11-08-2023

"Дім поважного й високоосвіченого старости Кохановського"

Нещодавно мистецькі заклади Чернівців елегантно відзначили поважний ювілей чернівецької художниці європейського рівня Августи Кохановської ( 1868 - 1927). Цікаві зустрічі відбулися в Чернівецькому художньому та краєзнавчому музеях, в Меморіальному музеї її вірної і щирої приятельки Ольги Кобилянської, документальні скарби представив Державний архів Чернівецької області. І як завжди, свої нові прецікаві знахідки небайдужим чернівчанам презентувала невтомна дослідниця життя і творчості художниці – мистецтвознавиця пані Тетяна Дугаєва. Одночасно Тетяна Ігорівна представила і всі попередні дуже серйозні дослідження про її життєві та мистецькі стежини, про фахові школи, де навчалася мистецтву творити, картини, які знаходяться по багатьох музеях, запасниках та приватних колекціях. І потішила нас детальним, зібраним по зерниночці життєписом та професійним прочитанням мистецьких творів Августи Кохановської. Залишилось тільки дочекатися тієї світлої хвилини, аби знайшлися кошти для такого вишуканого і ґрунтовного видання. Тетяна Ігорівна не втомлюється розгадувати всі таємниці талановитої художниці. Дізнатися деталі життя і переглянути мистецькі твори Августи Кохановської можна детальніше за покликанням: drive.google.com/file/d/184qOmAoSSJWkkJf6w6bvuXeOxeq6Hv_O/view

А проте десь цілком залишається за лаштунками інформація про родину Августи Кохановської, в якій вона народилася, підростала, отримувала початкову освіту та добре виховання. І сьогодні родина має першочергове значення для розвитку та виховання дитини, а вже на ті часи, друга половина ХІХ століття, то було визначальним. В родині було три донечки та наймолодший синочок. Майже нічого невідомо про її сестричку Ядвігу, яка свого часу також залишила добру і світлу згадку про себе в Чернівцях як в мистецтві, так і в благодійних справах. І зовсім немає згадок про найстаршу – Марію. Та й про наймолодшого сина Віктора донедавна ще зовсім не було навіть згадок. Звісно, тривожні та складні часи Першої світової війни не тільки порозкидали родину по світах, але й документи та спогади загубилися або цілковито обірвалися.

А починається історія цієї освіченої і таки добре забезпеченої родини далекого 8 травня 1859 року, коли Йозеф Кохановський, молодий і перспективний урядник, одружився з Вікторією, донькою урядового радника та судового секретаря Фердінанда Сижістє (Ferdinand Syrzistie) та його дружини Августи.
Про що й свідчить представлений Актовий запис:

Йозеф Кохановський народився 28 листопада 1832 року в південній Буковині – місті Сірет (нині на території Румунії) в родині службовця Феліціуса Кохановського та Кароліни Кохановської (народженої Пітшманн), який належав до польської родини і походив з Галичини. Це містечко знаходиться на кордоні з українськими землями і на той час там діяли українські освітні та культурні товариства та українська бурса, яку він очевидно й закінчив. Потім Йозеф навчався в Першій цісарсько-королівській державній гімназії міста Чернівці (нині ліцей № 22 ім. А.Кохановського). Навчатись там було дуже нелегко. Як свідчить історія гімназії, в 1850 році в Чернівецькій гімназії серед 32 учнів, які дійшли до випускного класу, лише 18 отримали атестати зрілості, або як тоді називали матуру, аби мати право вступити до вищої школи. Адже «Матура була у Габсбурзькій Галичині критерієм освіченості та приналежності до верстви інтелігенції». Серед тих випускників був і Йозеф Кохановський, що доводить - він таки мав хист до науки і був дуже ретельним гімназистом. Очевидно, він вже тоді усвідомлював, що соціальним ліфтом в Австрійській імперії слугувала освіта. А вже по закінченні гімназії студіював право у Віденському університеті. Із столиці він повернувся в Чернівці, де отримав посаду службовця фінансової поліції, що було досить престижно.

Оскільки Йозеф Кохановський був не тільки ретельним гімназистом та студентом, таким ж послідовним він виявився і на службі. Тому дуже швидко від зробив досить успішну кар’єру. Правда, для цього він дуже наполегливо і професійно працював. І як було прийнято на той час, його як молодого урядника відсилали за призначенням в різні великі і маленькі міста Австро-Угорської імперії.

Наведемо тут тільки деякі аспекти його діяльності. Після закінчення навчання він вступив на державну службу 29 вересня 1854 року в якості помічника концептуального стажиста в Чернівцях. Це доволі скромна посада, адже помічник змушений пройти випробувальний термін, впродовж якого оцінюються його професійні здібності, він здобуває досвід роботи за своєю спеціальністю. Очевидно, він успішно подолав цей перший етап, бо вже наступного, 1855 року, був призначений окружним актуарієм у місті Серет. Якщо говорити сучасними термінами, окружний актуарій це спеціаліст з оцінки ризиків, фінансовий аналітик і консультант у сфері страхування. Для такої посади потрібно мати відповідну фахову підготовку, аналітичне мислення та володіти математичним апаратом, щоб могти вирішити питання, пов'язані з оцінкою ризиків у різних сферах людської діяльності.

Після цього в 1858 році він працював лейтенантом – конципістом, тобто військовим фінансовим урядником у Креновіці (Křenovice, Моравія). Через 2 роки, в 1860 році, його було призначено окружним комісаром, або ж керівником адміністрації округи у Чернівцях.

На той момент, це друга половина ХІХ століття, для Чернівців настає нова епоха – після успішного проведення адміністративних реформ, а це цілих 15 років, місто стає столицею коронного краю Буковини. А це вже зовсім інші можливості для міської і крайової влади та їх мешканців.

