КАЙНДЛЬ – ЗАВЖДИ ПРИВІД ДЛЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ДІАЛОГУ

 

  

 

 

  

3 квітня Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського зібрала тих, хто цікавиться життям та доробком науковця, на інтелектуальний діалог "Кайндль: повернення до Чернівців у нових документах", головними учасниками якого були історики Олександр Масан і Сергій Осачук. Вони захоплено розповіли про Кайндля, висвітлюючи різні аспекти. Олександр Масан більше зосередився на біографічних відомостях, науковій діяльності ученого, на оцінці його внеску у європейську науку і на ролі результатів його праці для України, зокрема. Сергій Осачук розповів про свої відвідини архіву у Граці, де отримав можливість опрацювати особисті документи родини Кайндлів. Дослідник познайомив присутніх з фотокопіями окремих документів, мимохідь вводячи їх у відповідний історико-біографічний контекст.
 

 

 

Коли б більше українців мало стільки прихильності до своєї нації, скільки її було до українців у Кайндля, коли б більше мали таку дослідницьку чесність, незаангажованість, відданість, відповідальність, то, напевно, не траплялося б з нами стільки історико-політичних халеп.

 

За словами Олександра Масана, специфіка наукового та історичного світогляду Кайндля сформувалася під впливом його захоплення етнографією, інтересу до історії етносів. Історик не став дослідником імперії, він був дослідником народів. Очевидно, що він отримав дуже важливі душевні дари: вміння слухати і чути, мати повагу до інших людей. З раннього дитинства Кайндль знав зблизька тих людей, про яких згодом так багато написав.

 

Родинний будинок Кайндлів знаходився на вулиці Новий Світ (нині Шевченка). Саме звідси майбутній історик розпочав свій життєвий шлях. Саме сюди до нього прийшов світ автохтонного населення казкою – чарівною, загадковою, з таємницями і мандрівками, прищепивши на підсвідомому рівні любов до її творців, усвідомлення їхньої історико-етнографічної, ментальної повноцінності і цінності. Казки він почув від служниці-гуцулки, яка відняньчила усіх п’ятьох дітей Антона та Ернестини Кайндлів. У автобіографії, написаній для двотомного видання про найвідоміших вчених (1925 р.)  Раймунд Фрідріх Кайндль мало подав власне біографічних відомостей, але повідав, що його дитинство було казкою, а найбільшим враженням – служниця-гуцулка: "Вона сама була казкою, яку ми могли зачаровано слухати безкінечно". Завдяки спілкуванню з цією жінкою Кайндль вивчив і українську мову, яку добре розумів та якою міг спілкуватися. А якщо точніше, то це був гуцульський говір західноукраїнського діалекту. З українськими казками пов’язані й перші публікації Кайндля. Кілька текстів, серед яких був і "Котигорошко", він переклав для одного із берлінських видань. Власне, це чи не найперші публікації українських казок в солідному європейському журналі.

 

Раймунд Фрідріх Кайндль і надалі цікавився життям гуцулів: вивчав їхній побут, звичаї, територію, зібрав цінний фотоматеріал, зробив замальовки предметів (знарядь праці, меблів, виробів декоративно-ужиткових тощо). 1893 року він закінчив роботу над відомою працею "Гуцули", яка вийшла окремою книгою. Та науковець ще протягом тривалого часу публікував у фахових журналах багато матеріалів, які не увійшли у книгу. Зокрема, про житло гуцулів, присвячені проблемі меж території гуцулів та етнічного самоусвідомлення гірського населення.

 

Досліджував Кайндль також історію селянства на Буковині, осмислював революцію 1848-1849 років та постать Лук’яна Кобилиці.

