Два міста із відстанню у 146 років: книга Орисі Демської "Українська мова. Подорож з Бад-Емса до Страсбурга"

Ці слова, що прозвучали у радіодиктанті національної єдності під назвою “Магія голосу”, текст якого написала Оксана Забужко, хоч і були присвячені ювілею Українського радіо, стосуються і української мови загалом. З часу повномасштабного вторгнення тема її функціонування, а часто й виживання в умовах байдужості мовців стоїть особливо гостро. Інколи несвідомо задумуєшся: а що ж може переконати людину у її могутності та величі, зробити її “безсмертною мовою” у заплутаній системі координат людства? Про це можна довго розмірковувати, проте, на мій погляд, чи не найкраще із цим завданням впорається мовознавчий нонфікшн, а зокрема книга Орисі Демської “Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга”. 

Демська О. Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга / Орися Демська ; худ. Вікторія Смаль. – Х. : Віват, 2024. – 304 с. ; іл. – (Серія “Актуальна тема”).

Принцип “Мова-народ-держава”, або що таке філологічна держава

Першим, на чому акцентує нашу уяву авторка, є формула польського лінгвіста Романа Шуля, яка формально окреслена як “мова – народ – держава”. Саме ця “однакова мовна логіка виникнення модерної держави” є спільною для багатьох європейських країн. Механізм її доволі простий: живучи на одній території, люди об’єднуються за принципом спілкування говірками однієї мови. Згодом вони починають відчувати своєрідний зв’язок та почуття єдності, адже розуміють одне одного, можуть обмінюватися емоціями та думками. Звісно, спочатку ці процеси відбуваються лише на усному рівні, та рано чи пізно спільнота формує народ, а згодом і державу з власними писемними грамотами і законами. Остання ніколи не існує без першої, адже історія ключових для розвитку мови подій фактично відображає історію держави. Що важливо, науковиця ніколи не ставить українську мову в позицію вічної страждальниці чи жертви, а завжди акцентує увагу на ключових подіях, що дали їй можливість відбутися і отримати статус державної. 

Проте метою цієї статті не є переповісти вам книгу, та й навіть якби це було можливо, перелік найважливіших її тем зайняв би не одну сторінку, адже взявши свій початок приблизно у VII столітті, наша мова, на щастя, існує й досі. Тож розглянемо дві найзнаковіші події та те, чому вони настільки важливі, що  виведені у заголовок. 

Історія української мови це серія почергових спалахів і згасань, спричинених зовнішніми та внутрішніми факторами, які відбирали у неї повітря, сили й території для існування. Постреволюційний початок XIX століття не став винятком і поставив нові завдання на шляху до творення справжньої нації та її ідентичності: “Перше – витворити літературну мову, пов’язану з розмовною мовою народу. Друге – назвати цю мову. Третє – визначити межі, де нею розмовляють. Четверте – зробити так, щоб вона мала якнайвище соціальне, правове і політичне становище”. 

Орися Демська вважає, що саме після видання “Енеїди” Івана Котляревського (1798) та “Кобзаря” Тараса Шевченка (1840) наша мова отримала свій паспорт. Годі уявити, що б сталося, якби й ці моменти слави у нас також відібрали. Згодом почалась систематизація, кодифікування та унормування мови. Свій внесок зробив і романтизм, який спонукав митців все частіше звертатися у творах до тем героїчного минулого та часів, коли держави люди творили самостійно. Подібним чином творилася і нова, модерна мова. Так, ніби лавиною прокотилися: видання альманаху “Ластівка” (1841), відкриття кафедри української мови й літератури у Львівському університеті (1848), поява першого підручника сучасної української мови для початкової освіти (1857), відкриття першої недільної школи (1859), яких за рік стане декілька десятків; поява Кирило-Мефодіївського братства, яке зрештою сформулювало ідею українського національного проєкту; переклад Пилипом Морачевським Нового Заповіту українською…

Це далеко неповний список згаданих авторкою подій, проте читач ніби вже наперед вгадує хід її думки “Поки ця література скерована була винятково на вузьке коло інтелектуалів, як їх тоді називали – українофілів, проблеми не було. [...] Неосвіченими та безграмотними людьми Росія вміла керувати. Вона ніколи не вміла давати собі раду з освіченим і розумним народом”. Це стало причиною, чому українська мова отримала дві послідовні, абсурдні заборони: 1. Валуєвський циркуляр 1863 року із його “ніякої особливої малоруської мови не було, немає і бути не може” та Емський указ 1876 року. Бад-Емс – курортне німецьке місто, в якому і до сьогодні висить табличка про його підписання Александром II, як історична пам’ятка.

Мова змушена буде рухатися на захід, знову знайде тривалий прихисток на Галичині, сформувавши спільний варіант мови двох імперій. Попри заборони та утиски, мова та її прихильники працювати ніби з подвоєною силою. Зрештою, це призвело до того, що у 1900 році Микола Міхновський публікує політичну програму “Самостійної України”, в якій зазначено: “[...] доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтеліґенція не покладе оружжя, доти всі покоління йтимуть на війну”.

Таким був Fin de siècle (з фр. — «кінець століття») для України, картину якого нам демонструє Орися Демська. 

Невідомо, чи слова Міхновського були пророчими, але певно вже такою є доля країни в центрі Європи: постійна боротьба за своє існування та право голосу у світі триває і до сьогодні як всередині країни так і в мовній політиці назагал. Ми живемо у час, коли три, а то й чотири покоління однієї родини стояли на трьох Майданах, щоб вибороти право на державні інституції, що відповідають за функціонування мови, “Закон про мову”, зрештою освіту державною мовою. У 2022 році українська здобула статус однієї з офіційних мов Європейського Союзу, що дало нові можливості та виклики. 

Тож, якщо ви хочете дізнатися більше про тривалий процес творення мови та його етапи, запрошуємо взяти книгу в Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського. 

Орися Демська (25 листопада 1966, місто Борислав Львівської області) — українська мовознавиця, доктор філологічних наук, професор, організаторка і перша голова Національної комісії зі стандартів державної мови, Великий Вчитель Української академії лідерства, член Комісії з питань найменувань Київської міської державної адміністрації, експерт у сфері науки, мовної політики та культури. 

Упродовж своєї професійної діяльності викладала у Дрогобицькому, Львівському, Вроцлавському, Варшавському, Ягелонському (Краків), Ґіссенському університетах, Києво-Могилянській академії. Є співавторкою першого українського словника омонімів, українсько-польського тематичного словника, праці про український лінгвоцид ХХ століття; авторкою наукових публікацій з лексикології, лексикографії, корпусної лінгвістики, соціолінгвістики, лінгвістичного ландшафту та політики простору.

Підготувала Катерина Теленько