Саме тут молодий, з доброю європейською освітою та в доброму розумінні амбітний урядовець, Йозеф Кохановський познайомився із зовсім юною чарівною панночкою. В короткім часі це знайомство щасливо завершилося одруженням. Його дружина – Вікторія, народилась 29 вересня 1839 року в Чернівцях і була донькою шановного і небідного чернівчанина – судового секретаря та урядового радника Фердінанда Сижістє та Августи Сижістє (народженої Нахлік). Вони проживали за адресою Ringplatz, 9 (нині за цією адресою Руська, 2, знаменитий готель «Allure Inn»).

Очевидно, саме за цією адресою в 1860 році народилася перша донечка Марія, або як її люблячи називали в родині Міця. В 1866 році народилася Ядвіга, яку рідні та близькі завжди будуть люблячи звати Ядвіся або Гедвіг ( Hedwig).

Свідченням того, що Чернівці дуже швидким темпами стали набирати рис європейського міста, став окремий циркуляр, який склав цісарсько-королівський урядовий радник та окружний комісар Йозеф Кохановський. Це нормативні матеріали до закону від 15 листопада 1867 року про зібрання, який став основною правовою нормою, що регулювала заснування та діяльність політичних та неполітичних товариств, спілок. Крім того, важливі норми, які регулюють норми суспільних відносин, зокрема й тих, в яких йдеться про порядок проведення балів, танців, концертів, дозволені та заборонені ігри, танцювальні школи.

Згодом батько отримав посаду в Садгорі, що в той час вважалася окремим містом. Там 6 липня 1868 року і народилася майбутня знаменита художниця Августа Кохановська, яка й прославила свою родину.

На той час чиновникам високого рангу було престижно бути членом відкритих чи закритих чоловічих товариств. Відвідував їх і цісарсько-королівський окружний комісар Йозеф Кохановський, який був членом комітету стрілецького товариства в 1868 році, про що ретельно засвідчує тодішня преса. Верховним стрілецьким майстром був ще один поважний Кохановський – бургомістр Чернівців Антон Кохановський.

Кимполунг

В 1870 році життя родини цілковито змінилося – Йозеф Кохановський з родиною переїхав до Кимполунгу, що знаходиться в Південній Буковині (нині на території Румунії), де отримав посаду повітового старости. То була висока державна посада, на яку чиновника призначав особисто цісар. Решту чиновників для повноцінної діяльності повіту староста призначав самостійно. До відання повітового старости Кохановського належало адміністративне управління в галузі економіки, народної освіти, охорони здоров’я та поліції, або якщо коротко, то все життя цього гірського містечка. Так що він хоч і мав величезні права, але не менше і обов’язків та відповідальності.

Цілком зрозуміло, що життя цього курортного містечка Кимполунг, що лежить в мальовничій гірській місцевості та його мешканців залежало як від законів, які тоді приймалися у Відні, так і від мудрих та виважених рішень старости Кохановського насамперед. А так як воно славилось своїми курортами, то тут було чимало розважальних закладів. На відпочинок та поправити здоров'я приїжджало чимало панства з великих міст і столиць зокрема. І потрібно було дати тому всьому лад, зберігати належний порядок і спокій. На той час містечко було багатонаціональне та багатоконфесійне. І все то потребувало безперервної жертовної праці з боку старости Йозефа Кохановського.

На цій посаді повітового старости Йозеф Кохановський ревно трудився впродовж п’ятнадцяти років, впроваджуючи всі прогресивні закони, адміністративні реформи зокрема, які полягали в наданні більшої влади на місцях, для розвитку цього містечка та заслуживши повагу як в його мешканців, так і в столичної влади. Йозеф Кохановський як на той час був дуже прогресивним і передбачливим урядником, добрим господарником. Він добре розумів, що в Кимполунзі є великі можливості та перспективи для розширення курортних та медичних послуг і не втомлювався сприяти розвитку інфраструктури загалом. Стараннями Йозефа Кохановського було заснувано окружне відділення Червоного Хреста. І вже навіть після того, як він поїхав з містечка, задумані ним проєкти продовжували втілюватися в життя. Свідченням цього є меморіальна дошка на будівлі центральної лікарні в цьому містечку, вказано, що вона зведена «…за пропозицією та під керівництвом і активним зусиллям тодішнього цісарсько-королівського капітана округу, а тепер урядового радника Йозефа Кохановського, заснована і побудована лікарня в Кімполунгу. Вона оголошена державною центральною лікарнею і відкрита 1 липня 1892 року».

Тож він ще за життя міг потішитись результатами своїх зусиль. Він представляв це місто як округ в парламенті впродовж 14 років. За це він і отримав заслужене звання – Почесний громадянин міста Кимполунг.

Ми спробуємо хоч в уяві відтворити життя містечка Кимполунг назагал та родини поважного старости Йозефа Кохановського зокрема.

Для початку, власне, про саме місто, адже в ньому не просто проживали довший час дві шановані і важливі для нас сьогоднішніх родини. Саме там підростали їхні діти і саме там сформувався їхній світогляд. Принаймні для трьох дітей із цих багатодітних родин саме проживання в Кимполунзі та гірська природа насамперед мала такий сильний вплив, який визначив не тільки їхню подальшу долю, але й залишили назавжди в пам’яті наступних поколінь згадку про їхні родини.

Отже, спогади про це містечко того часу залишив отець Іван Ших, чоловік однієї із дочок священика Миколи Устияновича: «Кімполунг – містечко чистеньке, гарне, принадне: населення, котре налічує близько 7 000 жителів, – переважно румуни, євреї, німці та нечисленні українці. Є там повітове староство, суд, податковий уряд, три православні, одна греко-католицька парохії, п'ять храмів Божих і три народні школи. З 1888 року сполучений Кімполунг залізницею з Чернівцями». Його цілковито пізніше підтримує у своїх спогадах доктор філософії, літературознавець, перший директор Літературного музею О. Кобилянської Ельпідефор Панчук, який відвідав всі місця перебування родини Кобилянських і не міг в своїх спогадах оминути важливу роль природи для письменниці: «Чи не найбільшим багатством Кімполунга була його природа. Розташований у мальовничій курортній місцевості серед стрімких вершин, пахучих лісів і швидкоплинних потоків, він вабив до себе людей багатьох національностей….Українське населення складало близько 100 родин»

От якраз про наступні п'ятнадцять років життя як самого містечка, так і домашній устрій в цій шановній родині Кохановських, ми і дізнаємося як з коротких заміток тогочасної преси, спогадів сучасників, дослідників творчості Ольги Кобилянської, але найбільше з щоденників самої юної Ольги, так як вона вміла «гарно вбирати свої думки в слова».

