"Дім поважного й високоосвіченого старости Кохановського". Частина ІІ (продовження)

Частина I за посиланням www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news

Отже, сімейна ідилія родини Кохановських серед розкішної гірської природи Кимполунгу закінчилася в середині літа 1885 року, коли  Йозефа Кохановського призначили на посаду радника окружної управи в столиці герцогства Буковини. Тож майже вся родина, окрім Міці, яка на той час вже була заміжня,  переїздить до Чернівців і оселяється у власному новому будинку по вулиці Neu Welt gasse, 27 (вул. Новий Світ, тепер вул. Шевченка, 41). Зрозуміло, що адреса була вибрана не випадково, адже на той час Новий світ становив східний край середмістя Чернівців, а поруч з нею була головна ділова вулиця міста - Herrengasse, або ж Панська (сьогодні це вулиця Ольги Кобилянської).

До того ж, варто сказати, що родина поселилася саме за цією адресою не одразу, адже потрібен був час, щоб віллу відбудувати.

 

Вперше назва Новий Світ (Neue Welt) з’являється на планах міста в середині XIX століття. Тоді було модно називати вулиці таким чином, наголошуючи на розбудові міста, тому чи не в кожному великому місті, яке входило до складу Австро-Угорської імперії, ви знайдете вулицю з подібною назвою. На момент приїзду родини Кохановських ця вулиця починає дуже активно забудовуватись, а незадовго стає однією із найбільш престижних вулиць нашого міста. Про що свідчить і перелік тих особистостей – науковців, політиків та митців, викладачів університету, гімназій, чиновників високого рангу, які тут проживали. Розташована поруч з аристократичною Панською (Herrengasse), вона була значно спокійнішою, більш придатною для приватного проживання. 

Ольга Кобилянська як дуже тонка і чутлива натура з перших років перебування в нашому місті найбільше любила вулицю Новий світ, саме в будинку на цій вулиці вона найдовше жила, тут їй було комфортно: «…коли я пішла на вашу вулицю, то було мені світліше…». Насамперед через тих людей, які для неї були дуже дорогими і насамперед родину Кохановських. І сьогодні можна побачити ряд вілл, оздоблення фасадів яких свідчить про смаки, уподобання та достаток їхніх власників. Нині ця вулиця  названа на честь найбільш знаного поета України Тараса Григоровича  Шевченка.

На сьогодні немає відомостей, хто був архітектором розкішної вілли Кохановських. Зовсім поруч, на цій вулиці, була розташована колишня Вища державна промислова школа, щойно споруджена в 1883-1884 роках. ЇЇ архітектором і директором професор Йозеф Ляйцнер (Josef Leitzner). Тут навчали професійних будівельників та архітекторів, тому зрозуміло, що, як прийнято було на той час, на вулиці поселяли викладачів, професорів цієї школи та учнів – архітекторів та будівничих, щоб вони мешкали поруч із місцем роботи.

Про одного з них – міського архітектора і будівничого, заступника голови Державної залізничної ради, члена опікунської ради Буковинського Комерційного музею, кореспондента цісарсько-королівського Геологічного інституту у Відні, віце-бургомістра Чернівців Йозефа Ґрегора (Gregor  Josef) ми нещодавно писали www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news

Найближчими сусідами родини були люди підприємливі та заможні. Сусідом по лівій стороні вулиці, власником будинку, був промисловець Якуб Хехт (Hecht Jakob). Поруч мали власні помешкання або винаймали житло поважні та знані чернівчани: цісарсько-королівський старший будівельник, голова будівельного департаменту державного уряду Антон Павловський (Pawlowski Anton) та його брат, фінансист при розрахунковій державній палаті Адам Павловський (Pawlowski Adam). Навпроти були приватні помешкання великої родини фінансистів та урядників Недведів (Nedwed). Навпроти мешкав професор сільськогосподарської школи Грегор Галіп (Halip Gregori) та професор Євген Ботезат (Botezat Eugen).

