«Ми мусимо навчитися чути себе українцями…» Іван Франко

Наприкінці минулого року в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського відбулася найперша презентація давноочікуваного роману про Івана Франка «Руки і сльози» письменника з Івано-Франківська Степана Процюка.

 

За відповідними посиланнями можна дізнатися про презентацію книги Степана Процюка:

та прочитати відгук  щодо самого роману:

 

Ми чекали на цю зустріч з непідробним хвилюванням, адже постать Івана Франка знакова для українців та української державності не менше, ніж постать Тараса Шевченка. І дуже непроста та неоднозначна, або як інтелігентно пише автор «Не буду стверджувати, що Франко мав легкий, схильний до компромісів характер…», якщо підходити до неї не поверхово, а намагатися хоч трохи зрозуміти та не подавати штампами радянського часу. Та власне й сам п. Степан Процюк як найконтроверсійніший сучасний письменник-інтелектуал так не пише. Він автор біографічних філософсько-психологічних романів про письменників і давно та надійно зайняв в літературознавстві почесну нішу як автор психологічної прози. Письменник намагається насамперед зрозуміти Франка через глибоке прочитання його тонкої психології і тієї доби, в якій жив і творив Іван Якович.

Так вже сталося, що для Івана Франка Чернівці та чернівчани були прихильними в найважчі та найбільш гіркі для нього моменти і без зайвих слів та метушні дуже посутньо допомагали. І всі, з ким він тут зустрічався, без зайвої патетики були до нього щирими, а Іван Якович аж надто тонко відчував фальш та лукавство.

Підтвердженням цього може бути й останній його приїзд в Чернівці 6-8 травня 1913 року. І саме в ці дні, рівно 110 років тому в Чернівцях звучала поема «Мойсей» у виконанні самого автора.

                                
«Було дуже важко впізнати у цій вихудлій невеличкій людині того, хто створив символ каменярства як самопосвяти і самопожертви і до кінця йому не зрадив. Було важко впізнати у цьому немічному дідкові духовного національного Мойсея» .

                             
Про перебування Івана Франка в нашому місті можна детальніше прочитати за посиланням:

Може то Івану Яковичу тут добре і він має потребу мовчки вкотре сюди навідатись. Особливо в ці травневі дні…
Та й письменнику Степану Процюку тут завжди раді, а в Муніципальній бібліотеці чекають дуже віддані та небайдужі до його творчості чернівчани.

Тому я ще раз уважно та спокійно з олівцем перечитала роман «Руки і сльози» з ручкою чи то правильніше сказати – з простим олівцем…

Мабуть, цей роман про Івана Франка мав написатися і вийти в світ саме в ці дні, коли той нелюдський сусід вкотре за останні 300 років збирається стерти нас з лиця землі. Саме Франко був абсолютно безкомпромісний, коли йшлося про те, що на своїй землі потрібно розбудовувати свою державу… І мабуть, ніхто так гостро та справедливо не дав справжню оцінку московитам.

І Степан Процюк одразу з першої сторінки написав фразу, навколо якої побудував весь свій роман, і через яку він намагався зрозуміти самого Івана Франка: його характер, його діяльність і творчість, середовище, в якому він жив і творив… через яку ми сприймаємо Франка та його роль для утвердження української державності і яку, здається, ще так до кінця і не зрозуміли та не зацінили не тільки сучасники, але й нащадки:

«Вибраним завжди найлегше. Вибраним завжди найважче».

А інакше як би він міг так жертовно працювати і стільки зробити для свого народу, закласти ті найперші та найважчі цеглини в підмурівок української державності, не лукавлячи, не маючи ніякої підтримки чи належного поцінування. Скоріше навпаки, але то його ніколи не збивало з пантелику та він був настільки реалістом, що й не чекав якогось особливого пошанування. А по відношенню до Франка письменник Процюк дає відповідь: «Хоч вибраним завжди найлегше і найважче, але Той, хто роздаровує, трохи (випадково?) змістив усе у сторону найважчого, подумавши, що у таких гартах рудоволоса бестія зуміє закласти духовний підмурівок його народу, на думку Того, хто роздаровує, затурканому і часто підлому, із переважно невисокими талантами і відсутністю волі до розбудови. Але із і крайніми егоцентричними та індивідуалістичними проявами. Навіть ще не народу, а черні».