 

Щодо етнографії (а це дослідження життя не лише гуцулів, а й, приміром русинів, євреїв), то це заняття учений вважав своїм хобі. Отримавши вищу освіту в Чернівецькому університеті (1885 – 1891) на відділеннях історії, географії та германістики, він себе бачив викладачем історії Австрії. Адже хоч Кайндль, за словами О. Масана, був космополітом – у найкращому розумінні цього поняття – він себе чітко усвідомлював підданим Австрії. При тому пам’ятав, що по материнській лінії він німець. І дуже пишався тим, що поєднав у собі ці дві гілки. Його цікавила історія, культура німців, та все ж він залишався австрійським патріотом і завжди – "приятелем українського народу". Він любив цю землю, поважав її людей. Викладаючи географію у Вищій православній реальній школі (нині ЗОСШ №2 ім. Ю. Федьковича), Кайндль часто водив своїх учнів на екскурсії, знайомив їх з краєм, передавав їм ту казку, якою зачарувався з дитинства. Зберігся запис із щоденника одного із його учнів: "Були уроки Кайндля: він знову розповідав нам казки". Загалом, ця робота дала ученому дуже добрий досвід викладання.
Кайндль впевнено і легко просувався шляхом фахового зростання. Аби утвердити себе професійно, він досить швидко написав працю "Приєднання Буковини до Австрії", у результаті чого отримав ступінь доктора. До І світової війни працював на кафедрі історії Австрії Чернівецького університету, брав участь у археологічних та етнографічних експедиціях по Буковині та сусідніх регіонах. У 1910 році його обрали деканом філософського факультету, а 1912-1913 він був на посаді ректора.

 

 

 

Діяльність Раймунда Фрідріха Кайндля була дуже різнобічною. Він легко охоплював матеріал і ґрунтовно осмислював його. Приміром, його праця "Історія Чернівців" (1908) досі залишається одним із найцінніших досліджень у цій темі. Але спочатку науковець Чернівцям приділяв мало уваги. Більше почав цікавитися у період активного спілкування з буковинським краєзнавцем і видавцем Францом Адольфом Вікенгаузером (1809 – 1891). У нього Кайндль консультувався з багатьох питань. І саме молодшому колезі Вікенгаузер залишив свої неопубліковані матеріали, які Кайндль по його смерті публікував.

 

Чернівці підходили до відзначення 500-річчя – постала потреба якісного видання з історії міста. Цю працю 1907 року доручили Кайндлю. У результаті він написав солідну роботу.

 

Перша світова війна різко повернула долю Кайндля, як і долі багатьох інших людей. Спочатку науковець думав залишитися у Чернівцях, оскільки російське військо, входячи у місто 2 вересня 1914 року, пообіцяло нікого не чіпати. Але вже 15-16 вересня було заарештовано ряд відомих людей. У списках значився і Кайндль: зрозуміло, що він викликав серйозну недовіру у росіян, оскільки на той час став справжнім лідером карпатських німців. Залишивши все (величезну колекцію, бібліотеку), разом із сім’єю він утік через Румунію. І потім до кінця життя працював у Грацькому університеті. У 20-х роках багато писав, відійшовши від етнографічної тематики. Але події в Україні тримав у полі зору. Дуже підтримував створення Української держави. Переймався проблемою україно-польських суперечок щодо кордонів, стоячи на позиціях етнографічного принципу у вирішенні таких питань. Підтримував листовне спілкування з Михайлом Грушевським, адже Кайндль був дійсним членом історико-філософської секції НТШ, єдиним представником неукраїнського походження. Саме Грушевському в одному із листів він написав: "Моє серце летіло до всіх народів, а особливо – до українців".

 

 

 

Закінчив своє життя Раймунд Фрідріх Кайндль як справжній науковець: він раптово помер, ідучи додому, відчитавши чергові лекції.
На завершення своєї оповіді Олександр Масан зауважив, що 2016-й рік – це рік Кайндля і вже варто поміркувати, як цю дату відзначити. Загалом, з Чернівцями пов’язано багато імен, які варто пам’ятати, досягнення носіїв яких так чи інакше вплинули на людську цивілізацію. Нам є чим пишатися, у нас є чудові приклади. Цих людей не варто забувати. "Від нас не убуде, а Чернівці здобудуть пам’ятні місця".

