили, то австрійська влада видала величезні контрибуції для України під чесне слово Василька! То ж який авторитет потрібно було мати, аби їх отримати.

Влітку 1919 року Микола Василько очолив посольство УНР у Швейцарії і він мав завдання налагодити зв’язки з іншими посольствами, які на той час знаходилися в Берні. Він одразу ж взявся налагоджувати стосунки з представниками Польщі, Румунії та Чехословаччини. І проводив свою дипломатичну місію так філігранно і професійно, що з перших кроків діяльності користувався заслуженим авторитетом в дипломатичних колах країн Центральної Європи. Мабуть таки вартує сказати ще такий факт, що на утримання посольства в Швейцарії в 1919 році він витратив 100000 франків власних коштів.

А вже декретом прем’єр – міністра від 19 листопада 1919 року він призначається послом в Берліні. Йому вдалося одразу налагодити зустрічі з послами Франції та Польщі, які не були дружньо налаштовані щодо України та її уряду. То був дуже важкий період, про який міністр праці уряду УНР і буковинець Осип Безпалко згадував, що «це був найстрашніший час існування нашого уряду перед довершенням польсько-української угоди». Українські війська затиснуті з трьох боків білогвардійцями, червоноармійцями та поляками, змушені були відступити на територію Галичини, де були інтерновані. Договір з поляками не підписаний, місце перебування уряду невідоме і в такій ситуації виник повний хаос та паніка. Українські вклади в банках Німеччини, Австрії та Угорщини заблоковані і то цілковито ускладнило становище. І от в такий складний час Миколу Василька відправили в Берлін рятувати ситуацію. В ці дні роботи йому дав оцінку Осип Безпалко: «День і ніч працює той чоловік, немає тут ви значнішого чоловіка, з яким би він не зумів нав’язати зносини.

Щоб зміряти працьовитість Василька, я скажу, що дістаю від нього денно два листи ділового змісту і знаю напевно, що він їх десятками розсилає на всі сторони світу, тим часом, коли наше берлінське кореспонденційне бюро висилає в світ одну й ту паршивеньку нотатку про українську справу й ту не щодня.

Я зачарований Васильком і мушу сказати, що коли роблять закиди йому щодо нечесності, що коли б ті закиди були би навіть правдиві, то волів би сто раз Василька і вірю йому скоріше до залагодження державної справи, як нашим чесним неробам. Не говорю вже тут про наших злодіїв, що наживаються тільки державного добра і рівночасно нищать нашу державність на кожному кроці».
 
В кінці свого листа О.Безпалко рекомендував Головному Отаману С.Петлюрі «направити М.Василька до Риму, де він через зв’язки з німцями був би бажаний і зумів би скоро зробити прихильними італійців».
 
Голова Директорії дослухався поради Безпалка і поклав відповідальність за роботу місії в Італії на Василька. Йому ще прийшлось здійснювати політичний контроль і нести відповідальність за посольства в Італії, Німеччині та Угорщині. Здійснював фінансування та різні дипломатичні справи в інших посольствах. Йому були надані повноваження здійснювати деякі політичні кроки від імені держави, в ранзі міністра «п.Микола Василько є спеціально уповноважений умовлятись про конференції політичного, військового та фінансового характеру і брати на себе відповідальні зобов’язання».

Проте ситуація на той час була настільки складна, особливо стосунки з Польщею, що він не поїхав одразу до Риму, а взяв на себе відповідальність, аби розібратися в ситуації і використав для цього всі можливі і неможливі дипломатичні кроки. Він виклав свою аналітичну оцінку взаємовідносин між Україною і Польщею, що їх варто подати повністю, бо історія потім цілковито їх підтвердила:
 
«1. На підставі угоди 22 квітня 1920 р. Польща і Україна, що торкається радянської Росії, так зв’язані між собою, що вони тільки по взаємному розумінню мають право закінчити війну. З цього виходить, що Польща теперішнім втручанням Англії до миру з радянською Росією, юридично має право прийняти лише тоді, коли Україна на це погодиться. Тому Польща зобов’язана вжити всіх заходів, щоб всупереч намірам Ллойд-Джоржа, на мирову конференцію, яка передбачає в березні в Лондоні, представники України були допущені, як повноправний партнер для заключення миру.

2. Завдяки державному розумові Пілсудського і Петлюри ворожнеча, яка була впродовж століть між поляками і українцями припинилась, що вже багато означає для майбутнього. Згода 22 квітня може бути для обох народів актом безподібного історичного значення, коли вона втримає так швидко вже наступав ший військовий іспит. Але, як поляки, ледве після 3-х місяців, перетворять Варшавський договір в шматок паперу, то це означатиме знов на невідомо який час брато-вбивчої війни цих двох народів, які у всіх відношеннях мусіли б допомогти один другому»

І робить висновок професор Олександр Добржанський, що «Як показали події у стосунках між поляками і українцями на Волині в період Другої світової війни, спрогнозовані М.Васильком наслідки необачних дій польських політиків щодо українського народу підтвердилися».