Без сумніву, достойне товариство проживало в будинках по цій вулиці тоді, коли Йозеф Кохановський придбав велику парцелю землі, щоб збудувати помешкання для своєї родини. І хоч на кадастровій карті 1888 року Людвіга Веста  бачимо тут велику незабудовану ділянку, очевидно, що карту почали складати значно раніше і будівництво на той момент ще не було завершене. Проте Книга перепису населення міста Чернівці вже за 1890 рік свідчить про те, що по вулиці Нойвельгассе під номером 42 (пізніше номер 27) саме тут, на цій парцелі землі розташований будинок, у якому проживає вся щаслива родина Кохановських – власник будинку, державний чиновник високого ранку Йозеф Кохановський, господиня Вікторія Кохановська, дочки Августа та Ядвіга, син Віктор. Відвідувала їх і донька Міця з родиною. Родина була велика і, як на той час, добре забезпечена. Одним із свідчень високого статусу Кохановського в Чернівцях є інформація в газеті за 1890 рік про те, що «…поштових скриньок для збору листів незабаром буде збільшено на п'ять штук» і серед них є адреса Neue Weltgasse No.27. Статус домовласника, службовця фінансової поліції Йозефа Кохановського цілковито сприяв добробуту сім’ї. Вся родина була римо-католицького віросповідання.

Дві служниці вписані в документ. Марія Соболь, греко-католицького віросповідання, в обов’язки котрої входило куховарити. Ще одна служниця – Анна Петер, римо-католицького віросповідання, була покоївкою. Очевидно, що були й інші помічники, адже утримання на належному рівні такого великого господарства, зокрема конюшні потребувало робочих рук та догляду.

Меморіальна дошка стверджує, що тут проживала художниця Августа Кохановська, їй без сумніву вдалося своїм талантом прославити достойне ім’я свого батька, проте заради справедливості варто наголосити, що тут проживала вся родина Йозефа Кохановського, і всі її члени заслуговують на увагу, нашу вдячну пам'ять та пошанування.

Вілла Кохановських тоді вирізнялася на фоні сусідніх будинків. Пан Йозеф Кохановський, на той час вже поважний урядник, збудував для своєї родини гарну кам’яницю, розташовану по червоній лінії. Назва терміну зумовлена тим, що у містобудівній документації лінії забудови позначають товстою лінією червоного кольору. Будинки зводяться строго по цій лінії, відступ дозволений тільки углиб території забудови чи кварталу. Жодна споруда, окрім малих архітектурних форм, не може виходити за межі червоної лінії забудови у бік вулиці чи площі. Вони існують для того, аби документально і законодавчо засвідчити, де саме будуть проходити вулиця та дорога, визначають забезпечення і дотримання містобудівної дисципліни при забудові й реконструкції, сприяють уникненню конфліктів між публічними й приватними інтересами. Ці правила забудови сформувалися поступово і зберігаються в історичних центрах міст. Тут можемо зробити висновок, що для середмістя Чернівців на той час вже був затверджений генеральний план забудови, який строго виконувався і дав можливість доволі швидко збудувати по-справжньому європейське місто.

Пан Кохановський не пошкодував коштів, аби його будинок був не тільки великим, але й, як би ми зараз сказали, стильним – фасад було оздоблено згідно з останніми модними тенденціями в архітектурі, він виділявся елегантними архітектурними елементами на фоні сусідніх будинків.

Якщо головні об’єми будинку, його розміри та пропорції повинні були вписатися в загальні правила забудови вулиці, то в «приватних» формах, як от в архітектурних елементах фасаду та внутрішнього облаштування вілли вже можна було проявити індивідуальний смак. Вони дивують і зачаровують нас й до сьогодні, за ними визначається художня цінність архітектурних споруд. Фасади будівель впливають не тільки на емоції власників, для яких вони зводились та прикрашались, але й через десятиліття тішать і дивують небайдужих чернівчан, покращують їх настрій та дарують хвилини гордості за своє місто, викликають подив та зачарування у туристів. Нехай навіть в такому досить сумному вигляді, який наклав на них час та байдужість мешканців, які там проживали в післявоєнний час.

Якщо вважати, що будинок насамперед оцінюють по фасаду, як людину за одягом, то зрозуміло, що він має не просто гарно виглядати, але й відрізнятися від інших. Очевидно, тут враховувались смаки двох дорослих донечок пана Кохановського, які тоді вже професійно займалися живописом і добре зналися на архітектурній стилістиці. Як ми знаємо, сам Йозеф Кохановський також добре орієнтувався в мистецтві музики, танцю та й загалом був доволі прогресивним.

