12-06-2026

«Поет у мені зложив крила і поволі завмирає»: деякі сторінки життєпису Ольги Кобилянської в роки Першої світової війни

Зазвичай українські письменники найбільше уваги отримують, коли наближаються їхні ювілейні дати. Тоді всі причетні до українського слова та української книги намагаються в різних форматах подати їхній життєпис та творчість. Якщо і згадують при цьому про приватне життя, родину, то хіба що то про якісь дуже гучні події, аби через них привернути уваги. Але зазвичай це десь згадується одним реченням. Заради справедливості треба сказати, дружина, зазвичай бере на себе всі ті життєві і часом аж дуже непрості випробування впродовж життя родини. І вона немає потреби і майже ніколи не виносить їх на людські оглядини. А сама залишається в тіні.

Проте як винятки, все-таки є дружини, які не загубились поряд із своїм творчим чоловіком і яким вдалось залишити світлий слід в українській культурі.

До таких, без перебільшення, належить дружина письменника та правника Марка Черемшини (псевдонім Івана Семанюка) – пані Наталя Семанюк. Будучи освіченою жінкою, вона підтримувала та допомагала своєму йому у письменницькій праці впродовж 13 років їхнього спільного життя. Після того як він відійшов у вічність в досить молодому віці, вона дуже важко переживала його смерть. Тут її підтримала Ольга Кобилянська, котра на той час вже пережила аж надто багато болючих втрат, і порадила зайнятися впорядкуванням творчості коханого. Наступні 47 років пані Наталя присвятила вивченню, збереженню і виданню життєпису і творчого доробку свого знаменитого чоловіка. Зібрала і видала спогади та бібліографічний покажчик його творів. Її стараннями в Снятині, в їхній віллі, був відкритий Літературно-меморіальний музей імені Марка Черемшини, який вона очолювала до кінця життя.

Окрім того, ця освічена жінка, або як її називали пані Семанюкова, працювала вчителькою, прекрасно зналася на музиці, була акторкою, просвітянкою і дуже харизматичною, красивою жінкою і ще й до того підприємливою. Правда, тут вона випереджала свій час.

В Снятині Наталя Семанюк працювала вчителькою, з її ініціативи відкривали філіал Коломийської музичної школи, для якої вона спочатку надала приміщення музею. Була активною членкинею жіночих і культорологічних товариств. Впродовж всього життя завжди підтримувала жіноцтво, їй навіть вдалося створити в Снятині художньо-промислову артіль, де працювало понад 600 жінок. Завжди дуже прихильно зустрічала і підтримувала як могла людей мистецтва та літератури, за що їй потім ще довго висловлювали слова вдячності.

З благословення Ольги Кобилянської успішно втілила непростий бізнес-проєкт, що й на сьогодні видається неймовірним – у Ворохті пані Наталя відкрила пансіонат «Черемшина». Там були купальня, солярій та відпочинкова зона. Ця справа не була легкою та ще й по-своєму небезпечною, вона мала чималі клопоти за економічну діяльність, заборонену на той час.

Цього року Наталі Василівні Семанюк виповнилась ювілейна дата. Правда, вона як справжня жінка не любила, коли їй нагадували за роки, то й організатори пошанування її пам’яті також оминали нагадувань про цей факт. Креативний, дуже професійний та відданий родині Марка та Наталі Семанюків, колектив Літературно-меморіального музею імені Марка Черемшини, організував вишукане та елегантне дійство – науково-мистецький салон «Феміністичний дискурс. Відомі українки на тлі доби».

Впродовж дня у музеї відбувалися краєзнавчі феміністичні читання; у світлиці музею діяла виставка робіт учнів школи Олекси Новаківського; відбулося відкриття персональної виставки Наталії Бачинської; перегляд програми про Наталію Кобринську від проєкту «АРТ-Персона», авторка програми – лауреатка премії імені Марка Черемшини Уляна Маляр. І на завершення – костюмований музично-поетичний вечір у капелюшках, адже пані Семанюк завжди була в капелюшку. Всі заходи були дуже продумані, камерні, без зайвого пафосу, але відчувалася повага і світла людська теплота як організаторів, так і учасників цього дійства. Отримали запрошення від письменниці та краєзнавиці Іванни Стеф'юк на імпрезу і чернівчани, адже для родини Марка Черемшини та його Наталі Чернівці були дуже прихильні. І особливо в них обох були теплі стосунки з Ольгою Кобилянською.

