Дарунок від професора Володимира Качкана Добрій бібліотеці

 

Качкан В. Особистості – у творчій долі моїй. За пульсом щоденників. У 2-х кн. Кн. 1. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2025. – 524 с.

 

Качкан В. Особистості – у творчій долі моїй. За пульсом щоденників. У 2-х кн. Кн. 2. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2025. – 384 с.

 

 

До видання увійшли розвідки, студії та художньо-документальні есеї різних жанрів та щоденникові записи про визначних українських особистостей літературно-мистецького життя, які стрічалися на життєвій стежині автора і залишили свою часточку світла в його душі. Про кожного з присутніх на сторінках цього видання Володимир Атаназійович сказав високе і філігранне Слово, на яке вони безперечно заслуговують, і підняв їх на найвищий щабель… Всі імена в цьому переліку – направду знакові для кожного українця. Назвемо хоча б деякі: Ігор Білозір, Іван Гончар, Олесь Гончар, Ярема Гоян, Павло Загребельний, Іван та Михайло Мацялки, Тарас Мельничук, Дмитро Павличко, Федір Погребенник, Наталя Семанюк-Черемшина, Василь Скуратівський, Роман Смик, Роман Федорів, Валерій Шевчук…

 

Тішить, що в цьому переліку є й буковинці, які або народились тут або працювали в нашому місті і для них буковинська земля назавжди стала рідною.

В есеї „З криниці людської сутності” йдеться про відому українську письменницю – Ірину Вільде.

 

„Що одразу кидалось у вічі, коли І. Вільде приїжджала на села рідної Буковини, – це «безпосередній, невимушений, ніби ніколи й не виїжджала з села, контакт письменниці з людьми, – підтверджує Роман Іваничук. – Рівність розмови з партнером – дитина то чи поважна літня людина, тонка делікатність і, головне, увага і любов до співрозмовника, з якого, можливо, брала матеріал або ж скоріше – зіставляла колись видуманого героя, перевіряючи тепер його з життєвою моделлю”.

 

Про творчість І. Вільде сьогодні мовиться справді як про унікальне явище української класичної літератури. Вона, як зазначає Д. Павличко, ніби починає писати з того місця, де крапку поставила Ольга Кобилянська. Ті ж національні антагонізми, вишукані й незабутні жіночі типи, глибини життя й душі, але все це – з іншої перспективи, з позиції людини, що значно далі відійшла од своїх героїв, побачила новий світ і тому майже весело виносить вирок старому світу.

 

Для Ірини Вільде Буковина та Чернівці назавжди були рідними і дорогими, сюди вона поверталася при кожній нагоді і мріяла наприкінці життя цілковито повернутися жити. Тому дозволимо тут дещо розлогішу цитату про її творчість. У „Слові прощання” Роман Федорів написав: „[…] була вона глибинно мудрою і напрочуд простою, була наділена величезним талантом і водночас відзначалася рідкісною скромністю, уміла творити довершені, мовби карбовані свої писання, а на зустрічах із своїми читачами прагла не виділятися з-поміж них ні бесідою, ні одягом – була рівною серед рівних.

 

І була ця жінка чесною і гордою – вона знала про своє високе призначення на землі, усвідомлювала високу місію письменника, що мусить бути, що повинен бути голосом і сумлінням народу.

 

Люди припадають до її книжок, як до криниць, щоб збагатитися людськими долями, боріннями характерів, складною, повною трагедій і віри в краще майбутнє історії нашого краю”

 

А розвідку „Смерекова хата” автор присвятив нашому буковинському соловейкові – Павлу Дворському і його духовним витокам насамперед: „Десь з трьох – трьох з половиною років малого хлопчика Павлуню мати Вікторія вела за ручку до церкви, там вона співала і досі співає у хорі. Хлопченя забивалося у куток, але не зі страху, ні од того божественного хорального возвеличення людини, її духу, що і прославляли пісні, духовна та церковна музика.