Отже, головним, парадним, фасадом вілла родини Кохановських виходить на вулицю Шевченка, а видовженим флігелем простягається до середини внутрішнього двору. І сьогодні розміри будівлі, якщо глянути на план, сильно вражають: довжина з боку вулиці Шевченка – 18, 30 м; ширина – 12, 20м; висота – 12, 20 м. Загальна площа приміщень складає 416, 0 м2; будівельний об’єм –  2733,0 м3 + 357,0 м3 (флігель). Площа подвір’я разом із будинком займає 0,976 гектара.

І хоч сама вілла станом на сьогодні має вже досить втомлений вигляд, проте фасад не зазнав критичних змін, ми можемо і на відстані прочитати його архітектурну стилістику.

Отже, перед нами одноповерхова будівля на високому цоколі, що відразу додає їй солідності та імпозантності. Фундамент виготовлено з бутового каменю, який отримують при розробці гірських порід, він дуже міцний і надійний, та цегли, тому, порівняно з фасадом він добре зберігся. Під частиною споруди розташований підвал, перекритий цегляним хвилястим склепінням.

Сам будинок цегляний,  потинькований, тобто поштукатурений традиційним для того часу будівельним розчином – вапном змішаним з піском. Споруда має двосхилий дах, покритий фальцованими металевими листами (процес створення шва з металу називається фальцюванням), тобто металевими листами покрівельної сталі, з'єднаними своїми деталями за спеціальною технологією скріплення листів гладкого металу для створення суцільного  покриття. Фальцева покрівля є однією з найбільш герметичних та довговічних. Тож будинок від початку зводився професійно та «на совість» і при належному утриманні він був би й до сьогодні зберіг свій вигляд.

Найцікавішим є фасад будинку з боку вулиці Шевченка, збудований в стилі історизму з елементами барокової архітектури. Він зберіг ті залишки розкоші архітектурних елементів, які нас завжди вражають. Композиція фасаду центрально-осьова, симетрична. Окрасою фасаду є ледь виступаючий ризаліт, з трьохосьовим поділом віконних прорізів по центру та широкими віконними прорізами по боках.

 

Краї ризаліту підкреслено лопатками або лізенами (вертикальними виступами на стіні, що не мають бази чи капітелі і оформлені квадратами). Правда, ліва частина ризаліту настільки пошкоджена, що вже важко побачити цей виступ відразу. Лопатки не тільки ділили стіну, але й одночасно відповідали внутрішньому розплануванню, виконуючи функції контрфорса: були не тільки прикрасою на фасаді, а й служили базою для опорної стіни.

В оздобленні фасаду використано широкий спектр архітектурних елементів притаманних необароко. Центральний арочний проріз оформлений у вигляді антаблементу з півколонками та іонічними капітелями. Багате обрамлення віконних прорізів. Віконний замок фіксує профільований архівольт віконного прорізу, тобто зовнішнє напівкругле обрамлення отвору вікна.

Центральне вікно ризаліту акцентовано посередині розірваним сандриком півциркульної форми, в центрі якого розташована елегантна ваза.  А два бічних вікна прикрашають значно скромніші прямі сандрики, з віночками та плавними хвилястими лініями, елементами модерну. 

Завершує ризаліт аттик, в центрі якого розміщена люкарна у профільному обрамленні, його краї прикрашають презентабельні вази.

Для гармонійного збереження цілісності ризаліту підвіконна ніша представлена у вигляді ряду балясин. Знизу підвіконну поличку підпирають кронштейни у вигляді модильйону (деталь у вигляді кронштейна із завитком), що підтримують виніс карнизної плити корінфського ордеру.

Отже, ризаліт попри те, що він зовсім трохи виступає на фасаді, разом з продуманими до деталей архітектурними елементами в необароковому стилі виокремлює будинок на цій ділянці, робить його багатим та презентабельним, або як ми зараз сказали – стильовим.

