Різдво та Новий рік в українській культурі

Варто почати із такої важливої теми, як зміна дат святкувань, адже саме цього року родини багатьох українців вирішили для себе відзначати Різдво саме 25-го грудня. Дехто вважає, що зміна дати пов’язана із необхідністю бути ближче до переважно католицької Європи, але це не так, адже вона була поширена та звична і в давні часи на території України. У 1917 році українці востаннє відсвяткували православне Різдво 25 грудня, а вже у 1918 році було введено григоріанський календар та перенесено свято на 7 січня. Радянська влада була, як відомо, агресивною противницею релігії, а всі обрядові дійства, якщо такі і дозволялися були спотворені та перероблені для партійної пропаганди. Так, наприклад, традиційний символ Різдва дідух було замінено “пролетарською” ялинкою, а у 1937 році з’явився образ Діда Мороза, який ще донедавна, як прочитаємо нижче в матеріалі, був для селян уособленням лиха і знищення урожаю. Та більшовикам, як не дивно, вдалося зробити з нього героя, який “бореться із ворогами народу” та ледь не літає в космос. Регламент святкувань суворо контролювався згори, а за його недотримання, а тим паче розповсюдження “церковної єресі” жорстоко карали. Саме тому, зараз навіть серед старших людей вже мало хто згадає, що ці дати нав’язані росією, але ми можемо це змінити і відновити аутентичні.

Період Дванадцятидення

Для українців впродовж усієї історії розвитку культури та традицій, як в християнський, так і дохристиянський період був важливим Період Дванадцятидення, або Святок – особливий період серед низки зимових свят, з кульмінаційними точками - Різдвом (25 грудня), Новим роком (1 січня) та Хрещенням (6 січня). Саме навколо цих свят в наших предків сформувався чи не найбільший комплекс звичаїв і традицій, адже всі вони несли характер захисту від злих сил, забезпечення добробуту роду та, звісно, передбачення майбутнього.

Свят-вечір, або багата кутя, або вілія

Святкова трапеза напередодні Різдва, яка мала урочистий і ритуальний характер, проходила в сімейному колі. Народні вірування наповнювали будинок та всі предмети у ньому чудодійною силою. Особливої ваги у цей день набували страви. Існувала традиція обміну їжею, а святкову вечерю зазвичай приносили діти.

Зрозуміло, що цей день був пов’язаний із великою кількістю магічних дій та ритуалів. Однією із перший дій господині в цей день було добування вдосвіта „нового вогню„ кременем і кресалом, особливої ваги вже в християнській час набуло число 12, тож ці інструменти повинні були лежати під образами 12 днів, як і 12 полін для вогню на Свят-вечір для приготування традиційних 12 страв: вареного гороху та квасолі, смаженої капусти та риби, грибів, картоплі, поширені були такі страви як гречана каша на конопляному молоці, голубці із пшоном та макові коржики. Набір страв міг відрізнятися в залежності від регіону та вподобань господині, та жоден Свят-вечір не міг обійтися без узвару та куті.

Сакральність дому

Вдень голова родини повинен був ретельно оглянути господарство та худобу, адже в цей день ніщо не могло перебувати поза домом, а речі позичені комусь, забуті чи загублені мусили бути повернені. Господар та господиня обходили будинок та двір, виконуючи обрядодії, які повинні були захистити від від злих сил. Із спеченим хлібом, медом та маком вони обкурювали будинок, подвір’я та комори ладаном, а обхід завершувався „зарубуванням порога”, щоб ніякий звір не зміг його переступити. Поруч мали бути всі члени родини, а також існував страх переночувати не вдома у Свят-вечір, оскільки існувало повір’я, що така людина буде блукати і по життю.

Дідух

Особливе місце в хаті в цей святковий день займав останній зжатий в цьому році сніп жита, символ врожаю та життя. Після заходу сонця господар ставив його на покутті під образами. Часто його могли в’язати із різних злаків, наприклад вівса, ячменю або пшениці, щоб уродили різні види зерна. Він був своєрідним аналогом дерева життя. Хоч в нас час його замінила ялинка, але можемо зазначити, що цю традицію активно відновлюють та впроваджують заново, що лише доводить її тяглість.

