02-05-2025

"Інтелектуальне життя Чернівців продовжується...": зустріч з письменницею Іванною Стеф'юк

Зовсім нещодавно ми відновили в нашій бібліотеці зустрічі в рамках проєкту Ігоря Буркута “Інтелектуальне життя Чернівців продовжується…”, які люб’язно погодилися модерувати науковець, політолог Сергій Гакман та тележурналістка Олеся Жук. Відгук аудиторії говорить сам про себе: всі були настільки захоплені першою розмовою-інтерв’ю, що й не помітили, як швидко пролетіли декілька годин. Цього разу гостею зустрічі погодилася стати письменниця, літературознавиця та етнографиня, кураторка дослідницького проєкту Буковинського центру культури і мистецтв “Спадщина”, що займається нематеріальною культурною спадщиною, - Іванна Стеф’юк.
 
“Ця зала пам’ятає дуже багато моїх конспектів, виписок, підготовок. В певному науковому сенсі це моє «місце сили»” 
 
Письменниця почала розмову із дуже важливої теми – вчительства та наставництва, яке з часом може змінювати не тільки характер людини, а й сформувати в ній особливу ментальність дослідника.
 
“Нашими вчителями є не тільки ті люди, до яких ми ходили на уроки, на пари. Я маю щастя на вчителів. Моїм вчителем, який скеровував мене аж до написання дисертації про творчість Марка Черемшини є професор Мельничук. В етнографічному ключі моїм вчителем є пан Микола Шкрібляк. [...] Кожен із нас має своє світло, яким він буде ділитися або ні. І все залежить від того, чи це світло в нас не загасили і чи не перекроїли нас під свої лекала”
 
Що цікаво, з  паном Миколою Шкрібляком пані Іванна познайомилась ближче саме в нашій бібліотеці на зустрічі “Кайндль – завжди привід для інтелектуального діалогу”. 
 
Олеся Жук наголосила на тому, що захоплюється тим, як науковиця не тільки самостійно досліджує етнографію Буковини і не тільки, а й шукає людей, які глибоко бережуть звичаї і традиції, допомагає робити їх видимими. Так, наприклад, Іванна Стеф’юк розповіла про зустріч із Марією Кермач, яка одного дня завітала до її кабінету і принесла із собою деякі рукописи. Вона з перших сторінок зрозуміла, що написане – правдивий та “непричесаний” голос гуцульського діалекту, традицій, уявлень людини про добро і зло та моральні цінності. Це мандрівка довжиною в життя. Тому, на думку пані Іванни, ми мусимо розглядати діалект не лише в ракурсі історії української мови чи стилістики, а й етнографії, адже він, як і стародавні ремесла, вимагає особливих знань, які передаються з покоління в покоління. 
 
Сергій Гакман в свою чергу пригадав, що познайомився з пані Іванною приблизно 9 років тому на поетичному вечорі, де вона читала власні вірші, які його щиро приголомшили своєю дорослістю. 
 
 
Сергій Гакман: Шлях від філології до етнографії виник вже згодом та був свідомим вибором, чи все ж це відбувалося спонтанно і нашаровувалося одне на одне природнім шляхом?
 
Це мої заводські налаштування. Чому? Бо я гуцулка. Моя бабуся, коли зрозуміла, що у неї не найспокійніша у світі внучка, дуже цікаво мене вкладала спати. У неї був театральний голос, вона грала в театрі, знала напам’ять Марка Черемшину. Оповідань зо 20 точно знала. Вона мені їх читала фактично як мантру, це я дуже добре пам’ятаю.
 
Вже в університеті, науковиця настільки захопилася творчістю письменника, що навіть два розділи вже кандидатської дисертації присвятила її багатому етнографічному коду. Вона наголосила, що для неї дослідження культури це і про змогу побачити себе зсередини панорамно, адже кожен з нас такий, яким він є зараз і через те, у якому просторі ми зростали, що нас оточувало. Мама письменниці гуцулка-горянка, батько з румунської родини, вона – наполовину буковинка, тому їй однаково цікаво досліджувати як буковинську гуцульщину, так і румунську та бессарабську культури. 
 
Етнографія не відпускає її і в художній літературі. Іванна Стеф’юк розповіла, що робила спроби писати історії ще з дитинства, намагалася створювати містичні сюжети, в які були б вплетені народні традиції. Вважає, що чогось дійсно якісного не вдавалося аж допоки вона не поїхала у свою першу етнографічну експедицію за збором унікальних звичаїв. 
 
