«Автор психологічної прози – гість Муніципальної бібліотеки». 55 років від дня народження інтелектуального письменника та інтелектуала Степана Процюка

Сьогодні знаковий день у доброго друга Муніципальної книгозбірні Степана Процюка. Письменник, якому сучасні літературознавці вже відвели свою доволі унікальну нішу в літературі, святкує свій 55 річний ювілей.

В літературних колах його знають як одного з найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів, який працює в доволі непростому жанрі екзистенційно-психологічної прози. Його письменницька манера подачі матеріалу читачеві майже завжди викликає суперечливі почуття, оскільки носить дискусійний характер і вирізняється неоднозначністю, як і будь який найконтроверсійніший коментар чи явище, твори письменника можна нерідко по різному трактувати….
Письменник Степан Процюк намагається в творах зрозуміти і пояснити вчинки своїх героїв, події та час. Особливо той, в котрому ми сьогодні живемо. Через психологію людини, це зробити дуже непросто. Бо завжди складно висловитись так, щоб тебе зрозуміли інші, ще важче написати, а нинішньому читачеві не лише складно прочитати, через дороговизну української книги, а й правильно зрозуміти думки автора. Оскільки екзистенційний психоаналіз, яким він послуговується під час створення великої та малої прози є варіантом «розуміючої психології». В цій теорії психологи та літератори людське існування розглядають цілісно як єдність трьох «світів» — навколишнього світу, світу взаємодії з іншими людьми і власного світу переживань.

А ще письменник Процюк має мудрість і мужність бути самим собою. І насамперед в своїх творах, тому що його публіцистичні видання заставляють не просто думати, аналізувати, а ще й досить суттєво ламають стереотипи мислення.
На сьогоднішній день Степан Процюк є автором поезії, далекоглядної прози та вишуканої есеїстки. Більшість читачів знають письменника саме завдячуючи його прозовим творам та есеям. Варто сказати, що писати в такому непростому стилі дуже нелегко - потрібно довго і ретельно вивчати різноманітні джерела, зануритись в психологію та філософію своїх героїв та події, що відбуваються навколо тебе.

 
На день сьогоднішній автор подарував для свого вибагливого та інтелектуального читача 24 книги, серед них 3 поетичні збірки та 4 видання для дітей.

Степан Васильович, окрім того що пише такі зовсім не розважальні твори, викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Він дуже сучасний і прогресивний в тому сенсі, що не втомлюється сам їхати до свого читача. Зі своїми творчими та науковими напрацюваннями він побував у більшості столиць Європи, а також відвідав Чикаго та Нью-Йорк на запрошення українських громад. Як у великих так і у маленьких містах та містечках України, на нього завжди чекає вдячний читач.

 
А ще Степан Процюк дуже активно веде свою сторінку у «Facebook», на якій він тішить своїх прихильників новими творами, розказує, над чим працює і не втомлюється належно згадавши оцінити творчість як українських, так і світових класиків літератури. І сказати своє вагоме в літературознавстві Слово.
Перша така зустріч працівників книгозбірні з письменником Степаном Процюком відбулася ще далекого 2014 року. Коли він вперше приїхав на зустріч, то був приємно подивований відкриттям в нашому місті унікальної, побудованої на приватній колекції науковця філолога, бібліотеки і вже наступні зустрічі з письменником відбувалися саме літературній вітальні книгозбірні. Пан Степан своєю неординарністю, харизмою та творчою натурою завжди цілковито захоплює усіх гостей інтелектуальних зустрічей-презентацій
Працівники та читачі Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського завжди з приємністю і хвилюванням чекають виходу нової книжки письменника, тому що в своєму щільному графіку Степан Процюк знаходить час, щоб привезти її в столицю коронного краю Буковини – Чернівці. І звичайно ж, за доброю традицією, презентація проходить у згаданій вище літературній вітальні Муніципальної бібліотеки Добрянського. Вдячні читачі завжди з прихильністю чекають кожного приїзду Степана Васильовича.

За поданими посиланнями можна переглянути доволі камерні, але дуже щирі зустрічі Степана Процюка зі своїми чернівецькими шанувальниками.
У фондах бібліотеки зберігаються майже всі нові видання Степана Процюка з його особистими автографами.
для працівників та читачів Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського.
З акцентом на психоаналізі: презентація книги Степана Процюка "Трикутник"
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=449401

Письменник презентував свою нову книгу "Трикутник" (Київ, "Український пріоритет", 2014), куди увійшло перевидання вже легендарного роману "Інфекція", есеїстика та інтерв'ю з автором, взяті Іриною Славінською, Романом Лябигою, Маріанною Антонюк, Тетяною Павліченко.
А вже в 2016 році п. Степан успішно почав новий літературний рік новими книгами, які завершив в останні дні року.
ЗУСТРІЧ У JAZZ-СТИЛІ, або ПРО СВІТ ЗА МЕЖАМИ ОСОБИСТОГО «Я»
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=642603
За цей період у письменника з’явилися нові книги, які письменник представляв чернівчанам під час зустрічі. Це романи «Десятий рядок» («Український пріоритет», 2014), «Під крилами великої Матері» (Літературна агенція «Discursus», 2015) та збірка есеїв «Канатохідці» (Літературна агенція «Discursus», 2015).
СТЕПАН ПРОЦЮК У МУНІЦИПАЛЬНІЙ
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=827029

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Зустріч із Степаном Процюком та презентація його нової психологічної повісті «Варвари». Ще однією несподіванкою під Новий Рік став перевиданий найпопулярніший роман автора «Інфекція», на обкладинці якого красується одна з нагород Степана Процюка «Золотий письменник України».
Степан Процюк в Муніципальній
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=942225

В Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського відбулася презентація нового психологічного роману відомого письменника Степана Процюка «Травам не можна помирати». «Це вже гарна традиція для прихильників творчості пана Степана. Адже він або починає, або завершує свій рік у Добрій бібліотеці!» - зазначила директор Муніципальної бібліотеки Леся Щербанюк. І це справді так. Адже це чоловік, який пише серйозні, глибокі, психологічні романи, вражає своєю неординарністю, харизмою та творчою натурою.

