09-04-2025

Анатолій Добрянський та "ідеальне місто для поезії, любові й спокус..."

Скільки Бог дасть сили і здоров’я,
буду продовжувати те, чому служив увесь вік.
В ім'я народу нашого, в ім’я землі нашої,
в ім’я тих трьох іпостасей,
яким завжди мусили служити наука і культура
– істини, добра і краси.
Ось в ім'я чого трудитимусь.
 
А. Добрянський

Лариса Артеменко

Анатолій Добрянський: «Чернівці – це ідеальне місто для поезії, любові й спокус…»
 
Роки студентства були для нього золотою порою. Тією, що дарує бентежність душі і можливість прийняття власних рішень. А ще позначається здатністю закохуватися, дружити, бути безпосереднім і романтичним. Власне тоді усе й починалося. Сходження це було для Анатолія Миколайовича Добрянського не з легких, часами тернистим і аж надто складним.
 
Та про все це знає тільки він сам. Для своїх студентів він був добрим викладачем, для мистецького кола – талановитим заслуженим діячем мистецтв, для публіки, яка приходила на організовані ним заходи, – неперевершеним оратором, для чернівчан – справжнім громадянином свого міста, Почесним громадянином.
 
Таке поєднання і творило феномен Добрянського. Хоча сам Анатолій Миколайович вважав, що він – насамперед викладач Чернівецького національного університету і людина, яка щиро любить це «по-справжньому ідеальне місто для поезії, любові, спокус, це ідеальне університетське місто», з яким у нього пов’язане чи не все життя, хоч народився він на Вінниччині.
 
Саме там син сільських учителів пізнав перші уроки науки життя. Від тих «уроків» холола кров і ятріли у серці рани. У 1937-ому році забрали тата. «Певно, розстріляли», – думали рідні. Що сталося з батьком насправді, ніхто не знав, як не знають і місце, яке стало його вічною домівкою. Це згодом, коли хлопець вже навчатиметься в університеті, батька реабілітують. Однак від цього на душі не легшатиме.
 
Він зосередиться на навчанні і «просиджуванні» в обласній науковій бібліотеці не те що годинами – днями. Хотів більше знати і не втрачав жодного моменту для здобуття знань. Ніколи не прагнув жодних нагород і відзнак, розумів, що є щось вагоміше і вище, що й стало його метою. Тому, коли в додатку до диплома у графі «історія партії» з’явилася «четвірка», поставився до цього по-філософськи. Хоча вже тоді поважні люди з філологічного факультету пророкували юнакові блискучу кар’єру.
 
Почалася вона з «вільного диплома» та журналістики. Тодішній редактор «Радянської Буковини» Кузьма Макарович Демочко заявив Анатолію приблизно таке: «Не ганяй псів і приходь в газету працювати». І хоча він готувався до вступу в аспірантуру, довелося відкласти цей намір, доки нині покійний Василь Максимович Лесин не покликав хлопця «додому» – на рідний філфак. Згодом став викладачем. І закрутилося.
 
Праця не давала спокою. Десь поміж тим встиг отримати диплом мистецтвознавця. Цьому сприяла філармонія, в першу чергу, знаменита Сіді Таль. Філармонія стала його другою домівкою. Першою залишався університет. Власний дім був хіба що місцем, куди приходили люди, яких ми зараз називаємо світочами й гордістю нації. Серед них Іван Миколайчук, який був частим гостем у квартирі на вулиці Шевченка і від якого там залишилися добрі згадки, старі фото і напис, зроблений його рукою: «Пам’ятайте, моя хата – ваша хата. Двері з хрестом».
 
 
А ще залишилися від того часу книги. Багато книг. Сьогодні їх ще більше. Цінність її навіть важко уявити. Як і те, як вписувався побут господаря помешкання у ті 20 квадратних метрів. Анатолій Миколайович розмірковував про все це спокійно, зазначаючи, що для нього найпочесніше звання – Заслуженого діяча мистецтв, а найприємніше – Почесного громадянина Чернівців: «Кажуть, що нема пророка в землі своїй… Тому, коли тебе визнають свої, це вже щось означає»…
 
 
Автографи, що не стираються часом
 
Починаючи від Ференца Ліста, чимало композиторів і славних виконавців відвідало Чернівці. Тут виступали Антон Рубінштейн і Микола Лисенко, Соломія Крушельницька і Лідія Липковська, Жак Тібо і Джордже Енеску, Енріко Карузо і Джеррі Скот, Орест Руснак і Модест Менцинський… А що стосується вже ближчих до нас часів, сюди приїздили заслужені і народні артисти, лауреати національних премій, гастролери з далекої Японії і сусідньої Молдови…
 
