Ах, искони́ мы обручаемы
С немым изгойством благородства.
Сполна поэту воздаваемы
И почести. и нищебродство.
Поэт – кочевник, пусть обласканный
Царем на временном привале.
Он завтра побредет за красками
Другого ýтра, к новым далям.
Пускай на стойбищах дымящихся
Он за еду слагает оду.
Вдали от сонма богатящихся,
Поэт опять дитя свободы.
Цвет вешний у него помножится
На небо в судорогах молний.
И он, похоже, не тревожится
Что впереди у нас – безмолвье.
ЛІРИЗАЦІЯ ГРОМАДСЬКОГО ДИСКУРСУ
В ПОЕЗІЇ ТАМАРИ СЕВЕРНЮК
поетична збірка «Коли задихається серце, очі вбирають світ...»
АНОТАЦІЯ
Проаналізовано специфіку художньої організації комунікаційного акту в новій книжці поезій Т. Севернюк «Коли задихається серце, очі вбирають світ...», в якій громадянський дискурс експресивно «ліризується» у сфері авторського монологу, що адресований «читачеві-другу».
Ключові слова: поетичний монолог, читач, дискурс, національна само- ідентифікація.
S. D. Abramovich
THE EXPANSION OF LYRICISM TOPUBLIC DISCOURSE
IN TAMARA SEVERNYUK POETRY
The poetic collection
"When heart is choking, eyes absorbs the light of the world..."
ABSTRACT
The article shows that organization of the verbal code in the poetry belongs to the author, and dialog with reader response only in public perception. The author’s success is determined by the way of the organization the components of verbal communication with their sociolinguistic and pragmatic dimension. The modern Ukrainian poet must understand the language and the system of aesthetic symbols of national culture that exist as a synthesis of individual and social, explicit and implicit. This particular discourse attributed the poetic text. The specifics of artistic communication act in a new book of poetry by T. Severnyuk "When choking heart, eyes absorb light ..." is the civic discourse realized quite peculiar. Author of this article show that in Severnyuk`s lyric poems, with all civil pathos, are saturated halftone shades of feeling. There are the Biblical allusions and reminiscences inseparabled from the existential cry to God for justice. The new book by T. Severnyuk significant the Poet`s way of civil discourse by eliminating the maximum distance between the author and the recipient. There were also the masterpiece graphics by R. Lekalov that seamlessly blended into the book as a landscapes saturated by lyricism.
Keywords: poetic monologue, the reader, discourse, national self-identification.
С. Д. Абрамович
ЛІРИЗАЦІЯ ГРОМАДСЬКОГО ДИСКУРСУ
В ПОЕЗІЇ ТАМАРИ СЕВЕРНЮК
АНОТАЦІЯ
У статті показано, що, оскільки в поетичному слові організація мовного коду, яка належить авторові, має діалогічний резонанс виключно в суспільному сприйнятті, то успіх поета визначається способом організації системи компонентів мовної комунікації, що мають свій соціолінгвістично-прагматичний вимір. Сучасному ж українському поетові важливо осягнути ту систему мовно-естетичних знаків національної культури, які існують як синтез індивідуального й суспільно-соціального, експліцитного та імпліцитного; зокрема це віднести дискурс поетичного тексту. Специфіка художньої організації комунікаційного акту в новій книжці поезій Т. Севернюк «Коли задихається серце, очі вбирають світ...» полягає в тому, що тут громадянський дискурс реалізується доволі своєрідно. Розвиваючи спостереження В. Качкана над ліричною сугестивністю поетеси, автор даної статті показує, що її вірші, при всій гостроті громадянської патетичності, насичені півтонами, відтінками почуття, а біблійні алюзії та ремінісценції невід’ємні від екзистенціального волання до Бога про справедливість. Таким чином, у новій книзі Т. Севернюк значне способу організації громадянського дискурсу поетичного слова ускладнення шляхом максимального усунення дистанції між автором і реципієнтом. Відзначено також прекрасну графіку Р. Лекалова, яка органічно вписалася в книгу в якості безсюжетних, ліричнихілюстрацій.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими чи практичними завданнями.