Про це детальніше можна прочитати у статті «Чернівці у творчій долі Марка Черемшини» http://dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=447649

На цьому дійстві я також мала честь виступити з краєзнавчою розвідкою, яку з приємністю представляю на сайті Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського.

Деякі сторінки життєпису Ольги Кобилянської в роки Першої світової війни

Досить мало відомо про коло спілкування письменниці у лихоліття Першої світової війни і це є не дуже модною темою. Проте підтримка невеличкого кола людей у тривожні та доволі важкі, сумні для неї міжвоєнні роки була надзвичайно важливою. Та й вона сама цінувала ту підтримку і ніколи пізніше не забувала. Звичайно, дана розвідка не претендує на серйозне і ґрунтовне наукове дослідження, але відкриємо деякі мало знані сторінки з життя письменниці того періоду. А оскільки ми зараз знову живемо в роки великої війни і маємо дуже непрості умови для виживання, то варто знати, як їм вдалося пережити ті лихоліття понад 100 років тому.

Потрібно сказати, що для родини Кобилянських, а для панни Ольги Кобилянської особливо, саме ці роки були дуже складними назагал. В 1906 році відійшла у вічність її дорога мама – цю втрату вона переживала довго і важко. Роком гірких втрат для родини був і 1909 рік. На той час вона письменниця проживала за адресою Новий світ, 46 (нині Т. Шевченка, 82). Саме з цієї оселі 2 червня 1909 року вона провела на вічний спочинок наймолодшого і найулюбленішого свого брата Володимира. Цього ж року звідси вона похоронила чоловіка сестри Євгенії – Юліана Урицького, а в січні 1912 року – батька. Зі смертю батька і початком Першої світової війни в хаті, в якій завжди жили дуже скромно, настали зовсім скрутні часи.

В листі до своєї приятельки, письменниці та вчительки Христі Алчевської вона пише: «Від смерті мого батька я майже нидію психічно, особливо від осені минулого року я єсьм примушена держати в себе на станції чужі дівчата; а від осені мешкає в мене і старша повдовіла сестра з донькою. Також і брат один. Моя хата зробилась на та вже, що була досі, – неспокійна, негармонійна; я сама безідейна, без здоров’я і т.п. Я чую, як нидію, як вже не годна тою бути, що ще недавно була. Нещасні стосунки фінансові і слабовитість моєї сестри є причиною, що в мене нема супокою і приємності для мене. Люди ожидають від мене літератури, а не знають, як саме ту «літературу» не шанує моє окруження в мені. Поет у мені зложив крила і поволі завмирає. Через те я і мовчу. Ви знаєте, моє життя ніколи не було веселим, але тепер воно вже доходить до кульмінаційного пункту»

З травня 1914 року по 30 квітня 1919 року Кобилянська житиме на вулиці Петровича, 8 (нині це Якуба фон Петровича, 8) недалеко від українського Народного дому та греко-католицької церкви. Переселилась вона туди разом із сестрою Євгенією та прийомною донькою Галюсею. Як згадувала її сучасниця Геня Галущинська «Тоді замешкувала вона на подвірю окремий домок, тихонький і чистий, зелено перед вікнами!». Цікаво, що той «домок» таким залишився і на сьогодні.

На вулиці Петровича письменниця пережила надзвичайно тяжкі роки Першої світової війни – в холоді, в голоді, в постійній тривозі. «Нема сонця в наших вікнах, нема і в душі. Пишу і працюю, скільки мені сили позволяють, але і я вже змучена життям, поламана через війну і позавоєнний час» писала вона українцям в Канаду.

У цей період велику людяність проявила Христя Алчевська. Вона походила з дуже забезпеченої родини і мала можливість матеріально допомагати і полоненому братові Олександру Кобилянському і своїй буковинській приятельці. Кошти, надіслані Христею, були дуже вагомою допомогою письменниці в скрутні години. Саме тоді вона доглядала смертельно хвору сестру Євгенію. В роки війни ще й не було можливості переправляти гроші. З листа Христі Алчевської до Ольги Кобилянської від 13 липня 1916 року: «Сьогодні через інженера 13-ої будівельної роти, через людину цілком незнайому, – що знаходиться в Чернівцях у Вас, післала Вам 50 рублів з наміром потім додати ще стільки, якщо сі саме дійдуть і знайдуть мою гірську сироту - смереку…Адже ж не можна ні в якому разі лишити Вас справді серед бурі саму!». І далі в цьому листі: «Війна мене прямо вбиває. Довідалася з особистого я від Ольги Кобилянської, що вона за два роки війни не покидала Чернівців, перенесла всі бомбардування і «переходи», має братів на війні і голодує».