Вечірня зоря

Коли засіяла перша вечірня зірка, вважається, що Святий Вечір уже почався. Та вечері передує ще велика кількість необхідних ритуалів. Важливе місце у житті селян відігравала худоба, тож захистити потрібно було її також. Господар мусив щедро нагодувати худобу, напалити в стайні та підстелити нове, сухе сіно. Взявши по кілька ложок кожної страви у миску, хлібину та черпак із медом, окраєць хліба та грудку овечого лою для собаки, він виходив на вулицю, миску з їжею залишав на вікні у стайні, благословляючи хлібом кожну тварину, медом межи очима малюючи хрестик, після цього пригощав їх різдвяними стравами із додаванням хліба та солі. Вдарити та навіть підняти руку на тварину в цей день було страшним гріхом. Вважалося, що саме сьогодні тварини говорять із вищими силами і можуть все розповісти про ставлення господаря до них. Після виконання цих дій потрібно було запросити “гостей”. Що характерно, люди не називали злі сили прямо, адже в магічний день так навпаки можна було їх прикликати, а використовували завуальовані форми, тим самим задобрювали та цінували. Власне, символом стихійного лиха та негараздів був Мороз - снігова потвора, втілення завірюхи і зимового хаосу з мішком снігу за плечима і постійними супутниками – зграєю вовків. От це той з нього наші „сусіди” списали образ Діда Мороза. Господар мусив вийти до нього на зустріч із бичем у одній руці і вечерею у другій і промовити: “Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!”/”Морозе, морозе, йди до нас на вечерю!”/Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!”

Пошанування мертвих

Існувало вірування, що саме в цей день, всі члени родини, живі та померлі, можуть зустрітися поруч при святковому столі. Тож велика кількість ритуалів, пов’язаних із священною вечерею присвячена вшануванню предків роду, мертвих та безвісти зниклих. Душам залишали кутю та узвар на вікнах, а миски та ложки  не мили після виходу зза столу, їм на поживу. Вважалося, що саме у цей день душі ходять будинком і перебувають буквально скрізь, на столах і під столом, на вікнах та підвіконнях, на лавках та стільцях, тож потрібно було бути обережним, а перед тим, як сісти, продути місце, аби не «привалити собою душу». Ось невеличка загальна картина обрядодій, пов’язаних із пошануванням мертвих на Свят-вечір “Господар запрошує всі мертві душі на Свят-Вечерю. Він бере миску з кутею, ставить її на шматок полотна, запалює свічку і ліпить її до миски. Все це він бере обома руками і обходить триці “за сонцем” навколо столу. Потім ставить миску на стіл, а сам стає на коліна перед образами і молиться за померлі душі. Жінка і діти наслідують приклад батька і всі разом моляться в голос [...]”

Свята Вечеря

Спільна вечеря всього роду також супроводжувалася магічними ритуалами, у більш давні часи - замовляннями, в християнський - молитвами. Велике значення надавали силі слова, а отже все випрохане у Господа на Свят-Вечір мусило стати реальністю. Тож так зване загадування бажань на Різдво та Новий Рік було набагато простіше: люди хотіли мати змогу неспішно та мирно виховувати дітей, працювати на своїй землі та побачити впродовж ще не одну зміну пори року: “Господи, захисти худібку мою від звіра, а мене грішного від віри поганої та від безвір’я - на росах, на водах та на тяжких переходах. Дякуємо Богові Святому, що поміг нам дочекатися у мирі і спокої цих Божих свят. Та поможи, Боже, їх у радості відправити і від цих за рік других дочекатися. Амінь”.

Яскравий епізод автентичного святкування Свят-Вечора зображено і в „Тінях забутих предків” Михайла Коцюбинського. Що характерно, в ньому помітні вже значні впливи християнської традиції, проте збережені і елементи стародавніх язичницьких вірувань:

„На Святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу Божу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею і ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознайомляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, яку так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилося закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвечір. […] мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою Безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів”

Колядування

В залежності від регіону України люди починали колядувати в різні дні: на Покутті діти йшли колядувати вже на Святий вечір, на Гетьманщині, в Слобідській Україні та Гуцульщині – перший день різдва, на Західному Поділлі колядки співали на другий день свят, вранці. Першими традиційно йшли колядувати діти, але в дійстві також брали участь парубочі громади із „звіздою”, вже пізніше сформувалась традиція дівочої коляди. Ватага колядників традиційно складалася з п’яти осіб: берези, звіздоноші, дзвонаря, міхоноші та його помічника. Вони заходили на подвір’я сусідських хат із піснями, попередньо гукаючи біля вікна „ – Пане господарю, благословіть колядувати!”, а отримавши згоду, виконували колядки вже у будинку, перед образами, славили господаря, бажали добробуту та виконували обряди, за що отримували певну винагороду. Вірилося, що слова, промовлені у період Новорічних святкувань мали чудодійну силу та обов’язково справдяться. Саме тому, велике значення в українських колядках має мотив побажання багатого врожаю, добробуту та гарної погоди, оскільки від цих факторів залежало життя багатьох хліборобів.