Леся Жук поцікавилася, за яким принципом дослідниця обирає маршрут подібних експедицій та як це відбувається. 
 
Дослідниця зазначила, що іноді вони відбуваються за чітким планом та згідно зі систематизацією пам’яток і традицій. Найчастіше обирає контрастні села, щоб простежити чіткі відмінності. Іронізує, що так мало би бути загалом, проте інколи трапляються і курйозні випадки в незапланованих місцях. Розповіла, як одного разу поїхала в село Драчинці за дослідженням родинної обрядовості, а опинилася в ромській родині на дослідженні поминальної обрядовості, адже поруч, в домі сусідки респондентки, саме проходив похорон. Так, вона дізналася багато нового про обряд прощання з тілом у ромський традиції.
 
Наприклад, в гуцульській традиції існують обряди ігор-переодягання, карнавалу, залякування чи навпаки розповіді комічних історій в цей день. В їхній основі лежить два механізми переключення уваги людини – сміх та страх. Таким чином людина потроху відволікається від горя та забуває про смерть нехай і на маленьку мить. У ромському обряді пані Іванна спостерегла подібне: під час прощання з небіжчиком родичі грають у карти та згадують найсвітліші або найсмішніші моменти з життя померлого “під носом” у смерті. Після цих обрядів, звісно, йде сумний, величавий поминальний чин, який більше зроблений для живих, для рідних, для відчуття зримого зв’язку, адже померлому вже не потрібні матеріальні речі. “Здається, що ці обряди вони не про смерть, вони про життя”, – зазначає дослідниця. Етнографія, на її погляд, в якийсь момент перетворюється у стихію, яка веде людину і ніби знає, що їй потрібно саме зараз. 
 
“Виявляється суголосся між нами всіма дуже багато. Можливо, це навіть один з найкращих способів єдності, розуміння – більше дізнатися один про одного. Можливо, менше було б якихось упереджень, стереотипів, шовіністичних анекдотів” 
 
Сергій Гакман: як Ви поєднуєте такий насичений графік поїздок, дослідницьку та письменницьку роботу. Це боротьба чи дисципліна?
 
Боротьба доволі нецікава, аж до банального. Я встаю о 4-й вдосвіта, годинку читаю, після того, якщо в мене свіжа голова, я можу до 7-ї писати щось художнє, а далі чемно чимчикую на роботу, чи в експедицію, чи в бібліотеку, але день у мене зайнятий роботою. Ввечері до мене муза не прилітає.
 
Леся Жук: А над якими цікавинками ви зараз працюєте і чого нам чекати незабаром?
 
Я трохи забобонна людина, то я не відкрию теми, над якими я зараз працюю. Чому? Бо я коли щось проговорю, я можу цим перегоріти. Коли я перегорю, я страшенно ледача і вже цього не роблю. 
 
Леся Жук: Тоді про надбання, які вже зреалізовані. 
 
Наш колектив (проєкту “Спадщина” – авт. ) це дослідники. Я курую проєктом в цифровому форматі, але я його не вигадала. До того, як я прийшла в центр, він уже багато років існував, але не мав онлайн формату. Нашим науковим керівником є Микола Шкрібляк і таким в усіх сенсах “смачним” бестселером є його книжка “Смаки Буковини”. Це гастрономічний путівник з нарисами, які показують всю Буковину. З нами співпрацює Ольга Меленчук-Бурдега, яка досліджує і повертає імена тих фольклористів-етнографів, які з певних цензурних міркувань в радянський час були непоправно забуті. Інколи їй доводиться збирати інформацію ледь чи не по крупинках. Ми маємо співпрацю з Академією наук. Це проєкт, який стосується національних спільнот нашого краю “Гроно екзотичне”. Кожна лекція присвячена певній культурі і її діалогу з Україною”. 
 
Також Іванна Стеф’юк розповіла про книги, які досліджують місцеві традиції, етнографічний та літературний портрет українців, онлайн лекції та подкасти, які стали особливо популярними в період локдауну, та у яких вона виступила куратором та співавторкою. 
 
Сергій Гакман: Як Вам вдається так успішно популяризувати ці речі, адже дуже часто навіть дуже впливові  дослідники забувають про це і залишають свої надбання в межах кабінету та закритого кола зацікавлених  осіб?
 
Пані Іванна зізналася, що дуже відкрита до пропозицій та прохань людей, які дійсно хочуть дізнатися щось нове. Саме тому навіть плани на найближчий тиждень можуть бути мінливими, адже вона моментально вписує у свій напружений графік нову лекцію чи подію. Часом, інформація, яку прочитала десь раніше, настільки її переповнює, що вона просто фізично не може не поділитися нею з іншими. 
 
