Дарунки від професора Івана Монолатія
Продовжуємо знайомити наших читачів з книгами, які надіслав професор Іван Монолатій з Івано-Франківська, аби поповнити полиці своєї приватної бібліотеки новими надходженнями. Вже традиційно склалось в останні роки, що свої книжкові дарунки професор він надсилає напередодні Дня народження Анатолія Миколайовича.
На цей раз пропонуємо увазі наших читачів нові видання, присвячені непростим та маловідомим сторінкам історичного минулого України.
Представляємо науково-популярне видання завідувачки відділу теорії літератури і літературної критики Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, професорки кафедри українського ділового мовлення Національної академії Служби безпеки України Лесі Демської-Будзуляк «Ті, що панують над зорями...».
Всі постаті, про які йдеться в цих книгах, пов’язані з доволі коротким періодом в історії України – визвольними змаганнями 1917-1921 років. Заради справедливості варто сказати, що окрім праць істориків та політологів, про ці роки боротьби за українську державність в шкільних підручниках раніше було вміщено всього один абзац. Так само побіжно згадуються 2-3 легендарні постаті як от Симон Петлюра, гетьман Павло Скоропадський та ще деякі військові діячі. Насправді ж ті часи були значно важливіші і значно трагічніші. І вже тоді всі розуміли, що для перемоги Україні потрібна не тільки професійна власна армія, але сильна спецслужба, без якої не буває міцної держави.
Про це знали ще у стародавньому Китаї, де дуже цінували розвідників високого рівня й називали їх діамантами в короні імператора, адже вправних розвідників не буває багато. Ба більше, якщо вони метафорично прикрашали корону імператора, це означає, що він пишався ними й цінував їхню працю. Отримана ними інформація нерідко рятувала трон від зовнішніх ворогів.
У всіх наступних війнах розвідники відігравали дуже важливу роль, хоч їхніх імен майже ніколи не знали або відкривали через багато десятиліть і то тільки деякі. В цьому виданні авторка повертає в історію та постаті понад столітньої давнини. Зрозуміло, що науковиця мала можливість ретельно переглянути і працювати із архівами Національної академії Служби безпеки України: мемуарними, епістолярними, науковими та іншими джерелами. Тут зустрічаємо прізвища науковців, письменників, журналістів, митців та інших інтелектуалів. Виявляється, що в декого з них залишилась незнана і таємнича сторінка біографії. Недаремно ж символом української розвідки є книга і меч…
Демська-Будзуляк Л. Ті, що панують над зорями... Кн. 1: нарис. – Київ : ВЦ "Академія", 2023.– 208 с. – (Серія «Українці: митці і спецслужби»).
До пропонованої книги увійшли портрети літературознавця Павла Богацького, дипломата Юрія Гасенка, історика Івана Вислоцького, літературного критика і прозаїка Дмитра Вітовського, письменника Юрія Горського.
Демська-Будзуляк Л. Ті, що панують над зорями... Кн. 2: нарис. – Київ : ВЦ “Академія”, 2023.– 178 с. – (Серія «Українці: митці і спецслужби»).
До другої частини цього видання видання увійшли портрети професора-славіста і дипломата Романа Смаль-Стоцького (1893–1969), журналіста Олександра Саліковського (1866–1925), мовознавця, педагога і дипломата Володимира Мурського (1888–1935), юриста Андрія Яковліва (1872–1955), археолога й поета Олега Ольжича (1907–1944).
Звісно ж, не могло обійтися без чернівчан. Другий том відкривається розгорнутою розвідкою під назвою «Професор Роман Смаль-Стоцький: аристократ і політик, таємний дипломат Симона Петлюри»
Зазвичай Романа Смаль-Стоцького відзначали як вченого мовознавця- славіста, доктора філології, професора. Звичайно, що дещо побіжно згадували про його дипломатичну діяльність, адже відомо, що він був професійним державником європейського штибу.
