12-05-2025

"Охоронці скарбу" та їхні таємниці: нова книга Романа Горака

Колектив Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського має багаторічних приятелів – поважних авторів, які мають за потребу всі свої нові видання надсилати до нашої книгозбірні. До таких безперечно належить письменник, дослідник творчості Івана Франка, лауреат престижних літературних премій, Національної премії ім. Т. Шевченка професор Роман Горак. У фондах нашої бібліотеки є його науково-літературні дослідження про Василя Стефаника, Ірину Вільде, Богдана Лепкого. Звісно ж, найбільше розвідок про життєпис Івана Франка, директором Меморіального дому якого Роман Горак був багато років. Всі, хто читав твори Романа Дмитровича, добре знають стиль його письма – він глибоко занурюватися в родовід свого героя, в ті часи та умови, в те коло людей, серед яких він не тільки зростав, а й формувався як особистість.

Нещодавно в межах серії «Галицький архів» у видавництві Апріорі була видана нова книга письменника.

Горак Роман. Охоронці скарбу. Львів : Видавництво «Апріорі», 2025. – 488 с.

Головними героями цього видання є особистості, про яких аж надто рідко згадують не тільки дослідники, але й засоби масової інформації, а вже електронні ресурси і поготів. Отже, в книзі Роман Дмитрович веде мову про тих, хто багато років, не зважаючи на не надто сприятливі обставини, а часом навіть всупереч їм своєю жертовною працею бережуть найцінніший для українців скарб – духовну і матеріальну історичну пам’ять. Хто попри заборони замовчування та знищення, продовжує вивчати, зберігати і передавати далі імена, пісні, експонати, голоси й традиції. Власне, ті цінності, за які на рідній українській землі йде така страшна війна з гіркими втратами.

Співаки, різьбярі, актори, дослідники та засновники мистецьких інституцій – кожен із них став живим оберегом нашої спадщини перед загрозою її втрати. Серед героїв книги – малознаний Володимир Паньків, який пережив у Львові дуже непрості часи Другої світової війни і зберіг 21 державну та приватну музейну збірку, «коли наші музеї грабували в роки німецької та совєтської окупації». Після війни його стараннями було відкрито музей просто неба «Шевченківський гай», який ми знаємо як Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького. Саме там розташована історична духовна пам’ятка з Чернівців – Свято-Троїцька церква, збудована в 1774 році на міській околиці при дорозі на Рошош, яка стояла на місці майбутньої вчительської семінарії (нині тут розташований педагогічний коледж). Із цим храмом пов’язана знаменна подія в історії краю – в жовтні 1777 року православні бояри, шляхта і духовенство Буковини присягнули на вірність короні Габсбургів. Вона слугувала єпископською церквою.

Ще одна розвідка розповідає про те, як стараннями місцевого небайдужого активіста Василя Липчука у Торговиці в 1966 році в колгоспній кімнаті було створено музей Леся Мартовича і так збережено пам’ять про цього письменника.

Ми дізнаємося більше і про подружжя українських акторів Біберовичів та інших акторів «Руської бесіди», чиї голоси звучали зі сцени в найтяжчі роки і про які майже забули, адже «завіса спадає, і актора немає». Дуже зворушливо пам’ять про них нам повертає один із славетного роду Біберовичів – краєзнавець, викладач Івано-Франківського обласного центру перепідготовки та підвищення кваліфікації Богдан Волошинський.

В есеї «Повернення Стефана П’ятнички» мова йде про одного з найкращих вердіївських баритонів світу.

Про довгий і тернистий шлях до відкриття музею Михайла Грушевського йдеться в розділі «Благословенна Марія» – про директорку закладу пані Марію Магунь.

