11-04-2025

“«Птах у своєму гнізді»: творчість Івана Чендея”. Лекція Світлани Кирилюк

Продовжуючи серію зустрічей в рамках проєкту науковиці Світлани Кирилюк “Академічні години в Муніципальній”, гості нашої бібліотеки мали нагоду послухати ще одну цікаву лекцію – “«Птах у своєму гнізді»: творчість Івана Чендея”. Як вдячна учениця Анатолія Добрянського вона продовжує його справу та розповідає студентам про історію української літератури 60-90 років ХХ століття та авторів, про яких ми, можливо, говоримо сьогодні менше, але чия творчість заслуговує на нашу увагу.

Для початку, Світлана Дмитрівна поділилася спостереженням, що, на жаль, у літературній спільноті не так часто згадують про цього надзвичайно талановитого автора і нерідко доводиться нагадувати, хто це, пригадуючи фільм “Тіні забутих предків”, де він виступив співавтором сценарію. Саме тому ми почали нашу розмову із біографії Івана Чендея, того, як він прийшов в українську літературу та у якому часі жив.

Іван Чендей прожив порівняно довге життя, застав часи вже незалежної України, був учасником багатьох подій і навіть отримав Державну (тепер Національну) премію імені Тараса Григоровича Шевченка (1994 рік) в галузі прозової літератури за книгу «Калина під снігом» та повість «Іван».

Багато деталей свого життя він описав в щоденнику та нотатках. Те особисте, що не можна було публікувати або й висловлювати вголос, залишалося на папері…Світлана Дмитрівна наголосила, що в мережі та в тому невеликому списку джерел, які нам доступні, ми можемо знайти доволі мало відомостей про письменника, до того ж вони дуже загальні та епізодичні, що робить збережені записи дуже важливими для сучасних читачів та дослідників. Також дуже багато унікальних відомостей можна дізнатися з листів, тому ми щиро дякуємо професорці за подаровану для бібліотеки книгу “Чендей І. Листування з київськими критиками”.

Тож, Іван Чендей народився 20 травня 1922 року в селі Дубове на Тячівщині в селянській родині, прожив більшу частину свого життя в Ужгороді. Із Закарпаттям пов’язана його життєва і творча доля. Все своє життя він писав про земляків, про село так, як його бачив і відчував. Разом із тим, як зазначає науковиця, часи його дорослішання та формування його особистості були доволі тривожними, оскільки розвивати українське в регіоні, що переходив від однієї держави до іншої, було справою не з легких. Талановиту молодь гімназії у Хусті навколо себе згуртував вчений-фольклорист Петро Лінгур, що надихнуло юного Івана продовжувати творити. Попри вагання він все ж таки вступив на філологічний факультет до Ужгородського університету, що дало йому нові знання про українську літературну мову та усвідомлення себе. Згодом Іван Чендей вступає до Літературного Інституту імені Горького (1960-1962 рр.). Світлана Дмитрівна зазначає, що це був дуже продуктивний для нього час, адже він познайомився з різноманітними явищами культури, відвідував музеї, виставки, вистави.

“[...] Роки минули швидко, молодість небагато дала мені доріг для того, щоб справді високо піднятися на щаблі культури. Сім класів народної школи в Дубовім – рідному селі, 8 класів гімназії, 5 років заочного навчання в Ужгородському державному університеті, нарешті – шестимісячні курси журналістики при Республіканській школі КПУ в Харкові 1946 року – ось шлях школи, яким я пройшов. Це багато і дуже мало! Зараз я відчув гостру необхідність повчитися, освіжити свої знання, збагатитися новими враженнями, тобто – розширити свої горизонти для того, щоб більше і дальше побачити”

Професорка зазначила, що вже на момент цього щоденникового запису (вересень 1960 року) бачить в нього впевненого у собі молодого письменника, який з роками не лише не втратив, а й укріпив свою проукраїнську позицію щодо правдивого показу українських селян, їхнього минулого, сучасного, справжнього.

Він дуже молодим став відповідальним секретарем Закарпатської організації Спілки Письменників України. Іронічно, щол разом із цією роботою він мусив виконувати і зовсім не письменницькі обов’язки на посаді старшого інженера групи науково-технічної інформації облсільгосптехніки. Світлана Дмитрівна пояснює цей факт з огляду на реалії того часу, в якому, щоб не бути засудженим за “тунеядство”, доводилося йти на компроміси із собою.

У 1953 році 15 листопада у щоденнику він згадує про довгу розмову із Анатолієм Слісаренком, який запропонував йому низку важливих деталей до новели, яку Іван Чендей задумував давно і написав за 10 хвилин. Відомий кінорежисер дав йому важливі настанови стосовно роботи письменника із власним твором, його цілісністю та тим, як уникнути хаотичності навіть тоді, коли здається, що твір досконалий. Так, твір дав назву першій збірці новел Івана Чендея “Чайки летять на схід”, яка побачила світ у 1955 році. На думку Світлани Дмитрівни, письменник дебютував майстром, у якого вже була планка того, якою повинна бути українська проза.