Це ж як треба було письменнику Степану Процюку тонко і глибоко відчути весь трагізм життя Івана Франка, яке він абсолютно свідомо, аж до повного зречення, поклав на служіння рідному народу. Витоки цього жертовного служіння, звісно ж, він намагався віднайти в його походженні та вихованні. Адже «німецька пунктуальність, виняткова робоча дисципліна і працелюбство таки залишає шпаринку у версії про змішану кров різних народів у його родоводі», які сам Франко пояснював як «походження батька з німецьких колоністів». А бабуся Ядвіга по матері Марії Кульчицькій походила з української шляхти, яку можна було легко визначити за поведінкою і світовідчуттям і яка дуже любила свого онучка Іванка, також, очевидно, мала на нього посутній вплив. А вже далі цього допитливого і надто серйозного не по роках хлопчика виховували… книги. Разом з автором «Перенесімося до перших літ гімназії, вільної душі хлопчика, що завдяки книжкам, внутрішньо зростав у кілька разів швидше, ніж інші гімназисти». Вже там «найперше старий книголюб Лімбах… Германофіл у літературі, він захоплював юного книгошукача своїм мінливим, нестандартним поглядом на чимало славетних книг. Далекий від шаблону, по-своєму неотесаний книгопровінціал, Лімбах таки допоміг закласти юному книго обожнювачу підвалини особистісного сприйняття книжкового світу».

Письменник тільки, як би штрихами дає відповідь на роль і місце книжок в житті Франка, які власне його витворили такого, як ми його знаємо: «Лише любов до книжок, ця Іванова святоблива дитяча правда про книжки як найвищу цінність, як неопалиму купину, що воздвигається над силами смерті…» або «Хворий Іван чіпляється за шматки своєї дитячої фантазії, що колись він матиме багато грошей і прочитає всі розумні думки світу…». І так впродовж всього многотрудного життя аж до останнього подиху: «…Франко із звичною вже відстороненістю від світу, мовби він нарешті позбавив себе будь-яких обов’язків, окрім книгочитання і книгописання… лише при вигляді книжок починають іскритися очі доктора Франка…». І навіть наприкінці життя вже геть немічний Іван Якович мав єдину мрію: «Хотів жити, хотів писати!... Писати і жити були для нього синоніми».

При тому в Івана Франка ще з юних років сформувався аж надто тонкий розум літературного критика і він впродовж життя був настільки безкомпромісний в літературі до графоманів, за що зазнав чимало нарікань та прикрих моментів. Правда, то ніяк і ніколи в подальшому не впливало на його оцінку. «Зразу виробив чуття на графоманію і кволі потуги посередностей. Молодим не завжди розумів, які злопам’ятливі і психічно витривалі, ті, яким недодано таланту. Мовби літературних нездар і посередностей прикликано у цей світ, щоб усіляко затіняти і профанатувати нечасті літературні таланти…». І тут же дальше Степан Процюк продовжує: «Дехто заздрить йому як письменнику, заздрить чорно…Ох, Іван тепер добре знає, що графоман, одержимий літературною заздрістю і ненавистю, здатен отруїти життя таланту…».

А Буковина до цих пір вдячна Франку за його ретельність та працьовитість, яка вражала і до цих пір вражає всіх, хто хоч трохи торкнувся його літературно-критичної спадщини. Він не пропустив повз свою увагу ні одного, найскромнішого робітника пера того часу і дав свою професійну оцінку його творчості. Про більшість із них ми би практично ніколи й не знали, якби не Франко. А про творчість таких письменників, як Ольга Кобилянська, Юрій Федькович, Сидір Воробкевич, то й говорити не приходиться. І його оцінка була і залишається авторитетною до сьогодні…Після нього ніхто навіть близько не залишив такого професійного огляду літератури…

Ще одним «Його вразливим місцем були стосунки із жінками, що, вочевидь, підсилилося невисоким ростом і рудоволосістю», пише Степан Процюк. Часто і багато в біографії Івана Франка як дослідники, так і журналісти, «порпалися» в його особистому житті досить поверхово та грубовато, часто на догоду та тимчасовий авторитет чи то популярність цієї теми. Письменник, звісно, теж не оминув цю тему. Але підійшов до неї зі всією делікатністю, намагаючись зрозуміти Івана Яковича і як письменника насамперед, який має загострене емоційне сприйняття навколишнього світу і потребу в жіночому товаристві: «…душа судорожно шукає хоча би найменшої симпатії, інтересу до флірту. Душа не може бути випаленою, бо це би був крах двигуна Франкового життя. В листі до Климентини Попович: «Впрочім, особистість поета, його моральна фізіономія не конче потребує бути ідеально хороша і гармонійна, – такі щасливці рідко лучаються на світі. І слабості, пам’єтності та блуди поета можуть і повинні відбитися в тім чарівнім дзеркалі поезії».

