Театр в житті Анатолія Добрянського
Не оминав Анатолій Миколайович своєю увагою та вишуканим Словом і витвір архітектурного бюро Фельнера та Гельмера, гордість Чернівців – музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської. Звісно, що будучи меломаном і тонким знавцем мистецтва, театрального зокрема, він намагався не пропустити жодної вартісної прем’єри чи вистави вже з першого дня навчання в університеті. Коли редактори зрозуміли, як професійно він дає оцінку побаченому, запросили бути оглядачем на сторінках місцевих часописів. Завдяки цьому він завжди був бажаним гостем у колі чернівецьких театралів та діячів сцени. Звичайно, що і влада не оминала скористатись тими знаннями.
Ось тільки деякі замальовки з театрального життя міста за сторінками його щоденникових записів:
25 жовтня 1978 р. Середа. Міськком партії підкинув мені ще шматочок роботи – очолити після О. С. Пулинця теоретичний семінар в театрі ім. О. Кобилянської. Юрій Станіславович дзвонив сьогодні і зізнався, що це самі актори попросили, щоб я у них вів семінар. Приємно, звичайно, почесно, але ж скільки роботи додасться.
Зрозуміло, що попереду багато років і часу, відданих цій праці, особливо якщо знати, як відповідально і ретельно Анатолій Миколайович готувався до своїх виступів.
15 липня 1984 р. Неділя. 19.30.Театр, «Лісова пісня». Вибрався нарешті в театр. Купив величезний букет троянд для Лариси Хамидівни Кадирової (акторка Національного українського драматичного театру ім. І. Франка, театру «Сузір’я» і кіно, народна артистка України, директорка Міжнародного театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія» - авт.) і прийшов. Партер і амфітеатр зайняті. Довго всаджували якусь американську групу туристів, вистава почалася із запізненням. Режисер Алла Григорівна Бабенко ввела у пролозі та у фіналі саму Лесю Українку – лист до матері, вступна і заключна ремарка.
17 липня 1984 р. Вівторок. Сьогодні зустрівся з Федором Стригуном (режисер та актор, народний артист України, тоді – художній керівник Львівського Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької – авт.). Перед початком вистави бачився з Петею Бежаком. Бачив і тандем Глухий-Щурат.
19 липня 1984 р. Четвер. Позвонив Юра Брилинський (Юрій Брилинський – актор Національного театру імені Марії Заньковецької, народний артист України – ред.), щоби повести його в музей Кобилянської і Федьковича, домовилися про завтрашню екскурсію до театру. Зустрілися з Володею Вознюком і Галею Тарасюк, домовилися про все.
20 липня 1984 р. П’ятниця. Возили з Брилинським заньківчан у Музей Ольги Кобилянської. Володя Вознюк зачарував усіх. …всю другу половину дня провів з Ларисою Кадировою та її сином Максимом. Переговорили з Ларисою про все на світі. Вона напрочуд розумна жінка, вродлива, творча… Страждає, що театр без режисури розвалюється. Я сказав їй усе, що думаю про «Лісову пісню». Виявляється те ж сказала їй Золотова. Коли поверталися додому, Максим не хотів зі мною розлучатися.
21 липня 1984 р. Субота. Бачився з Толею Литвинчуком, запрошував мене 4-го серпня на прем’єру «Запечатаний двірник» Федьковича. Наші актори у Львові натерпілися від бур і гроз, які пронеслися над містом. Увечері з Семеном Цидельковським були в Глухих-Щуратів.
22 липня 1984 р. Неділя. Гостював у мене Іван Йосипович Бернацький. Колись я бачив його в кількох виставах в Луцьку і мені хотілося, щоб він був у заньківчан.
24 липня 1984 р. Вівторок. Увечері дивився «Житейське море». Це найкраща вистава в нинішньому гастрольному репертуарі. Класика є класика. Матеріал для роздумів, облагороджує його Стригун – чудо!. Це актор даром божим. В самому зеніті духовних і фізичних сил. Цікаво свій образ представив і Петро Бенюк (український актор, старший брат актора театру і кіно Богдана Бенюка – авт.).
25 липня 1984 р. Середа. Після закінчення вистави «Іменем землі і сонця» прийшли Лариса Кадирова і Юра Брилинський. Я швиденько представив цікаву платівку пісень Дудківського у виконанні Івана Бобула. Поки йшла музика, розповів про них.