Коли велика родина Юліана Кобилянського, який отримав місце секретаря при старостві, що було визнанням його високого професіоналізму, в 1875 році перебралася із Сучави до Кимполунгу, то потрібно було визначитись з достойним товариством, в якому вони будуть перебувати і насамперед – виховуватись їхні діти. І звісно, що дім шановного старости Йозефа Кохановського цілковито для цього надавався. Треба було подбати як про належне виховання для дітей, так і про їх навчання, а тут були початкові школи.

А так як Ольга Кобилянська вже від малечку мала потребу всі думки записувати на папері, то вона з 1875 року, одразу по приїзді в Кимполунг, ретельно вела щоденник аж до 12 березня 1891 року, коли обривається запис. На сторінках її щоденника були присутні всі члени родини Кохановських і життя мешканців цього містечка. Звісно, з точки зору юної панянки.

Отож, впродовж всієї розповіді буде присутня і сама Ольга Кобилянська, яка мала потребу через слово ретельно відтворити всі події, які там відбувалися, так і передати емоційний стан юних панянок насамперед. Хоча заради справедливості треба сказати, що тоді назагал була мода на дівчачі щоденники.

Тому Августа Кохановська, або «світлий ангел Августа», як її називала Ольга, саме за прикладом Кобилянської, також заводить собі в Кимполунзі такий щоденник і веде його німецькою мовою тільки впродовж 1883-1884 років. Іноді вони навіть дозволяли одна одній зазирнути в записи! Обидва щоденники нині зберігаються у Чернівецькому літературно-меморіальному музеї О. Кобилянської.

«Ми, тобто я, Густа й Гедвіг, бо ми йшли разом…»

Так починала описувати їхні щоденні пригоди та душевні хвилювання на сторінках свого щоденника всі ці роки їхнього спілкування Ольга Кобилянська, і так же занотовувала Августа Кохановська, тобто в них була така нерозлучна трійця. Ця дитяча дружба виявилася для них такою важливою, що вони зберегли ці стосунки впродовж всього їхнього життя.

Дівчатка познайомилися в Кимполунзі в 1875-му році, адже саме тоді Юліан Якович Кобилянський дістав посаду секретаря й почав працювати під орудою старости Йозефа Кохановського. Ольга Кобилянська з Августою та Ядвігою Кохановськими були приблизно одного віку, хоча вони були трішки молодшими. Ользі було майже 11 років, Авґусті – 6, Ядвізі – 8 років. Чи то тому, що Августа Кохановська була наймолодша в їхній компанії, чи то в силу характеру, Ядвіга в розумінні Ольги була «занадто зарозуміла», проте в неї назавжди склалися дуже світлі і щирі стосунки з «ангелом Августою». А Ольга завжди була безкомпромісна в своїх оцінках.
Отже, діти тут навчалися, займалися самоосвітою, малювали, грали на фортепіано їздили верхи на конях гірськими верховинами, брали активну участь в аматорських театральних виставах, закохувалися і розчаровувалися. Для навчання винаймали приватних вчителів. Але ще потрібно було вчити також музики, гри на музичному інструменті, гарних манер.

Августа і Ядвіга Кохановські з Ольгою Кобилянською

В родині Кохановських була ще старша дочка Марія, або як всі її люблячи називали Міця. Вона була старшою від Ольги на 3 роки. І хоч би здавалося, що така різниця не є великою, але в такому віці вона дуже посутня. Так як вона вже була дівчиною на віддані, тому найбільше дружила із Євгенією Кобилянською, з якою вони були майже однолітки. В них були спільні інтереси, вони вже дуже активно цікавилися балами, сукнями, звіряли одна одній найважливіші дівчачі таємниці. Та що говорити, коли Міця Кохановська навіть таку дуже інтимну річ, як віно, яке їй приготовили батьки, могла показати тільки Євгенії, яка на той час вже досить добре шила і могла дати їй корисні поради в цих важливих жіночих питаннях.

Отже, дитячі та юнацькі роки Ольги Кобилянської й Авґусти та Ядвіги Кохановських в Кімполунзі – це читання книг, прогулянки в горах, їзда верхи влітку й ковзанка взимку, музикування та співи, участь в аматорських театральних постановках, вечірки й танці. Зближувало й спільне захоплення малюванням, а головне – тонке розуміння краси навколишнього світу й бажання зафіксувати бачене-відчуте на папері.

Найбільше часу і найкращим вихователем для них була гірська природа. Природа настільки вражала всіх, хто тут побував і мала такий сильний вплив, що то перше, про що із величезним хвилюванням і захопленням згадують всі, хто хоч раз туди ступив ногою. Не могли оминути роль природи і дослідники як творчості Ольги Кобилянської, так і художниць Августи та Ядвіги Кохановських. «…Кімполунг лежить у мальовничій гірській місцевості. Дитячі і юнацькі роки Кобилянської минали в замріяній країні, де шуміло море гордих смерек,у країні оповитих туманами вершин, де «сумно колишуться сосни». Застиглі обриси гір під куполом неба, запахи дикої рослинності, грандіозні скелі, дух легенд будили в душі юної дівчини благородні стремління. Тут, у Кімполунзі, в серцевині Карпат, народився поет із неспокійним серцем…».