Багатим і різноманітним концертним життям чернівчани завдячували й так званим «плановим гастролям», маршрути яких визначалися столицею, і, значною мірою, керівництву нашої філармонії, яке робило все для того, щоб Чернівці відвідували найкращі майстри сцени. А весь колектив – від білетерів до вахтерів і водіїв – дбав про те, аби концерти пройшли якомога успішніше, а гості почувалися в нашому місті комфортніше, ніж будь-де.
 
 
 
Звичайно, домогтися, щоб у Чернівцях один за одним побували Еміль Гілельс, Святослав Ріхтер, Давид Ойстрах, Борис Гмиря було нелегко…Не було жодного місяця у 50-80-х роках, який не позначився би для Чернівців цікавими гастролями, а в обласних газетах «Радянська Буковина» та «Зоріле Буковіней» не сходили зі шпальт рубрики «Гості нашого міста» чи «У нас в гостях».
 
Не знаю, хто може розповісти про гастролі у Чернівцях більше, ніж Анатолій Добрянський – заслужений діяч мистецтв України, справді найкращий знавець культурного життя міста. Яскраві враження Анатолія Миколайовича від перших днів перебування у місті пов’язані саме з гастролями:
 
«Я приїхав до Чернівців улітку 1952 року і вже не пам’ятаю, чи то було в перші дні, чи дещо пізніше, але справді, найяскравіше враження залишилося від знайомства з виставами Донецького (тоді ще Сталінського) театру опери і балету. Тепер я, звичайно, розумію, що ті вистави у Літньому театрі для спокушених меломанів були не бозна-якою подією, але для мене, сільського хлопчака, який до того класичну музику чув лише по радіо та з грамплатівок, зустріч із «живою» оперою була справжнім потрясінням. Ще одним пам’ятним „відкриттям” став концерт відомого співака початку століття Олександра Вертинського, який від 1919 до 1943-го мандрував по світу як емігрант, а незадовго до приїзду в Чернівці, у 1951 році, був відзначений Сталінською премією за участь у кінофільмі „Змова приречених”. У залі Будинку офіцерів зібралася переважно літня, солідна публіка. Ми, кілька студентів-неофітів, потрапили сюди випадково. Тож коли на сцені високий, худорлявий і досить-таки немолодий чоловік, злегка пританцьовуючи, заспівав із французьким прононсом „Я малєнькая балєріна”, ми голосно зареготали, викликавши обурення сусідів. Але чим більше співав артист, тим менше нам хотілося сміятись. Він якось так непомітно взяв нас за душу, що нам було вже зовсім не смішно. То була мабуть, перша зустріч з магічною силою справжнього мистецтва
 
У роки мого студентства матеріально жилося досить сутужно, проте потяг молоді до мистецтва був незрівнянно сильнішим. Університет мав свій культурний центр – актовий зал, де працювали хорова капела, танцювальний ансамбль, студентський театр, прекрасний естрадний оркестр. Кожний факультет мав свою самодіяльність. Тож не дивно, що театр, філармонія стали для нас „своїми”. І ця симпатія була взаємною: для студентів завжди знаходилися квитки дешеві та кращі.
 
Мені пощастило відвідати багато концертів, тому понад тридцять років я співпрацював як лектор-мистецтвознавець з музичним лекторієм філармонії. У нашому лекторії починали свій шлях на велику сцену нині народна артистка України Гізелла Ципола і заслужений артист України, Шевченківський лауреат Андрій Шкурган. До речі, Гізелла Ципола , як і Марія Бієшу, на престижному конкурсі в Токіо була визнана найкращою Чіо-Чіо-сан світу, а соліст нашої філармонії Андрій Шкурган в Італії, на батьківщині бельканто, удостоївся почесного титулу „Вердієвський голос”.
 
А що ж до гастролей… Справді, друга половина ХХ століття стала епохою в концертному житті міста. Лише великих творчих колективів та окремих виконавців, які приїздили іноді по кілька разів, я нарахував близько п’яти сотень. Чернівці мали таку репутацію, що імениті артисти могли оминути будь- яке інше місто, тільки не наше».

Підготувала Теленько Катерина