07-03-2025

Поезія шістдесятих як дзеркало часу: проєкт Світлани Кирилюк "Академічні години в муніципальній"

У ці вже по-справжньому весняні та сонячні дні всім нам хочеться чогось життєствердного та нового. Кожного року 4 березня ми згадуємо Анатолія Добрянського, який, здається, ніби зовсім нещодавно відійшов у вічність. І щоразу він по-новому переконує нас у феноменальності своєї особистості, адже

кожен, кому пощастило бути його другом, колегою, студентом має власні спогади, що, як рухомі світлини, промовляють до нас через десятки років на вулицях міста, у книгарнях, коридорах університету та, зрештою, на таких різноманітних сценах…Саме тому ми розуміємо цей день не лише як день для спогадів та смутку, а й як ще одне нагадування продовжувати його справу. Так в Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського відбулася лекція Світлани Кирилюк “Поезія шістдесятих як дзеркало пам’яті”, присвячена вшануванню пам’яті Анатолія Миколайовича.

Світлана Дмитрівна пригадала те, яким він був для неї протягом всіх років, що вони були знайомі одне з одним. Вона пам’ятає його ще відтоді, як була школяркою і зізнається у тому, що як викладач Анатолій Добрянський відкрив для неї значно більше, ніж світ літератури та філології загалом. Особливий чоловік, чиї книги також мали власну атмосферу і навіть запах, який одразу говорив багато про свого власника: якщо ви тримали в руках примірник книги, сторінки якого пропахли табаком і вже щільно пописані примітками та підкресленнями, з безліччю закладок – це стовідсотково примірник з книгозбірні Добрянського. У цьому можна переконатися і сьогодні, взявши книги з його величезної колекції книг в бібліотеці його імені.

Символічно, що за два дні перед тим, як відійти у вічність він подзвонив саме Світлані Дмитрівні з проханням замінити його на парі у студентів-заочників. Вона пригадує, як після цього його смерть стала для неї непередбачуваним та надзвичайно сумним потрясінням. Своє продовження має й історія курсу, який Світлана Дмитрівна читала студентам того дня, – “Історія української літератури 60-90-х років”. Сьогодні він має назву “Історія української літератури другої половини ХХ століття”. Згодом вона почала читати курс “Проблеми української літератури” та “Сучасний літературний процес в Україні”. Світлана Дмитрівна переконана у тому, що їй вдалося це завдяки тому, що слово та голос Анатолія Миколайовича стали тим орієнтиром та допомогою, яка була їй тоді просто необхідна на цьому шляху.

Цікаво, що дата нашої зустрічі збіглася в часі і з Днем народження Миколи Рачука (5 березня). На думку Світлани Дмитрівни, його творчість також вписується в контекст теми нашої лекції, адже Микола Рачук спілкувався з поетом-шістдесятником Василем Симоненком, а збірку, яку він підготував у 60-х роках і яка, на жаль, так і не побачила світ, благословив сам Іван Світличний. Тож нашу розмову науковиця почала з вірша Миколи Рачука, який, на її погляд, чудово демонструє тонкий взаємозв’язок між часами, суспільно-історичними та естетичними епохами.

Читати давніх поетів

Читати давніх поетів,

Залишати право за собою бути поруч.

Читати талановитих забутих,

Наближатися до них.

Та найбільший привілей – заздрити їм без каменя за пазухою,

Заздрити не тільки їм,

Заздрити собі самому,

Що можеш із ними поспілкуватись.

Ми вчилися в старих поетів,

Ми вчимося в поетів ще ненароджених

І залишаємось водночас як попереду так і позаду,

А вони – посеред нас.

Так створюється атмосфера гармонії

І той священик, що перебирає чотки, – вірить нам.

Хто читає, той пише.

Хто пише, той читає.

Прочитане – написане.

Стелить шлях свій до тих незнайомих місць,

Об які раняться неофіти.

