03-03-2025

Феномен Анатолія Добрянського

У час, коли весь світ потерпає від пандемії коронавірусу, отримала від директорки Муніципальної бібліотеки Лесі Щербанюк на прочитання текст нової, ще не виданої, дай Боже, не останньої книги, пов’язаної з іменем мого неперевершеного Учителя – Анатолія Миколайовича Добрянського, із проханням за дві доби написати передмову. Така довіра воістину підкуповує, але часові межі надзвичайно підтискали. А в такому режимі усе життя пропрацював Анатолій Добрянський, то чого ж тут і дивуватися? Сприйняла це, як тест на перевірку своєї спроможності, і захотілося довести самій собі, що я зможу і зроблю це. 
 
Заглибившись у сторінки рукопису ще не названого видання, зрозуміла, що цей чоловік був справді феноменальним, а я бачила лише вершину айсбергу, бо знайома була з ним від 1991 року, коли вперше почула з його уст інформацію, що стосувалася нового спецкурсу з «історії української і зарубіжної культури», який він прийшов читати нам – молодим майбутнім філологам.
 
Великий тлумачний словник сучасної української мови за редакцією В. Т. Бусела, пояснюючи слово «феномен», серед багатьох значень подає і таке: «про когось надзвичайно видатного, про те, що є особливо визначним, винятковим, що дуже рідко трапляється; про людину з рідкісними здібностями, властивостями, нахилами».
 
«Феномен доби (сходження на Голгофу слави)» – таку назву мала праця Василя Стуса, написана в 1970 – 1971 роках і присвячена генію епохи – Павлу Тичині, якому свого часу за поетичну збірку «Cонячні кларнети» (є така версія!) мали дати Нобелівську премію. Творчістю Василя Стуса був захоплений Анатолій Миколайович, коли лишень вийшло повне видання творів письменника у 12 томах, яке підготувала Михайлина Коцюбинська, він одразу ж замовив його. А поезію Павла Тичини, за спогадами Галини Костюк, «цитував болгарською мовою»…
 
До Чернівців, які пізніше назве «ідеальним містом для поезії, любові і спокус», Анатолій Миколайович Добрянський приїхав у далекому 1952 році з метою вступу на філологічний факультет ще тоді державного університету і залишився – аж до смерті. Увесь цей час він творив духовну ауру міста, його культурне середовище. Доцент ЧНУ імені Юрія Федьковича, лауреат Міжнародної премії імені Сіді Таль, літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича, заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин міста. А ще – український поет, літературознавець, педагог, перекладач, громадський діяч. Сухі факти, за якими – титанічна щоденна праця.
 
Щоб осягнути весь масштаб діяльності цього Чоловіка, варто бодай побіжно пригадати те, чим він займався. Основне місце роботи після навчання в аспірантурі, від 1962 року, – рідна кафедра української літератури та постійні лекції, семінари, спецкурси. Поза тим – заняття «Університету культури», що проходили щомісяця в колишньому Єврейському театрі (нині палац “Академічний” медичного університету). Лектор-музикознавець обласної філармонії імені Дмитра Гнатюка (це звання йому присудила Вища атестаційна комісія Міністерства культури СРСР у 1966 році як виняток – без вищої музичної освіти). Від 1976 року очолював міський клуб книголюбів, а через два роки додався ще й теоретичний семінар у музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Наприкінці 1980-х – засновник кіноклубу «Співрозмовник» при кінотеатрі «Чернівці». Очолював літературно-мистецьку секцію в університетській організації Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта». Член екологічної організації «Зелений рух Буковини», крайової організації Народного Руху України, ради Товариства «Український Народний Дім в Чернівцях». А ще ж постійні лекції: то на курсах підвищення кваліфікації, то в бюро екскурсій і мандрівок, то в загальноосвітніх школах міста та області.
 
 
 
Осмислити весь масштаб виконаної роботи – неможливо. «Homo universal» на зразок геніального Леонардо да Вінчі. Великий гуманіст доби Ренесансу залишив після себе такі спогади – опис його життєвого і творчого доробку: «Обличчям вродливець, згинав підкови, відмінний танцюрист, співак, музикант (грав і удосконалював інструменти), живописець, скульптор, дотепний інженер (йому належать проекти мостів, деревообробних, друкарських, землерийних машин, підводного човна, танка, гелікоптера, парашута), математик, анатом, біолог, фізик, архітектор, артилерист (конструював зброю), географ, зоолог, астроном». Геніальний титан італійського Відродження прожив лише 67 років. Стільки ж життєвого часу і земного перебування поруч із нами доля подарувала Анатолію Миколайовичу. Та все ж в історію нашого міста його назавжди вписано під іншим іменем.
 