 

Павлика зачаровувала позолота образів святих ген під куполами, довкільна краса усієї процесії – і він направду возвеличувався сам, духовно зростав.

 

Може, коли б усі шанувальники піснетворчого таланту Павла Дворського, а музикознавці тим більше проникли у таємниці його скромної біографії, його духовної скарбоньки, збагнули б, звідки почалася ота нерозривна ниточка такої ніжно-трепетної, сильної своєю здоровою морально-етичною й естетичною закодованістю, – нитка традиційної української мелодики, фольклорної епіки та незрівняного мелосу».

 

Досліджує він і джерела написання та виконання таких пісень як „Рідна мова”, „Місячна дорога”, „Стожари”, „Лілеї”, „У долі своя весна”, „Смерекова хата”, „Солов’їна пісня”, „Мама Марія”, „Батькова криниця”, „Живиця”, „Дві мелодії”, „Писанка”, „Золоте руно”, „Плотогони”, „Біла криниця”, „Відлітають лелеки”, „Музика весни”, які стали шлягерами української естрадної музики і гордістю української музичної культури.

 

У розвідці „Сяєво його музики” автор представив святкування у Києві „вечора  40-річчя пам’яті лицаря української пісні, композитора Володимира Івасюка”, на якому була присутня вся родина Івасюків.

 

„Він був дитям, сином гір. Бо коли учився музики у Києві, то рвався до верхів зелених, до Федьковичевої хати…По закінченні середньої школи він готувався стати медиком. Розум діяв у цьому напрямку, а душа…а в душі творилися пісні, виринали, немов прибитий заживо приморозками і віднесений на воду перший падолист – «Я піду в далекі гори», «Червона рута»…

 

Я нині уявляю собі Володимира Івасюка великим деревом. А у високі дерева б’ють блискавки, їх шарпають вітрища. А він стояв. Довго. І в кожній пісні ніс нам щось пророче”

 

Не обійшов увагою професор Качкан і свого земляка та побратима на літературознавчій нині, з яким він десятиріччями підтримував як наукові, так і чисто людські взаємини – поета, публіциста, доктора філологічних наук, професора ЧНУ ім. Ю. Федьковича – Богдана Івановича Мельничука. Володимир Атаназійович, будучи людиною абсолютно організованою, завжди відгукувався як на поважні наукові праці, так і на поетичні збірки, які виходили з-під пера Богдана Івановича. В есеї „Сходження на духовну Говерлу” він дав професійну рецензію на збірку Богдана Івановича „На ріках Олешківських”.

 

«Богдан Мельничук у філософемі «Олешківка» через географічно-історичний факт та художній архетип веде до смислового розгалуження. Думку з вірша сьогодення він уміло ретроспектує в текст двадцятирічної давності – і як суголосно тій добі бринить тятива мислі, як болісно-генно прочитує автор історію нації через свою «столицю із столиць» – рідне село.

 

«Олешківські ріки»– то глибинна ідея історичного минулого, що не дає зів’янути сучасному; «сиві замчища» і «синій луг» – аж відчутні на доторк пам’яті…

 

Б. Мельничук якось тихо-непомітно уміє «вихопити» із товстезного сувою національного болю саме ту нитку, за якою думка вціяляє просто в саме жильце, а відтак витягує на ескізне тло усе надзавдання – сказати про пережиту правду так, як ніхто не сказав…

 

Спостережливий, заглиблений у найменший, найдрібніший факт історії чи культури, закорінений у народно-пісенні пласти, вишуканий і виважений в образотворенні, майстер широкої світлової палітри й пан форми – ось такий постає з порога свого ювілейного вибраного наш краянин, визначний літературознавець і культоролог у Буковинській столиці пан Богдан Мельничук у книзі «На ріках Олешківських»”

 

І ще один розлогий і професійний відгук Володимира Атаназійовича „Відгук серця – на поклик душі” на поетичну творчість знакової поетеси – Тамари Севернюк, з якою він підтримує творче і літературне спілкування не одне десятиліття.

