Écriture féminine: переосмислення жіночої прози

Тема феміністичної критики в літературі, яку ми зараз називаємо чимось революційним та переломним, далеко не нова. Запізнілість розвитку течій цього руху через безліч історичних подій призвела до того, що ми, звісно ж, знаємо, що живемо під час третьої з них, проте часто не маємо чіткого уявлення про те, хто ж творив першу та другу, що тут говорити про знання “жіночого” українського канону. 

Нещодавно видавництво “Віхола” видало антологію “Шалені авторки”, у якій зібрано малу прозу українських письменниць, про долю та творчість яких йшла мова у серії однойменного відеоблогу авторства Віри Агеєвої та Ростислава Семківа. За спеціальним QR-кодом поруч з фото кожної із письменниць ви можете переглянути відповідне відео із обговоренням їхньої біографії та творчості. Чудовим доповненням цих знань також стане збірка есеїв “Бунтарки: нові жінки і модерна нація” від видавництва “Смолоскип”, кожен із яких демонструє життєпис письменниці, а науковиці у своєму стилі аналізують декілька вибраних ними творів. 

Бунтарки: нові жінки і модерна нація: Есеї. / упоряд. Віри Агеєвої. Видання друге. Київ: Смолоскип, 2023. 364 с. 

Шалені авторки. Мала проза українських письменниць / упоряд. і передм. Віри Агеєвої. – Київ: Віхола, 2023. – 456 с. – (Серія “Життя”). 

В антології вміщені оповідання, новели, повісті багатьох авторок, чиї імена ми навіть сьогодні згадуємо не так часто, хоч варто наголосити, що перевидання їхніх найвизначніших творів відбувається в серіях нової класики багатьох видавництв (наприклад, зібрання творів Марка Вовчка, Ірини Вільде, Олени Пчілки в серії “Неканонічний канон” від “Віхоли”). “Шалені авторки” це скоріше історія своєрідної мандрівки крізь два століття, що дає нам можливість зрозуміти яким чином так зване “жіноче письмо” (Écriture féminine) кристалізувалося та формувало власне обличчя та мову. 

Зрозуміло, що вповні представити творчість кожної з авторок неможливо, проте спробуємо дати короткий опис цього процесу на прикладі доль та творів декількох з них. 

 

Згадаємо, що наприкінці ХІХ–початку ХХ століття вислів “емансипована жінка” сприймався не без тіні іронії, а то й зневаги. В Україні тривалий час рух не мав чітко визначеного статуту та активістів, що могли б проговорити його принципи для незадоволених “побутових критиків”. У листі від 11 жовтня 1891 року до Михайла Павлика Ольга Кобилянська пише: 

“Так, наприклад, на мою думку, цей рух зараз має виключно штучний характер, і поки ми не матимемо більше інтелігентних жінок, поки вони взагалі не будуть правильно і глибоко розуміти «жіноче питання» теоретично, так розуміти, як це розуміють англійські, американські та німецькі жінки, – доти наш рух буде штучним. Знання – оце є поки що той клич, та наша зброя, за допомогою якої будемо здобувати належні нам права”.

На той час в цьому напрямку активно працює Наталя Кобринська. Авторка есею-розвідки про неї “ Краса, контроль і праця у прозі Наталі Кобринської” Ірина Борисюк пояснює, що як донька толерантного та ліберального політика Івана Озаркевича вона розуміла важливість жіночого представлення в світі не стільки як протест, скільки як складову національного та політичного становлення суспільства, як системну та поступову діяльність, в якій повинна брати участь більшість, а не лише свідомі Одиниці. За її ініціативи та тісної співпраці з Іваном Франком 1884-го року в Станіславові було засновано “Товариство руських жінок”, а вже згодом, у в 1887 році, вийшов альманах “Перший вінок” та три випуски альманаху “Наша доля” (1893, 1895, 1896 роки). 

Ні, Ольга Кобилянська ні в якому разі не применшувала важливості цих справ, годі й говорити. У своїх щоденниках та листах вона неодноразово зізнається в тому, що саме Наталя Кобринська та Софія Окуневська змогли переконати її писати українською, змінили її “німецький” стиль, вони були найкращими подругами та близькими по духу людьми. Проте, на мою думку, тут можна впізнати вже доволі знайому нам зараз проблему: кількох яких би не було продуктивних років виявилося недостатньо для того, щоб змінити усталену суспільну думку і патріархальний світ. 

Тему жіночої соціалізації того часу обидві письменниці сприймали та описували дуже подібно:

 

“Кому не звісно, як мужчина озброєний до боротьби о існування? Хто б не відчував і не знав того? Кому б осталося незвісно як виховання й закони кожного віку й усюди подавали йому помічну руку? Замість того жінка! Чим озброєно її, щоб дати їй можливість заспокоїти в першій лінії вимоги природи, та далі, щоб могла бути й сабі сама ціллю? [...] стремління те, щоб забезпечити жінками долю зветься рухом жіночим, або жіночою емансипацією жінок. Тож не лякатися нам тих слів і не уявляти собі під ними якого там антихриста або лихого демона [...]”. 