Або як пізніше гордо підтвердила знакову роль природи в її житті та творчості сама Ольга Кобилянська в листі до Осипа Маковея: «…Знаєте, що я є людська дитина з ліса, що до 10-го свого року більше боса бігала, як у черевиках. І бігала по горах, а з тим і залазила в ліси». Навіть коли родина Кобилянських вже вибралася з Кимполунга в Чернівці, Ольга при кожній нагоді поверталася в ті райські для неї місця. В листі до пана Маковея : «Тут прегарна околиця. Я мала ледве 8 років, як мій батько спровадився тут, а відтак пробували-сьмо тут щось 14-15 років. Можете собі подумати, як тісно зв'язана моя душа з тим «тут»…Я справді гірська дитина, бо роджена в горах…».

Краса і таємниця природи, і гірська насамперд, на все життя мала на неї просто магічний вплив, вона завжди її шукала всюди, куди тільки потрапляла. «Шум карпатських смерек – уособлення краси рідного краю – письменниця носила у своїй душі все життя, мріяла слухати смерекову пісню і по смерті: «коли я вмру, то скажу в цілком незамітнім куті поховати і велику смереку на своїм гробі саме над головою посадити, аби мені вічно шуміла».

Без неї взагалі не уявляла свого життя і творчості, природа в її описах оживає. «Серцем сприймаючи сувору гірську красу, упивючись її тишею, захоплюючись її бурями, письменниця ніколи не дивилась на природу, як на декорацію чи орнамент».

Лоно природи було для неї таке ж необхідне, як і читання книг. Та що говорити, коли навіть сам Франко цінував опис природи в творах Ольги Кобилянської. «Природа для Кобилянської – це закони гармонії, рушійна сила розвитку…», вона всюди шукала природу, без якої не могла писати…Такий же вплив мала природа і на Ядвігу та Августу Кохановських.

Августа – незмінна супутниця Ольги в прогулянках в гори, на природу. В липні 1883 року вона записала: «Як звичайно, пішли ми сьогодні на гору з Євгенією і Ольгою в міжгір’я. Ольгу бачу я щоденно, а коли ми не бачимось, то сумую. І завжди радію і з тугою ожидаю хвилини, коли ми зустрінемося. Я її дуже люблю, вона мене теж любить, я це знаю. Я почуваю себе дуже щасливою. Моїм гарячим бажанням було мати таку подругу. Я її знайшла. Без неї я не могла б жити». І дальше в грудні цього ж року продовжує : «Ми гармоніюємо обидві дуже добре і дуже добре пасуємо одна до одної». Авґуста записала: «Хіба я не бажала в глибині душі мати таку подругу? Я знайшла її, я не могла б існувати без неї». Пізніше саме Августа стане однією з перших буковинських художниць, яка головною темою своїх творів обере красу Карпат і Буковини зокрема. Вона проілюструє більшість творів Ольги Кобилянської.

Та що говорити, якщо саме «дорогій Авґусті» Ольга Кобилянська присвятила«коротку фантазію» «Людина з народу» написану 11 травня 1886 року в селі Димка. Не дивно, що саме їй (варто згадати, що це перша дедикація письменниці!), бо вона завжди давала їй світло, любов, упевненість, адже Августонька «завжди повна поезії, повна туги і повна краси, завжди така гарна, саме така, як я люблю». А вже в наступних творах були присвяти матері та батькові. І тут же продовжує:

«Я тепер дуже напружена, тобто моя душа, і відчуваю найменший дотик, від Тебе я хочу тільки краси, бо Ти для мене символ краси і чистоти».

Варто відмітити такий посутній момент для їхнього товариства: їм дозволялося, хай і в компанії, а інколи і самим дівчаткам, долати надзвичайно небезпечні гірські та віддалені околиці. Тобто для тодішнього часу це було цілком нормальним, – дітей самих відпускати в такі доволі небезпечні мандрівки. Аби відчути атмосферу того часу, наведемо цитати з щоденників їх юних та сміливих власників.

17 червня 1884 року в прогулянці на Рарив брало участь тридцять дві особи – дівчата і хлопці. Августа Кохановська теж в своїх щоденниках не оминала такі прецікаві події, як подорожі, адже то завжди свіжі емоції та враження і пригоди: «Учора були ми на горі Рарив: Ольга, Юлько, Олесь, Ядвіга і я. Мета нашої прогулянки є скала, яку звуть божий камінь і має форму церкви, кілька миль звідси. Дівчата ще ніколи не робили такої прогулянки, вона тяжка і для мужчин. Ми привикли до сходження на гори і дуже радувалися. О 7 годині вирушили ми верхи. Я уперше сиділа на коні, але скоро привикла. Через первісний ліс прибули ми в 11-й годині до «холодного джерела», що недалеко від «Піетріле доамней» і випили тут з цього джерела за вічну дружбу. Ольга ще сказала: «Міцна як ця скала хай буде дружба наша». Тут так чудово, так дико-романтично, що ми не могли надивуватися цьому. Ми пішли далі, лізли місцями руками і ногами, щоб дістатися на плато. Ми хотіли знайти едельвейс, та дарма. Юлько дістався на плато і мало що не заплатив життям. Ми повернули кілька кроків. Ольга знайшла едельвейс, і я дуже раділа, бо це був новий доказ того, що ми дібралися на «Піетріле доамней». Треба сказати, що та дружба направду витримала випробування як відстанями, так і часом, і виявилася дуже правдива та міцна на все життя. Особливо нею дорожила Ольга Кобилянська. А квітка едельвейсу, що в перекладі означає «благородно білий», до цих пір зберігається в музеї, в кабінеті письменниці як доказ тих дитячих пригод.