Організація мовного коду в комунікації починається з цілеспрямованого монологу ініціатора комунікаційного акту. У поетичному слові цей монолог не вимагає формальної відповіді й набуває діалогічного резонансу виключно в суспільному сприйнятті, цитуванні, критиці тощо. Історія літератури знає випадки цілковитого нерозуміння великого поета сучасниками або ще «ненародженими» нащадками, через те, що він звертався до конгеніального «читача-друга», якого в принципі тим більш важко знайти й серед сучасників, й серед наступних поколінь, чим поет оригінальніший і талановитіший. Успіх же у сьогоднішніх читачів часто визначається тим, до якої саме аудиторії поет адресується, яким чином організує систему індивідуальних, загальнонаціональних та космополітичних компонентів мовної комунікації, котрі мають свій соціолінгвістично-прагматичний вимір.
В Україні не перестає бути актуальною проблема національно-культурної само ідентифікації. Тому важливо осягнути ту систему мовно-естетичних знаків національної культури, які формуються на наших очах і «існують як синтез індивідуального й суспільно-соціального, експліцитного та імпліцитного; вони пов'язані з естетичною функцією мови безпосередньо через сферу художньо-словесної творчості…» [1, с. 19]. До таких знаків можна віднести дискурс поетичного тексту, який може бути молитовним, суспільно-громадським, медитаційно-сповідальним тощо.
Формулювання цілей статті (постановка завдання).
Нашою метою є показати ситуацію на конкретному прикладі. Так, у новій книжці поезій Т. Севернюк «Коли задихається серце, очі вбирають світ...» спрямованість і пафос авторки, відомої своєю активною громадянською позицією, не потребує коментарів. Але громадянський дискурс тут реалізується доволі своєрідно.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор.
Теоретико-методологічну базу дослідження становлять розвідки відомих сучасних українських вчених, які розглядають найважливіші моменти проблеми, але їх ми тут згадаємо у вибірково-репрезентативному ракурсі. Так, С. Єрмоленко окреслює сучасні мовні стратегії особистості наступним чином: «кожна мовна особистість у спілкуванні наділена комунікативними, соціальними і психологічними ролями, сукупність яких створює варіанти мовної поведінки, що втілюються в нескінченній розмаїтості висловлень і текстів» [2, с. 41]. Є. Сверстюк зазначає, що «адже «наш народ – був проведений через чорну зону знесилення, відчуження од себе. Це було також збіднення почуттів, уяви, духовного життя» [4, с. 17]. Що ж конкретно до книги Т. Севернюк, то на неї відгукнувся поки що лише один вчений, який зазначив тут незвичну ліричну сугестивність: ««Немало рядків книжки пройняті журним болем, наче проболеним благанням і водночас вістунством на добро, на ощасливлені путі» [3].
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття.
У нашу кричущу «навколоекранну» епоху Т. Севернюк – поет, який розмовляє зі своїм читачем довірливо, як зі старим другом, стиха, ніколи не підвищуючи голосу, але ж кожний, хто звик звертатися до людей. знає, що саме цей прийом дозволяє краще донести свою думку та привернути найпильнішу увагу.
Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів.
Матерія її віршів насичена півтонами, які невловимо перетворюються на прозорість, вона, ця матерія жива й рухається – тінями, туманом, тишею, безмов’ям. Усе це тонко й вишукано закарбувалося на сторінках її нової книги: «Проломний морок схід заланцював», «Мушу», «Огорніть туманами світ», «Чомусь…» та числ. ін.
Той, кого бодай раз обпекли живим вогнем її вірші, що увібрали в себе любов, жаль, принади та перепони нашої людської долі, звук яких тремтить і тане у повітрі, розсипаючись тисячами блискучих образів-кристалів, вже ніколи не залишиться байдужим до нового осягнення поета. І, відкриваючи нову збірку, затамовуєш подих у передчутті, що вони, твої друзі вірші, причаїлися саме тут – і з ними знову розділиш радість та смуток. І передчуття тебе не обмане.
