А може, й не Еллада степова
Лиш сотниківна й відьма мертва й гарна
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.
Є. Маланюк
Щирий друг Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського, всесвітньо відомий письменник та есеїст Степан Процюк збагатив українську літературу цього року двома дуже цікавими книгами. Вони, як і всі достойні новинки, одразу знайшли собі місце у фондах нашої книгозбірні.
Перша книга, про яку я б хотіла поговорити – роман «Пальці поміж піском».
Процюк Степан Пальці поміж піском : роман. – 2-ге вид. – К.: Наш формат, 2021. – 224 с.
Назва цієї статті не випадково звучить саме так, а лексема «пісок» фігурує впродовж подій всього роману. Про що ж ця диво-книга, яку автор створював три роки? І хто цей здалося б знайомий чоловік, тінь якого ми бачимо на обкладинці? Перший рядок роману ставить всі крапки над «і». Процюк пише: «Сталін помирав важко».
Неможливо передати словами холод і нервове зачарування під час читання цих слів. Це ми, діти пострадянської дійсності, що не бояться висловлювати свою думку, що знають свої права (хоча інколи забувають про обов’язки), ті, що пропрацьовують свої травми у психологів, а не вдома плачуть в подушку, як це робили наші батьки. Ми зіштовхуємося з недавнім минулим, яке ошелешує, але водночас притягує і захоплює. Образ Сталіна назавжди залишиться в моїй свідомості холодним і стальним. Він – людинобог для одних і людиномонстр для інших. Звичайно, після розвінчання культу цього тирана на поверхню почали спливати його гріхи: мільйони вбитих, закатованих, знищених морально чи фізично людей. Але в романі «Пальці поміж піском» перед нами не той чоловік, з хрестоматійних книг, який посміхається наче привітно, а наче хижо і підступно. Перед нами зломлений, самотній, психічно нестабільний тиран, що відчуває свою близьку кончину, але все ж, наївно вірить, що залякані ним лікарі винайдуть ліки від старості.
Сталін добре знає, що лише на ньому тримається імперія, він і є держава… Але маніакальна любов до садизму доповнюється параноєю: його хочуть вбити усі, хто складає партійну номенклатуру, особливо Берія (у цього грифона навіть прізвище подібне до Брута). А ще, він наприкінці життя став все частіше згадувати свою матір, яка просила стати його священиком. Проте він не послухав свою маму, він обрав інший шлях: поєднував душі людські з Господом, але у свій, дещо специфічний, спосіб. Він згадував маму і першу дружину Катерину, чия смерть остаточно вбила в Сталіні все людське.
«Після того як Сосо Джугашвілі витягнули з могили дружини, народився Сталін»
Чесно кажучи, з трьох сюжетних ліній роману ця, хоч була мені відома ще з курсу історії, захоплювала мене найбільше. Якийсь моторошний вальс танцювали навколо вождя його піддані, а він не міг зупинити того монстра, якого випустив назовні в день смерті Катерини. Він намагався засипати її могилу трупами невинних, він чи то намагався помститися Богу, якого давно загубив, чи то заткнути внутрішню пустоту, чи нагодувати монстра, який щоранку прокидався з ним і засинав.
Інколи мені здається, що це не просто роман-панорама, замальовка з життя українців 50-х років минулого століття, а ще й роман-виправдання, чи точніше обгрунтування людської мотивації.
Спочатку з’являється Йосип Сталін – той, що на рівні з Гітлером вважається одним з найнещадніших садистів. Заглиблюючись в його біографію, зіштовхуємося з дуже цікавими фактами. Виявляється, цей «батько народів» страждав комплексом неповноцінності, через свій малий зріст. Цей фактор (зріст) часто впливав на його вироки, адже не може бути чоловіка вищого і більш гарного, ніж він… Виявляється, може.
