Симулякри української реальности: добірка книг Оксани Забужко

Приходить час тих, кого раніше не чули, і вже ви нас не заткнете

Оксана Забужко

Сучасна література потребує не лише аналізу біографій авторів, а й тих, хто зможе надати їй відповідну оцінку та роль у часі. Звучить клішовано, я погоджусь. Адже ці явища нероздільно пов’язані між собою і знайти між ними межу, не говорячи вже про те, щоб визначити чітку паралель “письменник-епоха” надзвичайно складно. До того ж ми все більше розуміємо, що про велику частку наших митців, що формували нові стилі та вплинули на зміни у суспільстві ми майже нічого не знаємо через їхнє системне винищення ворогом протягом століть. Відгукнутися на таку вимогу сучасності  спроможна есеїстика та репортажний жанр, який розвинувся та став популярний у нашому дискурсі порівняно недавно. У рецензії на добірку книг Оксани Забужко поговоримо про збірки есеїв та дослідження, що допоможуть доповнити нашу картину України, її літератури, культури та тих катаклізмів, наслідки яких ми бачимо і зараз. 

Оксана Забужко. Планета Полин. Вибрані есеї. Київ: Видавничий дім "Комора", 2023. 384 с. 

Першою книгою, про яку б хотілося поговорити найбільше є “Планета полин” – збірка есеїв авторки, перевидана у 2023-му році. За словами Оксани Забужко, вона демонструє 3 окремих, але пов’язаних між собою історії: жіночий, чоловічий та суспільний портрет 20-го століття. Цей поділ доволі умовний, а фокус уваги тут зосереджений на особистостях, про життя яких ми знаємо доволі мало або ж взагалі чуємо вперше через абсолютне зникнення їх імен в радянському мовленні. Тут важко виділити якийсь центральний текст, адже кожен із них наповнений особистими оцінками, а ви можете читати в довільному порядку ті, тематика яких “чіпляє” вас найбільше. На мій погляд, головною темою тут стає тяглість історії, зв’язок досі непроговореної проблематики із її впливом на наш світогляд загалом. 

Мене найбільше зацікавила та частина цього історично-літературного портрету, що розкриває ролі жінок в хаотичній, заплутаній та відтермінованій в часі порівняно з іншими країнами темі фемінізму.

Перш за все, доля художниці Катерина Білокур, про яку ми знаємо порівняно небагато. У СРСР недостатньо було народитися генієм, треба було ще й вижити, треба ще вибороти свою можливість творити, “[...] стоячи під брамою художньо-керамічного технікуму, в останній надії бути ⟪впущеною⟫ розпачливо кидати свої малюнки через паркан, як мореплавець у море пляшку із запискою [...]. Треба, щоб твої твори не викрали, коли їх відсилають на виставку до Парижа. Іншим, хто працював у подібному до неї стилі, був би гарантований успіх, їй – клеймо “примітивістки” та колгоспниці, щоб, справедливості заради, його членкинею вона ніколи не була. Нею надихався Пікассо, а вона була змушена розпалювати в будинку торф, щоб банально прокинутись живою наступного ранку.

Як на мене, тут заховано глибоку травму, яку в загальному літературознавці окреслюють як проблему безгрунтянства. Тільки, якщо у звичному нам варіанті ми зчитуємо його як неможливість прив’язки та ідентифікації себе із певним містом, його обличчям, то тут присутнє глибоке та майже приречене переконання митця у тому, що його творчість не зможе змінити усталений лад того безсилля, що відчувається навколо навіть фізично. Це зрозуміло навіть для тих, хто не знає про те, що таке соціалізм, комуністична ідеологія та пятирічки через брак спілкування з іншими, хто входив до складу цієї “номенклатури”. 

Звісно, наша література знає й інші історії. Життя Софії Яблонської на сторінках есею Оксани Забужко уявляється мені як довга дорога в пошуку своєї самоцінності та надання слова Іншому. Будучи дитиною зі священницької родини, здобути освіту в Парижі, вирушити у навколосвітню подорож, де тебе на кожному кроці підстерігає небезпека – привілегія чи то доля на той час виключно чоловіча. 

“[...] ну танцює в мюзик-холі, ну вчиться то на акторку, то на фотографа, то на операторку, – чи ж мало Париж щодня спалював таких метеликів, котрі звідусіль летіли його ⟪скоряти⟫?”