Дійсність ж була така, що він був цілковито відданим прихильником політики С. Петлюри і вважав, що на той час тільки союз України з Польщею дасть шанс обидвом країнам на власну державність. «Він ні на мить не забував і не давав забути іншим, де криється головна небезпека й загроза Європи – більшовицька Росія». На превеликий жаль, як тоді, так і тепер, рівно через сто років, багато держав боялися дратувати «велику Росію». Професор «намагався переконати європейців, що цей страх може стати поштовхом до великої катастрофи в майбутньому. Його посил був однозначним: допоможіть українцям, підтримайте її боротьбу за українську державність. І в такий спосіб врятуєте себе від великої небезпеки». А вже дещо пізніше, в 1938 році, в приватній бесіді із своїм племінником Юрієм Луцьким, сином рідної сестри Ірени, Роман Смаль-Стоцький сказав, «що світ на порозі війни, якої вже не уникнути, і як одну з причин цієї війни вважав те, що Росії дозволили проковтнути Україну». Якби то політики прислухалися до цих думок… Минуло рівно сто років, його тривожні передбачення збулися і зараз знову триває велика війна за збереження української державності, от тільки державників такого рівня аж надто мало або їх не допускають до активної роботи.
Зрозуміло, що за такі погляди та дії Роман Смаль-Стоцький впав в немилість ідеологів радянського часу.
Як згадують сучасники, професор був «…типом українського державника й дипломата, одним із тих, які перейшли практичну школу дипломатії за існування Української Народної Республіки та які тоді навчились думати ширшими категоріями, як громадські діячі, тісно пов’язані з вузьким тереном свого діяння».
Він походив з аристократичної родини (рід належав до гербу Сас) і його вже за фактом народження чекало майбутнє, в якому доведеться вирішувати долю свого народу. «Народитися її членом означало мати перед собою найблискучіше майбутнє. Бути часткою високого світу старої Європи. Бути причетним до історії». Цій місії було присвячене його навчання в найкращих європейських університетах та першокласне виховання. Зрозуміло, що базовим було досконале знання мов – з дитинства української, німецької, польської, згодом чеської, англійської, італійської, французької. «У цьому домі панували соборницькі настрої й гуртувалися люди, які мріяли про єдину незалежну Українську державу по обидва боки Збруча» і всі чоловіки займалися активною політичною діяльністю.
До цих високих оцінок залишається тільки додати, що він зростав в родині, де історія України, українські моральні та духовні цінності були на першому місці, де батько і його оточення в Чернівцях все своє життя присвятили зародженню та утвердженню української державності. В їхньому помешканні на вулиці Новий світ, 46 (нині вул. Шевченка, 55) бували І. Франко, О. Кобилянська, Л. Українка, В. Стефаник, Д. Донцов. Та що казати, всі небайдужі українці, яких доля заводила до столиці Буковини, переступали поріг цього помешкання. Окрім того, якісна освіта та належне виховання відкрили йому шлях на найвищі щаблі влади.
Як дослідила авторка, політичною діяльністю він почав займатися з 1914 року, а наука стала прикриттям політичної і дипломатичної роботи для виконання таємних місій ДЦ УНР в екзилі щодо просування українських інтересів на європейській політичній арені. Його активна політична діяльність для створення незалежної суверенної України припала на період між двома Світовими війнами в політичній організації Союз визволення України (СВУ). Головним завданням цієї організації стала актуалізація «українського питання» в європейській політиці початку ХХ століття завдяки інформаційній, дипломатичній, видавничій, культурній та організаційній діяльності її членів. Зрозуміло, що для його виконання потрібні були високоосвічені інтелігентні люди, із знанням іноземних мов, що добре орієнтувалися у тогочасній міжнародній геополітиці та вміли встановлювати цінні контакти. За неймовірний талант спілкуватися із різними людьми – від простих солдат до європейських політиків – Романа Смаль-Стоцького поза очі називали «українським Цицероном».
Коли австро-угорський уряд розірвав стосунки з СВУ й відмовив у фінансовій підтримці, Союз переїхав до Берліна. У Німеччині українським питанням на той момент цікавилися як політики, так і промислово-фінансові кола, оскільки німецькі політики усвідомлювали загрозу з боку Росії.
На початку 1918 року, внаслідок Берестейського мирного договору, було визнано Українську державу. Перед професором були поставлені нові, важливі та складні завдання. Детальніше про всі справи, які йому доводилось виконувати на цій державницькій ниві, можна прочитати безпосередньо у книзі.
Знаковим днем для всього подальшого життя професора Смаль-Стоцького стало 12 травня 1919 року: «Під час робочої поїздки до Східної Галичини, він особисто знайомиться із С. Петлюрою на залізничній станції в невеличкому містечку Золочеві неподалік Львова, де тимчасово, у п’яти залізничних вагонах, перебував український уряд. Від того часу він стає близьким радником головного отамана, людиною, яка цілком розділяла його погляди на шляхи і методи боротьби за Українську державу, підтримував думку С. Петлюри, що лише в союзі з Польщею можна зберегти Українську Народну Республіку».