 
Особливе місце в творчості Степана Васильовича займають біографічні романи про відомих українських письменників. Це «Чорне яблуко: Роман про Архипа Тесленка»,   "Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка" та «Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника» . Всі вони вийшли в київському видавництві «Академія». Надзвичайно цікаві романи, які хоч і дуже філософсько-психологічні, і про таких доволі складних письменників, але читаються так захоплено, що не можна відірватись, поки не перегорнеш останню сторінку …А роман про Стефаника для нас близький ще й тим, що там присутні Чернівці, літературне середовище того часу і звичайно ж, панна Ольга Кобилянська. Твори Степана Процюка перекладені кількома іноземними мовами, як от німецькою, російською, словацькою, польською, чеською, азербайджанською. Сьогодні письменник – есеїст Степан Процюк є членом Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. За літературну працю він отримав поважні національні літературні премії і відзнаку «Золотий письменник України».

Колектив Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського щиро вітає Степана Процюка з 55 літтям - такою гарною і поважною життєвою східцею. Зичимо Степану Васильовичу доброго здоров’я, творчого довголіття, «сродної праці» (за Сковородою), підтримки від найдорожчих людей і натхнення від цього, не дуже досконалого, але прекрасного світу.

Нашим читачам представляємо новий есей Степана Процюка «Наодинці з порожнечею»,
який друкуємо з дозволу автора.

Степан Процюк
Наодинці з порожнечею
http://bukvoid.com.ua/library/stepan_protsyuk/naodintsi_z_porozhnecheyu/
1
У кожного бувають такі хвилини у житті, коли ми виразно відчуваємо розпач, відчай і жах приторкнення до якоїсь порожнинності, котра начебто існує деінде. Я небагато знаю про такі досвіди інших людей. Це ж тема, якої ми боїмося. Крига космічного хаосу і безмір порожнечі може налякати найсміливішого. Хоча мужність, як на мене, є надто відносним поняттям. Навіть герої ( прошу пробачення перед колективною пам’яттю про їхні подвиги, незалежно від ідеологій чи національності) і героїчні вчинки можна пояснити відчаєм, що перейшов межу терпцю, а також солодкою перспективою повного злиття із якоюсь колективною та надцінною ідеєю, що, неначе кривавий фетиш, вимагає жертви...