Наприкінці 1921 року події загострилися, становище еміграційного уряду УНР та всіх його представництв дуже ускладнилося, всі розуміли, що українська революція зазнає поразки і як це звично буває, почалися пошуки винних. Окрім того наклалося ще й те, що всі кошти, які були покладені на рахунки в закордонних банках, були заблоковані. І як писав М.Василько «…мій уряд для своїх видатків за кордоном має лише мою особисту касу – чи вона довго витримає цей колосальний іспит…». Це підтверджували потім його колеги, що він місяцями утримував за кордоном дипломатичні служби власним коштом, а то були дуже не малі гроші. А так як українські амбасадори хто розгубився, хто не зміг зорієнтуватися в складній ситуації, то єдиний, хто користувався незаперечним авторитетом по всіх європейських столицях, був саме Василько. Тому «Уряд УНР прохає М.Василька по сумісництву ще обійняти посаду Надзвичайного посла і уповноваженого міністра у Відні з передачею «всіх тих прав й повноважень», які належать йому дотепер «щодо посольств у Берліні і Будапешті і щодо місій у Швейцарії й Італії на основі дотичних міністерських розпорядків».

Коли весною 1919 року в австрійському банку у Відні були заблоковані рахунки УНР в сумі 300 млн, то М.Василько через своїх австрійських знайомих у вищих фінансових колах розблокував їх. Аби вирішити якесь надзвичайно важливе питання, йому достатньо було надіслати свою візитівку. Але ж такий авторитет треба було заслужити дуже конкретними багаторічними справами.

Для того, аби якось вирішувати складні фінансові проблеми, то М.Василько налагоджував продаж чаю, білизни, та власне всього, що в даний момент користувалось попитом. Все-таки він був ще й бізнесовим чоловіком, тому ніколи не розгублювався, а думав, як вирішити проблему. Звичайно, що більшість його політичних колег не могли цього зрозуміти, тому він мав багато нарікань. І навіть С.Петлюра був піддався на плітки і всякі доноси, за що потім мабуть не раз шкодував.

Проте Василько в присутній йому манері на це відповідав «…я сам не числю на фінансове задоволення моїх претензій, ані на вдячність поодиноких осіб і лише для того виповнював дотепер мій обов’язок і хочу це і на будуче робити так довго, як це буде можливим, щоб служити нашій загальній великій справі, свідомість олботи приносить мені найбільше задоволення і тому я– позаяк нічого не очікую – захищений від розчарування»
Аби закрити ці бесіди, Микола Василько підготував і представив ретельний звіт про всі витрати коштів за роки його праці на дипломатичній службі. Це ж яким потрібно бути організованим і професіоналом, аби ще встигати вести ретельний облік витрат.

Коштами М.Василька користувалися й такі українські діячі, як Володимир Винниченко, Євген Чикаленко, міністр закордонних справ УНР Андрій Ніковський, голова уряду Андрій Левицький, міністр УНР Павло Чижевський, багато посольських працівників та члени їхніх родин, багато осіб української еміграції.

Та що казати, коли сам Голова Директорії УНР, Головний Отаман Симон Петлюра отримував від Миколи Василька дуже конкретні великі суми. «Вже через 5 днів після смерті останнього…С.Петлюра писав: «Несподівана смерть М.Василька від астми…мене приголомшила і вибила з рівноваги, позбавивши мене і того матеріального грунту, на якому я за останні два роки стояв. Про М.Василька дехто з наших громадян думав по-своєму. Але я мав нагоду трохи ближче пізнати і його самого, і його патріотичну працю. Ось через що оцінюю його смерть як дуже дошкульну втрату для цілої нашої справи…
Щоб провадити певну працю, треба мати мені і матеріальний грунт, і незалежність. Все це урвалось у зв’язку з смертю М.Василька, який з патріотичних мотивів з особистих засобів підтримував мене фінансово останніми часами».

Саме стараннями М.Василька, який дуже добре розумівся у внутрішній політиці європейських країн, коли виникла загроза для керівництва уряду УНР, і для Симона Петлюри особисто, визначив подальше безпечне місце перебування в Парижі.

І ще вартує додати такий чисто людних штрих до його особи. Як пізніше згадував Дмитро Дорошенко, «Приїхав до Києва Микола Василько, відомий український діяч на Буковині й член австрійського парламенту. Він зайшов подякувати мені за охорону добр його брата на Буковині, коли я сидів там у Чернівцях. Я думав, що то його власні маєтки (головно ¬– ліс), і з поваги до українського діяча, про котрого я так багато чув, ужив усіх заходів, що оберегти його маєток від знищення й розграбування».

Проте в самого Миколи Василька, на відміну від його рідних та двоюрідних братів, які мали величезні будинки на Панській вулиці і на Буковині, він сам не мав таких статків. Спочатку він проживав в скромному одноповерховому будинку на вулиці Панській (Herrengasse, 33), який до сьогодні не зберігся. А вже пізніше перебрався з родиною на вулицю Новий світ (Neueweltgasse, 26, нині це Шевченка, 40). І донині стоїть скромна, як для чоловіка таких високих посад, вілла із збереженими фамільними монограмами.