Буковинським Златоустом називали Анатолія Добрянського всі, хто бодай один раз побував на його лекціях. Начебто невисокий на зріст, з хриплуватим голосом, але щойно починалася бесіда – здавалося, що то ллється музика, – так заворожуюче і глибоко звучала інформація, подана лектором. Ти одразу ж, від перших хвилин оповіді, поринав у чарівний світ краси і не переставав дивуватися, звідки у цієї людини такі глибокі знання з літератури, образотворчого мистецтва, музики – усього, що стосувалося української та світової культури. Про цю особливу музичність Анатолія Миколайовича, «чий педагогічний камертон водночас був музичним, «визвучуючи» його лекції до рівня музичних творів» пише Ростислав Чопик…
 
 
Усі, хто мав щастя і можливість бути на творчих вечорах Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Богдана Ступки, Анатолія Солов’яненка, які модерував Анатолій Добрянський, одностайно відзначали його широку ерудицію, глибоке знання матеріалу, неймовірне володіння аудиторією. Знаменита оперна співачка Марія Бієшу після слів Анатолія Миколайовича промовила: «Ви мені розказали те, чого я сама про себе не знала…». Але якою ціною це давалося самому лектору, знає хіба що його потаємний щоденник: «26 вересня 1986 р. П’ятниця. Після вчорашніх переживань і нервового напруження пролежав сьогодні увесь день. Не мав сил піднятися і з дому вийти. Проворонив два надзвичайних концерти. В Університетській церкві Павлик Чоботов з дружиною і Володя Ломанець виконували подвійні концерти і сонати Вівальді, а в театрі Марія Бієшу давала сольний концерт. І Марія Лук’янівна, і Олександр Самоїле запрошували неодмінно прийти, директор обіцяв зустріти при вході і посадити на найкраще місце. А я так оскандалився: пролежав з сердечним приступом».
 
 
Уже з перших сторінок видання заворожує і притягує надзвичайно цікавою інформацією і фактами з культурного життя нашого міста (невеличкі есеї “Ця пишна Чернівецька публіка”, “Концерт Святослава Ріхтера у Вікні”, “Як? Шуман і Ліст знали, що таке Чернівці, а ви не знаєте?”, “17-річною виступала у Чернівцях Анна Герман” тощо).
 
Книгу умовно можна поділити на чотири розділи: публікації Анатолія Добрянського на сторінках «Радянської Буковини» (пізніше – вже газети “Буковина”), де він від 4 жовтня 1957 року часто друкувався під псевдонімом Янко Славич; спогади про митця; «автографи, які не стираються»; щоденникові записи, в яких великий подвижник Слова занотовував найважливіші зустрічі, події, враження після проведених концертів чи вечорів.
 
Про кого б не писав Анатолій Миколайович, чи то про Володимира Івасюка, чи про Сіді Таль (єдина річ, написана російською), – він робив це філігранно, довершено, вишукано і майстерно.
 
 
Спогади про митця, написані його колегами по роботі – Богданом Мельничуком, Надією Бабич, Петром Рихлом, Олександром Поповичем, працівниками філармонії – Остапом Савчуком, Ніною Каплієнко, Павлом Дворським, Оленою Урсуляк, Іваном Дердою, вдячними учнями, що пішли шляхом навчителя – Галиною Костюк, Ростиславом Чопиком, Ніною Козачук, засвідчують велику любов, повагу, захоплення його неймовірним даром Слова.
 
 
 
Щоденникові записи відображають глибоке розуміння Анатолієм Миколайовичем мистецького, поетичного дару і покликання іншої людини:
 
23 вересня 1977 р. П’ятниця. Слухав Зару Долуханову у філармонії… Бездоганна, неперевершена техніка, ідеальна подача звуку, непомильний смак, репертуар весь побудований на контрастах. Від того чарівного, оксамитового голосу лишився тільки спогад… Зара Олександрівна – це ціла епоха в історії нашого камерного співу. Такі співачки з’являються не часто.
 
30 січня 1981 р. П’ятниця. Прозівав уранці передачу «Променя», в якій Микола Вінграновський читав свої вірші. Треба було записати його на магнітофон. Я дуже розчарувався, коли побачив його недавно на літературному вечорі: від колишнього Миколи і сліду не лишилося. Та й не знаю чи жаліти мені за цим. Надто багато «ефектації» в його читацькій манері та артизтизму. Все таки «Атомні прелюди» (1962) залишаються його зоряним часом. Гарні вірші в наступних книгах, але такого цільного враження не справила більше жодна з них. Не має того чару повторного першовідкриття…
 
Або ж глибоко зачіпають за живе:
 
30 вересня 1973 р. Неділя. Прийшов Ковальов, а за ним Бучко і зіпсували мені трудовий вечір, заповнивши його аж до півночі балачками.
 