Наскрізною темою в романі є про стосунки Івана Яковича з жінками. Іноді ці сюжети та духовні страждання Франка аж надто глибокі та болючі. Зрештою, в пошуку тієї одної-єдиної, яку би він по-справжньому любив, недосяжним ідеалом таких стосунків назавжди залишиться Ольга Рошкевич, яка його відчувала, розуміла його складний характер, але насамперед – глибоко і щиро любила. Такі почуття назагал рідко коли бувають в справжньому житті. А вже щодо Івана Франка, то в Неба таки були на нього свої далекоглядні плани і спокійне домашнє вогнище, очевидно, не вписувалося в ті рамки.
І тому «Іван одружується у Києві, тікаючи від галичанок-перфекціоністок…». А ще в нього була амбітна та утопічна мрія «… що таким шлюбом можна символічно об’єднати дві розчахнуті українські гілки». З висоти років так виходить, що то на той момент це був єдиний і таки правильний вибір. Адже «лише Ольга Хоружинська одразу згодилася одружитися з ним, порвати із усім і виїхати в далеку Галичину. Лише Ольга не додавала тривожності серцю. Навпаки – додавала впевненості та внутрішнього спокою, який розцвів новим періодом творчості після одруження. Одруження з Ольгою було закономірністю, а не випадковістю. Те, що трапилось у їхньому сімейному житті потім, мало багато причин. Але принаймі десять - дванадцять літ щасливого, хоч і клопіткого життя як батька чотирьох дітей, що були майже однолітками, чекало Івана попереду». І при тому «Посаг дружини був значною мірою вкладений у банк – і відсотки від нього не раз рятували сім’ю Франків, що відтепер починала невпинно збільшуватися «франчатами», як пізніше називали їх дітей». Свідченням того, що Ольга цінувала і підтримувала свого Івася та його письменницький талант є і той факт, що коли вийшла поетична збірка «З вершин і низин», то вона віддала на неї частину власного посагу…
Проте з часом вона не витримала випробувань безгрошів’ям, побутової невлаштованості, хвороби Івана, все те докупи та «Міщанська атмосфера Львова, із її затхлим повітрям, майже тотальним пристосуванством та угодовством перед усіма, що хоч якось могли бути пов’язані із намісником Карлом Бадені чи хоч трішки наближених до нього, спочатку дивувала, але поступово почала пригнічувати Франкову «дорогу Олечку», як називав її в листах до одруження і ще чималий час після нього…» сам Іван Франко.

Степан Процюк має унікальний, як для прозаїка талант, одним коротким реченням чи то абзацом, штрихом, на що інші витратили би цілі томи або хоча з десяток сторінок, цілковито пояснити аж надто складну проблему, чи то стосунки з дружиною, чи які інші, не менш важливі і складні моменти його життя. Важливо, що та оцінка філігранна, делікатна, дуже влучна і дає відповідь саме на те чи інше важливе питання з життєпису Івана Франка. Як от фраза: «Провидіння пильнувало, щоби усе відбулося саме так, як відбулося» – і нема чого додати.