“Дещо про ідею жіночого руху. Відчит Ольги Кобилянської на зборах ⟪Товариства руських жінок на Буковині⟫”) 

“Вона (квестія жіноча – К. Т) сягає дальше, вона обнімає всі поля, на яких жінка яко жінка є покривджена: на полі суспільних становиськ, оскільки вона від них виключена, на полі вищої культури, а вкінці на полі права так публічного як цивільного, оскільки се право інакше трактує жінок, чим мужчин” 

 

“Дух часу” Наталії Кобринської – чудовий приклад зображення цих явищ. Діти, представники вже нового покоління, рішуче відмовляються від долі, яку ще до їхнього народження готували їм батьки, чого не може прийняти їхня мати, Пані Шумінська, адже для неї це означає руйнування спокійного та впорядкованого світу. Показово, що навіть відмова сина від священницького сану та віри не сприймається нею з таким потрясінням, як читання донькою книг, а тим паче заява внучки, що та хоче бути вчителькою і заробляти на життя самостійно. Нитка, що робила її життя наповненим сенсом, розривається і безперервне коло цього століття вже ніколи буде цілісним. 

“Вона перечувала, що з тих книжок віяло чимсь чужим, що се були висланці та знаряди ворожого їй демона, що з них плила струя, котра щораз більше підмулювала беріг її тихої пристані”

Оповідання “Голос серця” Уляни Кравченко чітко демонструє нам різницю між феміністичним, жіночим та фемінним, визначену (зізнаймося, значно пізніше) Торілом Моєм. Хоч героїня і є жінкою, а культура вже давно має готове рішення того як вона має жити та поводитись, політичні погляди не дозволяють їй зробити егоїстичний вибір на користь власного щастя та вигоди. Тут нам і яскраві діалоги від стереотипного чоловіка, який знає на що (не)здатні жінки, і шантаж із маніпуляціями. Власне, нічого не змінилося…

– [...] Я старий, противний всякій вашій емансипації і більше шаную сільську ґаздиню, що порається у своїй хаті і пряде льон, як тих, що міщається не до свого діла і нас від безінтересованого ділання здержують.

– Здержуємо наших батьків, синів, мужів від хосенного ділання для загалу, бо не учите нас видіти користі у праці для загалу, бороните нам світла, а все ж, темних, слухаєте…

— Молода, звернена у вас мріями голова!..Де ви до якого ділання здібні!..

– Не здібні, бо не просвічені. [...] Через заборону жінкам учасні в життю суспільності робите, мужчини, кривду цілій суспільності. Жінка також людина, й ніхто не має права здержувати її від сего, до чого має силу й здібності…

 

А здібності вони справді мали. Наприклад, Софія Яблонська, яка стає першою українською репортажисткою і героїнею власної, цілком самостійної оповіді. Безкінечний пісок, дивовижні звичаї та “Чар Марока”, який шокує навіть сучасного читача, для людей того часу певно був неймовірним відкриттям. Про те, як їй вдалося виїхати до таких далеких країн в 1925-му році та уникнути колоніальних поглядів на їхніх жителів ми вже згадували у цій статті 

На жаль, як і з більшістю модерних процесів та амбітних проєктів, причини їх припинення пояснювати не доводиться: сталінізм, голод, розстріли, тотальна радянщина, а згодом і плакати з жінками “робітницями” та “комбайнерками”. Звісно, я спрощую, проте зрозуміло, що тоді ми втратили аж надто багато. 

Друга хвиля фемінізму 60-80-років,  на яку вплинули нові філософські ідеї, як от структуралізм, постструктуралізм та всі інші течії із префіксом -пост, переосмислила трактування руху. Змінилась і його теоретична база. Саме в 60-х представники почали критикувати пропаговані літературою жіночі образи, сумніватися у їхній життєздатності у новому світі. Так, феміністична літературна критика перестала бути відгалуженням та побічним продуктом фемінізму, її визнали найдієвішим  способом впливу на щоденні вчинки та звичні нами ролі. 

Тож зараз ми маємо багато прикладів, коли, почавши писати наприкінці другої хвилі, багато хто продовжує творити третю (від початку 90-х)  і занурювати нас у ті речі, які нам ще слід надолужити. Наприклад, Оксана Забужко, яка без сумніву для нас зараз є представницею тієї інтелігенції зі знанням теорії про яку говорила Кобилянська. Справжня сімейна драма в “Після третього дзвінка вхід до зали забороняється” представлена нам мовою жінки, її почуттів та потоку думок, що виникає у найнапруженіші моменти. Це треба прочитати самому, навіть якщо вас лякає щільність тексту і довгі речення, воно того варте. 

Звісно ж, варто б було розповісти про них всіх, але тоді б цей текст розрісся на ще одну книгу подібного типу. Загалом, вони різні і це найголовніше, ви точно знайдете те, що відгукується найбільше, свою “третю” або все ж вже четверту хвилю. 

Підготувала Теленько Катерина