 

 

 

Політика пам’яті у нашому місті – саме з цієї важливої проблеми розпочав Сергій Осачук. Це та сфера, де чернівчани та й українці, загалом, потребують корекції. Зараз багато йдеться про євроінтеграцію. А це, насамперед, відхід від матриці пам’яті радянської. Саме Кайндль у цьому зв’язку є хорошим прикладом, оскільки він давав імпульси розвитку різноманітної співпраці.

 

Сергій Осачук давно цікавиться особистістю цього науковця. Ще 1998 року, відвідуючи Грац, він мав на меті познайомитися з архівами Кайндля (і навіть телефоном спілкувався з донькою історика). Але тоді йому це не вдалося здійснити. І ось влітку 2014 року він дізнався від сучасного австрійського історика та географа Курта Шарра, який презентував у Чернівцях книгу про Деманта (dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news), що родина Кайндлів передала документи до університетського архіву. Власне, під час останніх відвідин Граца Сергій Осачук отримав можливість з цими матеріалами попрацювати і відтворив на їхній основі портрети нашого земляка та його епохи. Це основні враження, якими поділився дослідник з присутніми.

 

Насамперед, це був чоловік неймовірної працьовитості. Доказом тому є вже навіть його курсові роботи, дипломні реферати, які, на думку С. Осачука, варто було б показувати сучасним студентам як еталон таких робіт. Оформлення, науковий апарат, висвітлення теми, постановка проблеми, науковий підхід – усе свідчить про відповідальний і скрупульозний підхід. А головне – цілковита самостійність. До кожної студентської роботи Кайндля, як і до подібних робіт його сучасників, обов’язково додано розписку, в якій вказано, що робота не містить жодного плагіату. Без такої розписки керівник не мав права приймати роботу. Тобто система освіти була важливою складовою держави, дуже важливим етапом і процесом соціалізації молодого покоління, у руки якого цю державу мали згодом передати представники старшого. Світ навколо швидко розвивався і змінювався, тому, аби в нього увійти повноцінним громадянином, сильною особистістю, потрібно було відповідно підготуватися фахово.

 

Велика частина документів саме і відображають ці зміни. Урбанізація Чернівців, лібералізація політичного життя, економічне зростання – Кайндль був очевидцем цього всього.

 

Прийнято багато говорити про толерантність у багатонаціональних Чернівцях (та й Австро-Угорщині, зрештою). Насправді, це результат непростої і тривалої праці представників різних народів над історичною ситуацією: було створено умови вимушеного компромісу. Це був час високого вміння домовлятися. І, очевидно, що це свідчення так званої розумної держави.

 

Кайндль був співучасником, співтворцем усіх цих подій. Як людина, яка планувала бути задіяною у суспільних процесах, він змушений був здобути кілька фахів. Подальший шлях Кайндля засвідчив, що він цілковито виправдав покладені на нього державою професійні сподівання.

 

 

 

Приміром, в архіві зберігається підтвердження того, що він обраний ректором університету у 1912 році, документ про призначення його головою архівної комісії.

 

Загалом же колекція документів велика, різнопланова. Тут багато фотографій – сімейних, із зображенням відомих постатей, портрети з дарчими написами. Сімейні документи вражають своєю впорядкованістю (від найдрібніших квитанцій). Важливу частину становлять наукові розвідки. Архів містить окрему коробку з фотографіями Чернівців і Буковини, що також, безперечно, є неабиякою цінністю. На увагу заслуговує прекрасно збережений картографічний матеріал, який чимало може розповісти про історію Чернівців.

 

 

 

Сергій Осачук познайомив слухачів з копіями кількох фотографій, які його вразили найбільше.

 

 

 

То був час, коли виникало багато товариств. Як розповів пан Осачук, свого часу його особливо захопило одне – "Товариство за звільнення рабів Африки". Воно якнайкраще передає космополітичний дух тогочасних Чернівців. Мешканці міста відчували себе частиною великого світу.