У своєму психологічному дослідженні про І.Франка автор Степан Процюк тільки побіжно згадує про те, що окрім письменницького та літературознавчого і перекладацького таланту він ще й мав науковий талант. Але ж цей талант політолога, історика, державника в найвищому сенсі цього слова в Івана Яковича був на дуже високому рівні. Він залишив цілі томи дуже серйозних та ґрунтовних розвідок в економіці, соціології, політології, філософії, мистецтвознавстві, етнології та фольклористиці, які не втратили своєї актуальності до сьогодні. Навіть свої наукові праці він вважав публіцистикою і невпинним неопросвітництвом, цілковито не завуальовуючи цього, а навпаки охоче констатуючи: «У науці і публіцистиці я був і, мабуть, усе буду тільки дилетантом». Його письменницька та наукова спадщина, яку він творив і залишив для всіх нас, випередила державницьку думку на ціле століття…
Хоча сам Франко подає свої наукові та публіцистичні статті як досить скромні, бо був дуже вимогливим до себе насамперед. «У листі до Михайла Драгоманова Франко трактує свої наукові заняття, як вимушену роботу людини із слабким науковим талантом, що хотіла би бути лише «белетристом», тобто письменником. Звісно, у його Таланті поєднувалося кілька талантів, серед яких було місце і науковому». Та якщо подивитись, то на нині навіть наближено немає письменника чи то науковця, серед українства зокрема, настільки широкого, далекоглядного і всебічного світогляду, який би один залишив таку поважну наукову спадщину, яку тільки достатньо вивчити, розвинути, аби повноцінно стати в один ряд з великими європейськими народами. «Вміння концентрації високого рівня подарувало нам великого і плодовитого письменника. Було важко повірити, читаючи його твори, що він мав такі умови життя, які швидше би сприяли повній відмові від літературної праці… У будь-якому разі рідкісні вміння Івана Франка пристосовуватися до різних обставин – і працювати, працювати, працювати! – також витворювали феномен найбільшого українського письменника і найпотужнішу візіонерську особистість, що витворювала для кволої нації не лише обриси її шляху, але будувала той шлях, очолюючи ним ходьбу переважних сліпців, які навпомацки прошкували у світоглядній темряві, вторуючи на вогонь його смолоскипа».

«Все, за що брався писати Іван Франко, починало світитися (більшою чи меншою мірою) його Талантом, який було неможливо ні приховати або заперечити, ні применшити чи проігнорувати. Ось одне його зізнання про те, якого із вділених Талантів у собі найбільше любив їхній господар: «Я все ще не скінчив своєї роботи, прію над остатньою главою «Язик і стиль Вишенського». Хоч філолог я дуже слабий, але вважав конечним не поминути сеї теми, та боюсь, що оброблення її вийде у мене скандальне. Все проче вже скінчене, а з філологією думаю швидко дійти до кінця. Дуже б мені бажалось якнайшвидше розв’язатися з тим докторатом і засісти за белетристику». Те, що Франко блискуче захистив докторат у Відні перед дуже вимогливими столичними славістами, мабуть зайве доводити…

Є ще одна, досить незручна і табуйована тема в життєписі Франка – це його здоров’я. Але ж та хвороба точила його немилосердно все життя, а в останні роки таки забирала останні сили. Страждав від неї Іван Франко, страждала від його хвороби вся родина Раніше просто оминалася незручна тема, або приписувалися різні домисли, звісно, не спираючись на висновки професійних лікарів, або їх і не було. Як пише Степан Процюк: «Ніхто не встановив ні тоді, ні пізніше Іванові Франку діагнозу – хвороба Рейтера або реактивний артрит. Починає розвиватися автоімунний стан, коли організм, протестуючи проти патогенного мікроорганізму, занесеного десь іззовні, поволі починає ураження власних тканин і клітин…Хвороба Рейтера у більшості випадків передавалася по спадковості. Пізніше її мала Франкова сестра по матері…У значної частини пацієнтів утворюється так звана класична тріада: артрит, кон’юктивіт та неінфекційний уретрит. Ця хвороба може розвиватися довго (їй нікуди спішити, вона хоче тотально помордувати жертву!...), із періодами загострень і ремісій. При ремісіях у Івана складалося враження, що він уже видужав. Але…Медицина як наука неточна, не може встановити достеменних причин синдрому Рейтера, окрім спадковості і несприятливих життєвих ситуацій. Також цю хворобу тоді часто плутали із сифілісом…Несподівано почали боліти очі. Сльозилися і червоніли. Іван спершу не звертав уваги, бо вже зрісся з несподіваними тілесними збоями. Вони приходили і відходили, але вже такого не було ніколи, щоб він не чув жодного болю місяцями, принаймі тижнями. Також боліла голова. Була гарячка. Іван вже навчився відрізняти ступені її загрози. Біль очей тепер також не буде відступати надовго….».