Ми обговорили і книгу пані Іванни “Місце сили”, адже зовсім нещодавно вийшов друком її новий наклад. 
 
Леся Жук: Чим є місце сили для Вас?
 
Місце сили в такому енергетичному, географічному сенсі це місце, побувши в якому, вам стає добре. Для когось це туристичне поняття. Для когось місце сили це дім, для когось церква. Для мене це мабуть все в комплексі. Важко назвати експедицію мандрами, тому що людині платять не за те, що вона мандрує, але якщо вона насолоджується процесом і повертається з експедиції іншою, то це в якомусь сенсі теж мандри. Місцем сили є вся Україна, куди я не приїду. І так не тільки для мене, а для кожного, хто знаходить себе у цих звичаях, для них місцем сили є те, звідки вони. 
 
В книзі надзвичайно багато відомостей для дослідників, в ній чудово поєднаний науковий підхід та тонке психологічне бачення персонажів, що передають давні традиції: це і Різдво за будь-яких обставин, і опільський обряд хліба із романтичною назвою “Доля”, і сакральні елементи маланкарської традиції, і традиції в умовах заборони і багато чого іншого. Книгу "Місце сили" письменниця подарувала нашій бібліотеці, за що ми їй дуже вдячні. 
 
“Молодшою сестричкою” цієї книги стане продовження книги есеїв під назвою “Жива традиція”. 
 
Іванна Стеф’юк розповіла і про містичну історію того, як зовсім несподівано та підсвідомо їй вдалося врятувати ілюстрації до майбутньої книги. Прокинувшись серед ночі перед черговою експедицією, вона інтуїтивно перенесла всі фото з телефону на електронні носії, про всяк випадок. Буквально за кілька годин після цього у неї згорів телефон, з якого неможливо було відновити інформацію. 
 
Леся Жук: Як ви знаходите містичні сюжети, про які ми так багато сьогодні чули?
 
Вони самі мене знаходять. Була ситуація, коли я дуже затрималася на роботі в музеї. Я забула піти додому. Я бачу, що вже ніч глуха. В принципі це дуже мирне містечно, тобто навіть з моєю здатністю знаходити пригоди там їх знайти важко. Але все ж таки ніч глуха, думаю: “Треба таки йти”, закриваю музей і бачу таку картинку: навпроти нас пішохідний перехід, йде жінка навіть не по ньому, а просто собі йде вулицею з одного боку в інший. Сива, з каре, дуже гарна пані. Йде, як сновида, а в руці тримає ключ. І так подивилася на мене і питає: “О, це музей?, я відповідаю: “Так”, вона каже: “Боже, як добре, що в цьому часі є музеї!”. Так, ніби вона прийшла з іншого часу. І тоді вона, абсолютно нічого не питаючи, ловить мене за руки і починає розповідати свою історію. Розповіла і пішла. А я стою і розумію, що дуже люблю цей світ. 
 
А буває я про щось напишу і потім бачу це в дійсності. Я мабуть дві історії пам’ятаю. Перша – про повість “Близниця.  Там йдеться про двох сестер. Вона на реальній основі. Сестри були настільки схожі, що їхня мама, щоб не плутати, бо особливо незручно, коли мама не знає, котра де, одній вишила сорочку-рукав’їнку червону, іншій зелену. І коли власне одна з сестер померла, інша вишила сорочку, яка містила обидва кольори. Я приходжу на роботу, а на столі стоїть вербовецька рукав’їнка, якої я раніше не бачила, і саме червона з зеленим. 
 
Другий момент був теж буквально нещодавно. Мені довірили одну історію, яка має кримінальний компонент. Я пообіцяла, що зміню імена і про всяк випадок час, щоб це ні з ким не ототожнювали, і зроблю це у формі казки. І на злочин людину підштовхує в моєму уявленні єдиний вигаданий предмет – гуцульський капелюх, оббитий залізом. Залізних капелюхів я не бачила ніколи. І він, як тільки опиниться у когось на голові буде йому дурниці диктувати. Я опублікувала, приходжу на виставку “Вишиваний дивотвір” і бачу такий капелюх. Мені подобаються такі речі. 
 
Дякуємо пані Іванні за таку щиру та теплу зустріч, бо в цей вечір справді ніби зустрілися дві стихії, яким абсолютно комфортно разом – етнографія та література, які завжди йдуть поруч, як весняний квіт та вітер, що розносить його пахощі. 
 
 
 
Підготувала Теленько Катерина