Заглядає місяць у вікно,
І в кімнаті наче срібло грає.
Те, що мала вчора і давно –
Не зникає десь над виднокраєм.
Щось при світлі тихо шепотить...
І тривожно за кімнатну душу,
До якої темно рветься мить
Та, що я її спинити мушу.
[5, с. 18].
Водночас ця рухлива й оповита серпанками недомовленості прозорість може раптом налитися вогнем, стати пекучою, болісною – особливо коли поет пише про те, що пережила Україна протягом останніх двох років. Ледве утримуючи сльози, читаєш вірш «АТО…», побудований на ретельно виписаних, і водночас терпкувато «густих», немов у акмеїстів, образах, й оті розтерзані й припорошені мертвим, білим снігом степи, отой скляний переляк в дитячих очах та скиглення переляканих щенят залишаються з тобою назавжди. Ніби війна зазирнула у твоє вікно....
Чи можна мовчати, як землю калічать,
А діти при смерті живій вже не плачуть?
А дні, перерізані чорною ніччю,
Нічого й нікого, крім крові, не бачать.
Щосіяти в ґрунт, де лиш мертве залізо,
Хто сіяти буде й чекати на сходи?
Мовчання в годину погромливо-грізну
Це – зрада своєї ж землі і народу.
[5, с. 31].
Людина, яка тільки-но знайомиться з поетом Тамарою Севернюк, може сприйняти її вірші як зойк світової скорботи – адже тут постійно лунають теми розлуки, сумної долі, непоправних помилок, смерті. Втім, пригадуються слова Л. Толстого, який говорив: хто навчився думати – думає про смерть. Та й при ближчому знайомстві читачеві стає зрозуміло, що лірика Т. Севернюк насправді – зовсім не песимістична: хіба можуть трагедії земного бути вести в нікуди, якщо є «Той, хто там, звідкіль все видно й чути», й, попри все, «Пливуть століття, вплетені в надію» («Печать покори – спадщина покари»). Взагалі релігійно-біблійна тематика цієї збірки мала би стати окремим об’єктом літературознавчого аналізу, неможливого в рамках малої рецензії. Який, одначе, крок: колись авторка дуже скептично ставилася до цих речей! Що ж, ніхто не прийде до Бога, й навіть той, хто б дуже того домагався, поки Отець Небесний не простягне до нього своєї правиці. Відзначимо лише, що автор не тільки особисто постійно відчуває присутність Всевишнього, але й вміє донести цю ноту до читача, постійно нагадуючи, що «не хлібом єдиним»… Біблійні алюзії та ремінісценції пронизують рядки її поезій, мов сонячні проміні хмарний день. І тут вже – не саме лише терпке земне кохання, але й та любов в християнському сенсі слова, на якій ще тримається наш збитий зі щляху й пантелику світ («Так любити в житті неможливо»).
Водночас йдеться переважно не про якісь там «традиційні образи» чи «ремінісценції, що вже добряче намуляло душу. Йдеться про запозичення частки живого духу віри, що визначає суголосся вірша й біблійного інтертексту, й при цьому неповторно оригінальні живість авторського почуття й невимушеність виразу невід’ємні від трагічного сумніву, від споконвічного екзистенціального волання до Бога про справедливість:
Боже, Боже! Чом же Ти німуєш?
Задаремні всіх молінь плачі…
Та невже і справді Ти не чуєш,
Як Твою ж любов січуть мечі?
[5, с. 115].
Справжнього поета не може бути без культурного контексту. І тут не йдеться про вимучену, узяту напрокат й мозаїчно вмонтовану в тканину вірша цитату, покликану підкреслити «ерудованість» автора. Культурне підґрунтя виринає з-під рядків вірша невимушено, разом з подихом, часом надаючи словам справжнього космічного виміру. Різні епохи та постаті живими обличчями вплітаються у плин ліричного сюжету: Авель і Каїн («Ці лукаві плачі в непристойностях гри»), Ікар («Довічна загадка у всім»), Франко («Ілюзії»), Ван Гог («Два черевики»), Бодлер («І досі не зірвані квіти Бодлера») та числ. ін.