Мені ж, наприклад, далеко до приналежності героїчній касті. Я, буває, боюся темряви чи відчинених – нарозтвір! – дверей( можливо, тому, що малим надто любив розкритість, простір, світлий вітер у світлих кімнатах вигаданих мною казкових палаців), несподіваних телефонних дзвінків із поганими новинами, старіння та сивини у волоссі. Проте найдужче боюся самотності. Ізоляції. Можливості опинитися віч-на-віч із Нічим. Власне через це така розмова має сенс.
Переконаний, що у моїх страхах багато хто із читачів впізнає власні, може трохи припудреніші і легші, може, сильніші та інтенсивніші, а може, точнісінько такі ж. Бо всі ми, люди, скріплені однією кров’ю і однорідною кістковою масою. Бо всі ми – при певних обставинах – можемо труситися від жаху. Бо іноді наші очі, незважаючи на словесну браваду нашого язика, просять, розширені наркозом відчаю, хоч краплю підтримки. Бо всі ми, інтуїтивно чи свідомо, розуміємо, що кінцева подія кожного із нас завершиться лише безконечно одиноким акордом смерті. Бо всі ми намагаємося сховатися від первісного жаху того питання, на яке ніколи не буде оптимістичної відповіді.
Напевне тому мою прозу деякі читачі чи критики називають песимістичною чи сумною , що я не маю сили ховатися від цих питань за клоунаду випадкового сюжетного фарсу чи блазенський сміх анекдоту, за плиткою веселістю якого ми маскуємося, наче дитина, що, смокчучи губами порожнечу, шукає материнських грудей...
2
Довільні приклади, що підсовує нам підступний розум приватного сновидця і сночерпальника:
– Сьогодні мені снилося, ніби я стою на краю провалля і бачу як підлітає людина-кажан із орлиним дзьобом. Вона хоче виколоти моє ліве око і кусочок серця. Вона намагається відкрити мій голомозий череп. Вона підлітає і...
– А мені снилося, що я чекаю колишню коханку у крихітному ресторанчику. Чекаю також на свою сестру і дружину. Чекаю довго. Ресторанчик зачиняють. Ніхто не приходить і я...
– А у меня сон был связан из кровью. На столе лежал окровавленный ножь и я пыталась слизать кровь. Почему-то очень плакала. Ножь подмигивал и ржал. Потом я укусила какого-то композитора в шею. Мне казалось, что я стала вампиром...
Мені також часто сниться щось важке і заплутане: нежиттєві пустелі, красиві жінки, які не хочуть зі мною знайомитися, смерть близьких або гіпертрофований чорний квадрат. Розумію, що хтось назве ці рефлексії «ексгібіціонізмом», але це надто непереконливо для автора, який направду прагне разом із неупередженим читачем докопатися якихось хоча би натяків на відповідь тим підставовим питаннням, що хвилюють кожного із нас: як змиритися із страхом смерті? який сенс нашого життя? як його прожити гідно, незважаючи на внутрішнє незадоволення собою?
Вибачте, але я не обіцяв ні розваги, ні легких прогулянок у вишневому садочку під необов’язкові ескапади словесного флірту.
Можна все життя грати роль вічного юнака( випадок Гемінгвея) чи дівчини, ходити у п’ятдесятирічному віці із тінейджерським рюкзачком за плечима, мати ілюзію вічної молодості, але – о Господи! – хіба це щось значить на шальках космічних терезів, де усі ми є нескінченно малими величинами?..
3
Кілька років назад я замовив книгу Григорія Чхартішвілі «Писатель и самоубийство». Не буду зараз міркувати ні про інші іпостасі цього вельми неординарного пана, ні про достоїнства чи недоліки цього, трохи міщанського і поверхневого чтива, що покликане лоскотати нерви.
Я прочитав цей талмуд, здається, за два вечори і дві ночі. Надворі була осінь. Ми винаймали тоді квартиру майже у центрі міста, колишня «Московська» вулиця, де після війни поселяли радянських офіцерів високого рангу та працівників КДБ. У тому будинку існував надмір тарганів. Їх було неможливо вивести. Нашими сусідами майже всуціль були старі дружини-соратниці колишніх діячів ідеологічного фронту. Я час від часу чув їхні бесіди:
– Надо голосовать за Симоненко! Только за Симоненко! Иначе нам будет очень плохо, понимаете это аль нет? Как же вы этого не понимаете?
Того вечора дружини вдома не було. Поїхала разом із дітьми на одну ніч до своїх батьків у Коломию. Я дочитав іронічно-некрофільські одкровення пана Чхартішвілі і занурився у роздуми: чому? невже у героїв не було іншого виходу? де межа нашої саморуйнації чи нашого самобичування? як відшукати спокій?
Вимкнув світло. Надворі монотонно розгулював дощ. Десь, знизу і зверху, старі соратниці вкотре істерично жестикулювали до уявного Петра Симоненка. Не спалося.
Я встав і викурив дві цигарки підряд. Здавалося, що поруч оселилося щось зловісне. У будинку стояла така тиша, мовби я йшов нічною пустелею. Згадалося, що на кухні, де я вдихаю канцерогенні випари впереміш із нікотином, кілька років тому помер, здається, від інфаркту, син колишніх господарів( потім вони продали квартиру і виїхали кудись у Росію).
Сіндзю Стефана Цвейга і його молодої дружини... Веронал професора Акутагави... Алкогольна мотузка Єсєніна... Передсмертна записка Маяковського, сповнена замежового відчаю...Наповнений газом робочий кабінет Ясунарі Кавабати... Боротьба із останньою маскою старого Хема... Садо-мазохістичний театр і водночас трагедія відходу Юкіо Місіми... Тіло мучениці Марини Цвєтаєвої, що вільно розгойдується на імпровізованій шибениці; її син, що сказав після похорону: «Марина Ивановна поступила логично»... Смертельна доза морфію Джека Лондона... Чоловіків у кілька разів більше, може тому, що жінки є ліпшими майстринями терпіти і чекати...
Тиша тиснула, мовби хотіла розчавити мене. І зненацька я, так зримо і конкретно, відчув тягар власної одинокості. Стало так важко, що вже навіть не мав сили потягнутися до рятівної цигарки. Ліг. Який там сон? Здавалося, що із кутів кімнати на мене сунуть якісь примарища, якісь цнотливі загублені душі, котрим теж сьогодні так холодно і одиноко.
Ввімкнув світло. Полежав. Глянув на годинник: четверта ранку. Глупий, наркотичний і небезпечний час. Викурив ще одну. Розпач і відчай досягли апофеозу – і повільно відповзали десь інде. Нахлинуло спустошення і безсилля, немовби я весь день працював на будові чорноробочим ( може – без театру і кокетства – це було би ліпшим варіантом? Можливо, колись я попрацюю місяць-два підсобним робітником: звісно, не заради заробітку...)або викочував дгорі сізіфів камінь.
Тінь великої порожнечі лише погралася зі мною, даючи можливість не впасти у твань замежового стану. Крихкість і відносність, холодний дотик якоїсь нестерпної правди і маніпуляція дзеркалами, яку здійснює Той, хто володіє дверима і свободою...
Навіть не пам’ятаю, про що думав, вдивляючись виряченими очима у вись блідокольорової стелі. Курити уже не міг. Потім за вікном почулася чиясь п’яна пісня, мене мила пригортала до себе, ци ня любиш, ци ня возьмеш, бо я гину без тебе – і мені стало легше. Настільки, що навіть зумів заснути. Звісно, при вимкненому світлі.
4
Той, хто вміє бути самотнім, вміє співпереживати, прориваючись до іншого світу через комплекси і товстий шар еґоцентризму власного «Я».