Степан Процюк і до цього маловивченого та малознаного питання підійшов ґрунтовно і з глибокою повагою до Франка. Аж «Через півстоліття після смерті Івана Франка професор Дмитро Луцик у книзі «Танатогенез Івана Франка», базуючись на даних розтину, вперше доказово заговорив про те, що Іван Франко страждав хворобою Рейтера. Вона повільно, із загостреннями та ремісіями, розвивалася багато років. За життя письменника ніхто не зумів йому встановити правильний діагноз, що потягнуло за собою неймовірні фізичні та духовні страждання останніх літ…». А Франко продовжував працювати…
Як не сумно це признавати, і на день сьогоднішній не так часто можна почути, що в Івана Франка був такий неймовірно важкий діагноз, який додавав йому нестерпних фізичних та душевних мук та страждань, а від того і всій родині… Чомусь всякі примітивні дурниці, а часто вигадані та прикрашені, швиденько тиражуються на всіх шпальтах, а то і на сторінках поважних монографій, із швидкістю світла, а тут якось так невпевнено, ніби осторонь чи бочком, появляються поодинокі статті та дослідження на цю дражливу і не дуже популярну тему.

Незважаючи на всі виклики навколишнього світу, Франко впевнено і наполегливо сповняв свою Місію. Ще будучи зовсім юним, коли інтереси ще би мали бути дуже далекі від політики та всього того, що з нею пов’язане, взявся не за що-небудь, а за пробудження українства та закладення підвалин української державності. З перших кроків навчання в університеті брав діяльну участь в роботі громадсько-культурного товариства. Під впливом авторитетного політика та ідеолога Михайла Драгоманова перейшов на радикальні позиції. Правда, відразу й за це поплатився – його забрали до буцегарні на «політичне перевиховання» і Франко чотири рази був у тюрмі, вперше, коли ще був студентом університету в 1877 році. На його світогляді то ніяк не позначилось. Пошуки шляхів української державності, створення для цього політичних партій були для Франка довгими, болючими, інколи безкомпромісними, а подекуди він цілковито поступався задля результату…
Або як точно визначив письменник Процюк роль і місце Франка в тогочасному політикумі: «У галицькому суспільному житті Франко завжди тримався осібно. При доцільності швидко спілкувався з тим, з ким, здавалося би, ніколи не заговорить. Напевно, йому були маловажні галицькі та й великоукраїнські політичні персони, тим паче їхні амбіції та марнославство – ці бичі політиків різних рангів та різних країн»
В його політичній діяльності були моменти, які вселяли надію на світлу будучність: «Іван вперше повірив – не розумом. А серцем! – що омріяна Україна можлива. Невідомо, коли вона буде і якою постане. Але коли він дивився, із яким обожненням селяни слухали пісні та промови…»
Коли звучала пісня :

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки й щедроти
Ти на люд наш зверни

як починали іскритися їхні очі і щось невидиме, крихке і величаве пронизували селянські натовпи, об’єднуючи їх, нехай ненадовго, в одне українське серце, то якась сила вливалася у душу. І не було тій силі спину, і не мала вона імені.
Але дійсність частіше була іншою. І мабуть, таки вартує процитувати дещо розлогіший текст, оскільки то так актуально на день сьогоднішній, що здається, щойно написано: «Хруні» вірили лише у випадкові блага виборчої ситуації:
– Навіть не кажіть нам, прошу пана, про якусь Україну. Нам і так незле.
Але Франкові думки про формування нації і її можливу автономію, а в перспективі незалежність, лякали не лише селян –«хрунів». Якби тих –«хрунів» було не так багато, а свідомих селян не так мало, Франків виграш у 1898 році був би неминучим.
Багато народовців, попри свій орнаментальний патріотизм, шепотілися по кутках:
– Що цей баніта меле? Вічно він із своїми виступами, що підбурюють людей. Окремішня Україна – се солодка думка, але ще не на часі, не на часі! Цісар, як добрий тато, утримує велику державу. Ми маємо свою пресу, гімназію, нам вільно говорити по-русинськи!
– Але це маленькі поступки…
– Тоті розмови не на часі! Ми плекаємо їх у своїх мріях! Тато цісар може образитися! – палко протестували народовці різних течій (ділитися на безліч групок українці вміли завжди». Аби так написати, то треба мати неабияку мужність, як Франкові, що ще можна зрозуміти в силу характеру, але письменнику Степану Процюку…

