ЗУСТРІЧ У JAZZ-СТИЛІ, або ПРО СВІТ ЗА МЕЖАМИ ОСОБИСТОГО «Я»

 

Пройшло півтора року від того часу, як Степан Процюк, також у Муніципальній бібліотеці, презентував видання «Трикутник» (dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news). За цей період у письменника з’явилися нові книги, які письменник представляв чернівчанам під час зустрічі. Це романи «Десятий рядок» («Український пріоритет», 2014), «Під крилами великої Матері» (Літературна агенція «Discursus», 2015) та збірка есеїв «Канатохідці» (Літературна агенція «Discursus», 2015).

 

 

«Десятий рядок» охоплює три покоління, розпочинаючи долею політв’язня, який пройшов радянські концтабори, і продовжуючи життям його сина та онука. Екзистенційні тривога, напруга, психоаналітичні акценти – усе це тримає увагу читача, який уповні дефрагментувати текст (як і описані там історичні події) може, лише довершивши читання.

Тлом роману «Під крилами великої Матері» стали ще зовсім недавні події – Євромайдан. Багато людей, які з певних причин не брали прямої участі у самому епіцентрі тих подій, впізнають себе у головному героєві, його сумнівах, самокартаннях, моральних болях. Отже, це Євромайдан під іншим кутом зору. Читання роману варто розпочинати зі знайомства з есеєм «Дітородиця у лікарняних обмотках», вміщеного у «Канатохідцях». Саме тут – витоки наскрізної психо-емоційної лінії роману.

Частина есеїв «Канатохідців» уже добре відома читачеві, оскільки ця книга є перевиданням збірки 2007 року. Але автор дещо змінив основну структуру і доповнив перевидання текстами, написаними в останні роки. Звісно, «Канатохідці» для тих, хто готовий спостерігати за чужими рефлексіями, непомітно стаючи прямим учасником психотеатру.

Неопосередковане текстами спілкування зі Степаном Процюком найкраще означити таким видом музичного мистецтва, як джаз: імпровізація, експресія, несподівані повороти розмови, несподівані образи, думки за цими поворотами, відкритість, магнетизм, і знову експресія, а ще легкість – незважаючи на складність, проблемність, гостроту тематики. Очевидно, що саме це спонукає слухачів до безпосередньої участі у розмові. І цього разу крім, книг, про кожну із яких розповів автор, йшлося ще про багато інших речей.

 

 

Про час як вино, клонування питань, хронічні хвороби та провокації.

Степан Процюк говорив більше навіть не про зміст своїх книг, а про свої актуальні відчуття, пов’язані з ними. Тексти, тлом яких є історичні події, завжди викликають найбільше сумнівів. Адже ті, в яких ідеться про час, в якому сам не жив, події в яких не брав участі, навіть при найскрупульознішому опрацюванні автором матеріалу, не можуть максимально достовірно передати тих реалій. А тести про сучасні події вимагають певного часу, аби від цих подій відсторонитися і подивитися на них якомога об’єктивніше. Тому, власне, «Під крилами великої Матері» – роман, в якому події показано крізь призму сприйняття так званої маленької людини (яка насправді є найбільшою за своїм значенням, оскільки пробуває буття по повній), акцент зроблено на її переживаннях, і навіть елементи альтернативної історії – це, швидше, страхи, переживання через можливість неприйнятного сценарію розвитку подій. Степана Процюка не раз уже запитували, чи міг би він написати роман про війну на Сході. На це він відповідає, що принаймні дві причини є, аби не розпочинати таку роботу: по-перше, він не брав безпосередньої участі у бойових діях, а по-друге, «час ще не відстояний», «чим далі, тим більше виникає питань, питання множаться».

Та, зрештою, за словами самого письменника, він пропонує свою версію тих чи інших подій, свою правду. І завжди усвідомлює, що кожна особистість може мати свій погляд, свої переконання. Хоча часто, коли твір вже з’являється друком, виникають прискіпливі думки про те, що щось можна було написати краще, щось зовсім по-іншому. Це зрозуміло, адже текст проходить апробацію часом та читачем, та й сам автор, поза процесом творення, вже все бачить під іншим кутом. Та, з іншого боку, Степан Процюк вважає, що важливо не піддатися «хворобі безконечного переписування романів», адже вона веде в нікуди, а те, що видано, вже зафіксовано. І, можливо, все ж найкращий той варіант, який написаний на хвилі справжнього творчого піднесення.

Кожна книга Степана Процюка по-своєму провокативна, але саме на тему війни, наголосив письменник, йому не хотілося б писати нічого такого характеру. Та викладач кафедри журналістики, учасник військових дій на Сході Україні Андрій Гречанюк заперечив. Він вважає, що зараз потрібна саме така книга, яка б викликала певну провокацію: це могло б привернути увагу суспільства до багатьох важливих проблем, викликати адекватну реакцію на багато неприпустимих, з погляду морально-етичного, схем, дій, вчинків тих кіл, які мали б забезпечувати виконання закону. Думаю, що письменнику, аби написати такий за силою своєю твір, необов’язково брати пряму участь у військових подіях – достатньо уважно і небайдуже слухати тих людей, яким є що сказати.

 

 

Про медитації, які виводять за межі особистого «я», почуття відповідальності.