В листі від 9 серпня 1916 року до Христі Алчевської Кобилянська повідомляє, що гроші ще їй не передали «…а поки що я зазичуся, а прийде твій подарунок, я ним полагоджуся. Мене дуже зворушила твоя доброта. І ти, як і пані Романович [українська письменниця] згадала о тім, що я не лиш поетка. Але заразом і жива людина, що хліба їй хоч дрібочки потрібно. Несупокій вокруги, гамір, витворений війною, обава [боязнь], вічна тривога – ох, як се все торгає нерви, підкошує здоров'я, а як ще до того пристане турбота по насущний хліб – ліг би в труну і навіки з утоми заснув! Поет в мені заховався…Понаписувала я дещо і гарне і не зле, може, але й воно мусить лежати, лицем до землі оберненим, доки не настане святий супокій, не настануть кращі хвилини в нашім житті. Всі, що б'ються, гинуть – се кожен з них зокрема герой, але діти, матері, жінки і сестри – то всі мучениці». І тут же дальше продовжує описувати свої гіркі хвилини життя: «Іде зима, треба мені самій про все подумати. Бо хто ж подумає? Я ж сама лиш з Галюсею. Правда, є ще і «Саламбо» [Марія, хатня робітниця Кобилянських], але вона любить все лиш готове мати і ні в чім гн змінилася, хіба що собі сильно волосся фарбує. Всіх його кревних вивезли москалі до Росії. Часом воно мені страшним тягарем, та що з ним зроблю? Не відправлю його в такий тяжкий час, а воно і дуже міцненько держиться мене».

В листі до до вчительки та краєзнавиці Стефанії Садовської, яка винаймала в письменниці помешкання у ті гіркі воєнні часи під час навчання в університеті і вони пізніше листувалися, від 28 листопада 1917 року: «Питаєте, чи я що писала за всей час. Так. Але самі дрібні речі, а і то не все друковане і не буду скоро друкувати. Тепер не годна я нічого працювати, раз, що мене писання дуже томить, а по-друге, муза ховається в виду тих тяжких життєвих обставин, які панують на всім світі»

Проте навіть в ті чорні, холодні та голодні дні війни, вона таки написала твори про все пережите. Так, то не були великі твори, то були новели, але за силою впливу вони передали всю біль і переживання того воєнного часу. Це такі новели, як : «Лісова мати», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Юда», «На зустріч долі», «Зійшов з розуму», «Сниться».

Сьогодні піде мова про роль і місце в її житті священика Костянтина Балицького. Зрозуміло, що в радянський час такі знайомі письменниці або делікатно обходились увагою або взагалі цілковито замовчувались.

Молодий священник пропрацював помічником (завідатeлем) відомого греко-католицького священника отця Келестина Костецького рівно десять років, з 1908 по 1918. Ці роки виявилися щасливими для їхньої родини, адже тут народилися їхні первістки – в 1908 році дочка Володимира, в 1910 – син Ярослав. Проте це були й дуже важкі часи, пов’язані з початком Першої світової війни та міжвоєнними лихоліттями. З початком війни він благословляв формування українських ополченців, які брали участь в обороні Чернівців від російських військ, хоронив загиблих, допомагав прихожанам і всім потребуючим пережити випробування. Перебуваючи у Чернівцях, о. К. Балицький жив як духовним, так і суспільним життям громади. На все життя він зберіг щирі стосунки з письменниками Осипом Маковеєм, Іванною Блажкевич, Ольгою Дучимінською, Оленою Кисилівською.