30 липня 1984 р. Понеділок. Учора Тая Литвиненко і Федір Стригун казали, що скучатимуть за мною, що ми не маємо права поривати зв’язків, бо це найдорожче, що тримає нас на світі. …Сьогодні вити хочеться: прийшов вечір, а йти нікуди, заньківчан уже немає. Хоч я не зробив нічого, зате збагатився за пів місяця на цілий рік.
19 грудня 1984 р. Середа. В моєму семінарі (в театрі) залишилися самі старі й середнє покоління – Сова, Лещик, Цісельський, Скрипка, молодших забрали в комсомольський семінар. Вася Вовкун (український режисер і сценарист, зараз – генеральний директор Львівського національного театру опери та балету – авт.) дав прочитати свої новели і драму «Гірська орлиця». На засідання клубу творчої інтелігенції вже маю з чим іти.
13 листопада 1986 р. Четвер. Театр. Запис телепередачі про П. Г. Міхневича. Забрав сьогодні студентів першого і другого курсу в театр на запис телевізійної передачі про П. Г. Міхневича. Пообіцяв на годину, а Селезінка протримав від 14 до 17:00. Зате розповідь про Петра Герасимовича була надзвичайно цікавою. Спочатку він почувався ніяково в ролі оповідача, а потім Міхневичів гумор узяв гору, і я тільки жалкував, що немає магнітофона, щоби зберегти блискучі розсипи дотепів, цікавих деталей, мудрих міркувань, спогадів про Л. Курбаса, Г. Юру, А. Бурму, І. Микитенка, О. Довженка, М. Яковченка. Не знаю, чи все дійшло до спудеїв, але безслідно це не могло пройти...
13 травня 1986 р. Вівторок. Володя Михайловський так наступав по телефону, що я не зчувся, як дав згоду написати рецензію на концерт А. Паламаренка в рамках «Буковинської весни» та на прем’єру «Гната Приблуди» С. Воробкевича в театрі. Дуже невчасно, але відмовити новому зав. відділом культури газети я не міг. Він висував як один із аргументів те, що аудиторії в 140 тисяч читачів можна тільки позаздрити.
20 січня 1987 р. Вівторок. З’явилася в «Радянській Буковині» рецензія на «Гната Приблуду» і завтра я з чистою совістю можу з’явитися в театрі. Не всім, звісно, сподобається те, що я написав, але я не намагався нікому догодити. Хотілося сказати те, що думав.
Про стосунки Анатолія Миколайовича з театром та його акторами згадував пізніше актор Чернівецького театру, заслужений артист України Андрій Піддубний:
«Він був простою людиною, що зближувало його з акторами»
Моє постійне проживання в Чернівцях почалося 22 травня 1963 року, цього дня мене прийняли на роботу в Чернівецький театр. Пам’ятаю, наближалося 100-річчя патронеси Чернівецького театру Ольги Кобилянської. З цієї нагоди народний артист України Олександр Ананьєв, який працював в нашому театрі, написав за творами О. Кобилянської пʼєсу «Вовчиха». Її прочитали на художній раді і одразу схвалили. Почалася активна робота над виставою та поглиблене ознайомлення акторів з творами О. Кобилянської. Для поглиблення знань про буковинську письменницю режисер вистави – народна артистка України Євгенія Золотова разом з постановочною групою завітала до Чернівецького .jpg)
краєзнавчого музею. На той час там зберігався фільм «Земля» за участі акторів театру та народної артистки України Галини Яківни Янушевич, яка спілкувалася з Кобилянською за життя. Вона з величезним захопленням розповідала про свою зустріч з Ольгою Юліанівною… Тоді й відбулася моя перша зустріч з Анатолієм Добрянським. Серед виступів науковців з Чернівецького держуніверситету був і його виступ. Але на той час я його мало знав… Познайомився з Анатолієм Миколайовичем ближче вже пізніше, у театрі. На той час в установах країни проводилася політико-виховна робота. Її називали теоретичним семінаром. Раз у місяць о 9:30 ранку актори збиралися на цей захід. Спершу його вів викладач університету Олександр Степанович Пулинець, а згодом до нас на ці семінари почав приходити Анатолій Добрянський. Треба віддати належне: він змінив настрої акторської публіки, багатьом стало цікаво відвідувати семінари. Політичні питання він вміло пов’язував з мистецькими, впліталися в розмову і жарти, і висока поезія. Все якось дуже легко сприймалось... Одним словом, умів цікаво розповідати. Було видно одразу, що в людини за плечима великий досвід лекторської роботи і не менший багаж знань. Теоретичні питання вміло підкріплював переконливими прикладами з життя, життєвими ситуаціями. А ерудиції Анатолія Миколайовича вистачило б на кількох людей. Не дарма ж він годинами просиджував у бібліотеці за книгою, через що іноді запізнювався до студентів на лекції. Недаремно існує сьогодні і бібліотека його імені… Ми в театрі знали, що він часто відмовляв собі навіть у їжі, щоби купити книги…
В Чернівецькому театрі від 1965 року працював режисером народний артист України Анатолій Григорович Литвинчук. Він був однокурсником Анатолія Добрянського. Акторам завжди було цікаво спостерігати, коли вони двоє сипали жартами, спілкуючись між собою. Запам’ятався один із його висловів: «В житті краще купити книгу, ніж сто грамів».