Т. Севернюк – поет філігранного слова та несподіваних образів. «Заціпеніло плакали сліди… // Самого Бога…» («Я там була, куди живі не ходять»). Хто, крім неї, міг би подарувати нам такий кут зору, вимірюючи наше буття масштабом Універсуму? Яким вишуканим й багатошаровим є образ у вірші «Ілюзії»: «Зів’яле листя» часу опадає, // «Із днів журби» злітає рій надій». Рядки її поезій дарують не тільки багатогранну палітру емоційних переживань, але й закликають до роздумів. Навіть ті її вірші, які ми за шкільною програмою класифікували би як «пейзажу лірику», при більш уважному читанні виявляються радше філософсько-медитативною поезією, сповненою символіки, де, скажімо, навіть сніг має свою «філософію», «Віддавши білу кров // Для зерен воскресіння» («Філософія снігу»):
Він появивсь звідтіль,
Де синню вись цвіте,
І доки досягав
Землі в легкім падінні,
Збілів...
А все на ній сіяло: сніг іде!
На білу кров його
Чекало жнив коріння.
[5, с. 40].
Збірка, в цілому прекрасно видана, дарує й неабияку зорову насолоду, рідкісну в наше століття кітчу. І, в першу чергу, це графіка нашого славетного митця Р. Лекалова, яка звучить в унісон поезіям і є не просто гармонійним доповненням збірки, як це іноді буває (хоча, до речі, й це не надто часто трапляється), але самостійним митецьким світом. Її хочеться роздивлятися знову й знову, і кожний малюнок, при блискучій стилістичній єдності всієї сюїти, наповнений власною бурхливою емоцією й напруженою думкою. Якщо образотворче мистецтво може бути філософським, то перед нами – один з найкращих зразків ситуації. Витончена, ажурна чорно-біла гама – як клавіші роялю самого життя, і ти чуєш його мелодію, зачаровано вдивляючись у тонко звите силуетно-графічне мереживо, на яке чудодійно перетворено плин дерев, галявин, кущів, доріг. Усе це гранично просте, але водночас – ніколи до кінця не буде збагненним, як і поезії, що їх оті малюнки покликані переключити в зоровий вимір. Це – немов якийсь духовний рентген, силові лінії буття, котрі згустилися в невід’ємні одне від одного орнамент друкованих рядків і орнамент вишуканого малюнка.
Або, як пише Т. Севернюк: Все – тінь і світло, світло і тінь. А ми – лиш простір між ними...
Висновки з даного дослідження і перспектива подальших розвідок у даному напрямку.
Таким чином, ми спостерігаємо в новій книзі Т. Севернюк значне ускладнення способу організації громадянського дискурсу поетичного слова шляхом граничного усунення дистанції між автором і реципієнтом поезії, іншими словами – інтенсивну ліризацію тексту.
ЛІТЕРАТУРА
1. Єрмоленко С. Мовно-естетичні знаки національної культури / Світлана Яківна Єрмоленко // Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). – К.: Довіра, 1999. – 431 c.
2. Ісаєвич Я. Мовний код культури / Ярослав Дмитрович Ісаєвич // Вісник Національної Академії наук України. – 2000. – № 3. – С. 41–54.
4. Сверстюк Є. На святі надій / Эвген Сверстюк. – К.: Наша віра, 1999. – 784 с.
5. Севернюк Т. Коли задихається серце. очі вбирають світ...» Тамара Севернюк. – Чернівці: Букрек, 2015. – 248 с.
Абрамович С. Д. Ліризація громадського дискурсу в поезії Тамари Севернюк // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Філологічні науки. – Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2016. – Вип. 42.– С.5–8.
Семен Абрамович
ПОЕТИЧНЕ СЛОВО ТАМАРИ СЕВЕРНЮК
У КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРНОЇ КОНТАМІНАЦІЇ
***
Кличу райські сади й гаї,
Хмарний вітер рве віти – «Пізно…».