Нам приємно, що серед товариства діячів галицької культури є достойне ім’я етнографа, дизайнера сценічних костюмів, майстра народного мистецтва, журналіста, педагога, Заслуженого діяча мистецтв

України, директора Буковинського центру культури і мистецтва Миколи Миколайовича Шкрібляка, як одного із нащадків славетної родини, родоначальника різьбярів Юрія Шкрібляка. Інформацію про нього та його родовід представлено в історико-краєзнавчій розвідці під «Є ще і такий Шкрібляк». Але ж ми знаємо цього чоловіка, який все своє життя присвятив вивченню і збереженню буковинських старожитностей і культури назагал. На думку одразу спадає, як свого часу Леся Українка причислила покутського письменника Василя Стефаника до буковинців. Так і Роман Горак причислив до галичан справжнього гордого гуцула, який все своє свідоме життя присвятив служінню буковинському краю та збереженню його спадщини у всьому його багатстві.

Роман Горак, як ретельний дослідник, насамперед вивчив весь родовід відомої своїми талантами на всі Карпати і не тільки родини Шкрібляків, відвідав рідні місця Миколи Шкрібляка – Яворів та околиці Косівського району на Івано-Франківщині. Там він вивчив кожен кут і кожен пагорб за всіма доступними документами в архівах та державних інституціях, які тільки були йому доступні.

«Село і рід»

Перша письмова згадка про Яворів належить до 1694 року, проте невідомо, як тут з’явився рід Юрія Шкрібляка. Очевидно «Волів предок Юрія Шкрібляка мати суворе, але вільне і далеке від панської ласки життя, аніж жити й терпіти ту «ласку» на долах. Не дуже могли пани розпускати тут, у горах, руки, бо вміли тутешні люди себе боронити. Бо ще не пропала слава про Олексу Довбуша, бо ще були живі його послідовники. Бо ще на захист людей ставали гірські потоки, непрохідні хащі, став своєю могутністю ліс. Нелегке тут життя. Хата від хати далеко мусить селитися там, де є вода: якесь джерело або де можна викопати криницю. І для себе, і для маржини. До того ж гуцул справді не любить тісноти. Хоче, аби йому дихалось і ніхто йому не заважав. Тут може вижити тільки мужній і хоробрий люд».

Як писав приятель Івана Франка, сільський вчитель Микола Колцуняк:

«Гуцульщина осіла на недоступних горах, від віків не знала неволі, чи там панщини… Нарід, отже, взростав у горах у вольности…Гуцули позіставлені самі собі заховали межи всіма Русинами, що жиють під австрійським цісарем, найбільше чистість язика, свої звичаї та обичаї і виробляли свій питоменний стрій, моду. В сім напрямі пішли вони межи всіма Русинами найдальше і допровадили свою моду до досконалости. На приклад по цілій Руси пишуть писанки, але нігде нема красших як в Гуцульщині.

Гуцул зумів зі своєї грубої вовни і шкіри виробити для себе не тільки вигідну одіж, але зумів єї і ще принадно украсити. А не тільки одіж, але і всяку посуду, якої в життю щоденнім потребує, а тим більше орудує до оборони власної особи зачав украшати, щоб вроджену чоловікови охоту до краси і визначення вдоволити!».

В ХІХ столітті освіченими були вчитель та священик і саме від них залежав розвиток, розквіт села та, власне, освіченість його мешканців. Коли на парохію в Яворів прийшов о. Іполит Окуневський, то прилучився до примноження як слави роду Юрія Шкрібляка, так і села Яворова. З’явився своєрідний культ Гуцульщини, до появи якого повною мірою долучився пізніше й Михайло Коцюбинський своїми «Тінями забутих предків». До нього долучився Гнат Хоткевич, який також був зачарований цим краєм, про що він написав в творі «Камінна душа». А Юрія Шкрібляка визнали основоположником нової гуцульської різьби, який прославив своїм мистецтвом гуцулів – він творив нові пластичні рішення орнаменту, що вносили рівновагу і гармонію в загальний задум. Його послідовники продовжували цей стиль в різьбярстві.