“Ось ця взаємопов’язаність ідей, людей, що творять чи поезію, чи прозу, чи є художниками чи музиканками, ця тісна взаємопов’язаність мені видається як найкраще визначає обличчя саме шістдесятих років”

Водночас літературознавиця застерігає нас від помилок, які часто переслідують тих, хто хоче якнайкраще зрозуміти літературний процес тієї чи іншої епохи:

“Література – це є живий організм, який не можна вивчати періодами, окремими фактами або винятково творчістю якогось одного автора. Вони всі співіснують в одному часі, вони взаємодіють між собою так само, як у рамках різних епох взаємодіє з іншими епохами творчість кожного окремо автора”

Вона зазначила, що українська література феноменальна і тими білими плямами, прогалинами, які ми в прискореному темпі заповнюємо, а на їхньому місці з’являються нові імена, які ми по-новому відкриваємо і з’ясовуємо для себе їхнє місце в культурі та мистецтві загалом.

Наприклад, відтинок 60-х років це час дуже цінної та бурхливої взаємодії. Так, Максим Рильський та Павло Тичина, які починали свій поетичний шлях ще на початку 20 століття, видавши перші збірки у 1910 та 1918 році відповідно, хоч за часовими рамками не належать до покоління шістдесятників (митців, що народилися в період між 1928 та 1940-1947 роками), активно писали у 60-ті, тож ми асоціюємо їх і з цим періодом також. Це також частина парадоксів української літератури: для молодого покоління авторів, наймолодших, які прийшли в літературу у 60-х, важливими постатями та естетичними орієнтирами були саме ці поети, проте у іншій своїй “версії”, не радянській, а початку 20-х.

“Література – це завжди по суті своїй бунт одного покоління на противагу іншому”

Для розуміння та трактування цього контексту Світлана Дмитрівна звернулася до Володимира Даниленка та його книжки “Лісоруб у пустелі”, у якій науковець розглядає концепцію поколінь та їхні спільні характеристики. Вважається, що покоління змінюють одне одного кожні 20 років і, за Хосе Ортегою-і-Гассетом, уособлюють зрілість своєї епохи. Дослідник наголошує і на тому, що представники одного покоління мають спільний набір цінностей, моду, особливу мову та етапи біографії і на основі цих факторів виробили власну самосвідомість.

Разом із Світланою Дмитрівною ми розглянули і загальну класифікацію поколінь 20 століття. Перше літературне покоління у 20 столітті це покоління саме Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, тобто письменників, народжених між 1889 – 1907 роками і які увійшли в літературу у 1910-1920 роках. До покоління 30-х років ж зараховують письменників, що народилися між 1901–1913 роками (Леонід Первомайський, Андрій Малишко та інші). Це митці, що застали початок сталінських репресій, Розстріляне Відродження. Покоління 40-50 років, це здебільшого письменники, що змогли вижити в час війни та повоєнної відбудови. Зазвичай до них зараховують діаспорних письменників.

Імена багатьох згаданих ми побачимо далі, коли вони друкуватимуть свої нові збірки та активно працюватимуть вже в 60-х. З цієї причини науковиця вказала на потребу дивитися ширше на ці культурно історичні події, адже покоління 60-х років це не завжди шістдесятники і навпаки. Те ж стосується і покоління, яке називають постшістдесятниками, адже тоді вже змінився час, вони не були продовжувачами традиції попереднього покоління, були поза ідеологією, шукали себе в площині форми, білих віршів. Їм іноді навіть приписувати деяку асоціальність та відстороненість від реальності. Але найголовніше – вони змогли вийти зі своєю книгою до читача та проявити себе в повній мірі лише у 80-90-х.

Світлана Дмитрівна нагадала нам і про те, наскільки 60-ті роки були феноменальними для західного світу. Це час появи поп-культури, молодіжного руху хіпі, зміни жанрів музики, різноманітних студентських революцій, які намагалися докорінно змінити тогочасне суспільство. Саме наймолодше покоління визначало той час, а культура та чи не найбільшою мірою поезія стала новим засобом спілкування, адже відгукувалася на явища часу першою.

Саме тоді з’явилися праці, які визначили обличчя західного інтелектуального світу, створили нові методологічні напрямки у науці: “Міфології” Ролана Барта (1957), “Структурна антропологія” Клода Леві-Строса (1958), “Історія безумства” Мішеля Фуко та інші.

Хоч, як зазначає дослідниця, ці явища досить довго були лише далеким відгомоном свободи, а твори, про які захоплено продовжують говорити і досі, непрочитаними, за своєю суттю українське шістдесятництво було дуже близьким до західного інтелектуалізму з його культом індивідуальної незалежності та спротиву системі.