Прогулянки цілком серйозно відносились до культурного відпочинку і там також були свої традиції та етикет. І якщо поважне панство прогулювалося вулицями міста, насамперед на Кайзерштрасе, та парками, то молодь ходила в гори. Тут і дальше штрихи їхніх мандрівок за сторінками щоденників: «Ми, тобто Густа, Гедвіг, Герман, Куца, Гізела, Іда і я, влаштуали прогулянку до Анджела [гірське село біля Кімполунгу]. Після обіду ми поїхали до Анджела оглядати остогидле вже мені «Морське око», і після довгого вередування Гедвіг, яка хотіла ночувати в одного єврея, а не в Добжанських, врешті повернулися до них» або «Та після обіду до нас прийшли Кохановські…Ми пішли на гору» і «Я була з Кохановськими в Путні на прогулянці». І дальше продовжує: «Годину тому ми, тобто Ядвіся, Густа, Юлько Олесь і я, повернулися з гостини у Ватрі-Молдавиці (гірське містечко в Південній Буковині), в Добжанських… ми цієї ночі зовсім не спали, а танцювали й робили різні дурниці, без упину, цілу ніч…» чи «Учора ми, цебто Кохановські, Зося, Гиньо, Юлько, Генця і я їздили до Добжанських у Ватру-Молдавицю …Після обіду Кохановські, я і Юлько з Геньом ходили до монастиря, потім піднялися на Лунку гору, там співали хором і час минав дуже приємно».

Все-таки Ольга була більш ретельна і залишила більше відомостей: «Потім ми пішли гуляти з Зосею і, звичайно, Кохановські теж» і дальше «В неділю має відбутися прогулянка в Путну. Якраз рік тому ми їздили на таку прогулянку разом з Геньом. Я б теж залюбки поїхала, задля Гедвіг, Густи й Олеся».
«Якось ми з Ядвісею, Густою й Олесем ходили далеко в гори, між скелі. Ми зовсім не лягали спати, гуляли до білого дня. Вдосвіта ми, тобто Кохановські, Олесь, Ванда й ін.., пішли до монастиря, слухали там луну, зустрічали схід сонця, співали, балакали, а повернувшись, влаштували Зерглереві і Юлькови «котячий концерт» за те, що вони лягли спати. То був пекельний галас…Ми реготали, як навіжені. Через дві години ми знов сиділи на возі і їхали додому. Всі були невиспані, але в усіх радісно блищали очі». Так щиро і безпосередньо вміють радіти життю тільки юні.

«Часті прогулянки в гори та їх віддалені околиці – Дорна-Ватра, Рарив, Молдавіца, Путна – верхи і пішки, у товарстві інтелінентної молоді – давали можливість дівчині не тільки милуватися красою природи, а й вивчати характери своїх майбутніх героїв. Там, серед неозорих полонин, у розкриллі голубих далей люди ставали цікавішими, кожен розкривався по-своєму». Кобилянська природі відводить ще вагоміше місце, адже «Природа часто буває дзеркалом нашої душі…» або «Коли ходила в гори, у ліс, вертала зворушена, з оживленими очима, і незвичайно щаслива». І глибоко філософськи «Тільки гори, повившись синьою млою, зберігали спокій…»

Тонке і глибинне відчуття краси гірської природи, серед якої вони виростали, було з дівчатками впродовж всього життя. Августа і Ядвіга Кохановські свої емоції передавали кольорами, а Ольга Кобилянська – Словом.

А вже в поважному домі старости Йозефа Кохановського всім заправляла його мила дружина Вікторія, яка давала лад як у доволі великій господарці, на належному рівні оберігала добре ім'я свого чоловіка і сімейні цінності, так і добре виховання чотирьох милих дітей. Дуже посутньої уваги вимагали молодші донечки, які на той час були в дитячому, а пізніше – в підлітковому віці.

Культурне життя Кимполунгу буде дуже активне, і до групи передової молоді, яка цікавилась мистецтвом і пропагувала його серед жителів Кимполунга, належали сім'ї Кохановських, Кобилянських, Окуневських, а також Устияновичів, лікаря Нізнера і його дочки Мальвіни, піаністки, в якої проживала Леся Українка в 1901 році. Вчителька Берта Мюллер, Наталя Кобринська з братом Євгеном Озаркевичем, «дуже музикальна і дуже молода людина Ераст Мандичевський» були в їхній кампанії. Ось таке цікаве і насичене музично-мистецьке життя було в Кимполунгу, яке підтримував своїми стараннями Йозеф Кохановський. Адже посада голови дому вимагає часто приймати поважних гостей із столиць, контролюючих різних органів та й за правилами того часу помешкання пана старости завжди відкрите для гостей. Як підтверджує цю думку в біографічному романі про Ольгу Кобилянську, написаному на документах, Валерія Врублевська: «У Кімполунзі головним осередком культури був дім міського старости Кохановського. Він мав три дочки – Міцю, Ядвігу та Августу, якій у рік приїзду Кобилянських було вісім років. Ольгу приваблювала атмосфера інтелегентної доброзичливості і гуманного ставлення до людей».

Родина Кобилянських жили з Кохановськими завжди в добрих стосунках, хоча, можливо, це зумовлював і той факт, що Юліан Кобилянський утримував велику родину, тому звісно він поштиво ставився до старости Йозефа Кохановського, за що старша дочка дорікала татові, що в родині його мають як «священну особу». Хоча на той час до такої поважної і шанованої особи, як староста Йозеф Кохановський, очевидно в Кимполунзі всі ставилися з належною пошаною та пієтетом. Правда, він цілковито заслужив собі таке поштиве ставлення за свій багаторічний труд.

Як показав час, так в майбутньому було завжди. Про атмосферу, яка панувала в цій родині впродовж всього їхнього багаторічного знайомства зі всіма випробуваннями, які випали на долю цих родин, з теплотою згадує саме Ольга Кобилянська. Отже, двері в цій поважній і шанованій родині Йозефа Кохановського завжди були відкриті для родини Кобилянських, але для маленької Ольги насамперед. Її дитинство та юні роки цілковито проминули в товаристві сестричок Кохановських – Марії (Міці), Ядвіги ( Гедвіг) та світлого ангела Августи. Про що й свідчать рядки її щоденника: «Вчора я ходила до Кохановських…З ними я стаю добра й така дитинна, як вони». І пізніше: «Вчора я ходила до Кохановських. Олеся й дівчат, як завше, дуже втішив мій прихід…Ми розважались по-дитячому, але весело. Не буду переказувати всі подробиці. Ми з Олесем удавали закоханих. Вже смеркалось, і ми черкали сірники, щоб глянути одне одному в вічі… З ним я стаю добра й така дитинна, як вони. Ядвіся має фотоапаратик, який не робить знімків, зате крізь нього дуже чітко видно людей, і ми з нею розглядали одна одну».