Бічний фасад вже більш строгий, з цоколем, підкресленим глибоким діамантовим рустом, прорізаними прямокутними вікнами для вентиляції підвальних приміщень. Фасад по всьому периметру будинку, навіть з боку внутрішнього подвір’я, завершується профільним карнизом з сухариками, прямокутними виступами, які утворюють орнамент. Тильний фасад з боку внутрішнього подвір’я, ще також зберіг залишки минулої розкоші. Мансардний поверх підкреслений широким балконом з декоративними перилами у вигляді балюстради.

Стіни будинку цегляні, їх ширина становить від 0, 44 до 0, 51 м. Надзвичайно цікавим будинок був всередині. Кімнати в будинку родини Кохановських розміщувались анфіладою: в центрі великий хол із залою, а по кругу – послідовний ряд приміщень, з’єднаних між собою дверними прорізами. Двері масивні, білі, з широкими коробками міжкімнатних дверей, із вставленими кришталевими вікнами. Таким чином утворювалася наскрізна перспектива кімнат. Звісно, що всі діти, які на той час проживали з батьками, мали свої окремі, добре впорядковані світлі та затишні покої. 

Життя кожного із членів родини в столиці герцогства Буковини пішло своїм, значно швидшим темпом, ніж налагоджене життя в Кимполунгу.

"Чернівецькі урядники. Кінець 19 ст. Чернівці. Фотоательє Яна Кржановського". Останній праворуч у другому ряду Йозеф Кохановський. 

 

Поруч із тим важко уявити, наскільки складно було одночасно із безперервною державницькими клопотами за короткий проміжок часу налагодити таке велике господарство, яким було помешкання на вулиці Новий світ.

Зрозуміло, що всі клопоти зі створення домашнього затишку впали на плечі пані Вікторії Кохановської. Звісно, їй в цьому допомагали донечки. Правда, справедливо треба сказати, що більшою мірою діяльна і дуже активна Ядвіга, адже тендітна Августа все-таки частіше перебувала на своїй хвилі високого мистецтва.

Найбільш безтурботним виявилося дитинство юного Віктора (про нього детальніше розповідаємо в наступній частині). Йому тоді виповнилося 8 років і він пішов навчатися в ту ж гімназію, де навчався батько – Першу цісарсько-королівську державну гімназію міста Чернівці (нині ліцей № 22 ім. А. Кохановського)

А вже обидві сестрички – Августа та Ядвіга, мали можливість професійно зайнятися малярством, яке стало їхнім життєвим покликанням.

Отже, коли родина Кохановських перебралася в Чернівці, Августі було 17 років і тут вона прожила 40 років до свого виїзду в Польщу. Її життєвий і творчий шлях ретельно дослідила і розписала мистецтвознавця Тетяна Дугаєва, її мистецьку розвідку можна прочитати за посиланням: 

drive.google.com/file/d/184qOmAoSSJWkkJf6w6bvuXeOxeq6Hv_O/view

Варто зазначити, що сестри Кохановські і до переїзду не раз приїздили до столиці коронного краю Буковина – Чернівці, де жила родина матері по прізвищу Сєжистих. Тут вони відвідували вистави, концерти, салони, замовляли сукні. Безперечно, що дуже важливим та відповідальним заняттям для обох дівчаток, вже панночок,  було пошиття нових суконь та створення цілих колекцій одягу. Потрапивши до цілковито інших товариств, потрібно було відповідати тому високому рівню моди, а різноманіття культурних дійств та балів вимагало належного вигляду. Чернівці творили новий стандарт, націлений на високу віденську моду.

Очевидно, що в цім дуже важливім питанні першу скрипку грала Ядвіга, про що свідчить лист до неї від Ольги Кобилянської з Кимполунгу: «Дорога Ядвісьо! Прийми мою найсердечнішу подяку за  Твою ласкавіть супроводжувати  Августу і допомогти купити плащ, цілуй руку від мене пані матері але не забудь я начеб бачу, як хоробро і енергічно Ти втручалася в справу купівлі. Плащ дуже гарний і я не можу описати Тобі моє задоволення».

Ми знаємо, що Ольга Кобилянська дуже прихильно ставилася до Августи, яку вона незмінно називала світлим ангелом. Проте на сьогодні також зберігся єдиний лист письменниці саме до Ядвіги, у якому вона чітко її характеризує. Мабуть зайве нагадувати, що пані Ольга аж надто тонко відчувала психологію тих, з ким спілкувалась. А вже сестричок Кохановських, поруч з якими пройшло все її дитинство та юність, то й поготів. Лист написаний з Кимполунгу в 1887 році, коли родина Кохановських вже перебралася в Чернівці, а Кобилянські на той момент ще не переїхали.