Невдовзі після дебюту у нього виникає задум написати роман, у якому покаже багатогранність життя локальних персонажів. Таким для Івана Чендея став роман “Птахи залишають гнізда”. Він відчуває силу в собі, впевнений, що зможе його написати. Перші записи в щоденнику про “великий твір” з’являються 16 серпня 1957 року і спочатку він дає йому умовну назву “Сонячне горно”.

25 вересня 1960 рік він зазначає, що змінив назву “великого літературного полотна” на “Дні весняних заморозків”. У 1962 році робота над романом переривається роботою над кіносценарієм “Тіней забутих предків” Сергія Параджанова. Світлана Кирилюк, вважає, що Іван Чендей вніс своє, особливе бачення гір в їхній красі та суворості в кінострічці, що робить її такою впізнаваною.

У вересні 1962 році він повертається до роботи, передруковує текст роману та з сумом прощається з героями: “Радісно, що робота завершена велика, що попереду нові образи, нові герої, нові зустрічі. Боляче, бо на певний час я розлучаюся з Пригарами – я їх полюбив, вони стали моїми, і нині не знаю, коли до них прийду знову”. Цей роман демонструє трагедію людей, що десятиліттями плекали рідне обійстя, але їх змушують його покинути, адже поруч починають будувати електростанцію. Професорка наголошує, що саме в особі Івана Чендея українська література отримала яскраві зразки якісної сільської прози, яка розкривала драму життя села.

Зрештою цей роман став помітним явищем у літературі, проте не так, як того хотів сам автор. Твір має “персональну справу” (1967-1968 рр.), адже був нещадно розгромлений радянськими критиками, адже показувати такі неприємні для влади реалії було заборонено. Документи цієї масштабної справи вміщені в книзі, яку Світлана Дмитрівна також подарувала нашій бібліотеці – “Персональна справа Івана Чендея №18257: Том І. Історія роману «Птахи полишають гнізда…»”.

1968 рік додав письменникові нових випробувань: на початку року він трагічно втратив сина, його на 9 років позбавили роботи, фактично не друкували творів, він став своєрідною персоною non-grata. Попри все у 1969 році вийшла нова книга Івана Чендея “Березневий сніг”, він пише “[...] Хвала небесним і земним силам, волею і зусиллям яких книгу було у світ випущено!”.

Та нова сторінка творчості почалася черговою хвилею заборон книги, а особливо повісті “Іван”, вміщеної в ній, адже Іван Чендей в негативному світлі показує радянську владу на селі та конфлікт Івана Каламаря, представника цієї влади та священника Стаха, який уособлює християнську мораль.

«Рейвах довкола “Березневого снігу” зчинено вже, і його буде немало! Знаю це добре. Та цікаво тільки одне: чим пояснити великий інтерес до книги у читача? Чим пояснити, що проста тітка у Дубовім готова заплатити за книгу 3-5 крб., аби лишень її дістати? Чим пояснити той факт, що після критики книги величезна кількість читачів потяглася в крамницю з бажанням книгу купити? […] Як пояснити зливу дзвінків по телефону, де тебе підбадьорюють, втішають, заспокоюють, називаючи мерзотниками не лише авторів статейки-каліки, але й організаторів її, кампанії в цілому?»

Після Генерального погрому у 1972 з'являється стаття Миколи Шамоли “За конкретне історичне зображення життя в літературі”, яка ставила письменника у жорсткі рамки “правди” комуністичного життя. Та навіть у 70-х роках Іван Чендей працює над новими творами, зокрема романом “Колиска” та новелами. Світлана Дмитрівна зазначає, що для багатьох він був людиною, яка не боялася поставити себе в незручне становище, сказати правду і критикувати ідеологію, що нависла над митцями в кожній сфері життя. Це був не його час, проте він себе у ньому самоствердив.

Для нього новели значили дуже багато, він вважав, що без хорошої новели неможливо написати хорошого роману. Тож наприкінці заходу Світлана Дмитрівна зачитала уривки з деяких новел Івана Чендея та порадила їх всім, хто хоче зрозуміти цей жанр, а, можливо, працювати в цьому жанрі самостійно.

Також науковиця наголосила, що великою мірою до видання літературної спадщини Івана Чендея, його спогадів та спогадів про нього, щоденників долучилася родина письменника. Власне ініціатива згуртувати навколо себе коло людей, по-справжньому зацікавлених творчістю батька, належить його доньці Марії. Станом на сьогодні діє і щорічний “Всеукраїнський конкурс малої прози імені Івана Чендея”, на який всі охочі можуть посилати художні твори та сценарії.

На лекції були присутні студенти філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича та студенти першого курсу педагогічного фахового коледжу ЧНУн ім. Ю. Федьковича (викладач Ткачук М. В.), викладачі університету та небайдужі зацікавлені чернівчани.

Підготувала Теленько Катерина