У Кохановських була гарна бібліотека. Ольга часто користувалася нею. Тут же слухала вона музику, зустрічалася з цікавими людьми, що й вона сама, власне, підтвердила пізніше в Автобіографії в листах до проф. Смаль-Стоцького «Про себе саму: «Так, у домі родичів Августи Кохановської я чимало навчилася, набралась гарних і добрих книжок, чула гарну музику, пізнавала гарних людей і стрічалася з прихильністю до українців, бо ж і сам батько Августи, староста, був помічним моєму батькові у будуванні уніатської церкви для тамошньої, цебто кімполунзької української громади (колонії)».

Нові віяння на розваги з Відня докотилися і на околицю великої імперії – салонна культура зокрема. У приватних і заможних помешканнях збиралися задля проведення часу в знатному товаристві. Будинок Кохановського в Кимполунзі свого часу став центром світського дозвілля, музично-літературним салоном. Тут проводили свій час та дозвілля містяни, відбувалися бали, звані вечори. Панянки з “вищого світу” демонстрували тут свої наймодніші туалети. Місцеві чиновники та інтелігенція мали звичку проводити тут будні. Крім музики, в салонах цікавилися літературою.

Користувалися популярністю звані вечори, домашні гостини. Вони були своєрідним суспільним обов’язком для підтримування родинних, соціальних та професійних відносин. Салони і звані вечері були закритими дійствами, доступні вузькому колу еліти. Аби сюди потрапити, слід було мати високу посаду, звання або рекомендацію. Зазвичай гостей приймали у визначений день. І все то те входило в обов’язки дружини шановного старости – Вікторії Кохановської.

В родині Йозефа Кохановського була ще старша дочка Марія, якій на той час було 10 років, але вона очевидно вже мала важливіші справи і допомагала мамі Вікторії на господарці. На той час найстарша Марія вже була панянкою на виданні, а це також накладало певні обов'язки на ведення дому.

Звісно, дівчатка брали найактивнішу участь в світському житті Кимполунгу, і кожний новий мешканець, який там появлявся, одразу потрапляв під прискіпливе око як юних панянок, так і їхніх небайдужих мам.

А мама Вікторія прикладала зусиль, аби хату відвідувало шляхетне товариство. Тому коли в 1880 році в Кимполунг прибув на працю молодий лікар Піцлінгер, родина Кохановських не оминула нагоди запросити елегантного та розумного чоловіка, до того ж неодруженого, на один із званих вечорів з танцями. Він вподобав собі добру та милу Міцю і за кілька місяців вони заручилися. Як пише в своєму романі Валерія Врублевська «Незабаром відбувся шлюб Міці Кохановської з Піцлінгером. Весілля було тихе, і після нього подружжя зразу ж виїхало до Чернівців. … Ранньої весни Міця виїжджала з Кімполунга на постійне мешкання до Кіцманя». Після цього сліди їхньої родини загубилися…а можливо з часом ще вдасться віднайти документальні свідчення…

До розваг того часу відносились і театральні вистави, і батьки з розумінням ставились до того, що їхні дівчатка беруть участь в імпровізованих театрах – це виховання гарних манер, музики, володіння Словом та й власне «вихід в люди». Відбувалися так звані «домашні театри» в основному в помешканні Кохановських. «Саме в приватному помешканні Кохановських в свої 15 років вперше зіграла Ольга Кобилянська. Як згадувала її старша сестра Євгенія, в домі Кохановських подібні театри влаштовувались на Новий рік, Різдво, великодні свята. До 3-4 години ранку після вистави лунала музика, танцювали люди. «Так на Різдво 1877 року ми грали в домі Міці домашній театр, а саме п'єсу «Wer zuletzt lacht lacht am besten» (нім. «Сміється той, хто сміється останнім») . Цю п'єсу грала я, Міці й Ольга». Цей вид мистецтва став одним із її улюблених до кінця життя, вона не тільки досить успішно грала ролі, а й сама організовувала театральні вечори. Про це пізніше в свої щоденниках також пише Августа Кохановська: «Кімполунг, 29 жовтня 1883, понеділок. …Зараз по обіді прийшла до мене Ольга. Вона повернула мені позичені книжки і принесла ще одну вістку, яка була для мене великою несподіванкою. 25-го листопада буде вистава, потім, як звичайно, танці. Комедія «Арендатор Феллкімел» дуже гарна, і виступають у ній, крім 15-ти осіб, ще й 5 інституток, які мають незначні ролі. Ольга просила, щоб ми (тобто Августа і її сестра Ядвіга) погодились виступити в цих ролях, але я рішуче відмовилась. Та Ольга вмовляла так довго,зщо ми зрештою погодились виступати, але це тільки з великої любові до Ольги». А в них «День у день проходило навчання». Тобто репетиції, адже до таких дійств готувались серйозно.

Театральні вистави та інші публічні заходи були доступні ширшому колу місцевих. Напередодні самої вистави Августа записує в своєму щоденнику: «Тільки що прийшли ми з театру, де відбулася генеральна репетиція, завтра будемо виступати. Який гарний був цей час, жаль тільки, що вона щоденно заходила до нас і ми разом ходили на репетицію. З 22-х репетицій дві ми пропустили. Ольга, що мала головну роль з дівчат, грала дуже гарно».