Релігія – це психоаналіз. І, наприклад, християнські реколекції сприяють людині, яка нарешті хоче порозмовляти із собою. Бо часу на це чомусь не маємо ніколи.
Я не вірю надміру балакучим. Часто це лише маска, за якою ховається щось важке і тривожне.
Мені здається, що надто важливим є не співати колискових тривозі, яка причаїлася, мов Везувій, всередині кожного. Важливо міцно тримати цього лева за гриву, поволі перетворюючи його на кошеня. Хоч воно завжди може стати тигром. І в цьому одна із найбільших таємниць – свавільність і непередбачуваність нашого «Я», його довільний броунівський рух. Надати цьому рухові форми і змісту означає стати паном власної долі. Хоч той представник родини котячих вміє вщент потрощити нашу відносну психічну стабільність. Де вихід?
Ірвін Ялом у книзі «Екзистенційна психотерапія» досліджує проблеми неврозів безсенсовості. Але коли абсурдна людина Камю болісно шукала особистого стоїцизму, світської святості і бунту проти непролазної маразматії, то персонажі Сартра – як і їхній творець – майже не бачили вищого сенсу жити. Що ж, атеїстичний екзистенціалізм звалив на свої кволі плечі надто важкий Сізіфів камінь.
Фахівці стверджують, що всі наші проблеми родом з дитинства. Ця, із тривіальною бородою, фраза відома всім. Мені в дитинстві було, напевне, недодано любові. Але... Психоаналітик Ролло Мей у есеї «Поранений знахар» доводить, що коли людина може піднятися над власною дитячою травматологією, то може і допомагати іншим: тими способами, на які спроможна. Адже порушена функціональність емоційної гармонії сприяє вивільненню потужних творчих сил. Це, звісно, не означає, що ті креатори, які мали золоте дитинство( лише нещасним воно, як на мене, не буває), є творчо неповноцінними. Це означає лише те, що природа людина має баланс рівноваг. Іншими словами, якщо вас у дитинстві били чи ви не знали радощів через інші форми деструктивної поведінки батьків, то не обов’язково ви повинні стати психотиком, маньяком чи невдахою. Ваш досвід можна повернути на різні форми творчості як засобу боротьби із неврозами.
Той же Ролло Мей у дослідженні «Любов і воля», грунтуючись на значному терапевтичному досвіді, доводить, що засіб боротьби із злоякісним паралічем волі є один: не обминати проблему, шукаючи для себе невротичної їзоляції, а йти крізь хащі зневіри і безвілля до власних творчих можливостей. Що ж... Надто багато довкола зламаних апатичних доль, зомбі із вилученою хромосомою волі. Навіть невроз є одним із способів бунту, хоча і саморуйнівним, бо блокує забагато енергії. Апатія і байдужість змирилися із усім. Я би назвав невроз хворою честю, а апатичність і міщанське пристосуванство легшим варіантом самозбещещення.
Зрештою, ви можете одразу забути ці рефлексії, тим паче, якщо вони не будуть під якимось кутом чи квадратом промовляти до вашого психічного стану.
5
Я завжди мріяв як про ідеальну дружбу, так і про ідеальне кохання. Рештки цього ідеалізму не вивітрилися до цього часу. Насильно випалюю їх, мене жорстко, навіть жорстоко, вчить життя, боюся прив’язаностей до людей, але не можу знищити в собі цю дон-кіхотську частину. Залишається якось змиритися з нею.
І тоді я метаюся, як тореадор на рингу, вишукуючи замінників. Проте будь-які кальки дають лише короткочасну передишку, не вирішуючи підставової проблеми – жити у злагоді із собою. А я хочу навчитися цього мистецтва, що є складнішим від написання віршів, повістей і романів, разом узятих. Останнім часом почав відчувати якийсь спротив, навіть відразу, до белетристики, особливо кічушної та попсової, якою наповнено 90% нашого книжкового ринку. А може і більше... Отже, Стефаник мав рацію, безапеляційно стверджуючи, що «література – це афішування і комедіянство.Вся, вся »?
Я буваю важким, іноді навіть нестерпним, у ближчому, без театрального камуфляжу, спілкуванні. Але намагаюся скинути із власного єства фальшиву багряницю позолоти, відшукуючи мужність глянути на своє істинне «Я». Але не хочу більше вдавати, що не бачу фальшивих позолот, які засліплюють і дурманять, на тілах і душах мені подібних. Бо вже не вірю різним символічним сережкам і перстеням, якими ми всі, без винятку, намагаємось прикрашати себе, множачи царство Великої Брехні. Бо колись, кожного поодинці, воно врешті-решт розчавить своєю моторошною ваготою...
Іноді мені вчуваються телефонні дзвінки, хоча маю достатньо реальних. Що це? Слухові галюцинації? Регіт темного князя? Метафізичний натяк на невикористані можливості для спілкування із кимось? Перевитрати окремих днів, як-от відпустка-2007, яку деколи суджено проводити в повній самотності? Химерики підсвідомості? Розплата?
У будь-якім разі я, стикаючись віч-на-віч із самотністю, не чіпляюся, як багато хто, за будь-які шанси людського спілкування. Якщо немає достатньо якісного, то ліпше ніякого. Адже маю інтернет і спорт, книги і той же телефон. Калнишевський сидів багато років у повній тюремній ізоляції, без просвітку – то що може значити моя ситуативна самота порівняно із його безнадією?
Читаю «Історію ока» Жоржа Батая. Підлітки, одержимі психопатичними сексуальними потягами. Їхня сеча як символ оргазму, некрофілія, секс і смерть. Їхні несвідомі пошуки осквернення «прісного» сексу будь-якою ціною. Авторська фантазія, із присмаком релігійного блюзнірства, витончена і вихлюпнута за будь-які межі. Не дивно, що Батай страждав припадками тяжких психічних розладів. Щоб це припустити, не треба навіть читати його біографів. Адже проза такого типу завжди на межі із безумом. Зрештою, був ще Батай-науковець і навіть інтелектуал лівого пошибу. Роздвоєння і розщеплення психіки часто пластичне до безмежності.
6
Але наша психіка має багато потенціалу...Цього літа у моєму житті склалася така ситуація, що я зрозумів: «Або зараз, або ніколи». Що означає зрозумів? Що зараз? Що ніколи? Це довга розмова...
Почну здалеку. Кожен із нас знає людей, які начебто мають усе, але не почуваються щасливими. Кожен із нас знає людей, які не мають нічого особливого – у матеріальних вимірах – але від них віє спокоєм та зрілою любов’ю до світу.
Мільйонер Сава Морозов, заплутавшись у своїй нещасливій любовній історії і пастці власного світосприйняття, застрелився на курорті у французькому містечку Ніцці. Йому було лише 44 роки. Одна жінка, яка знала, що має невиліковний рак, присвятила залишок свого життя психологічній підтримці важкохворих. Сучасний французький письменник Мішель Уельбек, маючи мільйонні гонорари і славу, у своїх інтервю справлює враження замкнутої і депресивної людини, що майже не виймає із рота цигарки. Психоаналітик Ірвін Ялом згадує про чоловіка, який через вживання наркотиків позбувся здоров’я, врешті-решт опинившись на інвалідному візку. Він їздить коледжами і університетами, кажучи молодим людям: «Ти втомився жити? Віддай мені своє тіло! Ти хочеш кинутися із мосту головою вниз? Дай мені своє тіло, бо я хочу жити!». Ефект перевищує всілякі межі очікування...