Правда, був один важливий момент, в якому професор розходився в поглядах з головним отаманом – він був твердо переконаний, що в боротьбі за утвердження української державності потрібно опиратися на всі українські сили за кордоном, за винятком більшовиків. Він навіть на свій страх і ризик вів перемовини з Василем Вишиваним і гетьманом Скоропадським, за що пізніше і поплатився, але ніколи не шкодував про ці кроки.
Будучи державником за своїми переконаннями, він налагодив співпрацю з політиками ЗУНР, політиками європейських держав, які не завжди йшли на контакт із самим Петлюрою. І безперечно, він налагодив дуже конструктивну співпрацю з аристократом і сенатором Миколою Васильком, якого запросив на посаду посла в ранзі міністра від уряду УНР спочатку в Швейцарії, а потім до Німецької держави.
Професор Р. Смаль-Стоцький, володіючи мовами та маючи незаперечний авторитет серед європейських дипломатів та державників, особисто брав участь у всіх можливих міжнародних зустрічах, відвідував європейські столиці і міста. Правда, не дивлячись на таку щільну завантаженість, він не оминав при нагоді відвідати і назавжди рідні для нього Чернівці.
Звісно, що мав чимало й розбіжностей у політичних діяннях з різними партіями та їх керівниками, з поляками і більшовиками, але це його ніяк не цікавило. В нього була своя ціль, до якої він йшов твердо і впевнено, незважаючи ні на що – Українська держава, «він…пильнував свого українського інтересу і брудному океані європейської політики».
У своєму виборі він був настільки переконаний, що навіть розійшовся у своїх політичних поглядах з батьком – Степаном Смаль-Стоцьким (він залишився вірним уряду Є. Петрушевича (ЗУНР)), який все життя і цілком заслужено був незаперечним авторитетом для своїх дітей.
Професор Роман Смаль-Стоцький, коли зрозумів, що збройна боротьба українців за свою державу програна, виконав ще одне дуже важливе завдання, яке йому свого часу доручив Петлюра – створення в Європі українського університету. Офіційно він був відкритий у Варшаві і мав не тільки наукові, а й «політичні завдання, для вирішення яких Державний центр УНР в екзилі залучив найкращих фахівців: “За таємною угодою з польським урядом, як свідчив Роман Смаль-стоцький, університет мав стати законспірованою президією Ради Міністрів та науковим бюро планування повернення в Україну”». Пізніше він створить ще декілька таких наукових центри по світу.
І тільки події Другої світової війни вплинули на його подальші державницькі справи. Він переїхав до Праги, але й там опинився під пильним оком гестапо. Після війни, в 1947 році, він емігрував до США, де зайнявся суто науковою та ідеологічною роботою. Йому вдалося вижити в тих аж надто трагічних роках, адже він був дуже обережний (очевидно таки пройшов школу конспірології), проте навіть в Америці йому на кожному кроці «ввижалися комуністи».
Мрією Романа Смаль-Стоцького було пережити Сталіна і побачити як розпадається тюрма народів, побачити світло для своєї держави, єдиної і соборної по обидва боки Збруча. Перше йому вдалося, а от друге, він лише передбачив.
Він виховав не одне покоління українських науковців в екзилі, без радянських стереотипів і став «символом нескореності вільної думки і слова, попри те, назавжди залишитися в тіні свого великого батька та української історії назагал як скромний професор і дипломат».
Хоч документів про таку діяльність збереглось не так і багато – одні зникли на вітрах історії, щось може ще і відшукається в архівах небайдужими науковцями, а ще частина очевидно десь в спецсхронах тих невдячних сусідів, щодо яких він був категоричний і безкомпромісний. Власне, така специфіка його роботи, та всюди, де потрібно було говорити про українське питання, був професор-дипломат Р. Смаль-Стоцький або, як зауважує авторка «він незмінно стояв за лаштунками, почергово виступаючи то актором, то режисером».
«У Р. Смаль-Стоцького було багато ворогів і супротивників, рівно стільки, скільки в Української держави. Та навіть вони віддавали належне його непересічним політичним талантам. Більшовицька розвідка в Європі писала про нього: “замкнутий, надзвичайно діловий, запеклий ворог більшовиків… Правдоподібно найбільш небезпечний діяч УНР, найбільш талановитий й з найбільшими зв’язками”»
Німці ж відгукувались про Р. Смаль-Стоцького як про одного з «найдієвіших представників українського уряду в екзилі».