Як пише ретельний дослідник життєпису Ольги Кобилянської та життя в Кимполунзі на той час Е. Панчук: «Згодом домашні театри перестали задовольняти інтереси кімполунзької молоді, і аматори почали виступати перед житялями містечка офіційно, у так званих дилетантських театрах». Правда, для цього вже треба було мати офіційний дозвіл, але очевидно Йозеф Кохановський прихильно ставився до цього дійства, так як «любителі мистецтв з Кімполунга одержали дозвіл на виставу «Наталка-Полтавка» І.Котляревського.

Звучала в Кимполунзі і висока класична музика. Так, сестра Євгенія «в Кімполунзі вважалась найкращою піаністкою. Могла грати Бетховена». Та що казати, коли навіть мала серйозний намір вступити до Львівського українського театру, про що й написала його директрові.

А ще ж потрібно й свята готувати, різні бали і все то те на руках доброї шляхетеної господині. «Другого дня після мого від’їзду в Кохановських був бенкет…»

Окреме і дуже знакове місце в культурному житті Кимполунга та його мешканців мали бали, які зазвичай проводились взимку. Своєрідним вивершенням світської культури в місті стали бали і танці під час карнавального сезону. Він тривав між Різдвом і Великим постом – з кінця грудня до кінця лютого. Під час сезону найважливішим був Віденський бал при дворі імператора. Доступ до нього мали одиниці, як правило високі посадовці за особистим запрошенням цісаря. Місцеві бали почали офіційно організовувати із введенням бальних правил, які строго виконувались. Аби організувати такий захід, необхідно було отримати дозвіл в Окружному управлінні та сплатити до міської каси 20 крейцерів. Бальні правила були шаблонними, містили порядок та програму танців. Тут грали німецькі танці, кадриль, і менует – головний танець тогочасної Європи, який згодом поступився вальсу. Напередодні карнавального сезону юнаки та дівчата відвідували танцювальні курси, щоб узимку якнайкраще продемонструвати свої таланти. За тогочасними нормами, дівчина з “добропорядного дому” мала право відвідувати бал із 15-16 років. Готуючись до балу, вона першочергово обирала бальний одяг, і в цьому брала участь вся сім’я. Жінкам радили одягати закриту сукню з оксамиту або шовку, рукавички по лікті, брати букет квітів та віяло. На балах шукали пару, вирішували політичні питання, вели ділові розмови.

Як дослідила науковиця Катерина Валявська: «Прогулянки або «проходи» (Ausflug, Eingang) згадуються в щоденниках О.Кобилянської, під час її проживання в м. Кімпулунг, яке завдяки своєму природному ландшафту було курортним. Місцеві мешканці часто проводило своє дозвілля в парку. Так, майбутня художниця А.Кохановська записала в щоденнику 15 липня 1883 р.: «Мати та Міця мали гості […]Ольга прийшла пізніше, всі пішли у Казино-сад. Була музика».

Із щоденників О.Кобилянської дізнаємося, що інтер’єр в танцювальному залі казино в Кімпулунзі в 1880 роках складався із лавок та стільців, в прилеглій кімнаті розташовувався буфет (Esszimmer). В перервах між танцями гості вели світські бесіди, дівчата танцювали та спілкувалися із кавалерами. Важливим в такому товаристві було дотримання «хорошого тону» та «вишуканих» менер.

Ймовірно, саме в Кімпулунзькому казино відбувся перший бал Ольги Кобилянської, «куди вона одягнула крислатий капелюх, оздоблений червоною трояндою». Про відвідини муніципального міського балу (Bürgerball) О.Кобилянcька вказує на початку лютого 1886 року. Наступного року в лютому 1887 року вона записала, що «всі її найкращі подруги поїхали на бал (Ballabend Unterhaltungen), при цьому вона жаліється – «я ще ніколи не була на великій вишуканій забаві». Найвірогідніше, товаришки письменниці поїхали під час карнавалу до столиці краю – в Чернівці. Натомість родині О.Кобилянської в той час бракувало грошей на таку матеріально затратну подію (бальний одяг, вхідний квиток та ін.). Для неодружених жінок бал був шансом знайти чоловіка, особливо це стосувалося офіцерських балів.

І ще із щоденників Ольги Кобилянської: «Ми кілька разів приязно й чемно розмовляли, часом сміялись, але зовсім не танцювали вдвох. Він танцював мало й майже з самими Кохановськими, найбільше з Ядвісею і ще з деякими жінками. Ні, він ні в кого не закоханий, це я вже знаю, він захоплений тільки самим собою. Дуже гарна, добра, пихата дитина, яка мусить ковтати беладонну, щоб мати гарні очі» . Очевидно, що з їхньої компанії саме Ядвіся була доброю танцюристкою, вміла і любила танцювати, грала у виставах».

А вже бали давали великий простір для обговорення, адже там відбувалися завжди цікаві дійства, знайомились, закохувались… Зі спогадів Ольги Кобилянської довідуємося, що в залі гості розважалися танцями, розмовами, жартами, сама вона грала на фортепіано і співала, а під час бального танцю один із гостей подарував їй букет квітів.

Свідченням того, що в помешканні Кохановських відбувалося дуже активне світське життя є навіть той факт, що саме перше і саме сильне кохання в Ольги Кобилянської сталося саме в цій шляхетній родині. Правилом доброго тону на той час для всіх поважних персон, які прибували на працю в Кимполунг, вважалося здійснити візит до старости Кохановського. Тому зрозуміло, що коли туди на працю повітового лікаря прибув доктор Теофіл Окуневський, то він також із своєю дочкою Софією та племіником Євгеном Озаркевичем також здійснив такий візит. На вечірці були присутні і обидві сестрички Кобилянські. І якщо лікар припав до вподоби красуні Євгенії, то Ольга не могла відвести очей саме від молодого Озаркевича, який на той час студіював медицину. Між ними склалися дуже теплі стосунки. Але доктор поїхав дальше на науку, а Ольга вперше пережила неймовірно сильні емоції… А так як подружки ділилися своїми душевними переживаннями не тільки на сторінках щоденника, то саме Ядвіга Кохановська, аби якось розрадити Ользю, в її дівочому щоденнику намалювала портрет Євгена Озаркевича.