Через нескінчену кількість психологічних травм та психічних відхилень, ми отримали того, про кого зазвичай говоримо з ненавистю і архетипним страхом. Мені здається, що не одне покоління ще бачитиме у слові «Сталін» аналог слову «тиран» і «вбивця».
Після його смерті, Хрущов зробив неможливе – в одній своїй доповіді сконденсував злодіяння свого попередника і наніс нищівного удару авторитету батька-вождя.
Окрім опису останніх днів Сталіна, в романі наявні ще дві сюжетні лінії: любовна – кохання композитора Федора і акторки Оксани і підпільна діяльність українського патріотичного об’єднання. Читач знайомиться з трьома друзями-націоналістами Миколою, Іваном і Микитою, а ще, з їхньою трагічною долею.
На фоні доби розгортаються бурхливі пристрасті: сильніший збиткується над слабшим, «справедлива» ієрархія, верхівку якої займають відбірні бандити і неотесані садисти. Провінційному музиці Федорові пощастило – у нього закохалася дочка того, що стоїть в ієрархії між 3 і 5. Золота клітка п’янить Федора, він розуміє, що ніколи не виступить проти системи, він ніколи цього не зможе зробити, бо… слабкий? Напевно, так.
«Я – творець, а не борець» - подумає він вкотре, коли його змусять переробити, пошматувати, розкроїти і зліпити до «правильної» купи його оперу «Іван Богун». І знаєте, що він зробить? Він її змінить… Такий образ інтелігента 50-х років: заляканий до смерті, той, що боїться власної дружини, тестя. Той, що не довіряє нікому, навіть собі.
Виправдовується тим, що «він композитор, а не герой! Він хоче краси, а не крові!» Врешті, він жив так, як йому було зручно: інколи сяйво кохання мотивувало його вибиратися зі своєї золотої клітки, але, як це часто буває, коли він нарешті зробив вибір – було вже запізно. Все його життя стало втечею від вигаданих чи реальних наглядачів, що чатували на кожному кроці, поки не перетворилося на втечу від себе. Лише один шлях, одна мета і одна причина існувати – любов.
Не хочу відкривати перед читачами усі карти, бо інтрига в романі тримає до останнього. Зізнаюсь, я не полюбила жодного героя, але співпереживала їм, а це багато вартує. Цей роман – спроба пояснити мотивацію людей, які жили в тих умовах, спроба розповісти про їхню реальність. Суцільний контроль, крок вправо чи вліво дорівнює розстрілу (в кращому випадку).
Від усвідомлення жаху тоталітарної доби на очі навертаються сльози. Люди божеволіли, кожен сходив з розуму по-своєму. Починаючи з чистої і світлої Оксани, яка втопила свій страх, біль, любов, життя зрештою в оковитій. І закінчуючи Сталіним, який помираючи порівняв себе з овечкою.
Це масове божевілля, зносороження (за Йонеско), якому здавалося б немає кінця-краю. Але ті часи минули і тепер ми живемо у демократичній, вільній, соборній країні, головне – не забути свого минулого і не допустити такого майбутнього.
Це трагічний роман з елементами різкої сатири та іронії. Самообман, навіювання, параноя, тотальна недовіра і зневіра стали рідними сестра героїв, а над ними, навіть попри смерть, тяжіє важка тінь вождя.
Дуже хочеться сподіватися, що розбивши пісочний годинник Федір зміг зупинити час. Хочеться вірити, що сини і дочки героїв зупинять піщану бурю, лавину піску, яка повільно, але впевнено засипає людині рота, вуха і очі…
А наступне видання, про яке я б хотіла розповісти називається «Гіркий світ, солодкий світ. Есе про письменників та довкола». Зізнаюсь одразу – плакала, а ще – завчасно знала, що не стримаю сльози, бо коли мова заходить про наших, отих з якими не зрівняється ні Данте, ні Шекспір, бо вони наші, рідні. Попередню збірку есеїв Степана Процюка «Відкинуті і воскреслі» проковтнула і назавжди полюбила цього автора.
