Степан Процюк в Муніципальній

   Роман не є авторською вигадкою – у нім живе правда. Адже тут ведеться розповідь про 1970-ті роки, а це, як відомо, доба арештів, судилищ, самоспалень… Батько Степана Процюка був політв’язнем радянських таборів, який згодом поділився спогадами про ті страшні часи. Хлопчику було тоді дванадцять років, але і до сьогодні та картина відчаю, недовіри, суму стоїть у нього перед очима. Це і були перші «архівні» матеріали для майбутнього роману, як зазначив сам автор. Також письменник перечитав багато книг та монографій про складні радянські часи Світлани Кириченко, Ярослава Лесьового, Василя Рубана, Миколу Плохотнюка та багато інших. Адже аби написати про той жах, потрібно було вивчити все до найменших дрібниць. «Я нічого не прикрашав у своєму романі, але й не замовчував, хотів щоб він був по-справжньому серйозним. Адже є багато україномовної, розважальної літератури, а хто ж напише про щось болюче для нашого народу? Таких письменників є небагато. Я не впевнений, що зміг передати усі суперечності тієї доби, тому не хотів аби його вважали антикомуністичною агіткою» - зауважив автор. Також Степан Процюк пояснив, що на книзі зображений серп і молот, проте розірваний. Що і є своєрідним символом. Письменник наголосив, що йому не важливі почесті чи нарцисизм, а головним є читання.

      У романі змальовано і цілу любовну історію. І хоч вона нетривала та зрадлива, втім, від того не стає неповноцінною. Почуття описані глибоко, гарно, сильно. «...Наче не знаєш, що кожна краса приречена на в’янення? Що кожен поцілунок, тільки розквітнувши, відразу зникає в пучині минулого, щоб уже ніколи не відтворитися саме так, як він допіру відбувся?..» (Цитата з роману)

  Роман місцями іронічний і безжальний, особливо, коли йдеться, про письменницьку спільноту, що називають «спілкою письменників». Оті фальш, нещирість, лицемірство, безмежна зарозумілість, якими просякнуте це середовище, схоже, теж у всі віки існували й існуватимуть. Одні безпідставно вважають себе геніями, інші – просто живуть тим, що творять і їм байдуже до почестей та фальшивого пишномовства, якого прагнуть «генії». Роман Степана Процюка написаний для всебічного занурення у сімдесяті роки з усіма химерами, паралельними світами, які оберталися одне довкола одного, де не всі мешканці розуміли де живуть і що роблять. Саме такі доцільні уривки з роману читав автор. 

   Усі присутні могли насолодитися переглядом короткометражного фільму, який знятий за мотивами роману Степна Процюка «Травам не можна помирати». “Це короткометражний фільм до мого нового роману “Травам не можна помирати” про радянську Україну 70-их років, про повсюдну фальш, благодушність міщанина і нелюдяність системи. Буктрейлер поставили актори “Нового театру” з Івано-Франківська, зокрема режисер Тарас Бенюк. Також над ним працювали професійні оператори. Сам зміст є коротким. А в подальшому вже як складеться, може і цілий фільм вийде» - усміхаючись говорить пан Степан.