Адже ми любимо себе, але так, наче... ненавидимо. Це спрацьовує тягар нашої підставової тривоги – страху смерті, закинутості і недовіри до світу, наша дитяча пам’ять про далеко не завжди ідеальні стосунки наших батьків, наші невротичні способи безконфліктності(мовляв, буду з усім згоджуватися, то ніхто мене не образить) догодити дорослим, щоб вони до нас не чіплялися... Це вишкірює гримаси наша поранена спонтанність і наші нарцисичні шрами, наші параноїдальні ритуали і забитий у найдальший куток темної кімнати незжитий інфантилізм як потреба мати Великого Заступника( без релігійних асоціацій). Бо якщо ми не любимо навіть себе, труячи ненавистю чи заздрістю, то як можемо полюбити інших? Індійанці племені сіу дали чудовий взірець фольклору, мовляв, щоб засуджувати людину, слід хоч би «два тижні проходити у її мокасинах ».

Я, на жаль, мав у своєму житті кілька випадків, коли деякі – загалом, непогані люди – інтуїтивно відчуваючи мою прихильність і повагу до будь-якого штибу літературного хисту( а можливо і мій надмірний потяг до теплих людських стосунків) – починали паразитувати на моїх скромних можливостях їхньої підтримки. Я це переважно завжди бачив і розумів, не подаючи вигляду. Але до пори збанок воду носить... І у зв’язку із цим проблема людських взаємин, не обтяжених хитрувато-праґматичними розрахунками, є надто актуальною для мене. Навіть болючою. Не маючи навіть однієї десятої тих можливостей, що колись граф Толстой, я добре розумію, чому він іноді, будучи запрошеним на великосвітські бенкети, переодягався у лахміття, щоб його не могли впізнати швейцари... Це кричала із нього туга за ідентичністю, а не гординя заможності чи відомості як штучні продовження реального «Я». Це його розум змушував робити перевірки на вошивість іншим, бо він найменше хотів розрахованої любові до свого «Я» як багатства чи «Я» як слави. Його цікавило лише чуже ставлення до свого глибинного «Я», а не те, що куритимуть фальшивий фіміам чи будуть лестити із якоюсь метою.

Але така вже( за психоаналітиком Карен Хорні) природа невротичної нечесності: наші нестерпні внутрішні конфлікти дають нам «право» на всілякі поблажки для себе. Бо ми підсвідомо вважаємо себе богоподібними, витворивши обрах ідеального «Я». І ця невротична погорда, це переоцінювання власних прав і можливостей, з іншого боку, веде у нашій душі моторошну руйнівну роботу. Бо ми вважаємо, що нам – винятковим, з точки зору будь-якого невротика! - хтось щось завинив, що ми маємо брати від життя все на тарілочці, завбачливо піднесеній для нас іншими людьми як нашою екзистенційною обслугою... Переважно ми заперечуємо цю, надто аромантичну та непривабливу правду про себе та свої невротичні ( бо розраховані, що їх вирішить хтось інший) потреби. Але це нічого не змінює. Бо скільки разів я би зараз не повторив, що Україна є конституційною монархією, вона не стане нею і від мільярдів ритуальних замовлянь...
Ба більше! Я переконаний на 100 %, що майже кожна людина має невротичні проблеми і так звані компульсивні( тобто продиктовані неврозом) способи їхнього вирішення. Розумію, що ці проблеми є різного ступеня. Знаю і небагатьох людей із відмінним душевним здоров’ям – і все ж таки залишаюсь при своїх переконаннях, усвідомлюючи спротив читача...
А наші компульсивні поступки продиктовані не лише невротичною гординею, що є складовою ідеалізованого «Я». Великий закон симетрії підказує: там, де є гординя, є і, переважно неусвідомлені, ненависть і презирство... до себе. А також самовідчуження, а відтак самозречення. І це не самозречення, продиктоване якимось ідейними мотивами! А повільне самоумертвлення власного здорового «Я». Недовіра до світу – це передовсім недовіра до себе, це винесені назовні наші погані і розладнані стосунки із собою. Що таке різні шкідливі звички як не підсвідомий спосіб заповільненого самонищення? Скажете, що ми цього не усвідомлюємо? Переважно так і є, тому що людина не змогла би витримати такої правди. І наша психіка шукає найрозмаїтіші способи пом’якшення підсвідомої нелюбові до себе. Але хіба можна тоді всерйоз говорити про любов до іншого, коли ми відчужені навіть від себе?..
7
Десь близько двох років назад в одному симпатичному обласному центрі у мене відбулася зустріч із читачами. Все було чудово: повний зал, куди ніхто не зганяв людей, преса, запитання і купівля книг. Здавалося, що ще хотіти? Якої холєри? Я ж не розбещений читацькою увагою настільки, щоб ця презентація була буднем або роботою...