Представник англійської розвідки залишив спогад про нього як «про найінтелігентнішого українського лідера, якого йому доводилося зустрічати». В Англії він мав річну наукову стипендію, яку йому надав чехословацький уряд на особисте таємне прохання С. Петлюри. І спілкувався із британським фахівцем з політики Східної Європи Р. Сетоном-Ватсоном, який був негласним співробітником британських таємних служб і видавцем авторитетного британського часопису «The New Europe». Це саме він після війни допомагав Стоцькому врятувати від депортації до Радянського Союзу видатних українських науковців.
Професору Роману Смаль-Стоцькому приписують співпрацю з різними розвідками – українською, польською, німецькою, британською та навіть американською. Однак документи свідчать, що він спілкувався з представниками німецької, англійської, можливо, чехословацької та американської. Ну, а доказом того, що він мав тісну співпрацю з польською розвідкою «Двуйкі», є те, що, як свідчать архіви, він отримував фінансування від польських спецслужб. А в Москві його образ подавали в найтемніших фарбах і вважали, що він подвійний чи навіть потрійний агент.
Як свідчила всюдисуща радянська розвідка, «від 1930 років Р. Смаль-Стоцький був у курсі всієї роботи розвідки УНР і фактично керував нею з колишнім її начальником генералом В. Змієнком».
Очевидно, потрібно додати, що й згаданий вже Юрій Луцький з їхньої родини, якого знають як відомого американо-канадського професора, після Другої світової війни працював у британській розвідці у зоні американської окупації на території Німеччини.
Очевидно, Роман Смаль-Стоцький мав дуже вагоме місце в історії УНР, якщо ще сучасники відвели йому роль «сірого кардинала Симона Петлюри». Це означає, що його авторитет був незаперечний і з ним рахувалися, якщо навіть для польських істориків він назавжди залишився «українським Мазаріні». То є дуже висока оцінка як для політика і трохи перебільшення, адже французький кардинал керував Францією після Тридцятилітньої війни і визначав політику Європи. Зрозуміло, що українському дипломату за короткий час не вдалося так посутньо вплинути на хід європейської історії. Проте він зробив все, аби «українське питання» не оминали тодішні політики. Тим більше його єдиною метою було «визволення України та розвал тюрми народів – Радянського Союзу». Цій благородній меті він себе присвятив до останнього подиху.
Як підкреслила авторка: «повертаємо свою історію, частиною якої був і залишається Роман Смаль-Стоцький – великий політик, дипломат і конспіратор, професор і науковець, людина і легенда. Невигадана історія держави без території»
.jpeg)
Ще один герой з цього видання пов’язаний своєю діяльністю з Буковиною та Чернівцями – «Олег Ольжич – поет, археолог, підпільник». Він «народився сином одного з найяскравіших поетів України, а загинув – одним з найвидатніших борців за Українську державу».
Блискучий науковець, студіював у кількох закладах вищої освіти в Європі, захистив докторську дисертацію з археології «Неолітична мальована кераміка Галичини» в Карловому університеті, що ґрунтувалась на детальному вивченні керамічних комплексів трипільських поселень. Для цього оглядав археологічні зібрання музеїв Праги, Кракова, Львова, Чернівців. Результатом цих досліджень стало понад 200 статей. Викладав в університетах Європи, Гарварді.
1937 рік, мабуть, став найвдалішим у його науковій кар’єрі, коли за сприяння Природничого музею у Відні вийшла друком праця, присвячена дослідженню трипільського поселення на Буковині «Шипинці. Мистецтво і знаряддя неополітичного селища», яка принесла йому міжнародне визнання спеціаліста з європейської археології доби енеоліту.
Основний, третій, розділ присвячено власне матеріалам трипільського поселення Шипинці. Він є одним з кращих зразків вивчення важливої й масової категорії знахідок, а саме – кераміки, і дає чітке уявлення про керамічний комплекс культури Трипілля у Прикарпатській Україні, що сприяє розумінню складних історичних процесів у другій половині IV – на початку III тис. до н. є. і тієї ролі, яку відігравала у них трипільська культура. В своїй монографії він представив поселення трипільської культури, яке без перебільшення можна назвати «Буковинською Троєю».