Журналіст, історик Юрій Чорней, нагадуючи відому думку про те, що кожен письменник протягом життя пише одну книгу і ця книга про нього самого, запитав, чи нові книги Степана Процюка – це іпостасі самого себе чи все ж це вже щось інше. Автор відповів, що не можна говорити про те, що у своїх книгах він пише виключно про себе, свій досвід. Адже навіть якщо взяти «Десятий рядок», то третина роману про табори, а це досвід, якого, дякувати Богові, письменник не мав. Чи, приміром, трилогія для дітей, підлітків про Марійку та Костика – там описане прекрасне дитяче кохання, платонічне, ніжне. Зрозуміло, що автор далекий вже і від такого віку, і від можливості відчувати, сприймати так, як діти. Хоча письменник чудово розуміє, що втекти «із кайданів власного стилю» можливо хіба частково. І якщо говорити про безпосередню присутність його особистості у текстах, то це якісь відступи, окремі персонажі , певною мірою ближчі автору. Але якщо говорити про особисті риси, втілені Степаном Процюком у його героях, то в них вони значно загостреніші, більш увиразнені. Степан навіть почав практикувати своєрідні медитації: він намагається певною мірою «перемикатися» на свідомість іншої людини і робить спроби дивитися на себе її очима. Це, на думку Степана Процюка, допомагає виходити за межі особистого «я», позаяк за там дуже багато всього цікавого. Справді корисні для письменників вправляння у зміні кута зору та розширенні горизонтів власного світосприйняття, ну і, безперечно, запорука успішного шляху до читача. Такі процеси логічні з погляду еволюції письменницького світогляду Степана Процюка. Він поділився, що дуже хвилюється з приводу викладеного матеріалу. Це зумовлене тим, що з роками у нього значно посилилося відчуття відповідальності. Він розуміє, що окремі епізоди його текстів є надмірно епатажними. Часом він хвилюється, чи певні картини, епізоди виписані не надто по-хлоп’ячому, чи достатньо мотивована їхня поява у контексті художнього простору. Адже автор часто занурюється у такі складні теми, як, наприклад, показ комплексів, з’ясовування природи людського зла тощо. Важливо не втратити відчуття міри, дотримання художньої правди. Тим більш, що всі ці енергії проходять крізь письменника.

 

 

Про сприятливі умови для успішної творчості та можливості реалізації власного досвіду.

На запитання мистецтвознавця Галини Матвіїшин, чи може читач романів про Володимира Винниченка, Василя Стефаника, Архипа Тесленка розраховувати на роман про Івана Франка, Степан Процюк відповів, що це можливо лише за відповідних умов. Якщо видавництво замовить йому такий текст, заплативши відповідний гонорар, чим створить умови для спокійної праці, то він готовий працювати. Адже це робота, а письменник не живе Божим духом, і якщо йому не вдається заробляти своєю письменницькою діяльністю, то він, зрозуміло, мусить працювати в іншій сфері, аби утримувати себе і свою сім’ю. Тут ще важливе питання відповідальності видавництва перед письменником. Так недавно зірвалося написання роману про стосунки Садовського та Заньковецької – історія, яка, безперечно, була б цікавою читачеві.

Також, коли б з’явилася зацікавлена сторона, Степан Процюк з радістю б виконував обов’язки консультанта у написанні сценаріїв фільмів, присвячених українським письменникам, митцям. І саме створення таких фільмів було б найкращим способом популяризації української культури, літератури, персоналій, які її безпосередньо творили.

 

Про користь уважної і небайдужої читацької рецепції.

Доктор філологічних наук, професор Мар’ян Скаб – давній і уважний читач творів Степана Процюка. Перечитавши «Десятий рядок», він зауважив, що варто було б тему нового покоління показати трохи під іншим кутом – приділивши більше уваги тим жінкам, які пройшли крізь пекло таборів, але системі так і не вдалося їх зламати. на відміну від багатьох чоловіків, які втратили віру у щасливе майбутнє України. Саме ці жінки, які вижили, не скорилися, і виховали те покоління, яке стало спроможним на Революцію Гідності, на вияв найвищого ступеню громадянської свідомості і позиції, коли потрібно було стати на захист Батьківщини. Це, на думку, Мар’яна Степановича, додало б такого важливого нині позитиву. Можливо, саме у такому ключі письменник продовжить цю тему у своєму новому романі «Травам не можна помирати», присвяченому 70-им рокам ХХ століття.

Під час презентації діалог вівся навколо багатьох інших питань, на які у багатьох, звісно, є свій погляд, як, власне, і на творчість самого Степана Процюка, яка досить активно осмислюється. Ця зустріч ще раз довела, що Степан Процюк завжди провокує дискусії, діалоги, активізує та актуалізує мислення. Та й не може бути по-іншому, коли йдеться про відшуковування первинних мотивів у сфері особистісній, суспільній, історичній, а це завжди дорівнює хірургічному втручанню у найглибші тканини свідомості та підсвідомості.

Найкраще призначення, роль творчості Степана Процюка, чи ідеться про рівень особистісний, чи про суспільно-історичний, національно-ментальний, можна охарактеризувати словами Чеслава Мілоша: «Ми заволодіємо минулим і звільнимося від страхів та упереджень, коли ми усвідомимо те, що визначає нашу сутність, і витягнемо це на поверхню».