Всі знають, наскільки Франко був безкомпромісний у своїх поглядах і далеко незручний для всіх в його оточенні, але як глибоко розумів, де потрібно поступитися чи піти на компроміс, якщо то потрібно для державності… У важких суперечках, сварках і прижиттєвому розходженні стосунків галицькі українці набували нового політичного досвіду…«Іван розумів моральне каліцтво і темінь власного народу, його короткозорість і тотальну недовіру до своїх та чужих. Та все ж працював для нього, надриваючи свою душу і творячи чудеса громадянського стоїцизму, бо іншого народу у нас не було…»

Як блискучий зразок може бути некролог на пошанування пам’яті Драгоманова. Залишається тільки за ним повторити: «Над його могилою повинні умовкнути ті суперечки, перекори та урази, котрих покійник за життя був не раз і причиною, і жертвою. Чим швидше наша суспільність, а особливо наша інтелігенція дійде до спокійного розбору, до позитивного використання його багатої духовної спадщини, тим ліпше для неї».

Та й він аж надто добре знав свій народ, всі його світлі і темні сторони. Особливо галицьких українців, серед яких народився, зростав та власне й пройшло тут все його життя. … Степан Процюк набрався мужності і очевидно, чи не вперше після Франка, дав досить гостру оцінку українським галичанам: «То, певно, не лише галицька риса: говорити палко і багатослівно, робити мало і ще очікувати вдячності. Це ми, українці, Іване. Готуйся і кріпися». Франко взагалі дуже добре відчував політичну ситуацію, і вважав, що то потрібно «порозумітися між собою і будувати, будувати, ще раз будувати разом захисні редути національного духу…». А в цей час «Галицькі патріоти і лицеміри любили багато поговорити солодким язиком за смачними стравами» і «Галицьке львівське лицемірство було дуже відчутне» або «Зрештою, галицькі політичні мікроворогування того часу завжди були мінливими і непередбачуваними». Самому Франку вдалося оминути ті «чесноти» і «У ньому не буде дріб’язкової русинської практичності, мерзотних провінційних амбіцій, хронічної безвідповідальності перед власними словами, пихатості та обмеженості дрібних душ».

Як підмітив Іван Франко свого часу: «Порозуміння українцям наразі бракує катастрофічно…» Вже пройшло понад століття, а з порозумінням серед українського народу та його лідерів насамперед і сьогодні проблематично. І тим дуже добре користають зажерливі сусіди. Аби зберегти рідну землю та державність, потрібно пробудитись від уявного спокою та самозаспокоєння, треба мати на що спертись, на ті підвалини, які нам залишили наші інтелектуали. І тому Франко, аби збудити українців від замилування та навернути до побудови та збереження державності, доволі таки жорстко писав: «І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності і пихи». І продовжує: « Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять, або вдають, що роблять, патентовані патріоти».

Також не варто забувати «…важкий характер і самого Рижого, як називали Франка у вузьких колах. Але сказати «важкий характер» – це нічого не сказати. Дивно, як він, кожноденно викачуючи із себе скільки енергії, примудрявся бути однаково продуктивним на письменницькім, політичнім, науковім і сімейнім полі. А ще журналістська рутина у «Kurjeri Lwowskim», нахил до самотності, відсутність давно заслужених атрибутів письменницької і наукової слави і доброго матеріального становища, яке було неможливим через Іванову прямоту і чесність…»

Проте Провидіння вирішило таки наприкінці життя подарувати Франку хоч і невеличке, але таки щире і справжнє пошанування від тих, на кого він покладав свої надії – від молоді, яка виросла на його працях, на його ідеях. І вже аж наприкінці життя, коли він був зовсім змучений хворобами, надламаний і розчарований, студенти йому влаштували належне поцінування, яке він ще цілком почув, будучи при свідомості. «Він звик до неласки, навіть до обпльовувань, але не до ювілеїв… Тим паче, ювілеїв цього року було повно. Русини люблять ювілеї, показну пишноту, барокові декорації та деформації, пригладжування і пафос – все те, що він не міг терпіти».

