Великдень в контексті української історії та культури

 

Ага, я хочу бути перша, що вам скаже: Христос Воскрес! 

Ольга Кобилянська в листі до Осипа Маковея, датованому 5 квітня 1898-го року

Великдень в українській традиції віддавна вважається найбільш знаковим християнським святом. Воно займало особливу роль у культурі й організації життя релігійного суспільства та попри всі обставини відзначалося із винятковим розмахом, пошаною. Хоч сьогодні кожен із нас по-різному ставиться до віри, іноді ми належимо до різних конфесій, ніж наші родичі чи друзі, в загальному можна помітити, що ми повертаємося до відновлення тих вірувань та обрядів, що були характерні ще для наших предків. 

Формування сучасної української духовності

 

До Пасхи готувалися довго та виважено. Святу передував довгий 6-ти тижневий піст, правила дотримання якого були дещо суворішими. Припускають, що спершу такий звичай мав виключно практичну мету, адже це був доволі відповідальний період для всіх. Початок сівби мав пройти гладко, щоб урожай наступного року дозволив прогодувати родину. Тож люди різними способами задобрювати богів, вірячи, що ті будуть прихильними до них у цій справі. Потрібно було “очиститися” від гріхів та всього, що могло принести нещастя. Люди тоді вірили в те, що цього можна досягти шляхом утримання від речей, що спокушають, щирим каяттям та обіцянкою змінити свою поведінку в майбутньому. 

Вже значно пізніше на старі вірування нашарувалось християнство, що цілком звично для наших терен і з чим церква тривалий час боролася. Ця історія тривала століттями, кордони держав неодноразово змінювалися, через що українські віряни не завжди сповідували одну релігію, служба в західних областях України нерідко правилася лише латиною, німецькою або польською мовами, значно рідше українською. Впроваджувати зміни було складно, а особливо в таких специфічних містах, населених представниками різних національностей, як Чернівці. Хоч варто зазначити, станом на середину 19-го століття в багатьох церквах та костелах міста україномовна служба вже була, завдячуючи зусиллям та настановам Митрополита Євгена Гакмана. Без сумніву, формування тогочасного українського суспільства на Буковині не відбулося би і без просвітницької діяльності одного із перших будителів українськості Ізидора Воробкевича. Із восьми надрукованих духовних літургій його авторства можна зрозуміти, що його слова були легкими для сприйняття народом, адже він правив службу зрозумілою громадянам розмовною мовою, наводив приклади з життя та пояснював ті деталі Нового Заповіту, сенс яких не був настільки простим для пересічної людини. Таким чином навіть ті, хто був далекими від церковних звичаїв, намагалися дослухатися до слів цього мудрого чоловіка. Він зміг пояснити іншим, що релігійність це не лише життя за приписами та законами, пов’язане із жертовністю, а скоріше стиль життя, до якого людина має прагнути. 

“Бідність тіла не завжди робить людину наслідником Царства Небесного. Блаженні убогі духом – це є лиш люди зі смиренним розумом і сокрушенним серцем, які стануть учасниками вічного блаженства”

Так, 19 століття стало не лише періодом політичних змін, а й змін у сприйнятті духовності загалом. Звісно, церкві було ще далеко до того світського формату в розумінні її як місця перепочинку для душі, але вона як мінімум стала ближчою до тих, хто хотів до неї пристати вперше. Культ страждання заради віри фактично зник, а за абсолют стали сприймати любов до ближнього, лагідність та вміння проявляти своє щире співчуття до тих, хто вам не байдужий. Без сумніву, прогрес був надзвичайно помітний і не відбувся би без багаторічної праці двох згаданих чоловіків. 

На 1840 рік також припадає процес зародження церковного хорового співу. Цей напрямок набирає особливого розквіту за сприяння Євгена Гакмана та Ісидора Воробкевича, про композиторську діяльність якого згадують, на жаль, набагато рідше, хоч саме він багато років був в центрі громадського і культурного життя краю. Ізидор Воробкевич написав понад шість сотень музичних композицій: 400 творів для хору, 40 пісень, музичне аранжування для псалмів та відомих молитв - “Херувимських”, “Отче наш”, “Святий Боже», «Многая літа» та ін. Як вправний композитор та митець свого часу він без сумніву міркував і над тим, яким чином музика може вселити в людей надію та сповістити про воскресіння Христа. Саме йому належить одне із оформлень пісні “Христос Воскрес”, яку ми завжди чуємо на Великодній Літургії. 