Походження колядування

Слово „коляда” походить від назви Нового року у римлян – Calendae Januariae. Науковці припускають, що з назвою у дохристиянський період, українці запозичили і деякі елементи та мотиви величальних пісень, що важко не помітити, зважаючи на їхній піднесений тон та стилістику. Проте римська культура на нашій території зіткнулась та нашарувалась на вже сформовану старослов’янську основу із своєю обрядовістю, що, як пам’ять, переходила від матері до дитини та вже „виспіваними” новорічними піснями.

Припускають, що формат організації та звичай переодягання характерний для колядницьких ватаг було запозичено від стародавніх веселих скоромохів, які також звеселяли родину грою, танцями і піснями.

Що важливо, українські колядки спрямовані до особи господаря, господині, а також їхніх дітей. На той час кожен знав свого сусіда поіменно, історію його родини та мешкання в тому чи іншому селі, тож одна й та сама колядка могла змінювати свій зміст від хати до хати, а колядники пристосовували її текст так, щоб здавалося, що вона адресована саме конкретній особі.

За походженням обряд колядування насправді є позацерковним звичаєм, він існував ще в дохристиянські часи, але з часом давні звичаї, пов’язані з аграрно-новорічним календарним циклом були частково християнізовані. Зокрема так утворилися дві відмінні форми колядування: світська та церковна. Із все більшим поширенням християнської віри народні календарні пісні починають замінюватися релігійними колядками, сюжет яких запозичували із Священного писання, в першу чергу новозавітної версії народження Ісуса Христа, апокрифічних оповідань про його життя, смерть і воскресіння, а також оповідань про Діву Марію та її втечу до Єгипту.

Відмінності обряду колядування на заході та сході України

В нашому сучасному уявлені обряд колядування асоціюється із одним невід’ємним атрибутом – Віфлеємською зіркою. Проте важливо зазначити, що традиція обходів із зіркою спочатку була більше поширена на сході України. Як правило вона виготовлялася із решета, до якого приладжували так звані “роги” (від 5 до 12), а вже потім прикрашали кольоровим папером, стрічками та китицями. Із вставленою всередині свічкою конструкція нагадувала чарівний ліхтар.

В той час як на заході України колядники частіше ходили із вертепом, або ж шопкою, в якій традиційно була зображена сцена народження Ісуса Христа , приходу та дарунків волхвів.

Щедрий вечір, або свято Меланки

Святкування Щедрого Вечора відбувалося за тиждень після коляди, напередодні Нового року. Із приходом християнства відбулося об’єднання двох свят: Щедрого вечора за календарем наших предків та дня преподобної Меланії. Як і сьогодні, на той час ці свята вже були менш тісно пов’язані із релігійними віруваннями і майже не зазнали впливу поширення християнства. Напередодні Нового року побутували урочисті обходи із щедрівками, зміст яких також був більшою мірою практичний, аніж релігійний – побажання господареві щастя, здоров’я і багатого врожаю у новому році.

Всі ми знаємо з дитинства мелодію однієї із таких традиційних пісень – „Щедрика”, навіть якщо ніколи не вчили її напам’ять . Проте, на жаль далеко не всі ознайомлені із історією його написання та такої нечуваної популярності за кордоном. В основі пісні „Carrol of the Bells”, яку у всьому світі знають як неофіційний гімн Різдва лежить прадавня українська щедрівка. Новий рік у наших предків знаменувався швидким приходом весни, а тому текст наповнений вірою у наближення тепла та, звісно, приліт ластівок:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала собі щебетати,

Господаря викликати:

Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару, -

Там овечки покотилися,

А ягнички народились.

В тебе товар весь хороший,

Будеш мати мірку грошей,

Хоч не гроші, то полова,

В тебе жінка чорноброва.