А я гляну в очі твої –
Там небесна моя вітчизна.
І дарма, що твоє «люблю».
Не в моїх заметілях скресне…
А я подих його вловлю –
Там вітчизна моя небесна.
Там – нетління химерний світ,
Неподільних єднань основа,
І – притулок зимових літ,
І у віхолах – Vіta nuova…
У ліриці відомої української поетеси Тамари Севернюк останніх десятиліть виразно вимальовується тяжіння до християнської аксіології. Вірш «Кличу райські сади й гаї…» з цього погляду дуже характерний. В портреті людини в дусі візантійської традиції акцентовано очі, які здавна пов’язані з символікою духовності, й цей відчутний. Віблиск церковної естетики є фактичним запереченням донедавна панівної традиції соціалізованої поезії з її орієнтацією на «масового громадянина» й редукцію психологічного моменту. В той само час авторка підкреслено відсторонюється й від доволі характерної для поезії 2-ї пол. ХХ-початку ХХІ ст. тенденції шокувати читача еротизмом та натуралістичними деталями. Це виразно нагадує ту акцентацію романтичного за генезою «двосвіття» матеріального й духовного, яку активно намагався відродити символізм рубежу ХІХ-ХХ ст., зокрема російський. Тут, зокрема, відчутний мотив з О. Блока, которий поетизував стихію заметілі, насичуючи її семантикою бурхливого руху й передчуття відновлення. Зі спадщини Блока, вочевидь, прийшов і мотив «призывного зова другой души». У свою чергу, в основу ритміки вірша покладено знаменитий ахматовський «паузник» (пор., напр.: «Слишком сладко земное питье, Слишком плотны любовные сети...»). Однак це зовсім не рабське наслідування, бо перед нами ускладнена структура, акцентована виокремленням слів «Пізно…» і «Скресне». Це сингіфікує, всупереч гедоністичним устремлінням російських акмеїстів, розрив тенет матеріального світу й випростання духовного Я, котре прагне до «небесної вітчизни», в той час, коли у вірші Ахматової, при всій експліцитності релігійного мотиву («Христос, помоги!»), домінує «земна горизонталь», любовні взаємини двох людей. Й загалом ніяк не можна охарактеризувати твір Т. Севернюк як «епігонську репліку» досвіду російського Срібного віку. Якщо говорити про масштаб рецепції авторкою світової культури, то даний вірш може бути потрактований в значно більш широкому контексті – як прояв постмодерністського прагнення увійти в діалог з будь-якими традиціями й стильовими системами. Адже перед нами фактично ще й експеримент, типологічно споріднений з пошуками прерафаелітів, які намагалися відродити спіритуалізм середньовічного мистецтва, не втрачаючи одухотвореної пластичності образа ранньоренесансних майстрів живопису. Зокрема підсумкова ремінісценція з Данте виглядає як органічний акт самоаналізу душевного руху, кохання набирає підкреслено платонічного й сипіритуалізованого виміру. Можна побачити тут і певну паралель до «бойчукізму» 20-х рр. ХХ ст., тобто – пошуку коренів української культурної своєрідності в києво-візантійському художньому досвіді. Треба сподіватися, що подальші дослідження поезії Т. Севернюк додадуть переконливості нашим спостереженням.
Абрамович С. Поетичне слово Тамари Севернюк у контексті культурної контамінації // Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю. 9–10 квітня 2020 року. Покровськ : ДВНЗ «ДонНТУ». – С. 11–12.
Семен Дмитрович Абрамович – доктор філологічних наук, професор, академік АН ВО України, дослідник у галузі філології, богослов'я, культурології, риторики, мистецтвознавства, українознавства, завідувач кафедри слов’янської філології та загального мовознавства Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, поет, письменник, художник
Фото з книги Т. Севернюк, фотоархівів Муніципальної бібліотеки та інтернет-ресурсів.
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
.jpg)