От саме в цьому гірському краї серед гордих гуцулів в одній із гілок відомої української родини Шкрібляків і народився герой цього нарису, сьогодні знаковий і відомий далеко за межами Буковини та Галичини чоловік, а тоді маленький хлопчик, якого на честь дідуся назвали Николайком. Це була багатодітна родина, всі мамині брати і сестри воювали в рядах ОУН-УПА, або, як тоді казали, – «всі пішли в ліс». Майже вся родина постраждала за своє вільнолюбство. Мама виростала з братами і знала від них як всю чоловічу роботу зробити. Тому пізніше вона могла собі дуже добре дати раду навіть в горах. Так склалися життєві обставини, що мама самотужки виховувала свого улюбленого єдиного сина. Мама завжди працювала. Важко було. Завжди хотіла дорівнятися з тими господарками, де є в хаті чоловік. Хотіла найперше довести, що вона ґаздиня, що сама без чоловіка дитину виведе в люди.

Окрім мами, з ними проживала її рідна сестра, яка також всю свою жіночу любов перенесла на маленького хлопчика: «В хаті було дві жінки, і обидві дуже любили дитину…Хлопчик ріс при матері та її сестрі Василині. На славу Божу і людям на потіху. Все його цікавило. Все хотів уміти робити. А ще малого понаучували різних молитов, давніх родинних заповітів. Мати пошану й сумліннє до старших, як Отче наш затямив назавжди».

В хаті Миколи Миколайовича також був «новенький яворовий верстат для ткання, складений у коморі, він аж сяяв рівненькими ясними побічницями та воротилом з точеними ручками і гострими зубцями, які утворювали дивну велику дерев’яну квітку». Це був предмет гордості родини, його виготовив вуйко Дмитро, мамин рідний брат. Вдома вовну мили, скубали, ґраблювали, пряли, а потім ткали. А як створювали ліжники він спостерігав у сусідки: його несли на річку, де витягували, сушили і чесали і вже аж тоді отримували ліжник. І все то мав спробувати дуже допитливий і непосидючий хлопчик, всього він мав навчитися в рідній хаті. Ці знання і цей скарб аж через півстоліття Микола Шкрібляк втілив у проєкті «Відродження буковинського ліжникарства».

Як пише Микола Миколайович: «Я й тепер можу подовгу дивитися на навиту основу на верстаті – у цьому бачу щось символічне й містичне, особливо, коли снують основу на снувальці, яка обертається перед очима білими рівними, тендітними пасмами з тоненьких ниточок, як наш світ…з маминого ткання бережу недобілений недобілений на сонці шмат полотна на сорочку, але так ніколи з нього й не насмілився пошити, хоч ідей мав багато».

В родинній твердині-ґражді були лавиці здоровенні та довгі, було де і що розкласти на них. Окрім вишивки, прядіння і в’язання, на них велися цікаві бесіди, коли приходили в гості знайомі й незнайомі люди. А Миколка слухав, сидячи тихенько, «спрєтаний на печі, коли надворі було студено». Це були його ентнографічні студії, яких він ніколи не забуде і буде вплітати у свою творчість, аби розповісти людям пізніше.

Там, за брамами ґражди-фортеці, був чарівний світ, наповнений казковими створіннями. Були в тому світі нявки- мавки. Був дивний Чугайстер, були косиці, які скрашували цей світ. Так хотів його пізнати. Десь люди набували знань, проходили свої «університети» по тюрмах, етапах і бозна де. Микола Миколайович Шкрібляк пройшов ці університети зовсім молодим, слухаючи болі і скарги «звільненого і щасливого Гуцульського краю» в себе вдома. Ріс у чарівному світі, де все дивувало. Де все було вкрито якоюсь дивною казковістю. Впивався тим настояним на травах і лісових ароматах гірським повітрям, яке могло вилікувати рани. Хлопець наче ловив той світ…

Коли з господарства продали корову (за колгоспним статутом не можна було тримати дві), то малому Николайку, як його люблячи називали в родині, «на згадку про корову купили щось солодке і дві дерев’яні писанки. Ось ті писанки, як найцінніші речі з дитинства, я досі тримаю в окремій шкатулці. Ті дві куплені дерев’яні писанки були такими гарними, що не міг відвести від них очей. Тішився». Це було щось дуже красиве і магічне, що захоплювало і зачаровувало своєю безкінечністю…

Нині в колекції Миколи Шкрібляка понад три тисячі писанок. У них увесь світ гуцулів, буковинців, покутян: «Таких робіт ніхто у світі створити не зможе. У них зашифрована сила і велич українського духу. В них – душа наших пращурів. У них – уся споконвічна віра в добро, яка гріла і додавала впевненості у житті».