Степан Процюк Гіркий світ, солодкий світ / Степан Процюк. – Брустурів : Дискурс, 2021. – 176 с.
Степан Васильович став для мене прикладом для наслідування, тим рівнем, до якого я прагну, він як талановитий учитель показує золоті зразки своїх писань і дає поштовх піти його шляхом і витворити свій неповторний стиль.
Але зараз про інше. Власне книга складається з трьох частин. Перша присвячена есеям про українських письменників, серед класиків – що мене подивувало і потішило - були імена сучасних, знайомих мені авторів (Леся Івасюк). У другій частині автор зібрав есеї, в яких на прикладі кількох письменників аналізував якесь питання. Наприклад, письменник і хвороби. А в третій частинні вміщенні три інтерв’ю, які були записані минулого року. Питання стосувалися в основному 2 останніх книг Степана Васильовича і його ютуб-каналу, який називається «Письменник про письменників». Альтруїстичне служіння слову виявляється навіть у кропіткій роботі з цим каналом.
За каноном, починати варто з деміурга, тому перший есей присвячений Тарасу Шевченку, нашому батьку, пророку, стоїку, медіуму, людині, що воскресила національну свідомість. Окрім того, що Тарас Григорович загальновизнаний геній, він проводив час у веселих компаніях, інколи міг перехилити чарку і любив жінок. Степан Процюк намагається пояснити читачам, що любити свого національного генія і деміурга можна не ідеалізуючи його, одягаючи на голову фейковий німб.
Будь-який письменник, в першу чергу - людина і жити, робити помилки, любити, ненавидіти, їсти і спати – це нормально. Нам пора знімали лак з наших класиків, цікавитися їхнім справжнім життям, можливо, тоді вони стануть нам ближчими і ми їх зможемо щиро полюбити?
Зізнаюсь чесно, мене завжди захоплювали загадкові та незвичні, інколи навіть якісь небезпечні (певною мірою) постаті. Коли я прочитала «Амадоку» Софії Андрухович минулого року, почала боятися Домонтовича. Але під час вивчення творчості неокласиків зрозуміла, що серед всіх канонічних, визнаних, чистих імен, найбільше мене тягне до цієї людини-загадки. Те саме стосується Винниченка: достатньо мені було заглибитися в творчість цієї неоднозначної особистості, щоб відчути максимальну близькість і спорідненість. Знаєте, коли читаєш «своє», то одразу починаєш симпатизувати автору, отак і з Винниченком.
А ще, про Ольгу Кобилянську… Есей про неї Степан Процюк назвав «Богиня» і мав рацію. Вона ніби свята діва десь на небі оберігає цю землю і це місто. Процюк розповів про останні роки життя письменниці, коли вона не могла ні рухатися, ні повноцінно аналізувати події навколишньої дійсності. Колись вона радянському журналісту Косарику сказала: «вже є, як є, лише щоб більшовики не прийшли». Парадокс: фізична недуга рятувала її від психіку від болючого удару.
"Її дружба з Лесею Українкою навіть ставала предметом нечесних спекуляцій, адже бачити в духовному взаємоінтересі (бачилися лічені рази) двох письменниць-інтелектуалок лесбійське кохання могли, міркую, лише найфантазійніші з фантазерів."
Степан Васильович на основі повісті "Земля" обгрунтовує важливу роль культури у процесі українського націєтворення:
"Наївна (?) Ольга Кобилянська колись у повісті (часто називають і романом) "Земля" вірила, що нас порятує лише тоненький шар культури. Знаєте, ми мали так багато культурних пасіонаріїв із нещасливими долями, що УКраїна мала би вже стати великим князівством благодаті!.."
Не оминув своєю увагою і одного із найвидатніших новелістів Василя Стефаника, до рецепції творчості якого Степан Процюк підійшов чи не найближче:
"Дитинство - джерело, з якого б'ють ключем усі радощі і страждання людини.