«Іван Франко – каменяр-візіонер, який поволі ставав прообразом національного провідника і водночас віддаючи своє життя і здоров’я для добровільної жертви, каменяр і муляр нового гармонійного світу, той, хто був із скрипом прийнятий загалом, у «Зів’ялому листі» здивував і шокував, образив чи зачарував той невеликий новий український загал, що вже підсвідомо готувався до його незримої коронації на пророка. Все ж перший етап такої коронації відбувся у 1898 році, під час святкування 25-річчя його літературно-громадської діяльності. Як відзначає Процюк: «Він ще не підозрює, що виросло нове покоління, яке сприймає його своїм учителем і найбільшим українським письменником». І тут же продовжує «Гнатюк, молодий студент Львіського університету, який лише був на порозі свого наукового чину «Його обпльовували, обкидували болотом майже до останніх часів…комітет зібрав з добровільних датків невеличку суму і видав за неї кілька книжок у честь ювілята… щоби зробити те, що зробив Франко для цілого народу, треба бути великим чоловіком…І він таким є!».

Сказав своє вагоме Слово і такий незаперечний на той час авторитет, як історик Михайло Грушевський:

Тобто те, на що так все життя до самозречення ґарував Іван Франко, таки дало свої паростки. Франко ще з останніх сил зумів дати відповідь присутнім: «Я ніколи не хотів ставати на котурни ані щадити себе; я ніколи не вважав свого противника занадто малим; я виходив на всяку арену, коли боротьба була потрібна для прояснення справи. Я знаю, що з моїх творів дуже мало перейде до пам’яті будущих поколінь, але мені се байдуже.
Здається, не потребую обіцювати, що й надалі я не зійду з тієї дороги, якою йшов досі. Така вже моя натура, що праці своєї не покину ніколи; се не жадне геройство, а просто елементарна сила моєї хлопської крові.
А щодо себе самого, я завсіди держався тої думки: нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте і розвивається український народ!»

Наприкінці дещо патетично до Франка звернувся Вячеслав Будзиновський: «Докторе, я вас уклінно прошу! Станьте пропагандистом нашої державности! Сим ви зробите устократ більше, ніж усі рядові партійці…
Або я не є її пропагандистом усе своє життя? – знову тихо відповів Іван»

«Іван завершив, на очах стаючи велетом, хоча зовсім не прагнув цього, бо таки був аскетичним і байдужим до почестей. Йому завжди важило лише людське розуміння. ….Щойно вони відчули і побачили, як виглядає і звучить жертовність ґенія».

Залишається сказати вслід за Степаном Процюком, Франкові залишилося «…лише тихо подякувати своїй громаді, бо іншої рідної ніколи не було…»

У цьому романі стільки точних і влучних виразів, які пояснюють психологію людських стосунків, психологію поведінки українців, галичан зокрема, які із сторінок книги безперечно вийдуть на широкий загал і заживуть своїм окремим життям. І далеко не завжди то дуже пригладжені оцінки, частенько досить в’їдливі, але справедливі. Письменник Степан Процюк, як і письменник Іван Франко, дозволяє собі бути чесним і безкомпромісним в своїх оцінках…
Він так делікатно (філігранно) занурюється в глибини психічної поведінки, душевні пошуки та страждання Івана Франка, що подекуди вже забуваєш, що то є художній вимисел (роман), настільки разом з Франком гірко і боляче проживаєш його терзання та пошуки...

Своїм романом письменник Процюк навернув увагу до постаті Івана Франка справжнього та його свідому роль, яку він без останку поклав на пробудження та жертовне служіння українському народу.

А завершити хочеться дещо розлогішою цитатою з роману «Руки і сльози» яка є не тільки символічною, але і обнадійливою як на ці гіркі військові дні з непоправними втратами, що вони будуть немарними:

 

«Іван побачив Фредеріка Самуеля Крауса, секретаря «Ізраїльського альянсу».

 Це була сіоністська організація у Відні, яка мала чітку мету для євреїв цілого світу: побудова держави Ізраїль зазнайомив Івана Франка із молодим чорнобородим євреєм – Теодором Герцлем. Це був батько і натхненник єврейського сіонізму. Тоді ним якраз писалася книга «Єврейська держава». Поволі розговорилися. Іван був ознайомлений із поглядами Герцля і вони йому імпонували.