 

 

 

Великий піст та його основні дати

Найчастіше дослідники згадують про три основні дні посту, обрядовість яких вирізняється найбільше – Середохрестя, Вербна неділя та Чистий четвер. В багатьох регіонах України їхня обрядовість була, якщо не ідентичною, то багато в чому подібною. 

Середохрестя, як можна зрозуміти з назви, пов’язане із серединою посту. Так його святкують зараз, зазвичай воно має чітку дату в залежності від того, коли припадає Великдень, святкується з середи на четвер у четвертий тиждень посту, проте раніше це був день, який символізував підготовку до сівби і перехід до початку польових робіт. Основний звичай, характерний дня цього дня – випікання хлібців у вигляді хреста, їх називали хрестяниками, або хрещиками. Вони повинні були надати нових сил як сіячеві, так і худобі, коням та волам. Зараз ми найчастіше пов’язуємо таку символіку із жертвою Ісуса Христа, але подібні знаки на обрядових стравах не завжди були так тісно пов’язані із церковними, а тепер їх найчастіше випікають як ласощі для дітей. Георгій Кожолянко зазначає, що “На Буковині цього дня говорили «Якщо в цей день над сівачем заспіває жайворонок, буде добрий урожай збіжжя. А якщо жайворонки літають низько і не співають – жди посухи»”  

Вербна неділя

Велика кількість вірувань наших предків була пов’язана із рослинною тематикою, а особливо деревами, котрі наділялись чудодійними властивостями. Існує багато версій, що ж в давні часи мали на увазі під деревом життя, проте для українців його уособленням найчастіше була верба. Вона була символом пробудження та продовження історії роду. Так, звичай побиття вербою, що побутує і на Буковині мав на меті передати життєдайну енергію та силу. 

Проте на сьогодні тут вже прослідковується чіткий та яскравий християнський мотив і рідко хтось згадує про прадавнє значення цих дій. Свято відзначається в останню неділю перед Пасхою,його також називають Вхід Господній в Єрусалим, адже за біблійними свідченнями саме в цей день Ісус прибув із учнями, щоб відсвяткувати свято юдейської Пасхи. Його зустрічали із великою радістю, а вздовж дороги, де він йшов стелили віття дерев. Тож в цю неділю в більшості країн Європи освячують молоде гілля верби під час Святої Літургії. 

 

В наш час це дійство має чисто християнський характер, та все ж в нашому ставленні до освяченої верби все ще зберігається наділення її магічними властивостями. Так, у мене вдома навчали класти освячене гілля поруч з іконами і ні в якому разі не викидати його аж до наступного Великодня. Також існувало повір'я, що піднята дороги гілочка освяченої верби може вберегти будинок від жорстоких природних явищ, як от гроза чи нищівна повінь та град. Існують і інші ритуали, наприклад вкидання віття верби в полум'я при пожежі, щоб зменшити інтенсивність вогню або ж вигін худоби на полонини вперше після зимівлі за допомогою свяченого вербового гілля. 

 

Верба стала символом переходу від земного світу до небесного і в народних піснях. Різноманітні варіанти “Вербової дощечки” можна почути по всій території України, та найбільш відомий для нас той, що ми чуємо в “Тінях забутих предків” Сергія Параджанова. На фрагменті, де звучить пісня ми бачимо як бабця зрубує різдвяну ялинку, щоб засвідчити перехід всього до весни, її перемогу над морозом, а навколо вже на повну силу розливаються річки, та розростаються дерева, а значить зовсім скоро повноправно пануватиме життєдайне сонце.

 

 

Великодній четвер, або ж чистий четвер

Найважливішим днем у період приготування до Великодня був четвер у Страсний тиждень. Він найбільше виділявся за кількістю звичаїв та традицій, а особливо обрядодій, що були пов’язані із очищенням, тому як відомо його ще називають Чистим четвергом. В цей день господар мусив обійти обійстя, щоб все було впорядкованим та святковим. В залежності від регіону саме в цей день пекли паски та розписували писанки. Проте Іван Франко зазначає, що існував і звичай заборони праці в четвер, а все необхідне для святкування закуповувалось починаючи з понеділка. Також віряни тримали в цей день суворий піст, тож всю випічку та страви готували вже в суботу. На Буковині також, як пише Георгій Кожолянко, опару на паску готували з п’ятниці та залишали крізь ніч, щоб вранці у суботу приступити до приготування. 