Вона наголошує і на тому, що коли ми говоримо про цей період нерідко бачимо крайнощі: суспільно-історичні явища часто пов’язують з творчістю поетів цього періоду, легко узагальнюючи те, про що писав кожен із них. Ні в якому разі не варто забувати про те, яку важливу роль відігравала в той час культура. Пристрасті та енергія, що вирувала в середовищі митців з різних сфер, створювала особливу атмосферу творчості. Присутність митців іншого, покоління 20-х років, митців, що вижили, зробила можливим продовження їхнього зв’язку з новим поколінням, діалогу та спільних, хоч і переосмислених ідеалів. Поруч із молоддю стояли класики, лідери завдяки та всупереч яким вони могли шукати нові сенси у часі, який ніби намагався уніфікувати всіх та диктував писати “поезію на задану тему”.

Світлана Дмитрівна розповідає, як, наприклад, молодий Дмитро Павличко захоплювався у 50-х роках творчістю Максима Рильського, а натомість сам Рильський спостерігав на сторінках газети “Вечірній Київ” за публікаціями молодих поетів і також друкував свої роздуми про поезію. Згодом також виходять друком кілька його нових збірок, він ніби повертається до самого себе, природи, філософського бачення мінливого та, на жаль, вже “не його” світу. Цей період дослідники творчості Максима Рильського називають “Третім цвітінням”. Водночас із тим він встиг застати те, як на його очах вже почало відбуватися цькування молодих авторів.

У зв’язку із цим Світлана Кирилюк нагадала слухачам про важливість розуміння того, наскільки стрімко насправді закінчилася так звана “хрущовська відлига”. З приходом у 1964 році до влади Брежнєва стрімко почалися репресії, тож речі, які ще можна було друкувати у нетривалий період протягом 1961-1963 років, необхідно було заховати глибоко у шухляду, щоб залишитися живим.

В цьому контексті ми говорили і про Володимира Сосюру, чий шлях як поета також починався ще у 20-х. Шістдесяті роки були для нього періодом активної творчості. Коли помер Сталін, він був врятований, адже незадовго до того почався новий шквал критики автора за вірш “Любіть Україну” та хвиля обвинувачень у “буржуазному націоналізмі”. Іронічно, що від цього не рятувала навіть присуджена поетові у 1948 році “Сталінська премія”. Володимир Сосюра 60-х років – це лірик, який повертається до молодечих основ. Він все ж не зможе себе вповні реалізувати за короткий проміжок часу відносної свободи, проте намагався його використати повною мірою. Він дописує свої поеми, хоч частину творів все таки не дозволяють друкувати. На думку Світлани Дмитрівни, його місія в цьому часі дуже важлива, адже в цей період він повсякчас намагався шукати нові символи, метафори, виробити новий спосіб мовлення про поезію. У його випадку ми можемо помітити як творчість саме молодого покоління впливає на старше, як він, натхненний новими віяннями, трансформує її у більш довершені форми завдяки досвідченості та майстерності.

У свою чергу Павло Тичина, людина дуже обережна та боязка, що пережила вже нову хвилю репресій, так званий “Перший покіс”, коли йому пропонували критикувати молодих поетів, категорично відмовився, адже не бажав рубати їм крила. Сам ж він ніби розривався між постійним страхом, тривогою та бажанням творити. Світлана Дмитрівна зазначає, що він виробив особливий підхід на межі з хитрістю, тонко вплітаючи у ніби невинний для влади вірш їдкі метафори та алюзії на сучасну йому дійсність. Вона також пригадала, як під час відвідування музею-квартири Павла Тичини у Києві, у неї виникло дивовижне відчуття того, що, якщо прислухатися до руху у коридорах, як це часто робив у нападах паніки і сам Павло Григорович, справді можна почути луну від кроків важких чоботів та шепіт людей, що стають коло дверей і думають, чи їм зайти до квартири, чи піти далі…

“В серці у моїм…”

[...] Якщо я десь не оспівав калину,

якщо у вірш не ввів весняну цвіть,

мені не ставте, друзі, у провину,

ви, критики, в докорах не кипіть.