Мама любила все красиве – і синові ця потреба в красі передалася цілковито!

Допитливий і талановитий хлопчик підростав, добре вчився, мріяв стати артистом. Очевидно, що він мав схильність до професії і зовнішність дозволяла. Та мама хотіла, аби її улюблений син став вчителем. Для цього навіть віддала його в експериментальний педагогічний клас при кафедрі Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника.

Але в Неба були свої плани щодо хлопчика та його талантів. Про майбутню місію, яку має виконати в дорослому житті, сказав свого часу ще мольфар Ґой: «Бачу, що з хлопця буде великий чоловік…І це буде слава для усеї родини». Таки направду гуцульські мольфари щось знають…Передбачення цього гірського провидця виявилися пророчими.

В силу ситуації, яка склалася на момент закінчення школи, він пішов з мамою до праці в колгосп. Оскільки навколо бачив роботящих і талановитих земляків, то вирішив про них розповісти людям в місцевій газеті. І звісно, що перша публікація була про одного з роду Шкрібляків – різьбяра Дмитра Шкрібляка. Редактор виявився уважним до юного автора, йому сподобалась публікація, як і всі наступні. Так пазли склалися і Микола Шкрібляк вступив на журналістику до столичного університету, який успішно закінчив.

Коли в деканат надійшов лист-запрошення з Чернівців з редакції «Радянська Буковина», саме йому запропонували поїхати туди як здібному студенту. Як виявилося – це був момент, який визначив все його подальше життя, і не тільки професійне.

А попереду була журналістська праця в таких важливих для Чернівців та буковинського краю часописах, як згадана вже «Радянська Буковина», «Буковинське віче», «Чернівці».

Паралельно із цим Микола Миколайович з перших ж днів на Буковині почав глибоко і серйозно цікавитися етнографією та народним мистецтвом. І вже майже пів віку він невтомно збирає і вивчає ці духовні та матеріальні скарби: писанки, народні строї, вишивки, ткацтво, дерев’яні та керамічні вироби, фольклорні розсипи, етнографічні матеріали.

Він зібрав багату колекцію, в якій понад три тисячі писанок, кілька сотень предметів одягу з трьох рідних для нього регіонів України – Буковини, Гуцульщини та Покуття. В художньому училищі він навіть створив майстерню писанки.

Крім писанкарства, збирав зразки гуцульського, буковинського та покутського одягу – убері. Бо вже відходили в інші світи ті люди, які знали толк в цьому, вміли їх виготовити і вміли носити. Губилися найголовніші її елементи, мало хто знав, що означає певний колір, той чи інший взір. Зникали люди і з ними зникала культура, а йому це боліло.

В рідному Яворові він хлопчиком зростав серед краси, яку гуцули творили своїми руками – і особливе місце серед тієї краси займала вишивка. Ще навчаючись в університеті, Микола Миколайович почав вишивати. Цю науку він перейняв від мами. І хоч вона у всьому підтримувала свого Николайка, до його захоплення вишиванням чомусь не дуже схвально ставилась.

А потім настав період перебудови і загального захоплення українською історією, культурою та народними старожитностями. І тільки тоді Микола почув історію свого роду, як поклали за Україну своє життя всі мамині рідні брати.

На 50-річний ювілей він попросив в мами, аби зберегла і поправила стару піч, на якій він виріс. Мама розуміла, що її єдиний і дорослий син має потребу в «житті розуміти й шанувати родинні цінності». І сама цілковито переставила ту піч. Це був найдорожчий дарунок всього життя Миколи Шкрібляка!

Він гостро усвідомлював, що доля поклала йому на плечі продовжити справу славного роду Шкрібляків. Або як писав Іван Світличний: «Як не я, тоді хто. Не тепер, то коли?».