 

„Я пережив-перечитав багато книжок дивовижної поетеси з Чернівців Тамари Севернюк, які вона щиро надсилала мені з дидикаціями, – «Щоб пам’ять почула слова», «Музика чорної вишні», «О, Чернівці, оаза дивини…», «Крізь дим осеневих згорань», інші. Писав їй листи, дивувався тому філософському заглибу, з якого її творча уява так щедро виносить образну безмежність, смислове новаторство.

 

То чим же сьогодні стривожила моє єство буковинка? Розгортаю передноворічний поштовий пакет, а там – «Коли задихається серце…»

 

Серце, Душа – це ті константи, що виявляють і виозначують людську сутність, параметрування її осягів, це ті фізично-духовні категорії, з яких зачинається і якими вивершується плин думки, її ядерність і виповнення образом.

 

Тамара Севернюк багатолітнім власним досвідом утверджує, що Душа – це неосяжна невидима імперія, яка владарює над тілом, нерідко диктує-запрограмовує його живильний час, або ж перекреслює усі його вектори ділання, переінакшує ті меридіани, які, здавалось би, запунктировані долею людини назавжди.

 

Поезія буковинки доста афористична, майже повсюдно рядок несе в собі широку перспективу, яку можна осмислювати, узагальнювати, і розвивати уже у філософсько-науковий напрям…

 

Її поезія доступна кожному, але сприйме й осягне її лише той, у кого є в душі такий метроном, що відраховує порухи здивування, возрадування.

 

„[…] особистістю, що з благословення Неба зростила у своїх грудях словесний сортовий сад, виплескує його, нащеплює гарячими думами, звіряючи кожне плід-слово із соборністю небесних світил, із подихом тепловітру, із сакральністю молитовних дзвонів, з даровизною Божого досвідку, – є дивовижної долі жінка-буковинка, поетка, що сидить на самому вершечку українського поетичного олімпу, – це Тамара Севернюк.

 

Буковинка Тамара Севернюк постає у новій книжці, майстровито конденсуючи філософію буття в афористичні вислови. Точно. Мудро. Талановито”

 

Володимир Атаназійович професійно та емоційно закликає читача „доторкнутися

мисленно до слова поетки Севернюк”.

 

Ще одне поважне видання, яка ми отримали в подарунок від Володимира Качкана – дев’ята книга із серії «Українознавство в персоналіях»

 

Українознавство в персоналіях – у системі вищої медичної освіти: монографія: Кн. 9 / За заг. ред. д-ра філол.н., проф., акад. Вищої школи України, засл. Діяча науки і техніки В. А. Качкана – Івано-Франківськ, 2025. – 336 с.

 

Оскільки монографія  вийшла в світ в ювілейний для її натхненника та організатора рік, цілком зрозуміло, що в ній вміщені ґрунтовні статті, присвячені невтомній праці професора  на ниві збереження української духовності та імен, які її творили і творять. В розділі „Говерла вченого — педагога”   своє слово про науковця-ювіляра та його вагомий вклад в гуманітарну науку сказали професор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського М. Дмитренко, академік АН Вищої школи України М. Зимомря, вчителька і письменниця О. Тебешевська, а колеги-бібліографи підготували 7 випуск біобібліографічного покажчика (2020-2025).

 

А в  другому розділі „Імена…Імена…Імена…” представлені як нещодавно відкриті імена української культури, так і додані нова інформація про вже  відомих персоналій. Серед них варто згадати розвідки про подружжя Ганни та Івана Денисюків, українознавця Ігора Кічака, гетьмана війська запорізького Петра Конашевича-Сагайдачного в контексті культури Ренесансу, професора Василя Лизанчука та знаної науковиці з роду Франка — Оксану Франко, журналістку Олену Кисілевську, музикознавицю Любомиру Яросевич та інші не менш достойні імена, представлені в цьому виданні.