Але мого підйому вистачило на десять-п’ятнадцять хвилин. Потім одразу стало якось незатишно і дискомфортно. Пізніше я зрозумів, що справа не в якихось так званих успіхах або увазі/неувазі читацького загалу. Моє самопочуття, як і кожного з нас, провокують виключно ангели і демони мого внутрішнього стану. Чи світу. Чи мозку. Насправді може себе набагато гармонійніше почувати пастух на полонині чи робітник після третьої зміни, коли у нього немає внутрішніх конфліктів, що тягнуть душу, як ґуму, у протилежні сторони. І коли ці конфлікти малозалежні від нашої волі, нам стає незатишно, важко чи лячно. Все залежить від ступеня інтенсивності. Від сили наших янголів і демонів. Від виразності тіньової сторони нашої особистості( адже кожен із нас має тіньовий бік, навіть, коли хтось вважає нас певним ідеалом, що, як відомо, є лише романтичною ілюзією).
Як ви розумієте, я препарую власний стан після тієї презентації не тому, що «виписався» чи мене не цікавить інша тематика. Напевне, у житті кожного є якісь екзистенційні вузли, наткнувшись на які, ми маємо можливість осмислення себе для особистісного росту. Наші депресії є шансом, що сигналізує про небезпеку викривленого сприймання. Можливо, депресії є благом. Як казав Ніцше, кожен може винести стільки правди, скільки він може винести. Гомеопатичні порції дискомфорту йдуть нам на користь, коли нам вдається осмислити і направити їх у правильне русло.
Але яке русло є правильним? Якби ж я знав... Що для одного їжа, для іншого отрута. Пасьянси між їжею то отрутою, коли вони розкладені правильно, роблять нас сильнішими. Почав переходити на дидактику, якої не люблю і завжди остерігаюсь. Ось вам і пасьянси...
8
Вибачте, читачу, що у цьому есеї так багато «Я» у прямому і переносному сенсі. Мені це також не подобається. Сподіваюся лише на ваше розуміння, що не банальне підліткове самолюбування мною керує, а неможливість будь-яким іншим способом поговорити про ці, майже інтимні речі, які стосуються кожного. Навіть тоді, коли ми думаємо, що екзистенційні проблеми торкаються нас якнайменше...
Власне, що таке порожнеча? Що означає бути наодинці із цією самою красунею? Боюся, шо відповідей не знає ніхто. Людина є надто слабкою, щоб подивитися в очі Сфінксу. Я не маю на увазі її рукотворних сфінксів та ідолів, а лише ті начала, що сховані від обмеженості нашого розуміння. Отже, можу вважати себе агностиком? Боже, та немає значення, ким ми себе вважаємо і якою магією чи антимагією наділяємо себе або інших...

Порожнеча починається там, де закрадається сумнів. Він швидко виконує свою роботу. Можна сумніватися навіть у коханні. Допустимо, психоаналітики вважають, що нещасної любові не буває. А всі наші проблеми, з цим зв’язані, є лише так званим переносом. Тобто ми самі наділюємо кохану людину магічними властивостями. І не бачимо заляканих чи перевтомлених очей навпроти, демонізуємо або боготворимо, у будь-якому разі спотворюємо істинні риси людини, до якої ми небайдужі. Можна навіть секс вважати не магією кохання чи принаймні симпатії, а лише схрещуванням двох білкових субстанцій. Якщо йти шляхом екзистенційної тверезості , то саме так і є. Але що у такому разі нам залишається?
Ірвін Ялом, багатьма постулатами якого я майже захоплююся( пам’ятаючи біблійне: «Не сотвори собі кумира» і розуміючи, що не хотів би, щоб психоаналіз став моєю особистою релігією), у романі «Брехун на канапі» пише про «позаробочі» пристрасті відомих жерців психіки, як-от інтерес до всіх відтінків чи особливостей фарфору, гастрономічне гурманство чи зацикленість, наприклад, на історії середньовічної Африки. Знаєте, все це якось не до душі. Ви розумієте...
Можливо, ліпше вже робити на інших людей згадувані переноси , страждати від краху особистісних ілюзій, ніж годинами розмірковувати про специфіку китайського фарфору чи певного сорту мексиканської риби... Не забуваймо однак, що герої цього роману Ялома є високооплачуваними психоаналітиками. Може, і я би на їхньому місці годинами рефлексував, люблячи, наприклад, джинси, над особливостями тканини цих штанів, вироблених тією чи іншою відомою фірмою?.. Там події відбуваються у США, так що... Хоч люди всюди страждають однаково – і заможність не є індульгенцією щастя. Але із грошима і страждати легше? Я засміявся.