Він відчував перевтому і виснаження від такої праці і мав намір піти у відставку, проте С.Петлюрі та голові уряду А.Левицькому вдалося його вмовити не залишати працю, адже замінити «невтомного ветерана української державності» було ніким.

А ще в останні роки він вдруге одружився відомою актрисою з Відня Гердою Вельден. Василько до останнього вмів подати себе цьому світу артистично і презентабельно. Саме вона супроводжувала свого чоловіка на дипломатичних прийомах і викликала захват своєю появою.

Проте Миколу Василька вже покидали сили від такого непосильного фізичного і психологічного навантаження, що не витримав навіть такий сильний чоловік, яким він був і раптово відійшов у вічність 2 серпня 1924 року від нападку важкої форми астми в курортному містечку Бад-Райхенгалль (Баварія). Похований на православному цвинтарі в районі Тегель міста Берлін. Тільки недавно було віднайдено його могилу, яка збереглася, проте перебувала в занедбаному стані. Народний депутат від Буковини  Генадій Москаль уклав угоду з берлінською фірмою, яка спеціалізується на догляді за похованнями, аби гробівець барона Миколи фон Василька був доглянутий.

Хоч і писали тогочасні газети в своїх некрологах «Величність його особистости не могла розвинутися через родинні й матеріальні його клопоти, про котрі він тільки й знав, заслонюючи їх перед світом блискучими виступами. Та залежність його діяльності від цих двох важких чинників не покинула його до смерти, сильно притінюючи величний образ артисти-політика, викривляючи його немилосердно. І не вина в цім його особи, але винна судьба, що поставила його до праці серед таких мізерних обставин і малесеньких людей. Половина або й більше праці Василька пішла на поборення цих труднощів, він не піддався їм, але впав у безнастанній боротьбі, не стративши надії до останку. І тому побуджений він і вмер побідником, як це була його звичка, в загальнім безголов’ї не тратити голови».

Проте можемо сказати, що він таки дуже багато зробив для української державності. Аби нинішнім політикам хоч якусь частку тої праці здійснити, то було би дуже вартісно.

Звичайно, з огляду на день сьогоднішній, якщо дуже ретельно перетрусити всі документи і всі політичні справи, то можна мабуть знайти багато компромату, якщо задатись такою метою Та й не може ніякий політик бути цілковито дзеркально чистий і непорочний. Але з відстані часу вартує мабуть сказати що було зроблено цим одним чоловіком.

Адже Микола Василько, будучи чоловіком мудрим, далекоглядним, далеко не бідним і маючи незаперечний авторитет серед європейський політиків та бізнесменів, міг же спокійно після війни осісти з родиною десь в затишному кутку Європи і безбідно прожити довге і забезпечене життя. А він майже 30 самих активних років свого життя і витративши чималі власні кошти і свідомо віддав на утвердження української державності до останнього подиху, навіть вже коли бачив поразку, адже він був прозірливим політиком.

Він завжди, ще замолоду, сам собі на кожен день ставив завдання і її виконував. Завжди прислухався до громадської думки, проте на все мав власне бачення. Він не побоявся бути самим собою. Як би тепер сказали, то був чоловік модерновий – надзвичайно працьовитий, організований, відповідальний у всьому, завжди йшов до своєї цілі вперто і наполегливо, не оглядаючись навкруги.

І що важливо, Микола Василько в силу різних обставин, які склалися, враховуючи і своє румунське походження з магнатів, і завжди австрійський напрямок діяльності, якому він не зраджував, проте розумів, що йому не зайняти перші щаблі влади і спокійно працював на всіх посадах. Тому, не зважаючи на те, що він мав дуже велику владу та незаперечний авторитет, спокійно працював на всіх посадах, які йому доручали. Та ще і як працював! А то таки направду потрібно мати європейське мислення.

Він був захоплений ідеєю утворення української держави і як замолоду взяв собі за ідею створити українську державу, так і поклав на це весь свій талант, знання, енергію, здоров’я і багатство. І притому незважаючи на поразки, невлаштованість, зради, закулісні інтриги, що також не додавало настрою.

Звичайно, що така неординарна особистість заслуговує на увагу істориків, політологів, державників, журналістів, краєзнавців та інших небайдужих до української історії людей.
 

Микола Василько навіть попри свою неймовірну зайнятість, ще встигнаписати мемуари про своє життя в 3 томах. Його архіви зберігаються у Віденському Об’єднаному адміністративному архіві.

Про нього згадують всі політики того часу. Свої спогади залишили і буковинські діячі, як от Олександр Попович, Теодот Галіп, Іларій Карбулицький, Євгеній Онацький, Денис Квітковський, Аркадій Жуковський, історики Орест Субтельний, Наталя Полонська –Василенко. Та власне, всі, хто так чи інакше повертаються до подій кінця ХІХ – початок ХХ століття, не можуть обійти увагою цього чоловіка. 
 
 
Матеріал підготовлений за виданням
П.Брицький, О.Добржанський Микола Василько на захисті українського народу і української державності //Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. — С. 55-153

Підготувала Леся Щербанюк