Анатолій Добрянський тоді входив до художньої ради театру. Нерідко на обговорення театрального репертуару приносив нову книгу та пропонував її акторам. Литвинчук після чернівецького філфаку та Харківського театрального інституту теж добре знався на літературі, тож їм завжди було про що поговорити.
З Волинського театру до нас якось приїхала нова актриса Фіалко Неля Григорівна, яка нас спантеличила запитанням: «Чому ви шаленієте від цього Добрянського», – запитала новенька. Довелось пояснювати, що це цікава людина, театрознавець, літературознавець, музикознавець…
Він був простою людиною, що зближувало його з акторами. З багатьма він подружився, інші з повагою дивилися на нього через те, що він багато знав і добре володів словом. Упродовж багатьох років Анатолій Добрянський залишався другом нашого театру».
3 квітня 1987 р. П’ятниця. Відніс в театр розробку чергового теоретичного семінару. Пожурилися з Андрієм Піддубним, як то скласти залікову анкету так, щоби питання були і не спрощені, і не надто складні для лаконічної відповіді…
30 жовтня 1987 р. П’ятниця Відкриття 57-го сезону. Зустрів С. С. Костишина. Привітав з обранням ректором університету. В театрі безліч знайомих. Якби на кожній прем’єрі було стільки людей, було б чудово. Сезон відкривається завтра «Рудою кобилою з дзвоником». Веселий дотепний капусник. Познайомили з новим балетмейстером, новим оркестром, новим джаз-ансамблем Ігоря Прісняка. Хороший колектив, тільки не знаю, як з ним ставити українську музичну класику. Є два нових актори – Андрій Кирилов і В’ячеслав Яблонський. Після концерту, коли розійшлись глядачі, ми ще довго на третьому поверсі пили каву…
17 січня 1988 р. Неділя. Багато думаю про книжку Сулятицького «Чернівецький театр». Треба швидше написати рецензію. Похвалити Тадея Васильовича за те, що він зібрав воєдино розрізнені матеріали і виклав їх у чіткій хронологічній послідовності. Все таки творчий шлях театру вимальовується чітко.
1 січня 1989 р. Неділя. Вчорашня «Радянська Буковина» опублікувала підсумки конкурсу на кращий матеріал в газеті за 1988 рік. Моя стаття «Чи любите ви театр?» відзначена другою премією. Приємна несподіванка для мене. Хоч Володя Михайловський ще післявчора сказав мені про це, але одна річ почути, а інша самому переконатися і побачити. Не знаю, що в цьому році напишеться. Можливо він буде пліднішим від минулого.
8 грудня 1989 р. П'ятниця. Семен Цидельковський бідкається, чи буду я на творчому вечорі Богдана Ступки. Не знає він, сердешний, що на вечір у театр я, звісно, прийду, а на «шосте питання» я «не ходок». Та й Богдан із сином Остапом того ж вечора мають повертатися до Києва. Мене більше цікавить чи будуть люди і о 17-й і о 20-й.
11 грудня 1989 р. Понеділок. Театр. Творчий вечір Б. Ступки.