А паралельно з науковою тривала й інша, прихована і дуже небезпечна праця. Через неї йому довелося залишити кафедру археології Українського вільного університету і розійтися із своїм вчителем професором В. Щербаківським.
В 1929 році, в рік її заснування Євгеном Коновальцем, він вступив до Організації Українських Націоналістів. І присвятив цій праці всього себе до останньої хвилини – недаремно його псевдо було «Ідеаліст». Він утворив і розбудовував Культурну Реферантуру ОУН, визначивши чітко її філософські та ідеологічні основи, діяльність і вплив, який був дуже помітний як в Україні, така і за її межами.
Є в його життєписі і сторінки, пов’язані з Буковиною та Чернівцями зокрема. Документально відомо, що він перебував в нашому місті в 1931, 1932 та 1936 роках. Під приводом глибокого вивчення теми його наукових студій – знахідок трипільського поселення в Шипинцях, мав він тут і інші, не менш важливі справи. Адже саме буковинський журнал «Самостійна думка», який заснували чернівецькі студенти, члени українського академічного товариства «Чорноморе», став ідеологічним рупором, напівофіційним органом Головного проводу ОУН. Від 1933 року і до 1938 року одним із редакторів і був О. Кандиба (Ольжич).
Про його діяльність як головного ідеолога ОУН, яку вже пізніше підтвердив професор Л. Винар на основі закордонних архівів, можна прочитати в цій праці. Життя його трагічно обірвалося в серпні 1944 року в німецькому концентраційному таборі «Заксенхаузен». Вже по його смерті в нього народився син Олег, який зберіг пам’ять про свого героїчного батька.
А нам варто пам’ятати про «вченого-археолога з європейською славою, патріота-романтика, який понад усі лихоліття вірив у нове відродження української Трої» – Олега Ольжича-Кандибу.
Книга Лесі Демської-Будзуляк «Ті, що панують над зорями…» є дуже посутнім внеском у розуміння взаємозв’язку між українськими культурними діячами та спеціальними службами в історичному контексті. У цій книжці на основі авторських досліджень, мемуарних, епістолярних, наукових та інших джерел представлено науково-популярні нариси про життя і чин українських інтелектуалів, у долі яких співпраця з українськими спецслужбами поєдналася з інтелектуальною та творчою діяльністю. Це видання адресовано всім, хто цікавиться історією побудови української державності, історією української культури та літератури зокрема.
Серед подарованих книг, які продовжують тему боротьби за українську державність, варто відмітити таке видання, як
.jpg)
Великочий В., Адамович С. Вітовські в боротьбі за українську державність. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2024. – 216 с. іл.
Це окреме видання, в якому йдеться про родину батька і сина Вітовських. Про сина Дмитра Вітовського також можна прочитати у попередньому виданні в розвідці «Дмитро Вітовський – комбатант, літератор, батько розвідки ЗУНР».
.jpg)
Наступне видання з історії Галичини торкається питання, яке вкрай рідко порушують в літературі, а вже тим паче популярній – тема дуже непроста і невдячна – москвофільство. Це були дуже непрості сторінки в історії Галичини та Буковини в середині ХІХ та на початку ХХ століття. Про це можна детальніше почитати на сторінках видання.
Плекан Ю. Нариси з історії москвофільства на Галичині (середина ХІХ – початок ХХ століть). – Івано-Франківськ: НАІР, 2020. – 108 с.
Дещо іншою за тематикою, але не менш важливою та актуальною на сьогодні, коли проблема школи та вищої освіти для України стала аж надто гострою, є книга професора, Чикагського та Єльського університетів, президента Американської академії мистецтв і наук Ярослава Пелікана.
Пелікан, Ярослав. Ідея університету. Переосмислення. – К. : Дух і літера, 2008. – 360 с.
У цій монографії йдеться про роль університету для розвитку держав впродовж вісімсот років їхнього існування. І звісно, місце цього високого наукового центру. Книга буде вартісною для всіх, хто пов'язаний з вищою освітою, так і для українських політологів та інтелектуалів назагал.
В наступних книжкових оглядах ми продовжимо знайомити з новими надходженнями від професора Івана Монолатія. Слідкуйте за нашими публікаціями на сторінках сайту.
Леся Щербанюк
Директор КБУ "Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського"
Про автора
Директор КБУ "Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського"
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