І він «зрозумів, що тепер настав його час, продовжувача великого Шкрібляківського роду. Та час давав йому в руки іншу зброю. Не менш гострішу, ніж тримали його вуйки, коли воювали в рядах повстанців. Він боляче сприймав свідомо понищені, знівельовані окупантами народні традиції, розорені народні мистецькі промисли, навмисне насаджування дешевого ширвжитку… Пропадала різьба, кераміка, килимарство, ткацтво, народна уберя…Зникали цілі осередки народного мистецтва.

Микола із славного роду Шкрібляків “мусив стати на їх захист не тільки пристрасними статтями у пресі, а й ділом”»

Щоб зберегти народні скарби, він став викладати теоретичні мистецькі дисципліни та практичні навички для учнів Вищого професійного художнього училища в Чернівцях.

А також почав вишивати, точніше відроджувати справжню народну вишивку, створив понад півсотні авторських робіт. А потім це творче захоплення перейшло в інше, ще складніше та цікавіше – моделювання одягу. Це були цілком оригінальні дизайнерські сценічні костюми, в яких десятиліттями виступав дует «Писанка» (Оксана Савчук та Іван Кавацюк), який по всіх континентах представляв Буковину, костюми для актрис Анни-Дарії Андрусяк, Людмили Радиш, для акторів Заслуженого академічного Буковинського ансамблю пісні і танцю ім. А. Кушніренка, для професійних та аматорських виконавців. Таких сценічних костюмів Микола Миколайович створив понад чотири сотні – вони завжди викликали щире захоплення і професійний подив. Саме за цю творчу працю він отримав почесне звання Заслужений діяч мистецтв України.

Важливим в життєвій біографії для Миколи Миколайовича виявився 2012 рік, коли йому запропонували очолити комунальну установу «Навчально-методичний центр культури Буковини» – нині Буковинський центр культури і мистецтв. При центрі працює унікальна в своєму роді майстерня-світлиця народних ремесел та декоративного мистецтва, яку власними силами та власними руками впорядкував Микола Шкрібляк. Тут зібрано понад півтисячі зразків народного мистецтва буковинців, де все чітко систематизовано – це повноцінна творча лабораторія.

На цій посаді як справжній професіонал він має перевагу представляти всі скарби під час численних культурно-мистецьких заходів і проєктів, творчих акцій, виставок, перформансів не тільки в Україні, а й за кордоном.

Крім справжнього глибокого поцінування і пошанування від професіоналів, до його авторитетної думки прислухаються. Про це свідчить і той факт, що він є членом таких культурологічних інституцій як Експертна рада з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури та інформаційної політики України, тимчасової робочої групи з народних художніх промислів Ради з розвитку креативної економіки при Кабінеті Міністрів України та багатьох інших.

Микола Миколайович Шкрібляк отримав заслужені державні відзнаки за свою працю. І серед них одна з найдорожчих для всіх чернівчан – «Почесний громадянин міста Чернівці».

Звісно, що детальніше про всі унікальні проєкти варто прочитати в цьому виданні або відвідати Буковинський центр культури і мистецтв. І тут виникає тільки одне-єдине запитання – як одна людина може взагалі стільки встигнути? Очевидно, що якщо людина має багато талантів і хоче їх повернути людям як збереження української ідентичності, то мабуть і годин і сил йому додається…

А завершити хочеться трохи розлогішою цитатою письменника Романа Горака про свого героя: «Ціле своє сподвижницьке життя, коли збирав, створював, говорив, переконував, обстоював, боровся, писав, навчав, сприяв, організовував, засновував, відроджував, власне, просто любив народну культуру, пам’ятав слова: «Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?». З достоїнством ніс свій життєвий хрест, падав, але піднімався і йшов далі. Пам’ятав, що він з великого роду Шкрібляків. Він тримав ключі, які взяв у рідному Яворові на Гуцульщині, щоб ними на Буковині відкрити красу не лише Буковини, а й Гуцульщини, де народився, і показати їх красу всьому світові. Не зронив честі того роду, примножив його славу своєю самовідданою працею».

А нам залишається тільки скромно додати – Микола Миколайович Шкрібляк продовжує своєю щоденною працею збирати нектар з тої квітки, яка називається українська спадщина…

Підготувала Леся Щербанюк