Не можу про калину я співати,

коли ще в світі – стільки чорноти,

коли поетів за чавунні грати

фашистські запроторують кати [...]

Відомо, що в цьому ж домі, на кілька поверхів вище жив і Микола Бажан. Унікальна постать в українській культурі кожного періоду та мистецького напряму. Світлана Кирилюк зазначає, що його унікальність полягає і в тому, що він зумів не тільки вижити, а й, за Юрієм Лавріненком, ходити “у білих сенаторських штанях”. Він був людиною, яка завжди мала владу. Про причину такої “обраності” будували безліч теорій, зокрема відзначали його майстерний переклад “Витязя в тигровій шкурі” Шота Руставелі. У шістдесятих дуже своєрідно виявив себе – взявся за створення “Української радянської енциклопедії” зробив це справою життя. Він також повертається до своєї ранньої творчості, зокрема мотивів “Гофманової ночі”. Так, у 1957 році він публікує цикл “Міцкевич в Одесі”, у 1961-му збірку “Італійські зустрічі”, у яких звертається до пошуків нових форм так метафор, трансформуючи ті, що були характерні для його творчості 20-х років.

У 1965 році, коли вже дихали в спину нові суди над митцями, у своїй збірці “Політ крізь бурю” Микола Бажан актуалізував тему репресій 30-х років, за що також був розкритикований, не в останню чергу через те, що у збірці помітна певна роздвоєність душі поета та думка про те, як багато віддали більшість із них за можливість писати і не бути вбитими.

Тему того, наскільки важливо у час небезпеки залишатися собою та не зраджувати власним ідеалам, порушує і Леонід Первомайський. У 1968 році він видав збірку “Уроки поезії”, яка вирізняється своїми ідеями, адже поет відходить від популярних тоді тем і повертається до того, що завжди турбувало творчих людей – важливості свободи творчості у поезії, наповненості її життям, а не лише порожньою ідеологією та пафосом. Цю тему продовжують і дві його наступні збірки – “Древо пізнання” (1971) та “Вчора і завтра” (1974), що разом із “Уроками поезії” були об’єднані у збірку – “Сузір’я ліри”.

В словах є кров.

Вони живуть, слова.

Твоє життя – не вигадана повість.

Не вбити пам’ять.

І вона жива, І поруч з нею не вмирає совість.

Якщо і помилявся ти колись,

І мертве серце било в мертві груди,

Тепер прийшов останній суд – молись!

Ні пільги, ні пробачення не буде

Світлана Дмитрівна зазначила, що ці мотиви згодом ми також бачимо, наприклад, у Дмитра Павличка у його циклі “Львівські сонети”, де також звучить критика “хайживістських” ямбів та дифірамбів “отум, що тупістю і дурістю надуті!”…

На її думку, 60-ті також були часом, коли поет опинився в ситуації, у якій повернення до “справжньої” поезії відчувалося як повернення до сфери, у якій він може виявити себе та бути собою. Саме поезія стала хоч і ненадовго для багатьох з них “безпечним” та знайомим місцем. Це стало одним із визначальних факторів того, чому згодом настільки зростає довіра до поетів, на їхню думку зважають, з нею рахуються.

Наприклад, так постать Андрія Малишка важлива для становлення молодих поетів 60-х років. У 1962 році ректор Львівського університету Євген Лазаренко запросив його читати лекцію з Історії української культури. Його виступ так сколихнув мистецьке середовище, налякане процесами над студентами (у Львові значно меншою мірою була помітна Хрущовська відлига), що на нього посипався шквал звинувачень та заборон. Та на противагу цьому, у поезії Андрій Малишко ніби по-новому народжується в цей час, звільняється від стереотипів. Так, науковиця звернула нашу увагу на прості характери його героїв, на нові жанри та композиційні форми, які Малишко вводить в поезію як цікавий експериментатор.

Дмитро Павличко, наприклад, також в той час експерементує з формою. Він перш за все постає поетом, який звертається до громадянської та інтимної лірики. Він прийшов в українську поезію ще у 50-х та мусив, як і багато інших, віддавати “данину” на користь своєї літературної кар’єри, тим самим вберігаючи себе та родину у безпеці. Збірка “Гранослов” (1959), у якій багато різноманітних сонетів, на думку Світлани Кирилюк, це своєрідна данина часу, коли відверто говорити про свої внутрішні почуття видавалося маломожливим. Таким чином Павличко ніби огранює свою позицію як поета, обираючи як орієнтир Максима Рильського, якому і присвячена збірка.