Дозволимо собі тут навести декілька деталей, які дуже багато зможуть розповісти про Ядвігу, її характер та активну участь в дозвіллі їхньої дівочої компанії, в житті родини та в громадському житті назагал.

Ядвіга Кохановська (Hedwig Kochanowska)

Люблячи, родичі, Ольга Кобилянська та приятелі звали її Ядвіся або Гедвіг (Hedwig). В щоденнику та епістолярії Кобилянської найчастіше зустрічається форма Гедвіг (Hedwig). Для ретельних науковців, які очевидно ще будуть досліджувати її постать та мистецьку спадщину подаємо всі відповідники цього аристократичного імені, дещо незвичного на сьогодні, яке може трапитися на сторінках архівних джерел. З’ясувати походження імені нам допомогла мистецтвознавця, шановна Тетяна Дугаєва, за що ми їй уклінно вдячні.

Отже, ім’я Ядвіга походить від старонімецького імені Гедвіг (нім. Hedwig), що в перекладі означає «той, що бореться». У Польщі ім'я було записано в перший раз у 1208-му році, у формах Гедвіга (пол. Hedwiga) і Едвіга (пол. Edwiga). Вважається, що це їм'я з'явилося та стало популярним спершу саме в Польщі після шлюбу Генріха I Бородатого та Ядвіги Сілезької. 

Ядвіга Кохановська (Kochanowska) – німецькою Hedwig; румунською Jadwiga; польською  Jadwiga; французькою Edwige; англійською Jadwiga.

Зауважимо, що в цьому випадку ім’я цілковито відповідає характеру його власниці, що підтвердила в своєму листі з Кимполунгу до любої Густочки її щира і доволі безкомпромісна в оцінках подруга Ольга Кобилянська:

«О, Ти все ще така лінива до писання, – знаєш, Твоя впертість завжди нагадує мені Серглера, так же само я нагадувала при ньому на Тебе – він скоріше б вмер, ніж поступився б, а ніж поступитися, то скоріше вмерти. Тебе він також б боявся, і сказав би: знаєте, ви здаєтеся мені як мале чортеня.

А тепер бувай здорове, моє любе, маленьке, ніжне, вперте пташеня і любові гідне аристократичне чортеня! 

Твоя Ольга»

Як свідчать архівні документи – Ядвіга Кохановська народилася 30 листопада 1866 року у Чернівцях, очевидно, за адресою Центральна площа, 6.

Власне мистецьку творчість Ядвіги ми відкрили дещо випадково. А може і не випадково, це вона вирішила так делікатно нагадати про себе і про всю родину Кохановських, які на фоні талановитої художниці Августи Кохановської чомусь цілковито залишились в затінку її слави.

Отже, ще за життя професор Олег Панчук привіз нам частину своєї приватної бібліотеки, там, серед книг та всіляких листків, ми відшукали малюнки. Відсканувавши, відправили мистецтвознавиці Тетяні Дугаєвій, аби вона сказала свою авторитетну думку щодо їх авторства. Тетяна Ігорівна одразу відгукнулась і сказала, що це роботи рідної сестри Августи – Ядвіги, яка також мала хист до малювання, але залишила дещо скромнішу мистецьку спадщину, ніж її видатна сестра.

А потім ці пошуки привели до знайомства із життєвою історією достойної родини Кохановських. Хоч і по зернині, але знайшли підтвердження, насамперед в щоденниках Ольги Кобилянської, що Ядвіга Кохановська мала талант до малярства і залишила власний доробок.

Для Ольги, котра була стримана на людях, але мала аж надто емоційну натуру , при тому добре володіла Словом, на сторінках щоденника був цілий Всесвіт. "...Записи українською, німецькою (вони переважають), польською, італійською, російською мовами, як правило, каліграфічним почерком робили власниці альбомів, їхні брати, друзі – Августа і Ядвіга Кохановські, Ольга, Марія, Іван Устияновичі, Софія Окуневська та її кузен Євген Озаркевич…, сміхотливий Є. Озаркевич записав жартівливий віршик про сміливого вояка з Кракова, котрий сім років воював, не виймаючи шаблі.