 

Кайндль також був активним учасником громадських рухів. Він очолював "Товариство християнських німців", у чому його підтримувала дружина. Про це свідчить членська карта, виписана на ім’я Людмили Кайндль. Саме Кайндль від цього товариства виступив з ініціативою встановлення перед театром пам’ятника Шіллеру. Товариство це запропонувало, узгодило з громадою і саме вирішувало матеріальний бік питання. Випустили сірники і марки із зображеннями Шіллера, які були дорожчі за звичайні; на них ішлося, що сума, сплачена поверх звичайної, піде на кошти для зведення пам’ятника. Це чудовий приклад самоврядування. Зрештою, за останній рік українці чудово продемонстрували, що вони не втратили такої здатності.

 

Одне із архівних фото зображує момент промови вже під час відкриття згадуваного пам’ятника 11 листопада 1907 року. Можемо побачити риштовання на Єврейському народному домі, який лише зводиться. Відсутність поряд жодних споруд дає можливість споглядати Темпль.

 

 

 

Інше фото зображує присутніх на відкритті у парку за Резиденцією скелі з медальйоном Франца-Йосифа з нагоди 60-тиріччя його правління (18 серпня 1908 року).

  

 

А ось фото, яке зафіксувало миті святкування 500-ліття Чернівців, дає можливість зробити висновок, що святкувалося воно подібно до 600-ліття. І навіть парасольки в руках у дівчат свідчать про те, що тоді також ішов дощ.

 

 

Інше фото зображує родинний світ Кайндля. Це будинок, який він побудував поряд з будинком свого дитинства на Новому Світі (тепер – Шевченка, 92) і назвав його на честь своєї дружини "Villa Milla". Один із конвертів вказує, що листи приходили Кайндлям на адресу: Новий світ, Вілла Мілла.

 

Це фото викликає, напевно, найбільше суперечливих думок. Дід Раймунда Фрідріха Кайндля, простий пекар, прийшов на цю землю у пошуках кращої долі, чесною працею заклав фундамент для своїх нащадків, для яких життя у цьому місті, краї видавалося цілком надійним, перспективним та спокійним. Та раптом – несподіваний вітер перемін, який здуває багатьох зі звичних гнізд і далі жене світами. А місцеве населення, лише звикнувши жити у згоді з тими, хто прийшов на їхні землі, залишається, вкотре не встигаючи оговтатися від чергових перемін.

 

 

 

3 квітня у Муніципальній бібліотеці завдяки Олександру Масанові та Сергію Осачуку відбулася справді інтелектуальна розмова. Інтелектуальна не лише тому, що цікава, інформативно насичена, а й тому що вона спонукала чимало роздумів з приводу. Саме тому для нас було важливо поділитися почутою від істориків інформацією. Безперечно, це Зустріч з відкритим фіналом. Попереду ще багато роботи і, сподіваємося, – нових зустрічей, під час яких Олександр Масан та Сергій Осачук представлятимуть ґрунтовне видання, присвячене Раймунду Фрідріху Кайндлю, про потребу якого йшлося у висновку розмови, розповідатимуть про спільний україно-австрійський проект так званої бази Кайндля як уже про здійснений.

 

 

 

І ще раз про політику пам’яті, пропрацьовування якої тепер особливо важливе. Пам’ять про специфіку сусідських стосунків, про специфіку співіснування. Нам тепер необхідно повертатися до найкращих, найвдаліших прикладів цих досвідів. Це можна робити крізь призму таких особистостей, як Раймунд Фрідріх Кайндль. Колись маленькі Чернівці, маленька Буковина навчилися цілком впевнено почуватися у великому світі, то є надія, що, зібравши такі маленькі досвіди, цьому навчиться і велика Україна.

 

 

 

  Використані документи із архіву університету міста Грац (Австрія).