Ліна Костенко, почала свій поетичний шлях, як і Павличко в 50-х. Перша її збірка “Каміння землі” вийшла друком у 1957 році, згодом була видана збірка “Вітрила”. Безпосередньо у 60-х вийшла лише збірка “Мандрівки серця”. Їй дала назву вміщена тут казка-поема, за якою було приховано багато алюзій на радянський час. Світлана Кирилюк відзначає, що в своїй поезії цього періоду Ліна Костенко демонструє філософську заглибленість та афористичність, що надовго стане визначальною рисою поезії авторки. Після цього настали довгі 16 років мовчання, коли вона не могла нічого видавати.

Натомість Іван Драч у своїй поезії експерементує від початку. На сторінках “Літературної газети” він дебютує поемою “Ніж у сонці” (1961), символи якої стануть визначальними для цілої епохи. Головна риса поезії Івана Драча, наголошує лекторка, це спроба подолати межі жанру. Наприклад, у збірці “Балади буднів” (1967), він перетворює ліро-епічний жанр балади, яка зазвичай оспівує подвиги героїв, в такий, що можна пристосувати і для оповіді про звичайні побутові клопоти, які, здавалось би, не піддаються поетизації.

Він, та всі хто прийшов разом із ним привносили щось своє. В якийсь момент, ближче до кінця 60-х кожен змушений був остаточно визначитись, що для нього значить поезія.

Василь Стус через свою позицію та виголошену промову у 1965 році на прем’єрі “Тіней забутих предків” не міг друкуватися. Світлана Дмитрівна звернула нашу увагу на поезії того періоду, коли цієї заборони ще не існувало, 1959-1961 роки, адже вони нам дають образ дуже заглибленого у себе автора, митця-філософа, експериментатора.

Василь Симоненко також транслює переключення у площину “Я” конкретної людини – автора або ж окремих героїв його поезій. Це портретні картини з увагою до буденного та людського. Саме ця лінія, яка найбільш характерна для Симоненка, на думку Світлани Кирилюк, демонструє те, як українська поезія поступово виборсувалася з того радянського пафосу, який “налип” на неї. Це все створювало дуже органічну, повноцінну атмосферу для творчості.

Перша збірка “Соло на Сольфі” Ірини Жиленко, зазначає науковиця, може слугувати квінтесенцією цього явища. Її поезія стосувалася всього того, що є поруч з нею та за вікном, вона пронизана музикою буденних речей з елементами фантасмагоричності.

Світлана Дмитрівна пригадала і деякі характерні та яскраві деталі творчості й інших поетів шістдесятників.

У 1962 році Микола Вінграновський на сторінках “Літературної газети” друкує свою збірку “Атомні прелюди”. Найвідомішим віршем із неї став вірш “Пророк” – своєрідний діалог ліричного суб’єкта зі своїм альтер-его, або ж внутрішній діалог поета зі самим собою, у якому герой кається та визнає свої провини. Це спроба подивитися на себе збоку та водночас лаконічний портрет часу.

Збірка Івана Світличного “Ґратовані сонети” (1977) вийшла друком за кордоном у видавництві “Сучасність”. Естет, театрознавець об’єднав навколо себе покоління молодих поетів, надавши їм ідею самосвідомості. Збирав їхні твори, записував голоси на магнітофон.

Почули ми і про поезію Григорія Тименка, яку Іван Дзюба визначав, як таку, що могла змінити хід української поезії, а також про Зеновія Красівського, поета, який писав впродовж всього свого життя, був правозахисником та громадським діячем.

Так завдяки Світлані Дмитрівні, впродовж нашої розмови, ми обговорили творчість дуже багатьох поетів, добре відомих та менш знаних, дізналися нові подробиці про їхнє життя та шлях до поезії, краще зрозуміли специфіку цього бурхливого десятиліття, творчих пошуків та зв’язку між поколіннями, які великою мірою стали визначальними для наступних поколінь.

Підготувала Теленько Катерина