Оздобою сторінок були наклеєні зображення квітів, пташок, дівочих і дитячих голівок, але чіпляється око за малюнки, розкидані на аркушиках. Хвацького гусара з моноклем нашаржувала Я. Кохановська..."

А вже пані Тетяна, співставивши цей малюнок з портретом, підтвердила, що це й справді зображення молодого Євгена Озаркевича. Вона пише: «Тепер про рисунок гусара (Є. Озаркевича) у щоденнику Ольги Кобилянської разом з поетичним текстом і підписом "Hedwig Kochanowska", під яким цей малюнок. Рисунок виконаний впевненою рукою. Схиляюсь до того, що цей рисунок виконаний Ядвігою. Адже судячи по доступним нам творам, вона вправно малювала»

Хто ж такий важливий для Кобилянської чоловік, якого Ядвіга мала за потребу намалювати Ользі на пам’ять. Детальну розвідку на цю тему здійснив Володимир Вознюк:

«Її ідеалом був високоосвічений чоловік, спілкування з яким збагачувало б, сприяло духовному зростанню. Найбільше цьому ідеалові відповідав Євген (Геньо) Озаркевич (рідний брат Наталії Кобринської, кузен Софії Окуневської, в якої він гостював, перебуваючи в Кімполунзі) – у майбутньому видатний медик. О. Кобилянська однозначно сказала про необхідність досконалого знання української мови якраз тоді, коли закохалася в нього. Після його від'їзду з Кімполунга, переповнена сумом і ніжними почуттями, О. Кобилянська 29 вересня 1884 року записує вперше українською мовою до щоденника: "Гадка одна, котра тепер душу мою пригріває, єсть: бути русинков цілов душов"».

Освічена, начитана людина, брат письменниці, непогано орієнтувався в тогочасному літературному процесі, міг розповісти і про Івана Франка, і про Остапа Терлецького, про боротьбу жінок за свої права. Тож і не дивно, що після його від'їзду, як видно зі щоденника, дівчина сумує, боляче переживає те, що Євген довго не надсилав обіцяні їй книги, часто розчаровується. Тогочасні враження допомогли письменниці в змалюванні образу Орядина з повісті «Царівна».

Звісно, що дівчатка Кохановські знали про страждання своєї дорогої приятельки, тому Ядвіга вирішила чи то підтримати її в душевних стражданнях, чи що інше було їй на гадці, проте портрет першого великого кохання залишається в її дівчачому щоденнику.

І ще один епізод з листа Кобилянської про майстерність Ядвіги Кохановської: «Я мала мою записну книжку при собі, і коли він [пан Серглер, їхній спільний знайомий по Кимполунгу] побачив Ваші рисунки, був дуже здивований "О, дивіться, сказав він, і це малювали вони…це дуже гарно".

Я: Ви говорите в такому тоні, наче б це  була справа неможливості, що це вони малювали.

Він: О, я висловив тільки думку, що вони…видалися чудними»

Очевидно, що природа Кимполунга, дивовижні гори, ліси дуже надихали до творчості. Бо вже у цитованому нами листі  Ольги Кобилянської пише до Августи в Чернівці: «В Кимполунзі вже немає того «гарного», товариство зібралося із неможливих та можливих осіб, …, тільки гори залишилися ті самі, гарні і похмурі, тепер вони набагато-багато кращі, як раніш, мені часто здається, ніби я мала обов’язки супроти них, можливо…мені часто здається що тому, що Тебе і Августи тут немає і от сама мушу на них дивитися, за Вас обоїх, і чим більше я на них дивлюсь, тим краще видаються вони мені і я розумію Твою і Августи тугу за ними»

Зрозуміло, що вони часто писали одна одній, бо Ольга знала, що сестри багато уваги приділяють малярству, мають професійних вчителів і ходять брати уроки:

«Чи малюєш багато, Ядвісьо. Я Тебе дуже прошу не занедбуй цього в ніякому разі і пиши мені про щось, Ти не знаєш, як мені приємно, коли я одержую від Тебе або від Августи…»

Тетяна Ігорівна Дугаєва ретельно дослідила й імена вчителів мистецтва, в яких навчалася Августа Кохановська. Виходить на те, що і Ядвіга також отримала фахову освіту в нашому місті. І хоч Августі пізніше пощастило студіювати мистецтво у Відні, сімейні обставини не дозволили зробити це і Ядвізі. Або, можливо, це й вчителі, які бачили талант Августи, порадили продовжити їй науку в столиці.