– Ідея відбудови єврейської держави мені мила, прецінь є рідною сестрою відбудови української держави!
Чорнобородий ідеолог зацікавлено глянув на Франка і посміхнувся:
– Справді? То ми не одні такі мрійники!
– Але чи реальним нині є втілення такої мрії? – спитав Іван.
– Все, що приходить до розумних голів, можна втілити у реальність.
– Як?
– Самі знаєте, як. Кропіткою працею, мучеництвом першопрохідців, яким світить із небес надцінна мета.
– Але… Ви мали Мойсея і одне ярмо, а ми українці теж розійшлися, як ви, світом, але маємо кілька ярм…
– Якщо ви, українці, колись відчуєте такий світовий тиск, як ми, коли його так ясно усвідомите – ваш Мойсей появиться!
Провідник говорив до провідника. Одна подобизна Мойсея говорила до іншої його подобизни»

                        
Герцль вважав, що зберегти себе євреям можна лише внаслідок переселення у Палестину і відновлення там Ізраїлю. А нам треба себе зберегти на рідній історичній українській землі. Теодор Герцль помер із словами на устах про майбутній Ізраїль, якому послужив, як міг. Так і Франко служив все життя українській державі, не дивлячись на всі нелюдські випробування, які йому аж надто багато посилала доля…
Ця зустріч не тільки красивий художній вимисел письменника Степана Процюка, хоча то також би було знаково. Як відзначає політолог Ігор Буркут у своїй праці «Зміна менталітету»: «Герцль був особисто знайомий з Іваном Франком, й український геній під час їхньої зустрічі у Відні 1893 року підтримав його ідею, проводячи паралелі між історичними долями євреїв та українців. Саме у національній державі вони вбачали запоруку збереження і розвитку націй».

В потрібний час у голові Івана Франка були перші штрихи поеми «Мойсей»…У 1905 році найважливіша українська поема, «Мойсей», була написана. Візіонер нарешті сподвиг найграздіознішу візію…» «Наприкінці Франко дописав «Пролог» до поеми, що було господнім промислом, адже він роз’яснював задум навіть найнездогадливішим…». В «Одвертому листі до галицької української молодежі» Франко пізніше писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями». Це було основне кредо поеми. Це завдання як основне ми маємо і сьогодні.

Провидіння все-таки вчасно приходить до вибраних…І Франко наприкінці життя встиг не тільки самому прочитати поему свого життя, але і побачив належний відгук в народу на ту жертовну працю, на яку він поклав все своє свідоме життя. Поема «Мойсей» мала дуже сильний вплив на освічених українців. От тільки деякі відгуки, які залишились:

«Апостол, новий український апостол! – подумав Коцюбинський, відчуваючи своїм естетичним слухом, що є присутнім при написанні шедевру. Якби він був письменником сильного і відомого народу – його би вітали, йому би кланялися, припрошували і перепрошували. Талант до уваги не береться. Така вже людська природа і доля невідомих народів та тих нещасних, що відважилися стати їхніми письменниками…»

Письменник Степан Процюк коротко і влучно віддає належне інтелекту та ролі Івана Франка: «… невисокий і немолодий чоловік, що замінив собою десятки, а може, і сотні українських культурних і політичних духотворців, подумав романтичний хлопець (Андрій Ніковський) – і мав рацію»

Після читання «Мойсея» вигукували

– Прецінь, се ви наш Мойсей!

Читати роман Степана Процюка «Руки і Слоьзи» треба саме сьогодні. І читати потрібно твори Івана Франка, особливо його публіцистику, в якій він заклав, як ніхто інший, цеглини української державності. Такі його публіцистичні статті, як передмову «Дещо про себе самого», «Поза межами можливого» [Думки про національний ідеал; відчуження Драгоманова, ідеал національної самостійности] мали би вивчатися, мабуть, в університеті на всіх кафедрах без винятку для української молоді.

А нині цей народ вкотре робить спроби виправлятися і зберегтися під нищівним шквальним вогнем ракет і танків московитів. В ці гіркі місяці суспільство вкотре ставить собі запитання: За що помирають наші найкращі представники, що буде завтра, хто буде будувати саме українську державу, де ж ті еліти, які очолять державу Україну в наступні роки і десятиліття…

Нам дуже хочеться вірити, разом із Франком та Процюком, що після цієї важкої війни з такими гіркими та болючими втратами ми таки «…живемо на світанку нової української доби…» і пам’ятати, що іншого шансу в українців очевидно вже не буде…

Іване Яковичу, а Ваш «Мойсей», як і 110 років тому, звучить в Чернівцях…

                                              
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожу,
Людським презирством, ніби струпом вкритий!..

Задармо край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишається
У красоті, свободі і здоров’ю?..

О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання…

Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі…

                                                                                   

Підготувала Леся Щербанюк