Почуваюся дуже кепсько, але мушу триматися, бо дзвонив Семен Цидельковський і нагадав, що Ступка від самого приїзду допитується, де я і чи буду на зустрічі. Більшість наших іде на зустріч о 17 годині. Я вирішив піти увечері, бо треба ж буде після того з Богданом побути. Ступка приїхав зі своїм сином Остапом, який через рік безробіття після театрального інституту прийнятий нарешті до трупи «франківців» із Жанною Калантай (Це сценічне прізвище нашої чернівецької студентки, яка також закінчила інститут Карпенка-Карого і працює в театрі Франка). Вечір пройшов «так собі». Богдан набагато глибший і мудріший, а тут працював на «широку публіку». Цікаво було, весело, але не на тій висоті, якої може сягати Ступка. Може, він щадив своїх юних колег?
21 квітня 1991 р. Неділя. Театр. Воробкевич. «Новий двірник». Вчора пообіцяв Толі Литвинчуку, що прийду подивитися «Нового двірника», якого вони, щоб не плутав глядач із «Запечатаним двірником» Федьковича, дали під назвою «Палке кохання і пан начальник». На прем’єрі не зміг побувати, а чув різноманітні відгуки від адміністраторів, гардеробниць – публіки дуже вибагливої і строгої, тож захотілося подивитись самому. Ось сьогодні пішли з Толею, чим дуже втішений Литвинчук. До речі, сьогодні і Кушніренко дивився виставу.
Вистава справді прекрасна, як не подивись. Гарну музику написав Василь Городенський, чудове оформлення зробив Яків Січкар. Волинець, Скрипка, Яроцький, Шеремет, Цісельський, Савка, Піддубний, Мірошниченко, Сова створили гарний ансамбль. Литвинчук дав їм простор для імпровізацій – і вони творили чудеса. Давно вже не було такої легкої, веселої і водночас повчальної вистави. От тобі й Воробкевич!
6 листопада 1991 р. Запросили виступити на відкритті дошки на будинку, де від 1965 року аж до смерті жила Галина Яківна Янушевич. Петро Лисаківський (скульптор), Богдан Деркач (архітектор) зобразили актрису молодою, як на її улюбленій фотографії – з квіткою у волоссі. Відкриття дошки збіглося з відкриттям театрального сезону і 60-річчя театру. Виступали заступник голови Першотравневого райвиконкому Б. Чортик, В. М. Селезінка, а тоді мені дали слово для завершення. Петро Герасимович Міхневич запросив до себе в хату «на чашку чаю». Були актори, Івасюк, Тарасюк, Севернюк, Мірча Мінтенко, Едик Галан, художники. Петро Герасимович багато розповідав з часів молодості, згадували Галину Яківну, говорили й про сьогоднішні нелегкі театральні будні.
24, 25 листопада 1991 р. Неділя, понеділок. Завтра доведеться виступати на ювілейному вечорі в театрі. Сулятицький і Литвинчук просили вести той вечір, чергуючи розповіді з привітаннями і включаючи концертні номери. Тільки завтра о 14 годині буде ясно, хто з чим приїде. Але мені вже не звикати до таких сюрпризів. На місці розберемося з Литвинчуком, кого випускати на сцену. Все буде нормально.
Перед ювілейним вечором хвилювався, наче перед власним ювілеєм. Спочатку сказав кілька слів П. Г. Міхневич, виступив Толя Литвинчук. А ми з Тадеєм Сулятицьким дві з половиною години не сходили зі сцени. Приїхали гості: В.І. Зимня, Юрій Жаріков, прислали телеграми Лариса Скорик, Дмитро Гнатюк. Емілія Кисельова, Валентина Чала, Наталя Наум, Бєляєви, Львівський, Івано- Франківський, Хмельницький театри, Філармонія, Будинок учителя, театр оперети, ляльковий театр, «Гравітон» тощо.
11 березня 1992 р. Середа. Позавчора в театрі був міський Шевченківський вечір. Сьогодні провели свій, університетський, у Шевченківській світлиці. Я хвилювався не менш ніж учора, хоча треба було говорити про Шевченка. Мені доводиться проводити шевченківські вечори щороку, і не хочеться повторюватися, бо слухачі майже щороку одні й ті ж.