Роль вчителя в опануванні творчих професій як от малювання чи музика завжди дуже важлива. Зазвичай в роботах учнів точно відчувається вплив майстра.

А оскільки Йозеф Кохановський міг собі дозволити винайняти найкращого вчителя для своїх донечок.

Сестри Кохановські мали можливість перші уроки малювання отримати у відомого художника Тадеуша Суліми фон Попеля (1863–1913,Tadeusz Sulima Popiel). На той момент в Чернівцях він був найбільш професійним малярем і педагогом. Він закінчив Краківську академію мистецтв і цілковито сформувався під впливом школи уславлених польських майстрів історичного живопису, історіософа Яна Матейка та художника, теоретика та історика мистецтв, вчителя Владислава  Лущкевича  (Władysław Łuszczkiewicz, 1828-1900), вчителя Матейка. Вдосконалював свій талант у Відні і Мюнхені, а після отримання такої блискучої європейської школи жив у Львові та Кракові, періодично виїздив до Чернівців, малював історичні картини, портрети та пейзажі. Правда, Тадешу Попелю закидали, що він занадто консервативний: коли більшість захопилась модерном, художник продовжував традицію своїх вчителів. Пізніше саме цю класичну школу він намагався передати своїм ученицям...А ще він був дуже діяльним та організованим. Як нещодавно дослідила мистецтвознавиця Тетяна Дугаєва, саме художник Тадеуш Суліма Попель відповідав за організацію мистецької експозиції такого грандіозного проєкту як промислово-реміснича виставка, яка відбулася в Чернівцях у 1886-му році. Зрозуміло, що дщо такого грандіозного дійства мусили готуватися завчасно. Тож саме на той момент, коли родина Кохановських перебралася до Чернівців, тут працював і Тадеуш Попель. Це був молодий і дуже грамотний європейський художник, мав виставки своїх творів у Чернівцях і, звісно ж, давав приватні уроки. 

В 1888-му році він разом з групою однодумців заснував у Львові художню школу для жінок, яку фінансував Марцелій Гарасимович. Пізніше таку ж школу малювання для жінок художник заснував у Чернівцях.

Мабуть, щоб відповідати тенденціям розвитку великих міст, цю мистецьку традицію вирішив продовжити у нашому місті український живописець Епамінандос Бучевський (1843-1891 рр.). У 1888-му році він переїхав з Відня до Чернівців, щоб зайняти посаду художника Буковинської митрополії. Виконував роботи з оформлення і реставрації церков Буковини.

Митець організував у Чернівцях дівочу художню школу з рисунку і живопису. З 1889-го року Ядвіга з Августою вже відвідували в Чернівцях художню школу Бучевського, де вони отримали першу фахову освіту та мали можливість розвинути свій талант.

Ядвіга Кохановська – член Товариства Білого хреста

Ядвіга Кохановська, будучи завжди активною в силу свого характеру, не залишалася осторонь життя міста та викликів часу. Так, вона впродовж багатьох років займалася благодійністю у складі Австрійського Товариства Білого Хреста (Österreichische Gesellschaft vom Weißen Kreuze). Була членом його комісії, про що свідчить тогочасна преса. Тут варто детальніше розповісти про товариство та його діяльність.

Отже, Товариство Білого Хреста було засновано 2 лютого 1882 року як аналог Червоного Хреста. Штаб-квартира товариства була розташована в Нестройхаус (Nestroyhaus) – розкішному будинку у Відні, збудованому ще в 1761-му році. Він належав австрійському драматургу, актору, оперному співаку Йоганну Нестрою, який тут народився. Будинок і в наш час має чудово збережений фасад та балконні грати у стилі рококо. В 1871 році ця будівля стала власністю Віденської архієпархії. Тоді виникло Товариства Австрійського Білого Хреста, також відоме як «Товариство збереження офіцерських курортних будинків і курсових станцій». А оскільки його було піклування про інвалідів війни цісарсько-королівської австро-угорської армії в мирний час, а особливо в санаторіях, організації як приміщення офісу була виділена така елегантна споруда. 