 

Для нас було приємною несподіванкою, що Володимир Атаназійович мав за потребу включити в це ювілейне видання розгорнуту інформацію про свою багаторічну і конструктивну співпрацю з Муніципальною бібліотекою ім. А. Добрянського „Приватна бібліотека Володимира Атаназійовича Качкана”, а також представити на сторінках монографії доволі розлогу розвідку її директорки Лесі Щербанюк „Мефістофель…та інтелектуал українського українознавства: Михайло Рудницький”.

 

Володимир Атаназійович  як справжній поет має дуже тонке відчуття навколишнього світу, яке передає в поетичному слові.

 

Качкан В. А. Перст на долю: Поезії. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2024. – 276 с.

 

В першому розділі „Слово – незламанна криця” поет Володимир Качкан передає філософські та громадянські виклики, особливо роки війни з їхніми гіркими втратами, на які аж надто болісно відгукується його душа.

 

Прохрипіла зболена трембіта

Про Вкраїну в бою – на півсвіта,

 стогін гір покотивсь в далину

І стривожив родину – не одну, не одну!..

 

Як і більшість поетів, Володимир Атаназійович не втомлюється захоплюватися цим світом і свої світлі думки передав в розділі «А душа не вмира – музикує».

 

Ти замовила музику тиші,

Хоч на заході дня стоїш…

А може, то здогади наші

Змузикує у скерцо спориш?

 

Так відчути і передати порухи природи і навколишнього світу може тільки поет:

 

Ти бачила, як плаче дощ?

Ти чула, як співає лист калини?

Ти відчула, як б’ється серце трави?

Ти збагнула любов павутинки?..

 

Поезії Володимира Качкана потрібно читати, точніше смакувати неспішно, що відчути їх красу та філософію думки, адже:

 

Слово – важиться Думкою,

Слово – у вимірах Часу.

 

І ще одне шляхетне видання побачило світ з-під пера Володимира Качкана.

 

Качкан В. Філософеми : ескізи, штрихи, зариси, пунктири думок. Вид 2-ге, доповн. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2025. – 212 с.

 

Ми вже писали про перше видання, тож про нього можна прочитати за посиланням: http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=1043147

 

В цих коротких літературних формах, як подано в назві книжки, сконцентрована така філософія думки. Цю невеличку за розміром, але дуже щільну за глибиною та мудрістю книгу ви читаєте або ж навіть проживаєте з автором – кожен рядок, кожну думку. Адже з роками людина намагається спинити біг життя і відповісти хоча би собі, що таке Душа, Віра, Молитва, Слово, Мова, Тиша, Щастя, Натхнення, Спокій, Любов, Радість, Вдячність, Мудрість, Музика…чим відрізняється Воскресіння душі від Воскресіння духа…і ще на багато інших питань, як світлих, так і болючих, які виникають в людей, особливо в ці гіркі роки війни та втрат. Без перебільшення, кожне речення, кожен рядок цього видання може бути афоризмом.

 

Органічною окрасою видання є ілюстрації заслуженого діяча мистецтв України, професора Богдана Губаля.

 

І декілька рядків для наших читачів з розділу «Думки на щодень»

 

 

Молитва – еліксир тіла і душі

 

Мова – це ген, що пророкує змістову сутність людини.

 

Література – це оприлюднення думок, що сходять з неба

 

Чому дитина так тягнеться швидше підрости? Щоб вивільнитися від опіки повчань.

 

Ніколи не знайдеш, якщо не шукатимеш

 

Кава – це не напій до сніданку, а особливий трунок, що сприяє розкриттю інтелектуального бесідування

 

Не журися: куди б і коли би ти не йшов, – іди. І прийдеш.

 

Дуже поспішаємо, і все одно на якусь мить спізнюємося.

Людина – дрібка астрального Світла. Тож світи, людино, допоки не згаснеш.