Стефанокова мати була для нього цілим світом. Любов матері і любов до матері, як стверджують психологи, дають чоловікові силу, впевненість, успіх. Коли Василько ще був маленьким, мати брала гроші тайкома від батька, даючи йому на прожиття. Хоча Стефаників уважали заможними людьми, батько Семен був трохи скупуватим газдою."
Письменницький талант В. Стефаника розвивався ніби довільно і самодостатньо, напевно тому, що так було задумано Зверху:
"Він міг стати лікарем тіл, якби був закінчив медичний факультет у Кракові. Але Промисел знав краще.. Без ще одного пересічного лікаря Галичина обійдеться. Зате з мук нервів і словоборства з'явився великий український письменник Василь Стефаник. Як на мене, кожне месіанство, якщо воно до кінця щире і самовіддане, дарує кінцеве прижиттєве просвітлення"
Про актуальність творчости Василя Стефаника автор пише таке:
"Його новели нетлінні. У світі нової великої Одинокости через пандемію його новели - донині! направду! - ще здатні пропікати наші душі соромом, катарсисним співчуттям і гріти любов'ю"
Епіграфом до цього тексту стали слова Євгена Маланюка, які нам часто повторювали на парах: «а може й не Еллада степова…» Може, бо коли дивишся навколо, коли читаєш про долі цих видатних людей стає дуже сумно і боляче. Про Григорія Тютюнника Процюк пише: «хлопчикам, які народилися у 1920 рік в радянській Україні дуже не пощастило»… А в голові лише одна думка: кільком поколінням не пощастило, а особливо тим, хто в 30-х і 40-х повинен був нести відповідальність за свій талант.
«Валер’яна Підмогильного, Миколу Куліша, Миколу Зерова, Леся Курбаса, Павла Филиповича, сім’ю Крушельницьких та багатьох інших (1111) розстріляли на початку листопада 1937 року в Сандармосі, чинячи криваву пожертву до двадцятиліття так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції »
Кожен з них поплатився за свій талант, а ті, що вижили ніколи не змогли стати по-справжньому щасливими. Історія, яка найбільше мене зачепила – це привселюдна хула Миколою Бажаном (того, що колись був футуристом Ніком) свого найкращого друга Юрія Яновського. Звичайно його змусили, звичайно він виконав наказ, а потім Юрія виправдали, а дружбі настав кінець. Лише очевидці розказували, що часто бачили на могилі Яновського старого друга Бажана, який, здається, плакав.
Переповідати чи згадувати історії цих непересічних для нашої історії та літератури людей я не буду, залишу трохи Вам на почитати і поплакати.
Та все ж, про декількох таки згадаю. Максим Рильський - син славного батька, відомий поет, один з тих кому вдалося вижити в роки репресій, виявляється прикладався до чарки, бо життя його було не таке яскраве і щасливе, як поезії. А назва есе про Рильського «Гіркий світ, солодкий світ» стала назвою всієї збірки.
А ще, він знайомить читачів з молодими авторами, дебютантами, які своїм письменницьким талантом зацікавили його. Він розповідає про надзвичайно складний роман про важливе Лесі Івасюк «Зашморги», що побачив світ у нашому чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ». Відкрив для мене Мію Д’Арк і її роман про еміграцію «Наснилося між двох світів. Невагомість». І навіть про дитячу книгу Василя Карп’юка «Олекса Довбуш. Таємниця сили».
Степан Процюк демонструє те, що в житті є чорні і білі смуги, гірке замінює солодке, а мати вишиває сорочку сину червонити і чорними нитками. Це правда життя, інколи вона ранить, інколи навалюється в найскрутніший момент, прибиваючи на деякий час відчуття і дарує миті забуття. Але рано чи пізно трупи помилок на палубу сучасности таки доведеться витягати, тому краще робити це доки не пізно. Треба не забувати, щоб потім не довелося згадувати.
Олена Лисенко
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