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

Але що ж зробило цей текст таким відомим? Автором слів англійською мовою цієї різдвяної пісні, відомої у всьому світі став американський композитор українського походження Пітер Вільговський, а мелодію до неї, на перший погляд просту, адже складається вона всього з 4 повторюваних первинних нот, написав український композитор Микола Леонтович.

У 1910 році Микола Леонтович починає працювати над створенням та аранжуванням „Щедрика” для акапельного хорового виконання, взявши за текстову основу волинську версію щедрівки. Композитор все життя був дуже критичним до себе, а друзі згадували, що він не раз рвав вже завершені партитури своїх творів. Після 6 років праці він все ж наважується надіслати версію „Щедрика„ відомому київському хоровому диригентові Олександру Кошицю.

У повітрі висіла напружена воєнна атмосфера, а в 1917 році почалася революція в російській імперії. Поруч із тим 22 січня 1918 року Українська народна республіка проголошує незалежність, з’являються повноцінні урядові установи, зокрема і Міністерство освіти та мистецтв, до складу якого входили Микола Леонтович та Олександр Кошиць. Та доволі швидко стало зрозуміло, що в плани більшовиків, які захопили владу в росії, Україна як самостійна держава зі своїми територіями не входить. Тож незадовго почалася чергова окупація. Спочатку був взятий в облогу Харків і було зрозуміло, що наступним у черзі на „визволення” буде столиця, Київ.

Розуміючи важливість показати світові, що українці це окрема нація зі своєю самобутньою історією, Симон Петлюра, який понад 20 років був не лише політичним, а й культурним діячем (журналістом, редактором, рецензентом) вирішує відіслати на захід український хор. Умови сприяли цьому, адже вже у січні 1919 року мала відбутися Паризька мирна конференція, яка мала вирішити долю багатьох країн та націй після завершення Першої світової війни. Її базовим принципом було право націй на самовизначення, а отже Україна мала надію  здобуття міжнародного права на незалежність. 4 лютого 1919 року, за день до окупації Києва, хор зібраний із найталановитіших музикантів, на участь в якому проводився справжній конкурс, вирушає на захід. Дорога була сповнена перешкод і зайняла майже 3 місяці, проте попри всі негаразди 11 травня 1919 року хор дає свій перший концерт у Празі. Звучить, очевидно, і „Щедрик”, хоч і без згоди на те автора, адже він все ще не визнав свого таланту та важливості твору.

«Мої пісні так недоладно скомпоновані, що їх не випадає співати на празькій чи паризькій сцені»

Після першого успішного виступу хор вирушає в повноцінний тур Європою, отримує понад 500 рецензій критиків та захоплені відгуки глядачів. Найчастіше вони згадують у своїх враженнях від концерту саме композицію „Щедрик”.

«Твір під назвою “Щедрик” із його безперервним повторенням чотирьох нот, із безкінечно розмаїтим супроводом та гармонізацією — такі веснянки абсолютно вишукані», — писав кореспондент женевської газети La Suisse.

«Культурна зрілість України має легітимізувати світові її політичну незалежність», — резюмувала віденська преса.

Та шлях до Парижа виявився аж надто довгим.3 листопада 1919 хор прибуває до Франції. Відмови у гастролях і виступах, заборона на участь у конференції офіційним дипломатичним представникам від України, призвели до того, що територію України знову поділили між державами-сусідами без її на те згоди.

Тим часом Київ окуповано. Росіяни влаштовують справжній терор, митцям та всім, хто мав свідому проукраїнську позицію доводиться переховуватись. У листопаді 1919 року Микола Леонтович покидає столицю. Його переслідує бідність, він навіть не здогадується, який успіх має його „Щедрик”. В містах, де виступав хор, ця мелодія розносилася у повітрі і не сходила з уст мешканців навіть тих, хто не знав української по кілька місяців. За іронією долі, 23 січня 1921 року, в день, коли хор дає приголомшливий за масштабами і організацією концерт в Театрі на Єлисейських полях, вранці Миколу Леонтовича вбиває агент російського ЧК.

Попри всю трагічність цієї історії ми мусимо пам’ятати про світло, яке випромінювала музика тоді і була порятунком від зневіри та відчаю українців як в той час, так і зараз. А історія та популярність  „Щедрика” сьогодні, кількість інтерпретацій, використання в медіапросторі англійської тільки підтверджує той факт, що українці завжди гордо несли звістку про народження Христа та віру в світле майбутнє. 

Підготувала Катерина Теленько