34-та річниця Незалежності України

90-ті попри початкову хвилю ейфорії, зрештою стали справжнім викликом та естафетою з передачі різноманітних методів виживання. Пізніше нульові доволі вдало перетворювали послаблену новостворену державу на такий собі прихисток роскультури та тюремних правил, які все ж вдалося хоч ненадовго відкинути першому Майдану. А втім, вже в десятих, питання того, коли декілька сотень кілометрів квадратних української землі перетворяться на один із пунктів типового обміну “баш на баш”, знову повисло в повітрі. І миттєво впало, розбивши свою манію величі об хрещатинську бруківку. Вдруге, з різницею майже 10 років. Мені 3. Мені 13. Мені 23 і вже 4-й (11-й) рік в моїй країні триває повномасштабна війна з росією. Ми досі тут, досі виборюємо свою цілісність. 

Тарас Прохасько в есеї “То я…” (2013) писав: “[...] Європа – це тривання безлічі спроб, уроків, помилок та ініціатив. Недаремно її життєздатність пов’язана передовсім з химерним і незбагненним правом на персональний вибір, який врешті переходить із категорії права в категорію єдиного обов’язку”. 

З часу написання цих слів на початку Євромайдану ми пережили стільки падінь та сходжень в точки екстремумів, що подібний коктейль вибухової суміші зневіри і абсолютного тріумфу потрібно було б назвати якось по-особливому (дуже суперечливі спроби у деяких барів, звісно, були, але, на щастя, вони не зазнали в цьому успіху). 

 

До речі, про слова: за ці роки лексикон цивільного поновився такою безліччю нових, не завжди цензурних слів, що нам доведеться визначитись, що робити з ними потім. Хочеться вірити, що десь існує сховище для слів, що позначають біль, бруд, лють, гнів, страх, зневагу, безчестя. Хочеться вірити, що існуватиме покоління, яке називатиме слова, написані на стінах цих сховищ, непотрібними і безглуздими. Хочеться вірити, що паралельно із тим вони не будуть наївними пацифістами. Хочеться вірити, що на їхнє запитання: “Чим це було?” можна буде легко відповісти – минулим. 

 

Минулим, в якому ми продовжували говорити про себе та свій вибір. Проголошували свою самість та самостійність. В якому, як баласт, крок за кроком відкидали обмеження, стереотипи та багатовікові упередження про себе самих. Минулим, у якому ми дивували всіх у ті дні, коли все, що нам пророкували – неминуча загибель або російський триколор. 

 

“Бо ми взагалі в самісінькому центрі боротьби за людську гідність і проти Великого Брата” (Юрій Андрухович “1984.2014?”)

 

Звісно, ми абсолютно точно не зможемо стерти з пам’яті цю болісну третину сучасної історії та отямитись в іншому часопросторі (тут все ж можна позаздрити Нолану та його винахідливості), але ми вже точно не будемо такими, якими були, бо Незалежність це не тільки про нормативні документи, референдуми та нову владу, а й про остаточну перебудову свідомості, про ментальність та вільне майбутнє. 

 

Можливо, цей час важно назвати “нормальним”, адже все, що з нами відбувається сьогодні, здається, перебуває поза всяким розумінням здорового глузду. Та саме українці як нація продовжують творити нову реальність цього божевільного світу. Ми – вже давно переконливий прецедент титанічного спротиву, а не легка здобич для хижака. Завдяки ЗСУ, які продовжують виборювати кожен метр нашої території, віддаючи найцінніше – життя, завдяки волонтерам та бойовим медикам, завдяки митцям, що в різний спосіб продовжують говорити про війну, завдяки кожному, хто терпляче чекає миті, коли зможе вийняти зі сховку український стяг. Завдяки кожному з них – ми досі тут, досі виборюємо свою цілісність.