Обставини склалися так, що найбільше він спілкувався та опікувався долею Ольги Кобилянської. Як відому і талановиту письменницю він її знав ще з дитинства, коли його батько зачитувався її новелою «Битва» в газеті «Діло». Правда, спочатку він познайомився і дружив з її братом, професором Юліаном Кобилянським, який вперше уклав знаменитий латинсько-український словник. Він являв собою новий тип освіченого і шляхетного духівника, з яким їй було про що поговорити, але найважніше – він вмів слухати і глибоко розуміти саму Ольгу Кобилянську та її душу. Адже вона далеко не кожному могла звірити і довірити свої думки. Саме отець К. Балицький став в найважчі роки її життя дуже важливою підтримкою.

Про побут О. Кобилянської у тій оселі залишив своє враження отець: «Зараз, по першій стрічі, розговорилися ми як давні, старі знакомі. Незвичайно миле, симпатичне вражіння зробила на мене Письменниця. Поєдинчість, невимушеність, чутлива ніжність, спокійна, притишена бесіда, глибоко умні, з закраскою болю, добрячі очі, невишукана щирість так і захопила доразу. Чим далі, наше знакомство стало закріплюватися, аж перейшло у приязнь.

Залюбки забігали ми до любої Сусідки при вулиці Петровича, де в той час проживала в закутному, малому домикові наша незабута Приятелька й добродійка. Вона полюбила нас, рада була за все нам, а вже над усе з’єднала собі наших діточок, з якими уміла розговоритися, здаровуючи їх частенько підхожими дарунками.

- Не беріть мені, мої дорогі, за зле, якщо коли я не все зайду до вас. Мені тяжко, нога не служить, та ви не минайте мене, – просить було щиро шановна Ювілятка.

І я, ходячи до шкіл попри мешкання Її, заходив частенько, а в часі війни троха не щодень. Любила слухати моїх оповідань, помічань. Незвичайно вражливої вдачі, чи разнотувала собі підхожих. Найбільш займала її недоля битих судьбою, енергічна постава жінок, що вміли самостійно жити»

Очевидно, що о. Балицький і заопікувався, аби вони перебралися ближче до його помешкання, зовсім поруч знаходиться греко-католицький храм Успіння пресвятої Богородиці. В цьому храмі святкували ювілейні дати О. Кобилянської і вона була почесною членкинею товариства «Мироносиці», яке діяло при ньому. Так вона мала підтримку від отця і його родини і їй було спокійніше. Якщо він не мав можливості її відвідати, то його діти чи не кожного дня забігали до панни Ольги і вона старалась їх чимось пригостити. Аби їй не було так важко і знаючи, що музика в її житті займає дуже важливе місце, то він придбав для неї фортеп’ян. Поки була жива сестра Євгенія, то вона грала на інструменті, адже для свого часу вона вважалася дуже професійною піаністкою.

І в цьому помешканні письменниця мала гірку втрату – саме звідси вона поховала свою рідну сестру Євгенію, яка упокоїлася 8 травня 1917 року. Кобилянська незабаром також злягла, підтята хворобою і пережитою втратою. В листі від 28 листопада 1917 року до Садовської вона скаржилася: «В вересні я дуже тяжко занедужала на серце і то раптом…переминуло 2 місяці, а я ще завше не можу до давніх, хоч і не дуже великих сил, назад вернути». Як завжди надійною підтримкою і розрадою в ці гіркі дні був о. Балицький з родиною.

Воєнне лихоліття розкидало родину Кобилянських по різних містах і країнах. Брат Олександр опинився в російському полоні. Професор-філолог Юліан став комендантом госпіталю у Відні. Степан військовослужбовець з перших днів на війні.

Найбільше за життя та здоров’я сестер хвилювався брат Юліан. Він писав з Відня листа до Президії Крайової управи: « …моя старша сестра Євгенія, вдова Урицька і молодша Ольга, згідно повідомленням моєї дружини, …знаходяться в хворому стані. Ольга – слаба тінь, котра при допомозі палиці пересувається по кімнаті, а Євгенія лежить в ліжку з розпухлими, водянистими ногами. Обидві мешкають в одній кімнаті.

…обидві на сьогоднішній день, не маючи ніяких коштів та через фізичний стан, не змогли взяти участі в евакуації.

Я припускаю, що всі три жінки залишилися в Чернівцях і спільно коротають свій вік по вулиці Петровича, 8 на подвір’ї….Моє серце в тяжкому сумі, душа моя повна горя від того, що я своїм дорогим людям нічим не можу допомогти, оскільки навіть будь-яка можливість листування не доступна.