Як на мене, коли вибирати між ілюзіями і тверезістю, то вже ліпше ілюзії. Тверезі ілюзії...
9
І хоч я тут багато пишу про психоаналіз – з точки зору літератора, а не фахівця – великі психоаналітики-теоретики теж не були вільними від кумиризації. Зигмунд Фройд у всіх працях виступає майже як бог цього вчення. Ні, часто «дітки» його частково заперечують, навіть сварять, зразу роблячи роз’яснення, але... Богові – боже, кесарю – кесареве. У ролі кесариків тут виступає аудиторія, а Фройду таки віддаються належні почесті. Напевне, це справедливо, адже цей холодний і авторитарний вчений мав, окрім таланту, ще й одержимість своїми відкриттями. Але мені як аматору по-людськи цікаво і навіть злорадно спостерігати таку обережність у ставленні до «батька». Адже теоретики( вони переважно були і є ще і практиками) не щадять жодних людських ілюзій, повільно розкладаючи їх на різноманітні цеглинки неврозів. Звісно, що і у патріотизмі можна побачити інфантильну зацикленість на матері, а в любовних стражданнях – лише неврози залежності у зв’язку із підсвідомим відчуттям власної нікчемності та незахищеності. Як кажуть психоаналітики: «За кулісами статевого акту шукайте ваших батьків» або більш відсторонене: «Чи є при ваших любощах третій?», маючи на увазі всілякі хворобливі фантазії, які, здається, провідують нас частіше, ніж ми це можемо публічно визнати.
Що ж, переважно так і буває. Люди, надмірно зациклені на сексі, переважно не здатні до кохання, адже кохання – це не втеча. Ті, які не можуть змиритися із тим, що їх покинули – іноді здається, що будуть тужити до смерті – через якийсь час віднаходять новий щит від страху ізоляції. Патетичні патріоти - звісно, не всі – бувають удома сімейними тиранами, схильними до садизму, а відтак і до мазохізму, бо ці дві емоції найчастіше нероздільні, як однояйцеві близнята різної статі. Ті, яких знаємо як надто стриманих, можуть впасти у такий припадок люті, що їх не спинити( цей тип неврозу Карен Хорні класифікувала як пихато-злопам’ятний), забуваючи про свій, майже постійний, театр стриманості та дипломатії.
Невроз – це завжди театр із присмаком трагедії, тільки на кону не маски, а люди. Зрештою, невротик не винен у нахилові до театральності, яка спустошує і знесилює його і є одним із способів так званого невротичного захисту... Вибачте, я відволікся.
Але ж психоаналітики – далеко не божки і шамани. Більшість із них визнає, що насправді жодна людина невдатна до кінця зрозуміти іншу. І тут психоаналіз буває безсилим, стикаючись із фатумом екзистенційної ізоляції.
10
Ніцше зауважив, що коли ми самі не можемо скинути своїх кайданів, то можемо допомогти зробити це іншим. Кажучи іншими словами, ця фраза протилежна до сакраментального: «Лікарю! Зцілися сам».
Трохи до «історії» проблеми. Нещодавно я прочитав згадуваний вже есей психоаналітика Ролло Мея «Поранений цілитель»... Що можна сказати? Я вже мовчу про безмежне почуття одинокості у того ж Ніцше чи Шопенгавера. Фройд у сорокарічному віці перестав жити статевим життям. Творець теорії міжособистісних стосунків Гаррі Салліван був людиною, важкою для... спілкування і зловживав алкоголем. Юнг пережив важку кризу середини життя. Карен Хорні врятувала себе самоаналізом від неврозу на грунті стосунків із матірю, а відтак сімейних. Ірвін Ялом був усе життя відчуженим від матері, про що оповідає у книзі своїх психотерапевтичних есеїв « Матуся і сенс життя». Той же Ролло Мей пройшов через смугу депресій, зміни професій( був навіть священником) і туберкульоз. Можу множити ці приклади, але, гадаю, достатньо.
Ролло Мей вважав, що більш ефективно допомогти пацієнту( клієнту терапевта, людині-невротику) може той лікар, який знає, що таке депресивні та інші «цікаві» стани психіки не із книжок, а із власного досвіду. Лікуючи іншого, він лікує себе, виростаючи із кліщів власної зацикленості чи способів невротичної поведінки. Що ж, часто значна діяльність має закладені у її основу малоромантичні імпульси... Та й хто би із згадуваних мною творців мозаїки психоаналізу цікавився ним, якби не особистісні, у кожного свої, спонуки і принуки?..
Рискну сказати, що частина цілителів (тут це слово є синонімом творчості) і є зраненими ( у тім сенсі, що творчість є способом подолання неврозу). Хоч Карен Хорні вважала, що талант реалізується всупереч неврозу, який блокує дуже багато психічної енергії на вже згадувані невротичні захисти , як-от: показне смирення і псевдодипломатичність, бажання помсти, різні невротичні ритуали( кілька разів перевіряти, чи зачинені двері, вимкнене світло і т. д.). До речі, ці ритуали є нічим іншим, як виявом глобального відчуження і недовіри до себе, навіть на побутовому рівні... Можливо, вони ще символізують підсвідомий страх і почуття провини. Тобто неусвідомлено людина намагається карати себе такою методичною і переважно безглуздою повторюваністю. Кілька невротичних ритуалів я докладно описав у своєму романі «Руйнування ляльки», де пробував, також докладно, зобразити патографію відчуження людини від своїх істинних потреб і бажань.
11
Багато психотерапевтів екзистенційного пошибу вважають, що в основі невротичних деформацій характеру лежить підсвідомий страх смерті і невміння справитися із думками у підлітковому віці про власну усвідомлену проминальність.
Людина не може уникнути смерті. Але багато хто із нас вибудовує один із найстійкіших міфів опірності, що полягає в особистій нетлінності та ідеалізованому внутрішньому «Я», що веде, в свою чергу, до пихатості, нарцисизму і гордині. Але за ідеалізоване «Я», в основі якого лежить, за багатьма версіями, неусвідомлений страх смерті, доводиться платити... ненавистю і відчуженням від себе.
Але людина неспроможна збагнути цієї моторошної правди про себе – і вона переносить власну трагедію автоненависті на інших. Чи стає надміру догідливою. Чи вибирає шлях відречення та ізоляції. Звісно, що мова у моєму есеї йде лише про людей із серйозними або середніми психологічними проблемами – і я не ставлю за мету показати весь світ як невротичний.
Є різновид письменників, яких я називаю «анекдотистами», що панічно бояться усього, пов’язаного із трагедійним виміром життя, зокрема із смертю. Це легко можна зрозуміти, адже ними керує лише підсвідомий страх небуття. Господи, та він керує всім: арміями і долями, державами та переконаннями... Лише має безлік відтінків.
Люди споруджують на могилах пам’ятники – ці ілюзії короткого, стосовно космічного часу, увіковічнення. Напевне, акт кремації є більш радикальним кроком. Гуцули, ще в недалекому минулому, сміялися на похороні, і грали «дупака», що також було способом відігнати нагадування про крихкість і тлін. Пригадуєте, як у «Тінях забутих предків» зображені ігрища – і тіні тих, котрі веселяться, перебігають обличчям покійного Івана Палійчука, над яким «сумно ридали трембіти»?
Деякі монахи тримали у своїх келіях людські черепи, що хоч і пом’якшувало їм думки про власну смертність, але і постійно нагадувало про неї. Монтень рекомендував частіше ходити на кладовище, вважаючи, що так людина добре «провітрює» власну гординю, а відтак зможе повноцінно жити стосовно власних потреб, щоб не довелося на старості оплакувати порожнє, непрожите життя... Психоаналітики-екзистенціали вважають, що той, хто проживає повноцінне життя, позбавлене моторошної влади неврозу, менше підвладний страхові смерті, який відвідує нас у важких сновидіннях і якого не уникнути нікому. Навіть психоаналітику-екзистенціалу, бо це відчуття, за Ніцше, є людським, занадто людським.
Натомість людям, що проіснували непродуктивне життя, змиритися із думкою про кончину буває нестерпно і неможливо. Іноді аналітики, що є і своєрідними фахівцями з танатології, рекомендують людині уявити, яку епітафію хотіла би вона мати на могилі. І ніхто не каже про те, що «був захланний і любив гроші» чи « любив владу». .. Замежові речі безпристрасно висвітлюють жабомишодраківку наших світських змагань за успіх і становище. Але спроби відкинути думки про власну нетлінність, себто поборення смерті ідеєю смерті( біблійне «смертю смерть подолав»), звільняють місце для повнокровнішого життя. Втім...
Чи можливі тут дидактичні рецепти?