Важливою у момент приготування паски була атмосфера в домі. Ніхто не мав права починати сварку або дорікати господині у чомусь. Приміщення мало бути добре натоплено, щоб паска могла піднятися, була пишною та повітряною. Казали, що не можна також створювати протягів чи гупати дверима, адже це може негативно вплинути на святковий хліб, до якого українці завжди ставилися із пошаною та особливою повагою. 

Іван Франко  писав:

“Паска – се був величезний хліб із чистого пшеничного тіста, розчиненого на молоці та заправленого різним пахучим корінням, як товченими бібками (лавровими горішками), гвоздиками та імбиром, що додавав тісту жовтої краски, а також родзинками. Приготовити се тісто відповідно, вимісити та всадити до печі – се була немала штука та свідоцтво вмілої господині. Паску саджав до печі звичайно сам господар, примовляючи «Господи благослови». Посестру та перепічки саджала вже сама господиня, від вмілості та бачності якої залежало також добре випечення того великоднього печива” [т. 39, с.246].

 

Такою вправною господинею певно була і сама Ольга Кобилянська. Співробітниця Музею імені Ольги Кобилянської Юлія Микосянчик розповідає, що найчастіше Великдень письменниця святкувала з родиною в Димці, проте часто залишалася вдома на свята сама, щоб продовжити написання творів або ж опрацювання літературної критики німецькою мовою. 

У листі до Осипа Маковея за 28 квітня 1899 року вона пише: 

“Христос воскрес!

Так припадок зарядив сього року, що я на великодні свята буду сама-самісінька вдома. Родичі з братами виїжджають завтра до сестри – хтось мусив задля яких важних справ дома лишитися. А що мені найлегше пробувати на самоті, я випросилася, щоби мене лишили. І лишають.

Я пишу Вам, щоби-сте не були в таку днину цілком самі. Хоть се звучить, може, по-старосвітськи, але я се кажу. Хоть я потрохи безбожна, але дечого я дуже строго притримуюся, отсі прастарі свята – великодні і різдвяні – я люблю і дуже їх респектую. В них в мене все якийсь патріархальний настрій обгортає – і я би рада, щоби тогди всі були щасливі, розуміється, кожний на свій лад – і задоволені [...]”

В цьому уривку можемо побачити не лише характер пані Ольги, її любов до занурення в себе, а й те, як вже наприкінці 19 століття починає змінюватися ставлення до релігії серед інтелігентів, а також їхнє прагнення свободи та щастя для всіх, якщо вони вбачають його в чомусь іншому. 

Великдень на зламі віків. Кожен на свій лад щасливий

Як ми пам’ятаємо, потужні підвалини української віри на Буковині були закладені давно і доволі впевнено трималися тривалий час, проте на початок 20 століття все помітнішою стає загальна економічна та суспільна криза в Україні загалом. Справа в тому, що процес індустріалізації почався занадто стрімко і всі, хто не мав капіталу для початку своєї справи або ж розвитку повноцінного фермерського господарства та бажання йти на компроміси з державою, опинилися фактично на маргінесі. Про що говорити, якщо, як зазначає Микола Василько на сторінках газети "Буковина", у статті “Завтра загомонять великодні дзвони”, датованій 17/30 квітня 1905 року: 

“[...] помимо конституциї, помимо свободи – на папері – присилувано нашого селянина до того, щоб покидав землю батьків своїх і шукав собі вітчини на чужинї. [...] Прогнали єго власти, захисту не знайшов він нїгде, староста, суд,  а навіть вибраний єго таки голосами війт – всі вони служили дворови, а сей не міг стерпіти єго, заможного й сьвідомого господаря”

 

Саме Микола Василько зміг запобігти подібним впливам на Буковині, хоч без сумніву вони були й тут також. Його гостра критика лякала багатьох, хто можливо й мав намір якимось чином завадити благополуччю буковинців. Справа в тому, що саме він чи не вперше з багатьох державників зміг поставити собі за мету впровадження в краї джерел всього українського, обравши декілька основних векторів – освіта, релігія та самоврядування міста. Він був не тільки людиною, що змогла стати членом віденського сейму, а й тим, хто зміг донести до високих чиновників у столиці важливість життя пересічної людини, її залученості в культуру та мистецтво країни. Так, він вмів професійно вести перемовини для того, щоб уряд призначав свідомих всіх намісників краю, котрі хотіли сприяти його розвиткові. Його масштабними проєктами на майбутнє стало усунення від управління краєм багатих землевласників, реформа виборчого закону, утвердження української думки та ідеї самобутності серед чиновників і інтелігенції. Він був дійсно талановитим державником завдяки якому саме Буковина змогла стати тим осередком, де люди могли себе вільно почувати, говорячи українською мовою, маючи можливість здобувати освіту та сповідувати українську релігію.  

