30-04-2025

"Вавилон" Ребекки Кван: історичне фентезі чи містифікація?

Ребекка Кван. Я пам’ятаю, як колись всі шалено фанатіли від її “Макової війни”, та й зараз знайти перший том трилогії не за всі гроші світу – справжня вдача. Та я все ж почала знайомство не з неї, а з “Жовтоликої”, про яку того літа говорив чи не кожен у бук-тоці та на бук-тюбі. Підсвідомо у мене виникав сумнів: можливо, це просто вдала піар-кампанія? Та закінчивши читати книгу о третій ночі, будь-які сумніви зникли: Ребекка Кван справді пише так, що ти віриш в цю історію на всі сто відсотків навіть якщо розумієш, що частина з неї – надзвичайно вдала містифікація.

Кван, Ребекка. Вавилон / Ребекка Кван; пер. з англ. Г. Литвиненко. - Харків: Вид-во "Жорж", 2024. - 584 с.

Отже, “Вавилон. Прихована історія”. Можливо, не настільки популярний та яскравий. Можливо, його подолає не кожен. Та все ж вона повернулась. Ребека Кван повернулась до того, в чому їй просто немає рівних: до розповіді реальної історії жорстокого світу через художній твір. Цього разу в історичному фентезі періоду вікторіанської Британії.

Так, “Вавилон” розвіює романтичну мрію про навчання в Оксфорді та неквапливе вивчення всіх мов світу: вам би точно не сподобалося бути його студентом у 30-х роках ХІХ століття, особливо якщо ви бодай чимось відрізнялися би від аристократично-білих британців. Звісно, доволі легко повірити в інклюзивність та універсальну повагу до знань незалежно від нації, та, будьмо чесними, “іноземці” опинялися тут із зовсім інших причин (недарма ж книга має підназву “необхідність насильства”). Кожен з них так чи інакше змушений був покинути дім, обрати нове ім’я, з дитинства засвоїти чужу культуру в обмін на привілеї розкішного і, на перший погляд, безтурботного життя, яке їм обіцяли опікуни. Якщо запитати мене про найкращу сцену з цієї книги, я точно довго згадуватиму про ту, у якій хлопчик, що лише кілька днів тому втратив родину, “став” Робіном Свіфтом, покидає на кораблі китайський Кантон, охоплений епідемією холери, разом із оксфордським професором:

“Він поховав колишнє життя – не тому, що воно було жахливим, а тому, що покинути його було єдиним способом вижити. Він натяг на себе англійський акцент, наче нове пальто, припасував як міг, щоб воно сіло на нього бездоганно, а вже за лічені тижні носити його стало зовсім зручно. Через кілька тижнів ніхто вже не просив його сказати щось китайською задля розваги. Через кілька тижнів ніхто вже й не пам’ятав, що він китаєць. [...] Робін побачив Лондон – Срібне місто, серце Британської імперії і на той час найбільше та найбагатше місто в світі”

Одинадцятирічного хлопчика перевиховають у покорі та повазі до навчання. Кілька років поспіль він дивитиметься на ідилічне місто на картині у вітальні його нового дому: місто вчених, центр знань, в якому завжди є все необхідне для вченого, щоб той повністю занурився у роботу, – Оксфорд. Він ріс та уявляв себе в стінах Королівського інституту перекладу, або ж Вавилону – єдиного місця, де він нарешті почуватиметься потрібним, адже для чого він тут, як не для сріблярства зі своїм вродженим знанням китайської та звичкою жити англійською.

Що таке сріблярство? Як на мене, щось середнє між алхімією та магією перекладу, де мова це – інструмент. Срібні зливки символізують “механічне серцебиття” Лондона та силу імперії загалом. Без срібла тут важко уявити буденне життя: за правильного добору слів можливо все: сади стають гарнішими, потяги їдуть швидше, а, за бажання та відповідного запиту влади, гармати стріляють потужніше, а британські кораблі витримують шторми, у яких тонуть ворожі. Тож так, складно назвати це легкою та безтурботною перекладацькою роботою. Та хто з нас не підпадав під філологічний шарм в перший рік навчання?

І навіть його авторці чудово вдається передати. Напружена атмосфера небезпеки з’явиться потім, але поки разом із Робіном ми захоплюємося вавилонською вежею, досліджуємо вулички Оксфорда із новими друзями Рамі, Летті та Віктуар, їмо лимонне печиво, складаємо перші в житті екзамени, долаємо стрес і, зрештою, повністю віримо в цю абсолютну утопію. Саме вежу Вавилону ми тепер називаємо домом:

«Його вражало, як швидко він закохався в це місце і людей. Він навіть не помітив, як це сталося. Перший семестр здався шаленим, бентежним і виснажливим: заняття та домашні завдання набули форми послідовного нестямного читання і сидіння допізна, доки не червоніли очі; однокурсники стали для Робіна єдиним джерелом радості і розради. […] Рамі, Віктуар та Летті стали барвами в житті Робіна, єдиними постійними співрозмовниками поза межами навчання. Вони потребували одне одного, бо нікого більше не мали»

З одного боку, їхня інакшість, дає простір для різноманітних маніпуляцій мовою, робить їх цінними та важливими, але згодом ця система життя відчувається дещо неправильною та викривленою. Все яснішим стає розуміння, що вони – мовний експеримент, весела та екзотична іграшка, яку тримають поруч лише задля того, щоб вона приносила гроші та підсилювала авторитет господаря. Тоді на допомогу приходить товариство “Гермес”. Взагалі це підпільна організація, члени якої спочатку викликають враження доволі дивного збіговиська випускників та студентів-Робін Гудів, які розчарувалися в освіті і тому сміливо критикують те, як впливові британці бачать сучасний їм світ, виправдовують своє абсолютне право на монополію срібла, найпотужніші перекладацькі центри та обов’язок науковців все життя «служити інтересам корони».

“Професори люблять вдавати, що вежа - це прихисток чистого знання, що вона вища за земні проблеми бізнесу й комерції, але це не так. Вавилон нерозривно переплетений з бізнесом колоніалізму. Він і є цим бізнесом”

Раптом в якийсь момент ця історія стає не лише про академічну успішність, а й про порятунок всесвіту від занепаду за допомогою справедливого розподілу ресурсів. Що важливо, це саме антиколоніальний роман, адже Ребекка Кван говорить про проблему та боротьбу із нею, хоч інколи здається, що не пропонує реального рішення або чіткого плану, окрім як революційного (популярна тема й до сьогодні). Чи сподобається це всім? Сумнівно, погоджуюсь. Та треба визнати, багато в чому ця історія про події, які (легко повірити) відбулися 200 років тому відгукується нам і сьогодні.

“Перемога не гарантована. Можливо, провіщена, але її треба вибороти насильством, стражданням, мучеництвом, кров’ю. Перемогу принесуть кмітливість, наполегливість і жертовність. Перемога – це гра моментів, історичних обставин, де все йде за планом, бо вони про це подбали. [...] Вона знає тільки, що на кожному непередбачуваному повороті вона битиметься до останнього подиху”

“Вавилон” химерний та непередбачуваний, постійно змушує вас сумніватися в тому, чи правильно ви трактуєте вікторіанську дійсність та напівтіні добра і зла, цієї мінливої епохи, але цим він по-своєму прекрасний. Переконайтесь в цьому, взявши книгу в Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського.

Ребекка Кван - китайсько-американська письменниця, перекладачка. Здобула ступінь магістра китаєзнавства в Кембриджі та магістра сучасного китаєзнавства в Оксфорді. Нині працює над докторською дисертацією в Єльському університеті.

Підготувала Телелько Катерина