10 лютого 1976 р. Вівторок. До болю хочеться посидіти в бібліотеці та при цій божевільні й біганині рідко вдається туди навідатись. І то ніякої радості не маєш, коли сидиш, як на голках, знаючи, що треба бігти в інше місце.
 
11 липня 1977 р. Понеділок. Захворіла мама… Я заступив на пост кухаря, сиділки, лікаря…
 
2 лютого 1979 р. П’ятниця. Я все ще не можу зібрати достатньо аргументів, щоб довести до кінця свою «теорію» жанрової самостійності сонета. З жахом думаю про те, що мушу відкинути усі ці теорії і писати робочі плани.
 
25 січня 1981 р. Неділя. Моя бібліотека перестає бути благом і перетворюється на «национальное бедствие». Смішно навіть думати, щоби комусь прийшло в голову дати мені більшу квартиру. Пригадую, сказав колись один чиновник у міськраді: «Мы даём квартиры для жилья, а не для книг».
 
12 серпня 1981 р. Середа. Приходив М. Г. Івасюк. Говорили про літературу, про різні житейські справи. Він постійно провокує мене повернутися до поезії, писати вірші, пісні, більше перекладати. Спокусливо, але не знаю, чи  я вже до того здатний. Час втрачено.
 
12 липня 1982 р. Понеділок. …Одного я боюся завжди: чи витримають перекриття цей велетенський тягар. Не хотілось би провалитися разом зі своїми скарбами до нижніх сусідів. Платівки і книги заповнили вже весь простір і уперто виживають мене з хати. Що далі робити, не знаю. Приглядався, що можна викинути – нема такого. Все потрібно.
 
27 серпня 1982 р. П’ятниця. Сумно, що пролетів ще один рік – досить пусто й бездарно. Життя покоротшало, незробленого стало ще більше. Мене ні на мить не полишає відчуття тимчасовості – чи то зумовлено катастрофічним погіршенням здоров’я, чи тією атмосферою відчуженості, що панує в нашому домі, чи якимсь загальним настроєм. Одним словом, кепські мої справи. Майструю з Дімкою стелажі, пересуваю письмовий стіл з кутка в куток, але я все те роблю наче стороння людина в своєму домі.
 
23 листопада 1984 р. П’ятниця. Не знаю як витримав сьогоднішнє навантаження. Усі жахалися, довідавшись, що у мене стільки лекцій в один день, а я тримався досить бадьоро, щоправда увечорі ледве ноги додому приволік. Це не тільки фізично важко вистояти на ногах і проговорити дванадцять годин, а й нервове напруження в таких дозах теж не рекомендується. Та ще й один і той же матеріал. Довелося якось урізноманітнювати його подачу, щоб собі самому не обридло. Шкода, що не залишається часу на поповнення знань, на читання періодики, художньої літератури. Я вже не кажу, що не встигаю написати найнеобхідніше… – ні рецензію на «Берег», ні статті для «Літературної енциклопедії», ні навіть листів тим, які давно ждуть їх.
 
І це пише людина, яка найбільшим своїм недоліком, за спогадами Олени Урсуляк, вважала лінивство…
 
Клубом творчої інтелігенції називали помешкання Анатолія Добрянського (вулиця Т. Шевченка, 85, квартира № 2), де часто збиралася духовна еліта не лише нашого міста, – письменники, актори, музиканти…
 
 
 
Хай будуть благословенні ті дві доби, коли я мала можливість розкошувати у Царстві Духа Великого Майстра Слова. Анатолій Миколайович дозволив заглянути бодай на мить у свою майстерню творення, яку не кожному дано пізнати й осягнути. А збагнути до кінця цю велич таланту, високої працездатності, напевно, неможливо, бо за всім цим – великий Божий дар. На думку спадають слова з Євангелія від Йоана (1: 43-46): «Другого дня вирішив піти в Галилею; і, знайшовши Филипа, мовив до нього: „Іди за мною”. А був Филип з Витсаїди, з міста Андрієвого та Петрового. Зустрів Филип Натаїла і сказав до нього: „Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, – Ісуса, Йосипового сина, з Назарету”. Натанаїл же йому на те: „А що доброго може бути з Назарету?”. Мовив до нього Филип: „Прийди та подивись”». Отож, хто хоч раз побачив і почув Анатолія Миколайовича, одразу ж розумів, якого незбагненно-величезного масштабу ця постать.
 
Думаю, що це ошатне видання – достойний дарунок до 85-літнього ювілею Вчителя.
 
Воістину, як і заповідав, Анатолій Добрянський усе життя служив лишень трьом іпостасям: істині, добру і красі. Дай Боже і нам кожноденно бодай трохи досягати цієї неймовірної і незбагненної Висоти.
 
Валентина Чолкан, вдячна студентка, 14-15 березня 2020 року