Вона стала першою українською жінкою того часу, що змогла не тільки здійснити подорожі до далеких країн (В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Китай, Індонезія, Полінезія, Австраля, Нова Зелендія) в буремних 30-х роках, а й зробити це із вражаючою відсутністю колоніального погляду на людей, що їх населяють. Як творча особистість, вона була здатна побачити в об’єктиві свого фотоапарату та кінокамери не “дивну екзотику”, а людину, її душу (а це було непросто, адже частина із цих людей досі вірять, що спалах може її вкрасти назавжди). Вона на рівні емоцій та чуттєвості вже тоді відчула те, до чого прагне сучасний репортаж: передання життя у всіх його вимірах, позбавлене стереотипів та глибоко персоналізоване. Вона явно випереджала свій час. 

“Коли я чую, як вони називають себе інтелектуалами, мені щоразу хочеться спитати: а я ж тоді хто?!”

Соломія Павличко

Для інших вона була залізною леді, для всіх, хто знав її особисто – тією, хто вкладав у життя інших все, що міг дати без жодних застережень. Есей про Соломію Павличко видається мені надзвичайно чуттєвий. Можливо, таке враження справляє почуття дружби та її інтелектуальної спорідненості з авторкою, а можливо й розуміння того, що подібних людей сьогодні надзвичайно мало (ні, не подумайте, вони, звісно, є, проте це вже тема для іншого тексту).

Можна пафосно і довго з трибун говорити про лідерів покоління, але абсолютно не розуміти, що цей титул означає, а головне – вимагає від людини. Титул пишу не дарма, адже такі привілеї обов’язково зобов'язують їм відповідати, це завжди щось на межі з кодексом честі і лицарських принципів, граничну активність та зацікавленість у здобутті власного простору. Це та загальна риса, яка мала б бути для нас формулою нормального життя: служити тому, що вибрав сам із власної волі. Цілковита заангажованість (слово, що зазвичай у нас сприймають як негативне) у свою справу, докладання всіх можливих зусиль для її реалізації, об’єднання та допомога всім, хто може цю спільноту змінити – те, чому важко знайти заміну. 

“[...] і вся історія людського духа, вся тяглість культури на тому стоїть – на відчутті живої присутності, тепер-і-тут, і тих, що були, і тих, що будуть, на єдності з ними і відповідальності перед ними й за них – для Солі це було природно, як дихати повітрям” 

Тож ця книга не лише про українську історію, а й те, як різноманіття її творців впливало на покоління, їхнє становлення та творчість нових письменників, формування справжньої ідентичності. 

Що ж з нами відбулося? 

А ж ось – вибух. Справа в тому, що вони помилилися в оцінках сили своїх “жертв”. Ми ніколи і не були їх здобиччю. Ми не потрапили в цю пастку саме через можливість валідації своїх почуттів Іншими, тими, хто формував ту частку суспільства, що не позбавлена глибокого відчуття емпатії і готова будувати нові барикади для того, щоб ніколи не бути отруєним знову, тими, хто знає всі підземні ходи Свого міста. Революція Гідності довела, що крах ворога настає тоді, коли його патологічна ненависть до всього, що йому незрозуміле і чуже, засліплює його настільки, що він не бачить, як у нього летить бруківка. 

Україна за океаном, або що ми знаємо про Бад-Емс та покоління Ді-Пі

Оксана Забужко. Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емсу. - Київ, Видавничий дім "Комора", 2023. - 96 с. 

Книга “Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емсу” присвячена пам’яті архіваріуса Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку Оксани Міяковської Радиш. Оксана Забужко познайомилася з нею особисто у 2002 році, коли під час відрядження прожила у її квартирі близько місяця. Ми майбе нічого не знаємо про цю жінку, адже пам’ять про ту київську спільноту 20-30-х років, освічених людей, справжніх інтелігентів майже затерта або ж просто залишається непроговореною. 

Вона тут неодноразово наголошує на тій загальній травмі, що спричинена Емським указом. Ми часто говоримо про цей документ лише у контексті заборони української мови, проте насправді він був орієнтований на комплексне забуття свого, заміну його дозволеним, великим і могучим російським навіть тоді, коли це стосується людей: достатньо вимушено переселити українські еліти до росії, заселити той таки Київ приїзджими і ось вже ніхто не згадає, що Булгаков був всього лише квартирантом в домі архітектора Листовничого, його домі, бо ним він і був спроєктований. 

Батько Оксани Радиш Микола Міяковський був одним із засновників Української вільної академії наук у США, створив їі архів-музей. Цю справу продовжила й донька. Українська еміграція в США має свій портрет, адже в таборах Ді-Пі формувався самостійний український культурницький рух, видавництва, дослідницькі центри, що дозволило нам в умовах постійних заборон зберегти себе. Саме такими уявляє Оксана Забужко Оксану Радиш та Оксану Линтворьову (молодшу з реальних “трьох сестер”), які мусили бути знайомі ще відтоді і випромінювали одну ідею:

 

Підготувала Катерина Теленько