У газеті за цей день розміщена і стаття Степана Смаль-Столького, в якій він зазначає для себе та читачів, що хоч є багато причин сказати, що нація стоїть на переломі, проте він впевнений, що ця ситуація обов’язково зможе призвести нас до єдності та формування її єдиної їдеї. Інтелігенція мала стати основою для залучення інших і розширення кола свого впливу. Він став ініціатором заснування безлічі українських читалень, шкіл, а також активно відстоював у віденському сеймі право українських церков обирати українських священиків. Він також організував “Селянську касу” – першу ощадницю для українського народу, що дозволило селянам більше не брати здирницьких кредитів, а фактично отримувати безвідсоткову позику. Попри стереотипи, контраст із тодішнім становищем на Галичині був колосальним, що визнавав навіть Кость Левицький “[...] Я переніс ся думками на другий бік межі нашої Галичини та порівняв: яка велика ріжниця! Там жандарми і поліцаї б’ють стріляють нарід, а тут вони службу роблять і народови честь віддають; там староста за владою напасти шукає і зубами скрегоче, а тут він добродієм і провідником народу…”

 

Факт, який постійно дратує багатьох – стараннями політичних діячів, насамперед Миколи Василька з краю були практично вигнані москвофіли та будь-які прихильники імперії. 

Детальніше про ці факти читайте у статтях Непрості часи Миколи Василька та 160-років від дня народження Степана Смаль-Стоцького (1859–1938).

Та що ж сталося далі? 

З початком Першої світової війни, коли до влади та управління краю прийшли представники королівської Румунії, Буковина знову опинилася в становищі відокремлення від всієї України. Службу правили тільки румунською мовою, українська була цілковито заборонена для викладання в школах та офіційному мовленні, сферою її використання знову стали буденні розмови серед “своїх” та видання статей діячів та письменників в еміграції. За 20 років панування румунської верхівки вона вкорінилася настільки органічно, що тиха окупація радянської влади під гаслом “визволення” пройшла на диво вдало. Всюди запанувала радянщина із повсюдним зросійщенням та що найгірше – знищенням будь-якої релігії, адже саме вона, щоб ми сьогодні не говорили, була засобом збереження української нації. Зараз розкривається все більше свідчень того, як церковні свята ставали місцем масового засудження на заслання, а іноді й розстріл. Радянська влада намагалася замінити віру ідеологічними цінностями, а тому навіть руки дитини, пофарбовані в червоний або помаранчевий барвник для писанок, могли стати приводом для виклику батьків до школи та проведення серйозної “бесіди”. 

 

 

К землі повалилась

Мов убита - а писанки

У світ розкотились

Юрій Федькович “Писанки”

Тож на етапі здобуття незалежності нам довелося зіткнутися із наслідками тривалого насаджування “загальних” цінностей, ментальною зневірою та байдужістю багато у чому. Звісно, зрушення за 30 років більш ніж помітні, ми активно боремося із засиллям московської церкви, змінюємо, а точніше повертаємо старі дати святкувань, проте багато чого ще необхідно зробити, щоб подолати ці бар’єри у свідомості людей та суспільства загалом. 

Тож в ці передвеликодні дні хочеться побажати кожному бути щасливим по-своєму і продовжувати мати надію на краще незалежно від віросповідання, обставин та дочекатися днів, коли ми будемо святкувати це давнє свято в Мирі та з рідними людьми поруч. А наші прадавні традиції стануть новою духовною опорою для поколінь тих українців, хто будуватиме власне незалежне майбутнє...

Христос Воскрес! 

При підготовці матеріалу використано: 

Для обкладинки: 

Картина Миколи Пимоненка "Великодня утреня". Вікісховище

Фото в тексті: 

Воробкевич С. І Хорові твори. Без супроводу. Випуск 2 / Загальна редакція, вступна стаття та упорядкування А. М. Кушніренка. - Чернівці: Прут, 2002. - 132. 

Матеріали Державного архіву Чернівецької області (Інформація секретаря Глибоцької райради Уповноваженому Ради у справах релігій по Чернівецькій області від 17 квітня 1974 року щодо святкування віруючими свята «пасхи», 17 квітня 1974 р., фото 1, фото 2) cv.archives.gov.ua/velukdeni.html

Картина Миколи Пимоненка "Страсний четвер". Вікісховище 

Картина Петра Левченка "Святковий світ" 

 

Підготувала Теленько Катерина