Члени цього товариства поставили собі благородну мету – взяти на себе піклування та підтримку про хворих або поранених воїнів у війнах, забезпечити розміщенням і доглядом стражденних бійців цісарсько-королівської армії в санаторіях на батьківщині та за кордоном, а також заснувати власні санаторії, щоб доповнити діяльність Червоного Хреста. Власне для цих цілей було створено та відкрито перший військовий санаторій такого типу у 1881-му році в Марієнбаді (курортному місті в Чехії). Його успіх та ефективність спонукали створити подібні санаторії в інших містах. Цю благородну справу підтримав австрійський уряд, чим показав приклад, гідний наслідування. Ідея фахової реабілітації постраждалих військових, а також поширення серед них патріотичного духу невдовзі знайшла славетного покровителя в особі Його Цісарської і Королівської Високості, Кронпринца Ерцгерцога Рудольфа (після його смерті в 1889-му році ерцгерцог Карл Людвіг взяв на себе патронат, потім товариством опікувався ерцгерцог Фрідріх). Доволі швидко товариство розвинуло дуже розгалужену мережу подібних закладів на найпрестижніших європейських курортах із солідними матеріальними активами.

Чернівчани завжди уважно спостерігали за життям столиці, тому всі добрі справи відразу знаходили тут своїх меценатів. Тож 13 жовтня 1888-го року  під головуванням губернатора барона Александру Василька фон Серецьки було створено регіональну асоціацію Буковини Австрійського товариства білого хреста, президентом якої він згодом був одноголосно обраний. Створене в 1888 році, вже наступного року воно розгорнуло активну діяльність, про що повідомляли місцеві періодичні видання.

До Товариства Білого хреста в Чернівцях вступила в свої 22 роки і Ядвіга Кохановська  Продовжувала роботу в цьому товаристві і у важкі, тривожні і холодні роки Першої світової війни. З важливою місією Ядвіга Кохановська також не раз відвідувала головний офіс у Відні. Про активну участь в цьому товаристві Ядвіги Кохановської періодично подавали інформацію в місцевій пресі. Так, газета за 8 жовтня 1889 року  «Новини  Буковини» ("Bukowinaer Nachrichten") повідомляє про великий міський бал, який був організований на найвищому рівні, а всі пожертви від його проведення були передані Товариству Білого Хреста. Серед членів комітету був найшановніший бургомістр Чернівців Антон Кохановський, представники всіх найбагатших родин як от Тітінгери, Васильки, Гормузаки. І завжди присутнє прізвище панни Ядвіги Кохановської.

Важливо, що і до сьогодні заклади, які були на той час відкриті, виконують своє початкове призначення. Впродовж  багатьох років Білий хрест (Weißes Kreuz) пропонує безпечні профілактичні заклади для людей похилого віку та самотніх людей через  службу екстреного виклику спеціалістів до дому. Державна асоціація порятунку зараз розширює свої послуги та представляє комплексну концепцію автономного та безпечного життя у власних чотирьох стінах та за їх межами.

Цей достойний приклад вартує і нам вивчити, перейняти та впровадити, адже після цієї великої і жорстокої війни такої допомоги потребуватимуть тисячі воїнів, які захищають рідну землю від московитів.

Він знайшов вічний спочинок в Чернівцях, на православному цвинтарі збереглась доволі скромна могила – сімейний гробівець у формі обеліска. На ньому викарбувані слова:

Тут спочиває у вічному мирі Йозеф Кохановський

урядник Буковинського державного уряду

Депутат державного парламенту

почесний громадянин міста Кімполунг

Geb . 1832 – gest. 1892

Коли він назавжди заплющив очі, то нарешті знайшов спокій і тишу.

Тож подальше життя родини кардинально змінилося…

 Слова вдячності:

Мистецтвознавиці Тетяні Ігорівні Дугаєвій за переклад, прочитання архівних документів, давніх часописів , прочитання художніх робіт Ядвіги Кохановської. За дуже посутню підтримку та допомогу при підготовці цього дослідження

 

Підготувала Леся Щербанюк