12
Не забуваймо і про те, що психоаналітики, котрі докладали по цеглині для розвитку цієї науки( аналітичного мистецтва? світосприйняття? способу життя?), були і є людьми доволі скептичними. Вони знають про життя із закулісного боку, розуміючи, що означає, допустимо, фальшивий пафос бравади або пихатість, якою людина переважно лише, більш чи менш недолуго, прикриває власне зранене «Я». У них нема рожевих окулярів. Талановитий психоаналітик – завжди трохи філософ. Але це заняття також додає певного професійного цинізму.
Цьому фахівцю, напевне, важко збагнути, що ж штовхало у сорокових роках минулого століття молодих хлопців, багато із яких ще не пізнали жінки, поповнювати ряди УПА і бути готовими навіть до смерті. Зрештою, героїчно помирати. Будь-які психоаналітичні варіанти цього масового героїзму не вичерпають багатоликість життя. Справді, нізащо не повірю, що всі ці юнаки – або ті, котрі загинули під Крутами! – відчували екзистенційну ізоляцію і хотіли розчинити власне «Я» у колективному «ми». Зраду розтлумачити з цієї точки зору значно легше, ніж героїзм, особливо, коли він був масовим. Звісно, що завжди були і є люди, що підсвідомо шукають смерті. Але їхній відсоток мізерно малий порівняно із відсотком всіх учасників визвольної боротьби УПА.
Також при певних обставинах психоаналіз може вихолостити із людини, разом із її неврозами, неповторну ауру особистості. З водою вихлюпнути і дитину. Ризики психоаналізу чи самоаналізу( коли ми, користуючись цим інструментарієм, самі поволі просуваємось у власних глибинах психіки з метою гармонізувати їх) достатні. Іноді замість інсайтів , тобто глибоких озарінь і розуміння раніше невідомих мотивів тих чи інших власних вчинків, посилюється депресивна тривога. Значить натрапляємо на щось надто болісне?
Я веду мову про погляди великих знавців чорториїв нашої душі( ніяк, як бачимо, не обійтися без цього слова, яким би «немодним» чи архаїчним його не вважали; відмовитися від нього – те саме, що відмовитися від слова «серце», «рука» чи «печінка»), а не малокомпетентних шарлатанів чи кар’єристів від психоаналізу. Бо останніх, гадаю, є значно більше, ніж тих, які покликані.
Я від недавнього часу займаюся самоаналізом і вважаю, що у певних дозах це корисно робити кожній людині, що відчуває негативні емоції. Адже не всі ці емоції базуються на зовнішніх обставинах, наприклад, вчорашнього дня.
Але кілька разів я пробував застосувати свої аматорські знання до приятелів чи знайомих. Переважно тоді нам було весело, хоч алкоголем я, зрозуміло, не зловживаю( це, сподіваюся, уже назавжди у минулому). Але, як писав Франко, «я з п’ющими за пліт не виливаю» . Принаймні, інколи. Потім я зрозумів, що мої аматорські психоаналітичні екзерсиси швидше будили у приятелів тривогу чи жаль за минулими важкими втратами, незважаючи на всю мою делікатність. Хоча психоаналіз і делікатність – слова із протилежним значенням, коли йдеться не про дипломатичні форми, а суть.
Зрештою, фахівці знають: людині не можна руйнувати так звані невротичні захисти , коли нічого не дається взамін. Вважаю, що більшості ліпше жити під магічною попоною якихось ілюзій, ніж без них. Людина не може витримати – око в око! – льодового погляду космічної порожнечі. Нам потрібні ілюзії, якщо вони не сприять руйнації нашої особистості( наприклад, деструктивні любовні стосунки чи пристрасть до стимуляторів) . І якщо невроз не розвивається у психоз – де людина вже, на жаль, створює власний, химерний та всуціль ілюзорний світ, а не пристосовує себе до світу – то іноді навіть це може піти її на благо. Хоч більшість фахівців сказали б, напевне, що я зараз озвучую дурницю, бо драма неврозу не може бути благом.
Менше з тим... Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими? Риторичне запитання.
І ще. Незважаючи на будь-які і будь-чиї інтерпретації, героїчне залишається героїчним, малодушне – малодушним, шляхетне – шляхетним, а підле – підлим.
І я, будучи палким прихильником психоаналізу, не роблю із нього нового фетишу. Навіть для себе. Найперше для себе.
Липень-серпень 2007р.