20 червня 1992 р. Субота. Вчора Тоня Тарасова та Володимир Михайловський буквально зґвалтували мене написати рецензію на «Циганку Азу». Вже на засіданні художньої ради, коли виступали Остап Савчук, Юрій Марчак, Григорій Агєєв, Роман Петруняк, Тоня Тарасова дала зрозуміти, що я писатиму про цю виставу. Тому, коли виступав, мені залишилося тільки подякувати всім учасникам за вірність кращим традиціям театру, сказати про потрібність їхньої роботи і зовсім уникнути будь-яких часткових зауважень.
26 листопада 1992 р. Четвер. Презентація Малого симфонічного оркестру. Увечері було справжнє свято. Зал театру переповнений. Переважно – інтелігенція, море знайомих облич. На сцені 65 оркестрантів. Ведучі В. Вовкун і Л. Жук надали мені слово першому. Я так хвилювався, що аж у роті пересохло. Не пам’ятаю, що казав, але вимагав уваги і вдячності до людей мистецтва, висловлював радість з приводу того, що Чернівці стають в ряд цивілізованих міст. Оркестр виконав 8 симфонію Шуберта, «Гуцульську рапсодію» Г. Майбороди, Вальс-фантазію Глінки, Лисенка, кілька п’єс з П. Чеботовим і Л. Шапко. Все, що можна було зробити за 16 репетицій. Виступали Кушніренко, Селезінка, спонсори, Костриж. Гарно було.
24 жовтня 1994 р. Понеділок. 18:00. Театр. Вечір Б. Крижанівського.
23 лютого 1995 р. Четвер. 19:00. Театр. До 60-річчя Анатолія Литвинчука (художній керівник Чернівецького українського музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської. Легенда Чернівецького театру. Працював від 1965 до 1995 р.).
24 травня 1995 р. Середа. 18.30. Театр. Творчий вечір Б. Ступки.
21 жовтня 1995 р. Субота. 18:00.Театр. Бенефіс Дмитра Гнатюка.
24 листопада 1997 р. Понеділок. Театр. Вечір до 80 річчя М. Г. Івасюка.
3 березня 1999 р. Середа. 17:00 Театр. Вечір до 50-річчя Володимира Івасюка.
27 грудня 2001 р. Четвер. 18.30 Театр. «На шляху до себе»: Богдан Ступка.
29 серпня 2002 р. Четвер. 9:00. Театр. Виступ Івана Дзюби.
11 вересня 2002 р. Середа. ЧОТРК «Буковина». Виступ до 90-річчя Сіді Таль.
А 27 вересня 2002 року за сприяння Будинку естетики та дозвілля відділу культури Чернівецької міської ради та Фонду пам’яті Заслуженої артистки України Сіді Таль в Чернівецькому обласному драмтеатрі ім. Ольги Кобилянської відбувся благодійний концерт-спогад «Зірки не гаснуть», присвячений 90-річчю від Дня народження акторки. Гостем та учасником цього дійства Анатолій Добрянський був не випадково, адже зустрівся з «чарівницею сцени» ще у шкільні роки і упродовж її зіркової театральної кар’єри спостерігав за її професійним життям. Спочатку як юний глядач, а згодом, як ведучий концертів та вечорів, навчаючись у Сіді Таль театральної майстерності та майстерності слова. Сіді Таль була наставницею і в окремі моменти життя слугувала своєрідним оберегом Анатолію Добрянському. Вона не лише радила, підказувала, а й супроводжувала Анатолія Добрянського складати іспит на професійність – атестацію Міністерства культури СРСР, яку проводили у Львові. Після чого він отримав з рук чиновників Вищої атестаційної комісії Міністерства Атестаційне посвідчення артиста під номером № 01914 (1965), а через рік – спеціальність «Лектор-мистецтвознавець», що дозволяло «законно» виступати на «концертній естраді» – сценах кінотеатру «Чернівці», Органного залу, Чернівецької філармонії та Чернівецького муздрамтеатру ім. О. Кобилянської.
А свідченням того, що театр для Анатолія Миколайовича був майже до останнього подиху необхідним красивим і світлим храмом для душі є його запис від:
24 січня 2003 р.18:30.Театр ім. І. Франка в Чернівцях. «Тев’є-Тевель»
На той момент він вже був дуже хворий і трішки більше як за місяць відійшов у вічність.
Леся Щербанюк
Директор КБУ "Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського"
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