Я звертаюсь до Президії моєї нещасливої Батьківщини з покірним проханням Вашого розпорядження , можливо, міжнародними шляхами, довідатися про те, чи живі мої сестри і швагрова або якими шляхами можна їм надати матеріальну допомогу, щоби вони пережили тяжкі зимові часи і не терпіли найтяжчої нужди або навіть не загинули. З виразом покірної поваги проф. Юліан Кобилянський, капітан, керівник ІІ держ. гімназії в Чернівцях, тепер комендант шпиталю Меннергайм»

Проте 1 листопада 1918 року відходить у вічність його тесть, отець Теофіл Шухевич і він з родиною переїхав на парафію в село Молодятин (нині – село Коломийського району Івано-Франківської області). Будинок священника в Молодятині був не лише житлом для сім’ї, але й осередком освіти, культури, захистом для покривджених.

Однак зв’язків з Буковиною не поривав, і насамперед з Ольгою Кобилянською, впродовж 1927–1938 років у них відновилось листування, яке зберігається в родині отця Балицького і надіємось, що воно ще повернеться до нас і відкриє для шанувальників письменниці не одну сторінку її життя.

А панна Ольга, коли вже трохи життя в родині налагодилося, задумала написати свій великий твір – повість «Апостол черні» з історії України. Головного героя о. Захарія писала саме з отця Балицького, який своїм ревним і ретельним служінням рідному народові відповідав вимогам письменниці. Тому, вже коли вона трохи окріпла, то прийняла пропозицію о. К. Балицького приїхати до них в село Молодятин, де він мав прихід. Вона приїжджала сюди два рази – в 1928 і в 1932 роках і гостила в них по декілька днів. Її приїзду з хвилюванням чекала вся родина і лагодилась до цієї події. Ольга Кобилянська з Чернівців до Коломиї їхала потягом, а там вже О. Балицький посилав до Коломиї коней, якими п. Ольгу привозили до Молодятина.

Ольга Кобилянська присвятила отцеві Балицькому твір «Апостол черні», а сцени та описи з побуту в Молодятині є в багатьох її творах. Велика письменниця тонко відчувала дух, що панував тут, і передала його й нам безсмертними сторінками своїх книг. До речі, «Апостол черні» надто довго залишався забутим і непоміченим у літературному доробку письменниці.

Під час свого другого приїзду вона привезла до Молодятина фортеп’яно, свого часу куплене для неї самим же Костянтином Балицьким, адже вона сама не грала на ньому, та й мабуть перевозити його завдавало їй чималого клопоту. А в родині панотця всі мали хист до музики і під час її перебування вечорами звучала класична музика разом з народними піснями, які любила вся родина і все товариство, яке там збиралося на той час. Усе життя любили музику всі діти о. Костянтина та його дружини Емілії. Те фортеп’яно зберігалося в Коломиї на Карпатській вулиці, де мешкала наймолодша донька о. Балицького – пані Любомира. Потім вони порадились в родині і вирішили віддати інструмент до музею Ольги Кобилянської в Чернівцях, вважаючи, що то реліквія не лише родини, але й усієї української культури.

Як згадують рідні: «Пригадую, як мама прощалася з фортеп’яно, як її маленькі ніжні руки торкалися білих клавішів, як закрилася кришка над клавіатурою... А потім Любомира Костянтинівна так зворушливо просила працівників музею обережно виносити рояль... В хаті залишився тільки маленький ключик».

В родині Балицьких, які виховані на європейських цінностях і глибокій вірі в Бога, завжди зберігали і до цих пір дуже з пошаною все, що було пов’язано з духовністю. Таким же пієтетом зберігаються речі і спогади про стосунки Ольги Кобилянської з о. Балицьким, про перебування її в Молодятині. І хоч доля розсіяла їх по світах, та до цих пір вони всі дуже з повагою згадують свою достойну родину, отця Костянтина Балицького і гостини в нього великої письменниці. Про ті часи, коли в помешканні отця Балицького кипіло українське життя, свідчать цілих три меморіальних дошки. Одна про те, що це пам’ятка культури, друга повідає, що тут два рази проживала відома письменниця Ольга Кобилянська, котра писала свого «Апостола черні»…

Леся Щербанюк

Бібліограф

Про автора

Бібліограф