А те, що це рука саме Ядвіги професійно потвердила мистецтвознавиця Тетяна Дугаєва.

І звісно, як для таких юних тендітних панянок, вихованих на класичних жіночих романах, вони мріяли про високе кохання, закохувались, і часто без взаємності, страждали… Одним словом, гіркі та глибокі переживання тонких душ як сестричок Кохановських, так і Кобилянських впродовж всього часу, коли вони були поруч в Кимполунзі, знайшли своє місце на сторінках щоденників насамперед.

Настали захоплюючі дівочі вечори. Вони читали, грали, співали, вчилися їздити верхи і розмовляли, мріяли про любов та заміжжя. Були розчарування, ревнощі…тобто все як у всі часи, коли поруч підростають юні панянки.
До таких зимових розваг належало і катання на ковзанах, по що свідчить ще один запис в щоденнику Ольги від 5 січня 1884 ввечері : «Я вирішила кататись на ковзанах і нині вже взяла у Кохановських першу лекцію, певна річ, потаємну…». І незабаром від 7 січня 1884 : «Я вчуся кататись на ковзанах, нині була вперше серед гурту, Козуб також катається. Спершу я каталася з ним і з Гедвіг, ми так смішно всі троє впали…». Вони вміли від душі розважатися… «Ми пішли на ковзанку. Козуб поганяв коней. Ох і сміху було! При найменшому повороті саней усі нестямно верещали. Ох, який учора був гарний день! Було дуже весело…Зчинився неймовірний галас."

Приклад цієї гарної компанії – Августи і Ядвіги Кохановських та Ольги Кобилянської підтвердив ту важливу думку, що саме дитинство формує особистіть і тому є дуже важливим для світогляду та відчуття свого місця в цьому світі.

А 28 березня 1877 року в гірському містечку Кімполунзі в родині старости Йозефа Кохановського та його дружини Вікторії сталася ще одна радісна та довгоочікувана подія – народилася їхня наймолодша дитина – синочок Віктор.

Проте їхня ідилія закінчилася в середині літа 1885 року, про що не оминула записати в своєму щоденнику Ольга Кобилянська: «Ввечері відбувся похід зі смолоскипами до Кохановського, що як радник крайової управи перїздить до Чернівців…Похід був дуже гарний. Потім усі зайшли на подвір'я до Кохановського. Ми всі поставали на ганку й почали виголошувати промови, на які Кохановський гарно відповів…Дещо я поминаю, від'їзд Кохановських також, проте мушу згадати, що ми дуже змокли в горах».

Все їхнє безтурботне дитяче та юнацьке життя крутилося в орбіті Кохановських і припинилося «…бо Кохановські виїздять звідти», а в Кобилянської в «Кімполунзі залишились тільки гори, з якими могла поговорити і розділити свій смуток».

Хоча члени родини Кохановських знайшли належне місце і на наступних сторінках щоденника Кобилянської, а з своїм «світлим ангелом Густею» вона хоч в уяві письмово і дальше тут спілкується.

"Густа, щира, ангельська натура»
Милий Густин голос здавався мені ангельським
Боже як мені було добре з ними"

Щира дружба, що зародилася між дівчатками обох родин в дитинстві, тривала більше ніж пів віку. А «між тим Кімполунг і гадки не мав про те, що за особи дозрівають в ньому».

15 липня 1885 року Йозеф Кохановський переїздить до Чернівців як радник окружної управи. «Мені шкода тільки Густоньки, вона мила, чиста, добра істота. Такого ангела, як вона, я вже ніде не знайду. Вона мила, чиста, добра істота. О, наскільки вона була краща до мене, ніж я до неї!», – констатує Ольга Кобилянська незадовго до від’їзду Кохановських до Чернівців. Вони пронесли взаємне сердечне тепло крізь роки та всі життєві випробування, які випали на ці чисті і світлі душі.

І вже перед самим від'їздом Ольга занотувала в своєму вірному щоденнику, якому звіряла самі потаємні думки: «Сердешна Густа перебила мою мову глибоким зітханням. Вона дуже засмучена, що їде від нас. Одна душа мене постійно любить – це Густа, щира, ангельська натура. Завжди любитиму її. Я часто сердилась на неї, але вона набагато переважає Зосю».

Отже, Йозеф Кохановський отримує посаду радника окружної управи в столиці герцогства Буковина і переїжджає з родиною в Чернівці….

Далі буде…

Підготувала Леся Щербанюк

Слова вдячності

Мистецтвознавиці Тетяні Ігорівні Дугаєвій за переклад і прочитання архівних документів, давніх часописів, прочитання художніх робіт Ядвіги Кохановської. За дуже посутню підтримку та допомогу при підготовці цього дослідження;

Державному архіву Чернівецької області, особисто Марії Михайлівні Гуцу за надання та прочитання архівних документів родини Кохановських

При підготовці використані джерела:

Ольга Кобилянська. Твори в 5-ти томах. – Т.5. Київ: ДВХЛ, 1963. - 767 с.

Валявська К. У мереживі вальсу. Світське життя на Буковині (1848–1918) . – Чернівці: Книги – ХХІ, 2022. – 320 с.

Вознюк В. Буковинські адреси Ольги Кобилянської . – Книги - ХХІ, 2006. – 276

Врублевська В. Шарітку з Рунгу: Біографічний роман про Ольгу Кобилянську. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 412 с.

Ольга Кобилянська. Слова зворушеного серця. Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади / упоряд. Ф.Погребенник. – К. : Дніпро, 1982. – 359 с.

Панчук Е. Кобилянська, роман-есе // Жовтень. – 1983. – Ч.11, ч.12

Матеріали із сторінки фейсбуку Чернівецький літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської www.facebook.com/Kobylianskamuseum